Емма Андієвська народилася у Донецьку 19 березня 1931 року. Батько письменниці був хіміком-винахідником, мати була агрономом за освітою і пізніше працювала вчителькою біології. Через дуже часті важкі хвороби, більшість шкільних предметів Емма Андієвська здавала екстерном. З дитинства Андієвська мала феноменальну пам'ять. Хворобливість дитини змусила родину у 1937 році переїхати спочатку до Вишгорода, а згодом - у 1939 році - до Києва. У дев'ятирічному віці майбутня письменниця перечитала найвідоміші твори світової літератури. Початок війни застав родину Андієвської у Києві. Тоді ж загинув батько письменниці - його було безпідставно розстріляно радянською владою. У 1943 році діти з матір'ю виїхали на Захід. Родина жила в Берліні, Мюнхені, Парижі, Нью-Йорку. Письменниця має американське громадянство. У 1957 році вона закінчила Український Вільний Університет. Нині письменниця живе у Мюнхені (Німеччина), де інтенсивно працює над своїми творами. Емма Андієвська є автором близько 20 поетичних збірок, кількох романів, книжок новел і казок. За «Роман про людське призначення» одержала престижну міжнародну премію Антоновичів. Виставки її малярських робіт організовувалися у США, Канаді, Німеччині, Франції, Австралії, Бразилії, Швейцарії, а також - в Україні.
Емма Андієвська зростала у російськомовному середовищі, проте ще у дитячому віці усвідомила власну українську ідентичність й прийняла українську мову, яку вперше почула у Вишгороді у віці шести років. Відтоді письменниця вирішила писати лише українською, яку вона сприймала як мову пригнічених. Завданням для себе авторка визначила «створити українську державу в слові». Пізніше, щоправда, для того, аби показати власну незалежність від мов, Андієвська написала декілька віршів англійською, німецькою та французькою мовами.
Бібліотека альманаху українців Європи "Зерна"
Емма Андієвська
КАЗКИ
(Вступ)
Шакал постояв трохи, перевіряючи нюхом повітря, й підійшов до веранди на краю пустелі.
— Доброго вечора, — мовила консервна бляшанка, що лежала на веранді. — Заходь ближче! Хазяї пішли з дому й до ранку не повернуться, крім мене, тут нікого нема.
— Доброго вечора, — неохоче відповів шакал і чутно втягнув у себе повітря.
— Двері скрізь не замкнені, — зрозуміла натяк консервна бляшанка. — Зайди до середини, там на буфеті лежить великий смажений шматок м'яса. Тільки прошу тебе, будь обережний, щоб не забруднити підлоги, бо ж я все-таки до певної міри наглядаю за віллою, і якось не випадає, щоб у відсутності господарів розводити бруд. Не гайся також, бо я хочу з тобою побалакати.
За деякий час шакал, облизуючись, повернувся на веранду й ліг недалеко від бляшанки, ледачо дивлячись на пустелю.
— Я дуже тішуся, що ти прийшов, — обізвалася консервна бляшанка. — Я не маю товариства й дуже терплю на тому, бо ж ті, з ким я не можу розмовляти, я не вважаю за товариство. Люди гадають собі, що я просто консервна бляшанка, мовляв, бездушна бляха, та й годі, або що моя душа настільки нижча від їхньої, що вона їх не може цікавити, забуваючи, що речі, які перебувають в людському оточенні, олюднюються, і, крім того, що ми є, ми стаємо ще й ніби людьми, і в нас живе людська душа поруч нашої первісної.
— Це мені дуже добре відомо, — відповів шакал, — це я знаю з власного досвіду. Коли я в пустелі слухаю нюхові водограї, здебільшого це буває десь так на п'ятий день без їжі, я лише шакалю. Та щойно я наближаюся до людських осель, я мимоволі олюднююся. Я починаю відчувати, як люди, думати, як вони, і, щойно коли я повертаюся до пустелі, з мене поволі вивіває людську душу і лишається тільки душа шакала. Мені часто хочеться поговорити з людьми, коли я буваю серед них, тільки їхня зарозумілість в останню мить стримує мене. Я починаю боятися, що мене не зрозуміють, або, що ще гірше, якось фальшиво зрозуміють, і тому я мовчу або йду в пустелю і вию. Справді дуже важко з людьми, бо вони олюднюють нас, і разом з тим їм і на думку не спаде ставитися до нас, як до людей, а на цьому ми завжди терпимо.
— Так, — погодилася консервна бляшанка, — і, головно, ніхто тоді не турбується, що робиться з нами, коли ми стаємо, як вони.
Потім консервна бляшанка замовкла, і шакал теж дивився на місяць над пустелею і мовчав.
— Розповідж щось, — попросила консервна бляшанка.
— Знаєш, на ситий шлунок мені нічого, крім казок, не спадає на думку, — мовив шакал. — а всі казки, що я їх знаю, сумні.
— Це добре, — втішилася консервна бляшанка, — бо ті, що я знаю, всі кінчаються щасливо. Розповідатимемо, ти сумні, а я веселі. Мої хазяї повернуться додому щойно десь під ранок, і перед нами ще ціла ніч.
— Гаразд, — погодився шакал, — тоді я розповім про говорющу рибу, тільки попереджаю: не перебивай, бо я легко збиваюся.
— Я слухаю, — відповіла консервна бляшанка.
— Я розповідаю.
За матеріалами: Емма Андієвська. Казки. Бібліотека альманаху українців Європи "Зерна". Париж-Львів-Цвікау, видавництво "Зерна", 2000 рік, стор. 6 - 14.
Збірка казок Емми Андієвської: "Говорюща риба", "Казка про Гапайла", "Казка про двох пальців", Казка про упиреня, що живилося людською волею", "Казка про слимака", "Казка про рінину, подарунок моря", "Казка про гуску, яку змушували нести прості яйця замість золотих", "Казка про гадюку й орла, або невдячного приятеля", "Казка про бика й метелика", "Казка про дракона, шевця, що не вмів дарувати заподіяної йому кривди, та інших", "Казка про блискавку", "Казка про пихатість", "Казка про те, як заєць збирав податки з капусти", "Казка про чоловіка, що заступав Усевишнього", "Казка про чоловіка, який мав сумніви", "Казка про кулі зла", "Казка про яян", "Казка про мандрівника".
"Сталося це тоді, коли ще рука мала сім пальців, на небі оберталося сім планет, а кожній людині дано було сім доль. Тоді й сама рука, чувши себе молодою і сильною, не надто багато часу присвячувала вихованню своїх дітей-пальців особливо двох найменших, гадаючи, мовляв, час їх сам навчить й уговтає, нехай собі ростуть на волі й без примусу, бо те, що має статись, однак станеться, і цієї миті не варто ні пришвидшувати, ні уповільнювати, усе підвладне порам року, і кожний носить в собі своє призначення. Саме тоді й трапилося, що на руці засперечалися два найменші пальці за ліпше місце, а до них приєдналася й решта..." (Емма Андієвська)
"Був колись на світі чоловік, який став великим мандрівником, бо йому якось забаглося довідатися, чому все є таким, як воно є. Прокинувшися однієї ночі в повню, чого з ним доти ніколи не траплялося, він вихилився з вікна, аби подивитися, чому це так сяє навколо. А що вночі кожен предмет згортає своє нутро, зосереджуючися на собі, й не заважає іншим, як удень, то майбутній мандрівник і побачив, що місяць тримає повну жменю ниток, які він вряди-годи смикає..." (Емма Андієвська)
"Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються. Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто..." (Емма Андрієвська)
"У великих водах, що існують від віків, серед табунів мовчазної риби у шанованих риб'ячою громадою батьків, народилася балакуща риба. Спочатку, коли риба була маленькою, засмучені батьки сподівалися, що з віком, як їхня дитина вбиватиметься в луску, це мине, як минають дитячі хвороби, але час ішов, риба ставала великою і пругкою, на ній полискувала вже луска, як викута з найліпшої дамаської криці, а балакущість риби, не тільки не зникала, а навпаки набрала такої вправности, що батькам уже незручно стало признаватися, що вони належать до одної родини..." (Емма Андієвська)