"Над Дніпром, коло славних порогів, в селі Старому Кодаку жив собі молодий лоцман Карпо Летючий. Як і всі лоцмани, він був потомок славних запорожців і мав увесь хист, всю вроду запорозьку. Високий, чорнявий та кучерявий! гарний з лиця, гарний з стану, кругом гарний, ще й до того сміливий! Ще змалку брав його з собою батько на байдаки та плоти, переводячи їх через пороги. Карпо знав добре всі пороги, всі забори, знав кожний камінь. Він любив пороги, бо зріс коло їх. Карпо любив летіти стрілою прудким козацьким ходом через пороги, летіти птицею з лави на лаву; любив слухати, як шумить Дніпро на порогах, як реве Звонець або Дід і обливає бризками його гаряче лице..." (Іван Нечуй-Левицький)
"..Ми історію ту не забудем,
Що писали нам предки віками.
Берегти у серцях її будем,
Поки сонце палає над нами.
Ти мовчиш, моя рідна Вітчизно,
Але чуть твого серця биття,
Що нас всіх протинає наскрізно…
Україно – ти наше життя!
Я живу, поки чути тремтіння
України заквітчаних мрій,
Поки гідно історію пишем,
Українці не втратять надій!"(Інелла Огнєва)
Поезії Ірини Жиленко: "Жар-птиця", "ПІдкова", "Гном у буфеті", "Сніг", "Лист до Діда Мороза", "Кіт-Воркіт", "Давайте дружити", "Ягуари", "Нічна казочка".
"Сонечко–жучок сів на вухо Вогника, легенько залоскотав ніжками. Стріпнувши його, коник весело хвицнув копитцями і помчав полем, потім лугом, перестрибуючи рівчаки та копички землі, які нещодавно нарили кроти–копачі. Вони із жучком були давні друзі і часто так гралися. Вогником його назвали через те, що умів викрешувати копитцями зорі. Щойно народився, відразу так стукнув ними одне об одне, що навколо полетіли маленькі зірочки. Сонце лагідно світило з неба раз у раз ховаючись за хмаринку, огортало, обіймало його теплом і ніжним маминим дотиком. Сама ж матуся паслася неподалік і тільки зрідка підіймала голову, щоб побачити свого хвацького козачка, глянути чи все з ним добре і знову опускала її до соковитої травички..." (Ірина Мацко)
"Вечір. Сутінки. Моросить зажурений дощ, кидаючи на вікна холодні сльози. Я стою біля вхідних дверей та дивлюсь на маленьку дверну ручку у якій, здається, зараз усі мої думки та переживання..." (Ірина Мацко)
"Нога у білій лакованій туфлі ступила в густу зелену траву. Враз нахлинули спогади. Зима того далекого року видалася холодною та сніжною. Мені було лише дванадцять. Я підійшла до неї, вона навіть не здригнулася, та для мене це була безмовна подруга..." (Ірина Мацко)
"У Вас колись було взуття, що тиснуло, терло бідні ваші ноги, впивалося в них і спотворювало кожен крок? Та так, що ні про що більше думати неможливо, лише про ту частину ноги, в яку впивається взуття. У мене таке взуття чомусь було завжди. Що б я не купила, як не підбирала та приміряла, туфлі, босоніжки, черевички тиснули, спричиняли біль. От і зараз я була взута у свої улюблені черевички, які вже другий сезон мене мучили, а я їх вперто носила в надії, що розходжу і все буде добре..." (Ірина Мацко)
"Вітаю Вас, друзі, з новим 2023 роком! Бажаю всім нам Перемоги, Миру і Добра! Зима. А в Аргентині — літо. Усе так тісно переплетено в нашому світі. У німецькій мові пори року чоловічого роду, в нас — жіночого, за виключенням літа. Року десь 94 (мені тоді було років 9) я ходила до пекарні, давали по хлібині в одні руки. Здається, то було взимку. Крім хліба, в тому пекарському магазині продавалися ще якісь продукти. Люди в черзі зодягнені в темні куртки. Тьмяве світло з вікна. Нудно. І раптом все змінилося — я забула, що вичікую чергу, стіни під кахлем кудись позникали. Якусь хвилю я стояла як зачарована, бо побачила на магазинній полиці коробку цукерок із написом “Пори року”. На малюнку — чотири панни з виразними очима, в яскравих шатах. Літо тримає сніп, на голові — вінок із колосся. Якби “літо” було ім'ям, воно звучало б як Сапфо, Кліо, Каллісто..." (Ірина Михалевич)
"Писанка в Україні тісно пов'язана зі святом Світлого Христового Воскресіння, тому в радянський період писанкарство тривалий час було під забороною. Аж настільки, що в Центрі України перестали писати писанки зовсім. На Кропивниччині жінки до Пасхи, а потім і до Проводів завжди старалися приготувати побільше крашанок. Моя бабуся Надія Семенівна Данильченко, 1931 року народження, жила на хуторі на Спаському куті поблизу села Березівка Маловисківського району. Вона заздалегідь, з лютого місяця, починала збирати сирі курячі яйця. Бережливо складала їх до металевої форми, в якій випікала паску, а стояла та форма під ліжком. Там було прохолодно, тож яйця не псувалися і зберігалися до весни..." (Ірина Михалевич)
Шовковиця – солодка, корисна, проганяє безсоння, зміцнює імунітет, рятує від втоми. А ще ця ягода добре фарбує писанки, відкриває літо. Особлива ягода. Для фарбування підійде чорна шовковиця. Багато зривати не треба, достатньо й однієї жмені. Шовковиця дає темні барви. Її можна поєднувати з іншими барвниками, накладати на жовте тло й отримувати зелені кольори. Та все ж, як на мене, шовковиця виглядає більш принадною, коли залишається на білому полотні сама самісінька...
У добірці представлені твори Ірини Мойсей, головної редакторки літературного журналу Союзу Українців Румунії "Наш голос": «Не цурайся свого роду», «Найкраща мама» (за В. Сухомлинським), «Куди поділось літо», «Oсінній сад, «Де знайти весну?», «Хто ж насправді винуватий?», «Лісова пригода Таркана» та «Пригоди Марусі в дідуся й бабусі».
"Стогне Дніпр
Змиває кручі
І ковтає
Сльози
З Бучі
Тяжеліють
Кров‘ю
Хмари
Тягнуть
Потяги
Криваві
Вітер
Їх несе
Солоний
На ворожії
Кордони..."(Ірина Потапенко)
"Друзі, повертаємось до нашої історико-просвітницького блогу. Отже, сьогодні на порядку денному десятий випуск історичної рубрики «Бункер», який переносить нас у далеке урочище Сандармох, що в Карелії, де з 1 по 4 листопада 1937 року зустріли свою смерть 1111 ворогів червоного режиму. Страшна таємниця цього урочища випливла на світ лише у 1997 році завдяки міжнародному товариству «Меморіал», котре провело розслідування та експедицію у ті місця, що дало змогу розкрити добре приховувану правду..." (Володимир Ухач)
"Товариство, сьогодні ми поговоримо про дев’ятий випуск історико-просвітницького проекту «Бункер», що розповість нам про «Валуєвський циркуляр». Одну із вагомих заборон української мови. У коментарях можете написати скільки заборон пройшла наша мова за період свого існування..." (Володимир Ухач)
У своєму блозі на "Малій Сторінці" відома в усьому світі майстриня-писанкарка Ірина Михалевич докладно розповідає про мистецтво писанкарства - крок за кроком - та розкриває секрети своїх писанкарських знахідок. Пізнаваймо нове разом з нами!
"В одному поліському ставочку народилося незвичайне жабенятко. Воно було зовсім не таке, як усі у їх жаб'ячому родУ!
Маля
любило
музику.
І скрізь її шукало..."(Галина Римар)
"Чи знаєш ТИ, що таке мамине серденько? Думаєш, воно таке, як на малюнку в енциклопедії? Ні, дитино, серце набагато більше. Цього не зобразиш на жодному малюнку. А головне, що у серці основне місце займаєш ТИ. Так-так, саме ТИ… Дивне серце, правда? Поки Тебе не було, там поміщалося багато всього. Але після Твого народження це все потіснилось, і більшу частину серденька зайняла дитина. Саме діти є господарями маминого серденька. І лише вони його можуть розбити. " (Ірина Мацко)
"У невеличкій кімнаті лежить на ліжку слабий хлопчик. Лежить він, не спить, дивиться, широко розкривши оченята, на вікно, заслонене хустиною: хустина не зовсім заслонила вікно, збоку трохи видко шибку й видко, як палає смужка блакитного світла аж додолу. "Павлусю, куди ти так дивишся?" – спитала мама хлопчика, бо то ж мама сиділа й гляділа свого слабого синка. "Та я дивлюся на ту смужку. Мамо, звідки вона? З чого вона?" – сказав хлопчик..." (Леся Українка)
Емма Іванівна Андієвська – українська письменниця, поетеса та художниця, що працює у стилі сюрреалізму та герметизму. Вона створила власний світ поетичних та художніх образів у високо індивідуальній манері. Філософські, духовні та містичні теми є головними у творчості Андієвської. Авторка належить до важливих представників модернізму в українській літературі другої половини XX століття. Емма Андієвська зростала у російськомовному середовищі, проте ще у дитячому віці усвідомила власну українську ідентичність й прийняла українську мову, яку вперше почула у Вишгороді у віці шести років. Відтоді письменниця вирішила писати лише українською, яку вона сприймала як мову пригнічених. Завданням для себе авторка визначила «створити українську державу в слові».
"Сон літає по оселях, втома плечі огортає,
І вже хтось біля екрану, мене дуже виглядає!
Ви листи мені писали, про хвальків вам розказать,
тож умощуйтесь зручненько, буду казку починать!
Всі хвальки — то дивні люди, ніс задертий догори!
Є вони, і більш нікого, що ти їм не говори!
Не любив хвальків ніколи, не люблю і по цей час,
що ж, про півника миколку казочка сьогодні в нас!.."(Дідусь Сашко)