"Сонечко–жучок сів на вухо Вогника, легенько залоскотав ніжками. Стріпнувши його, коник весело хвицнув копитцями і помчав полем, потім лугом, перестрибуючи рівчаки та копички землі, які нещодавно нарили кроти–копачі. Вони із жучком були давні друзі і часто так гралися. Вогником його назвали через те, що умів викрешувати копитцями зорі. Щойно народився, відразу так стукнув ними одне об одне, що навколо полетіли маленькі зірочки. Сонце лагідно світило з неба раз у раз ховаючись за хмаринку, огортало, обіймало його теплом і ніжним маминим дотиком. Сама ж матуся паслася неподалік і тільки зрідка підіймала голову, щоб побачити свого хвацького козачка, глянути чи все з ним добре і знову опускала її до соковитої травички..." (Ірина Мацко)
"Вечір. Сутінки. Моросить зажурений дощ, кидаючи на вікна холодні сльози. Я стою біля вхідних дверей та дивлюсь на маленьку дверну ручку у якій, здається, зараз усі мої думки та переживання..." (Ірина Мацко)
"Нога у білій лакованій туфлі ступила в густу зелену траву. Враз нахлинули спогади. Зима того далекого року видалася холодною та сніжною. Мені було лише дванадцять. Я підійшла до неї, вона навіть не здригнулася, та для мене це була безмовна подруга..." (Ірина Мацко)
"У Вас колись було взуття, що тиснуло, терло бідні ваші ноги, впивалося в них і спотворювало кожен крок? Та так, що ні про що більше думати неможливо, лише про ту частину ноги, в яку впивається взуття. У мене таке взуття чомусь було завжди. Що б я не купила, як не підбирала та приміряла, туфлі, босоніжки, черевички тиснули, спричиняли біль. От і зараз я була взута у свої улюблені черевички, які вже другий сезон мене мучили, а я їх вперто носила в надії, що розходжу і все буде добре..." (Ірина Мацко)
"Вітаю Вас, друзі, з новим 2023 роком! Бажаю всім нам Перемоги, Миру і Добра! Зима. А в Аргентині — літо. Усе так тісно переплетено в нашому світі. У німецькій мові пори року чоловічого роду, в нас — жіночого, за виключенням літа. Року десь 94 (мені тоді було років 9) я ходила до пекарні, давали по хлібині в одні руки. Здається, то було взимку. Крім хліба, в тому пекарському магазині продавалися ще якісь продукти. Люди в черзі зодягнені в темні куртки. Тьмяве світло з вікна. Нудно. І раптом все змінилося — я забула, що вичікую чергу, стіни під кахлем кудись позникали. Якусь хвилю я стояла як зачарована, бо побачила на магазинній полиці коробку цукерок із написом “Пори року”. На малюнку — чотири панни з виразними очима, в яскравих шатах. Літо тримає сніп, на голові — вінок із колосся. Якби “літо” було ім'ям, воно звучало б як Сапфо, Кліо, Каллісто..." (Ірина Михалевич)
"Писанка в Україні тісно пов'язана зі святом Світлого Христового Воскресіння, тому в радянський період писанкарство тривалий час було під забороною. Аж настільки, що в Центрі України перестали писати писанки зовсім. На Кропивниччині жінки до Пасхи, а потім і до Проводів завжди старалися приготувати побільше крашанок. Моя бабуся Надія Семенівна Данильченко, 1931 року народження, жила на хуторі на Спаському куті поблизу села Березівка Маловисківського району. Вона заздалегідь, з лютого місяця, починала збирати сирі курячі яйця. Бережливо складала їх до металевої форми, в якій випікала паску, а стояла та форма під ліжком. Там було прохолодно, тож яйця не псувалися і зберігалися до весни..." (Ірина Михалевич)
"Мої сердечні вітання, друзі. Нині горіхова пора. З волоських горіхів (з цілих і зі шкаралупок) вийде змайструвати різні поробки. Дитиною я робила кошик з половинки горіха, оздоблювала його квітами з кісточок калини. І то було диво! Найпростіше разом з малою дитиною змайструвати отаку поробку — взяти шкаралущу горіхову, гнучкий пагінець ґринделії чи вербову гілочку, ось і ручка кошика, і насипати до кошика диких осінніх плодів — з каркаса, з глоду чи маслинки, можна такий кошик ще оздобити декоративною ниткою..." (Ірина Михалевич)
Шовковиця – солодка, корисна, проганяє безсоння, зміцнює імунітет, рятує від втоми. А ще ця ягода добре фарбує писанки, відкриває літо. Особлива ягода. Для фарбування підійде чорна шовковиця. Багато зривати не треба, достатньо й однієї жмені. Шовковиця дає темні барви. Її можна поєднувати з іншими барвниками, накладати на жовте тло й отримувати зелені кольори. Та все ж, як на мене, шовковиця виглядає більш принадною, коли залишається на білому полотні сама самісінька...
У добірці представлені твори Ірини Мойсей, головної редакторки літературного журналу Союзу Українців Румунії "Наш голос": «Не цурайся свого роду», «Найкраща мама» (за В. Сухомлинським), «Куди поділось літо», «Oсінній сад, «Де знайти весну?», «Хто ж насправді винуватий?», «Лісова пригода Таркана» та «Пригоди Марусі в дідуся й бабусі».
"Стогне Дніпр
Змиває кручі
І ковтає
Сльози
З Бучі
Тяжеліють
Кров‘ю
Хмари
Тягнуть
Потяги
Криваві
Вітер
Їх несе
Солоний
На ворожії
Кордони..."(Ірина Потапенко)
"Друзі, повертаємось до нашої історико-просвітницького блогу. Отже, сьогодні на порядку денному десятий випуск історичної рубрики «Бункер», який переносить нас у далеке урочище Сандармох, що в Карелії, де з 1 по 4 листопада 1937 року зустріли свою смерть 1111 ворогів червоного режиму. Страшна таємниця цього урочища випливла на світ лише у 1997 році завдяки міжнародному товариству «Меморіал», котре провело розслідування та експедицію у ті місця, що дало змогу розкрити добре приховувану правду..." (Володимир Ухач)
"Товариство, сьогодні ми поговоримо про дев’ятий випуск історико-просвітницького проекту «Бункер», що розповість нам про «Валуєвський циркуляр». Одну із вагомих заборон української мови. У коментарях можете написати скільки заборон пройшла наша мова за період свого існування..." (Володимир Ухач)
У своєму блозі на "Малій Сторінці" відома в усьому світі майстриня-писанкарка Ірина Михалевич докладно розповідає про мистецтво писанкарства - крок за кроком - та розкриває секрети своїх писанкарських знахідок. Пізнаваймо нове разом з нами!
"В одному поліському ставочку народилося незвичайне жабенятко. Воно було зовсім не таке, як усі у їх жаб'ячому родУ!
Маля
любило
музику.
І скрізь її шукало..."(Галина Римар)
"Чи знаєш ТИ, що таке мамине серденько? Думаєш, воно таке, як на малюнку в енциклопедії? Ні, дитино, серце набагато більше. Цього не зобразиш на жодному малюнку. А головне, що у серці основне місце займаєш ТИ. Так-так, саме ТИ… Дивне серце, правда? Поки Тебе не було, там поміщалося багато всього. Але після Твого народження це все потіснилось, і більшу частину серденька зайняла дитина. Саме діти є господарями маминого серденька. І лише вони його можуть розбити. " (Ірина Мацко)
"У невеличкій кімнаті лежить на ліжку слабий хлопчик. Лежить він, не спить, дивиться, широко розкривши оченята, на вікно, заслонене хустиною: хустина не зовсім заслонила вікно, збоку трохи видко шибку й видко, як палає смужка блакитного світла аж додолу. "Павлусю, куди ти так дивишся?" – спитала мама хлопчика, бо то ж мама сиділа й гляділа свого слабого синка. "Та я дивлюся на ту смужку. Мамо, звідки вона? З чого вона?" – сказав хлопчик..." (Леся Українка)
Емма Іванівна Андієвська – українська письменниця, поетеса та художниця, що працює у стилі сюрреалізму та герметизму. Вона створила власний світ поетичних та художніх образів у високо індивідуальній манері. Філософські, духовні та містичні теми є головними у творчості Андієвської. Авторка належить до важливих представників модернізму в українській літературі другої половини XX століття. Емма Андієвська зростала у російськомовному середовищі, проте ще у дитячому віці усвідомила власну українську ідентичність й прийняла українську мову, яку вперше почула у Вишгороді у віці шести років. Відтоді письменниця вирішила писати лише українською, яку вона сприймала як мову пригнічених. Завданням для себе авторка визначила «створити українську державу в слові».
"Сон літає по оселях, втома плечі огортає,
І вже хтось біля екрану, мене дуже виглядає!
Ви листи мені писали, про хвальків вам розказать,
тож умощуйтесь зручненько, буду казку починать!
Всі хвальки — то дивні люди, ніс задертий догори!
Є вони, і більш нікого, що ти їм не говори!
Не любив хвальків ніколи, не люблю і по цей час,
що ж, про півника миколку казочка сьогодні в нас!.."(Дідусь Сашко)
"Кожен день — життя і смерть,
кожен день — на волосині...
Ну, допоки буде так,
що країна вся в руїнах?.."(Карина Гусельникова)
"Мій тато не повернеться додому...
Він — ангел, і тепер — на небесах...
Я вдячний Богу за такого тата!
Як жаль, що він тепер лиш у думках.
Ніколи не візьме мене на руки
І пісню він уже не заспіва.
Я вдячний долі за такого тата!
Як жаль, що він тепер лиш спогляда..."(Карина Гусельникова)
