"У старому лісі, між високих хвойних дерев, знаходиться школа для звіряток. А у тій школі навчаються дітки усіляких тваринок: лисичок та вовків, зайчиків та хом’ячків, білочок та черепашок. І є в тій школі вчителі, які вчать писати та читати; є директор та завуч, коридори та класи, зошити та книги, уроки та перерви… та все-все-все інше, що є у звичайних школах. І от якось на уроці, запитав вчитель у першокласників, хто їхній найкращий друг, і всі вони одразу почали вигукувати..." (Євген Дмитренко)
"Час. Скільки б людей хотіло мати владу над часом. Скільки б вчинків вони хотіли змінити в минулому... Побачити майбутнє. Хто б не хотів на хвилинку зазирнути у майбутнє? Цікаво ж, що там на нас чекає! Та він суровий й нікому не дозволяє собою керувати. Адже час, це зернятко, яке впало на землю й згодом пусте коріння й перетвориться на рослину, яка у свою чергу дасть врожай, з якого посиплеться безліч зерен, які також стануть рослинами. Час, це дід, батько, син, де згодом син стане батьком, а той стане дідом і так до безкінечності. І цей володар все бачить і всіх знає. Він лікує, і водночас знищує. І як би ми не хотіли йому підкоритися, він підкорює нас й не збирається змінювати свою думку. І нікому не вдавалося його порушити. Нікому, окрім... Наш герой не просто так порушив його кордони, адже, якщо б час цього не хотів, то цього б і не сталося. А так, як це сталося, значить так йому було потрібно. Отже, годинник, що це?..." (Євген Дмитренко)
"У старому лісі, жила собі зайчиха і було в неї вісім зайченят.
Перший був найсміливіший,
Другий зайчик найгарніший,
Третій був трішки ледащій,
А четвертий був найважчий,
П’ятий зайчик розум мав,
Шостий, пісеньки співав,
Зайчик номер сім — спалько,
Ну а восьмий був — хвалько."(Євген Дмитренко)
"Жили були чоловік та дружина. І було у них три сина. Хлопці виросли й стали мужніми юнаками. От прийшов старший син до батьків, та й каже: "Піду я до високої гори, щастя шукати!" Зібрав він речі у торбину та й пішов. День немає, два дні немає, а на третій повернувся. От і питають в нього батьки..." (Євген Дмитренко)
"— Хто-небудь, вимкніть цей будильник. Нічого без причини так рано мене будити. На жаль, пристрій ніхто не вимкнув і він продовжував дзеленчати. Тому, хом'як, протягнув лапку та вимкнув гучний прилад. Цей ручний годинник йому дістався від батька, який той колись знайшов його неподалік від своєї клітки. Знайшов і затягнув до клітки. Затягнув та сховав під ліжечком. А сховав для того, щоб ніхто інший не знайшов. Ніхто, окрім його сина, який зайняв клітку свого батька. З того часу, хом'як частенько користувався годинником. Та не для того, щоб рано прокидатися, а для того, щоб послухати цікавий дзенькіт який звучить, коли грає будильник. Та цього ранку він спрацював за призначенням. — Якщо він дзеленчить, то значить хтось виставив таку годину для підйому. — пробуркотів хом'як — А це означає, що повинна бути причина! Але яка? Не пам'ятаю! Агрибос (так, до речі, звали хом'яка), не поспішав підвестися з ліжка. Врешті решт, якщо він згадає причину, переосмислить її та визнає, що вона не така вже й важлива, то можна буде продовжити сон..." (Євген Дмитренко)
"Дерево. А за деревом дерево. А за деревом дерево. А за деревом паркан. За парканом стежечка, а за стежкою поріг. За порогом двері, що ведуть у дім. А у домі тому, брат разом із сестрою поспішають на подвір’я погратися першим грудневим снігом. — Давай швидше, а то поки одягнешся, то і сніг увесь розтане! — мовив Тарас. Поліна поспішала як могла та все одно не встигала за братом. Обоє чекали цього дня як ніби якогось свята й нарешті дочекалися. І хоч цієї ночі сніжних опадів було не так вже й багато, та на невеличкого сніговика повинно вистачити. А ще, якщо позбирати сніжок із верхівок різноманітних поверхонь, то можна буде й у сніжки пограти..." (Євген Дмитренко)
"Якось сиділо два найкращих друга на галявині, та й цукерки їли з однієї торбинки. "О, полунична карамелька! Це ж моя улюблена цукерка!" — мовив зайчик смакуючи — "Я б з десяток таких з’їв!" Подивився на нього його найкращий друг — сіренький вовчок, та й сказав: "І куди б вони тобі влізли? Ти ж більше ніж п’ять не подужаєш!" Заплигало зайченя. Зачепили його слова товариша. "То ти погано мене знаєш, друже! Я й двадцять цукерок зможу з’їсти!.."" (Євген Дмитренко)
"Якось бігла лисичка по лісі, коли бачить – будиночок стоїть. Та такий гарний, такий яскравий, що вирішила вона зайти й познайомитися. Підійшла вона ближче, дивиться, а дверей немає. Обійшла вона його зліва направо, а потім – справа наліво, а дверей так і не знайшла. Здивувало це її – от вона і побігла новиною з іншими звірами ділитися. Біжить-біжить, бачить, а на зустріч їй – вовк..." (Євген Дмитренко)
Довгий і складний шлях пройшла Ольга Юліанівна Кобилянська. Протягом півстоліття виступала вона в літературі, відображаючи життя народу в його різноманітних виявах, духовні прагнення інтелігенції, малюючи природу рідного краю. Письменниця утверджувалася в українській літературі поступово, в процесі переходу з німецької на українську мову, опанування культурних надбань рідного народу, реалістичного методу! Художньо осмислюючи той життєвий матеріал, що був їй найбільше відомий, Ольга Кобилянська створила цілу галерею образів із середовища демократичної інтелігенції, втіливши в них свої погляди на соціальні й морально-етичні проблеми часу. Художня проза Ольги Кобилянської сприяла розширенню світового резонансу українського художнього слова. Її новели, повісті неодноразово перекладалися російською, польською, чеською, словацькою, болгарською, словінською, французькою, румунською та іншими мовами. Ім’я видатної української письменниці-демократки, яка пройшла благородний шлях самовідданого служіння народові, віддала йому всі думки і помисли у тяжкий час соціального і національного поневолення, і в світлий час його возз’єднання, духовного відродження, оповите в нашій країні глибокою шаною і любов’ю, відоме у широкому світі.
Збірка казок Емми Андієвської: "Говорюща риба", "Казка про Гапайла", "Казка про двох пальців", Казка про упиреня, що живилося людською волею", "Казка про слимака", "Казка про рінину, подарунок моря", "Казка про гуску, яку змушували нести прості яйця замість золотих", "Казка про гадюку й орла, або невдячного приятеля", "Казка про бика й метелика", "Казка про дракона, шевця, що не вмів дарувати заподіяної йому кривди, та інших", "Казка про блискавку", "Казка про пихатість", "Казка про те, як заєць збирав податки з капусти", "Казка про чоловіка, що заступав Усевишнього", "Казка про чоловіка, який мав сумніви", "Казка про кулі зла", "Казка про яян", "Казка про мандрівника".
Казочки про зиму, Новий рік та Різдво, представленні на "Малій Сторінці", написали для діточок відомі українські та зарубіжні автори: Ганс Крістіан Андерсен, брати Грімм, Василь Сухомлинський, Катерина Перелісна, Леся Храплива-Щур, Ірина Мацко, Наталя Забіла, Оксана Іваненко, Ірина Жиленко, Микола Білкун, Яків Гончарук, Марія Пономаренко, Василь Струтинський, Валентина Вздульська, Юля Смаль, Василь Мельник, Юлія Хандожинська, Тетяна Винник, Леся Воронина, Ольга Зубер, Олена Більчук, Марія Деленко, Марія Дем'янюк, Галина Римар, Інга Квітка, Юлія Забіяка, Бондаренко Ксенія, Коломієць Аліса, Інна Паламарчук, Ольга Швиденко, Тетяна Прокоф’єва.
Вірші сучасного українського поета Івана Андрусяка: "Пісня", "Рибалки", "У морі жаби не живуть", "Лякація", "Про вміння читати", "Тринадцятий трамвай".
"Цю історію на Святвечір любив оповідати мій дідусь... Не тепер і не колись жила собі в нашому містечку одна сім’я: тато, мама і троє діток — Тарасик, Настуня та Ільчик. У їхній привітній оселі завжди було багато радості і сміху. Яких лишень забав не вигадували вони — і «князівна», і «чіт-нечіт», і «скіки-скіки», і, звичайно ж, «смішний телефон». А на свята їхній татусь наймав бри́чку із золотогривим конем, і вони всі разом їхали за місто до лісу..." (Іван Малкович)
"Над Дніпром, коло славних порогів, в селі Старому Кодаку жив собі молодий лоцман Карпо Летючий. Як і всі лоцмани, він був потомок славних запорожців і мав увесь хист, всю вроду запорозьку. Високий, чорнявий та кучерявий! гарний з лиця, гарний з стану, кругом гарний, ще й до того сміливий! Ще змалку брав його з собою батько на байдаки та плоти, переводячи їх через пороги. Карпо знав добре всі пороги, всі забори, знав кожний камінь. Він любив пороги, бо зріс коло їх. Карпо любив летіти стрілою прудким козацьким ходом через пороги, летіти птицею з лави на лаву; любив слухати, як шумить Дніпро на порогах, як реве Звонець або Дід і обливає бризками його гаряче лице..." (Іван Нечуй-Левицький)
"І ти прощай! Твого ім’я
Не вимовлю ніколи я,
В лице твоє не гляну!
Бодай не знала ти повік,
Куди се я від тебе втік,
Чим гою серця рану..."(Іван Франко)
"..Ми історію ту не забудем,
Що писали нам предки віками.
Берегти у серцях її будем,
Поки сонце палає над нами.
Ти мовчиш, моя рідна Вітчизно,
Але чуть твого серця биття,
Що нас всіх протинає наскрізно…
Україно – ти наше життя!
Я живу, поки чути тремтіння
України заквітчаних мрій,
Поки гідно історію пишем,
Українці не втратять надій!"(Інелла Огнєва)
Поезії Ірини Жиленко: "Жар-птиця", "ПІдкова", "Гном у буфеті", "Сніг", "Лист до Діда Мороза", "Кіт-Воркіт", "Давайте дружити", "Ягуари", "Нічна казочка".
"Сонечко–жучок сів на вухо Вогника, легенько залоскотав ніжками. Стріпнувши його, коник весело хвицнув копитцями і помчав полем, потім лугом, перестрибуючи рівчаки та копички землі, які нещодавно нарили кроти–копачі. Вони із жучком були давні друзі і часто так гралися. Вогником його назвали через те, що умів викрешувати копитцями зорі. Щойно народився, відразу так стукнув ними одне об одне, що навколо полетіли маленькі зірочки. Сонце лагідно світило з неба раз у раз ховаючись за хмаринку, огортало, обіймало його теплом і ніжним маминим дотиком. Сама ж матуся паслася неподалік і тільки зрідка підіймала голову, щоб побачити свого хвацького козачка, глянути чи все з ним добре і знову опускала її до соковитої травички..." (Ірина Мацко)
"Вечір. Сутінки. Моросить зажурений дощ, кидаючи на вікна холодні сльози. Я стою біля вхідних дверей та дивлюсь на маленьку дверну ручку у якій, здається, зараз усі мої думки та переживання..." (Ірина Мацко)
