Ірина Мойсей. Вірші зі збірки "Найкраща мама" — читати та слухати, відео

Неподалік гуска-мати,
У рядочок шикувати
Стала гусенят маленьких,
Теж пухнастих і жовтеньких.
В них урок важливий нині –
Малі діточки гусині
До ставка ідуть, їх мати
Буде плавати навчати.

Ось готовий стрій-рядок,
Мов з кульбабок ланцюжок,
І за мамою з довір’ям
Рушив ланцюжок з подвір’я.
А курчатко неслухняне
Утекло від квочки-мами,
У кінець рядочка стало
Й за гусьми попрямувало.

Йде і так собі гадає,
На майбутнє план складає:
– Ось я плавати навчуся,
Далі ґелґати візьмуся
Із гусьми, гляди, і так
З мене виросте гусак!
Поки думало-гадало,
Вже й ставочок видно стало.

Ось і берег. Гуска стала,
Голосно заґелґотала
І зайшла у воду сміло –
Мов кораблик білий-білий,
Попливла, а гусенятка –
Теж у воду по порядку,
Попливли усі до неньки,
Ніби човники жовтенькі.

На травичці край ставочка
Неслух наш розплющив очка:
–Я живий, живий зістався!
І вже потім він дізнався,
Що то гуска врятувала –
Із води його дістала.

Йшли додому тихо, мовчки,
Всі разом вели до квочки
Неслухняного курчатка.
Сердилися гусенятка,
Бо така то була радість
У ставочку їм купатись.
А курча нечемне взяло
Та урок їм зіпсувало.

На подвір’ї мати-квочка
Вже давно шука синочка,
Всіх оббігала, питала,
Де дитя її пропало.
Може, хитрий кіт впіймав,
А чи яструб злий забрав?
Скрізь чатує небезпека!..
Як угледіла здалека,
Що курчатко йде з гусьми,
Очі сповнились слізьми.

Мокре, кволе, ледь ступає
І хвилюється, бо знає,
Що йому перепаде
І що кара його жде,
Як розкаже квочці гуска,
Ой, не буде йому спуску!

Але мати не сварила,
Лише поряд посадила,
Обняла синочка ніжно,
Стала мовити неспішно:
– Як би того не бажало,
Скільки б сил не докладало,
Як вродилось ти курчатком,
То не станеш гусенятком.

Можеш ґелґати навчитись,
Можеш гусаком рядитись,
Та як зміниш свою суть –
Станеш на непевну путь.
Ти нікому на догоду
Не цурайся свого роду.
Що б не трапилось з тобою,
Будь завжди саме собою.

Час минав, курча зростало,
Поки півнем гарним стало.
Красень із барвистим пір’ям
Він – господар над подвір’ям.
І тепер щодня, як ранок
В небі вистелить серпанок,
Він дзвінким «Ку-ку-ріку!»
Будить всіх з нічного сну.

НАЙКРАЩА МАМА

         За В. Сухомлинським

З-за гори на горизонті
Вибігли проміння злотні,
Сонця диск піднявся мідний –
Починає день погідний.

Від нічного сну збудилась
Звірина, заметушилась,
Птаство дружно заспівало –
Новий Божий день вітало.

Ліс, в жупан зелений вбраний,
Ранньою росою праний,
Зашумів, зрадівши днині:
«Буде ясно й тепло нині».

***

Серед лісу – дуб старезний,
В нього стовбур товстелезний,
В стовбурі – дупло глибоке,
Совеня в нім одиноке
У гнізді сидить, чекає,
Свою маму виглядає.

– Де ж вона так забарилась? –
Совенятко зажурилось,
Виглянуло із дупла –
Бац! – і випало. Біда!..
Ще мале, літать не може,
Вдень не бачить. Хто поможе?

Совенятко налякалось,
Лісом бігало, металось,
Доки вибилось із сили,
Сіло і заголосило:
– Мамо рідна, нене, нене!
Швидше прилети до мене,
Забери мене додому!
Птаство вчуло і малому
Радилось, як помогти.
– Треба маму віднайти! –
Взявсь до діла дятел прямо. –
А яка у тебе мама?

– Моя мама – наймиліша,
Серед птахів найгарніша!
Птахи глянули питально.
– Ти нам опиши детально,
Може втямим, що і як, –
Пропонує мудрий грак.

– Що сказати вам? Як гоже,
Я на маму свою схоже.
Одні птахи здивувались,
Інші ледь не розсміялись.
– Теж така, як ти, вухата? –
Хихотіли горобчата.

– Справді, тут із ним морока, –
Підсумовує сорока. –
А скажи-но нам, маленький,
Як співає твоя ненька?

– Я ще голосу такого
Гарного не чув ні в кого.
Мама «бугу-гу» співає, –
Совеня відповідає.
Соловей так розсміявся,
Що аж за живіт узявся:
– Оце пісня «бугу-гу»!
Ой тримайте, бо впаду!..

Хоч малого всі жаліли,
Але більше не стерпіли –
Птаство все зареготало...
Раптом тихо-тихо стало…

Над юрбою тінь майнула –
Це ж сова! Крильми змахнула,
Сіла – і до пташеняти,
Щоб скоріш його обняти.
Втерла слізоньки малому
Й повела його додому.

Від пригод усіх втомившись,
Совеня, лиш притулившись
До подушки, позіхнуло
І одразу же заснуло.
Цілий день воно проспало,
А як сонце вже сідало,
Аж надвечір пробудилось
І на маму задивилось:

«І чому птахи сміялись,
І чому так потішались?
Не було з-між них нікого
Теж красивого такого,
Як матуся. І я знаю:
В світі кращої немає!»

КУДИ ПОДІЛОСЬ ЛІТО

Куди поділось літо,
Куди воно пропало?
Було ще наче вчора
І враз його не стало.
Ще вчора із бджілками
Бриніло над квітками,
А нині кудись зникло,
Не попрощавшись з нами.
А, може, заховалось
У вулики, впотемку
Заморене заснуло
І там проспить всю зимку?

Куди ж поділось літо?
Бо ще зовсім недавно
Із жайвором над полем
Співало так преславно.
Ще вчора колосилось
Достиглими житами,
Збирало квіти в лузі,
Плело віночки з нами
І за селом у річці
Водою хлюпоталось,
А, може, тою річкою
Воно кудись подалось?

Іще зовсім недавно
Так сонце припікало,
Засмагою нас літо
Завзято покривало.
Ще вчора блискотіло
Росою у травиці.
А тут траву скосили
І склали у копиці.
Тож, може, наше літо
В копиці ті пірнуло
Та у духмянім сіні
Солодким сном заснуло?
 
Недавно прилітало
Із літньою грозою,
А нині небо плаче
Дрібненькою сльозою.
З лелеками у гніздах
Ще вчора клекотало,
А тут ураз ні літа,
Ані лелек нестало.
Тож, може, воно з ними
У вирій полетіло?
Побачить край заморський
І літо захотіло.
Досхочу помандрує
Далекими краями,
І знов-таки прибуде
Разом із журавлями.

Як відпочине літо
З далекої дороги
Та у весни-сестриці
Ще погостює трохи,
Тоді в нас знову будуть,
Квітки, роса в травиці,
І річка, і засмага,
І літня громовиця.

Хоч літо відлетіло,
Не треба сумувати,
Ми будем наше літо
Із вирію чекати.

OСІННІЙ САД

Стоїть садок в осінній дрімоті,
Поринувши у думи сумовиті,
Як швидко відлетіли теплі дні,
Промінням сонячним ущерть налиті.
Під вітру подихом колючим і вогким
Із віт листки пожухлі опадають,
Тремтить садок в холодній сірій млі,
і спогади його лиш зігрівають.
Він згадує, як рано навесні
Його пташині співи розбудили,
Як вітами розсипались бруньки,
Дзвінкі струмки коріння напоїли.
А потім вишні, донечки його,
Мов наречені, одяглися в біле,
І вранці, як лиш сонечко зійшло,
Бджілки над ними жваво забриніли.
Коли ж вечірні сутінки лягли,
Затьохкало у веснянім розмаї
Піснями солов’їними. В садка
Від тої згадки серце завмирає.
А ще спирає щемно дух йому,
Коли пригадує грозу травневу
І гомін благодатного дощу,
А ще ту насолоду черешневу,
Яка наповнила усі його кутки
Дитячим срібнодзвінним сміхом.
Як гарно було в літню пору ту,
Коли у холодочку під горіхом
Дідусь малим оповідав казки,
Бувальщини, легенди й небилиці,
А у траві невидимий цвіркун
Підігравав у ритм йому на скрипці.
О літо, літечко! Як хороше було!.. –
Зітхання кронами безлистими майнуло, –
І спека, скроплена дощем, і спів пташок,
Буяло все, жило, та все минуло...
В той день, як в небі журавлиний ключ
Прощальну пісню відспівав журливо,
Із ним і літо відлетіло в даль,
А в сад ступила осінь неквапливо.
Оглянувши дбайливо все довкруг
В отриманім від літа володінні,
До діла узялась рішуче, щоб
Завести правила нові – осінні:
Вона добавила в повітря аромат
Румянобоких груш і яблук спілих
І солодом налила виноград,
І натрусила міх горіхів зрілих.
А поки люди метушились у садку,
Дарунки щедрі осені збирали,
Вона дістала барви золоті –
І крони всі багряним запалали.
Що сталось потім, сад не зрозумів:
Чому враз посіріла неба просинь?
І звідки вітер той холодний прилетів?
Чому заплакала дрібненько осінь?
 
Змарніло золото багряних крон,
Додолу впало, оголивши віти,
І посмутнілий, посірілий сад
Тепер лиш можуть спогади зігріти...
Так, гріючись у спогадах своїх,
Садок у сон поринув неквапливо
Й незчувся він, коли прийшла зима,
Вона ж укутала його дбайливо
У ковдру білосніжну і пухку,
Щоб сон його був тихим і щасливим,
Допоки не повернеться весна
Й розбудить його щебетом пташиним.

ДЕ ЗНАЙТИ ВЕСНУ?

«Гей, радійте всі, співайте!»
«Йде весна!», «Весну вітайте!» –
На кущі біля барлога
Щебетало якомога

Голосніше птаство жваве,
Коли сонечко яскраве
Ліс замерзлий обігріло, –
От і птаство те раділо.

Такий галас учинили,
Що ведмедика збудили.
Тож малий розплющив очі,
Став із ліжка неохоче
І прислухався до хору,
Що дзвенів-лунав знадвору.

«Хто не дав мені поспати?
Йде весна? Її стрічати?
Що воно за звір чи птиця,
Вона їсться, а чи п’ється?»

Ведмежа лиш місяць мало
Від народження й не знало
Що таке ота весна:
«Але раз у всіх вона
Таку радість викликає,
Раз її весь ліс чекає,
Значить, то є щось вагоме».
Та не було мами вдома,
Щоб у неї розпитати.
Ведмежатко вийшло з хати.

«Ось пташок я запитаю,
Бо вони про весну знають,
Раз той галас учинили».
Але птаство полохливе,
Лиш Ведмедика уздріло –
Крильцями залопотіло,
Зграйкою у вись знялось
Та у хащу подалось.

«І кого тепер шукати,
Щоб про весну розпитати?»
Ведмежатко зажурилось
І довкола обдивилось.
Коли бачить – на осонні
Квіти білі напівсонні
Ніжне листя вигрівають.
«Ось у кого я спитаю!»

До квіток мале подалось,
Але як вже не старалось,
Ті у відповідь мовчали,
Лиш голівками кивали.

Ведмежатко не здавалось,
І ще дальше в ліс подалось.
Коли чує – за горбочком,
Наче дзвонить хтось дзвіночком.

Не з лякливого десятка
Було наше Ведмежатко,
І лише одним стрибком
Опинилось за горбком.

Бачить – там струмок дзюркоче
«Може, він мені захоче
Все про весну розказати?
Що ж попробую, як знати...»

Та на всі його питання
Відповідь одна – дзюрчання,
Хоч для слуху і приємне,
Для ведмедика – даремне.
«Що за невідома мова?»
Він не зрозумів ні слова.
 
Довго ще маля блукало
Лісом і усіх питало,
Де ж йому весну зустріти.
Вже й почало вечоріти.

«Що ж, пора вже повертатись,
Мама буде хвилюватись», –
Й незважаючи на втому,
Хутко подалось додому.

Медвежа не помилялось,
Мама справді хвилювалась,
Хоч і сердилась на нього,
Та не лаяла малого,
А коли про все дізналась,
Навіть щиро розсміялась:

– Ти тому пішов із хати,
Що весну хотів стрічати?
То чому ж так зажурився,
Ти ж із нею вже зустрівся.

Медвежа оторопіло:
«Де? Коли?» – не розуміло.
Мама усміхнулась мило
І малому пояснила:

ПРИГОДИ МАРУСІ

В ДІДУСЯ Й БАБУСІ

Радість хату освітила,
Тішаться дідусь й бабуся,
Бо сьогодні приїжджає
Люба внученька Маруся.

Метушаться від раненька,
Все, як слід, приготовляють,
Та не всі в подвір’ї й хаті
Радість їхню поділяють.

Враз принишк і зажурився
Кіт Мурко, як вчув новину,
Сів тихесенько край ґанку
І у спогади поринув.

Мурчик добре пам’ятає,
Хоч не скаржився нікому,
Та були такі моменти,
Що хотів тікати з дому,

Як його дівчисько прикре,
Наче ляльку, вповивало,
І на сміх котам сусідським
На візку його катало.

Як довідався пес Бровко
Про Марусині гостини,
То у пам’яті собачій
Зразу зринули картини:

Всім селом її шукають,
В розпачі дідусь й бабуся,
А в той час у Бровка в будці
Спить солодким сном Маруся...

Та гадаєте на тому
Закінчилися пригоди?
Непосидливе дівчисько
Встигло всім завдати шкоди.

І качкам є що згадати,
Як Маруся урочисто
Їм торік, ще каченятам,
Одягла усім намисто.

Про приїзд Марусин вчувши,
Квочка теж розхвилювалась
За своїх малих курчаток,
Бо якось вона дізналась,

Як Маруся-непосида
Даром часу не втрачала
І у мисці із водою
Плавати курчат навчала.

Але що візок чи будка,
Що там миска чи намисто,
Раз Маруся придивилась,
Як бабуся місить тісто.

Отже з наміром хорошим
Дівча яйця виносило,
Але борошна не мало,
Тож в піску їх замісило.

Та не всі приїзд Марусі
Насторожено сприймали,
Були і такі, що справді
Радо дівчинку чекали.

Ось, наприклад, кізка Іза,
Вона добре пам’ятала,
Хто в квітник пустив рогату,
Щоб квітками ласувала.

Ще раділа свинка Дуся,
Бо по-справжньому пишалась
Тим, що подруга Маруся
З нею у болоті гралась.

Хто із радістю у серці,
Хто із почуттям тривоги,
Так чекали всі Марусю,
Прислухались до дороги.

І нарешті таки вчули,
Як машина зупинилась,
Хвіртка рипнула тихенько
І наостіж відчинилась.

Дівчинка ввійшла білява,
Все довкола озирнула.
Хто це? Наче і Маруся,
Але не така, як була...

Погляд лагідний, привітний
І не звично так серйозний,
Пустотливість в ньому зникла, –
Запримітив зміну кожний.

Зглянулися Мурко з Бровком,
Але радість не відчули –
Ось і виросла Маруся!
Що? Пригоди всі минули?

Але що це? Раптом чують –
Хвіртка знову зарипіла
І мале хлопча, як вітер,
На подвір’я залетіло.

Пес і кіт аж стрепенулись,
У дворі здійнявся галас, –
Ні, пригоди не минули,
Бо нові почнуться зараз!

ЛІСОВА ПРИГОДА ТАРКАНА

Як завжди у гожу днину,
Веселяться безупину
На галявині звірята.

Скачуть, бігають малята,
Лісом котиться їх сміх,
Доки втома їх усіх
Подолала, тож спочити
Сіли всі й поговорити
Про свої дитячі справи –
Нові ігри і забави.

Зайченятко раптом встало
Й прислухатися почало:
– Що це чути? Звуки дивні,
Я таких не чув донині...

Всі завмерли, мов заснули,
Й дивні звуки теж почули.
– В лісі нашому такого
Голосу нема ні в кого, –

Вовчик друзів обдививсь:
– Чули ви «гав-гав» колись?
І звірята всі признали,
Що такого не чували.

– Але те «гав-гав» – не грізне,
А, скоріш, сумне і слізне, –
Ведмежа звелось на ноги, –
Це хтось просить допомоги.

– Точно, – лисеня пристало
Й друзям запропонувало:
– Швидше йдім туди й побачим,
Хто сумує там і плаче.

І громадка вся здійнялась
Та на дивний звук подалась.
Надто довго не блукали,
Бо знайшли те, що шукали –

За густим кущем малини
Вгледіли звірятко дивне –
Невеличке та вухате,
Все руденьке й пелехате.

Друзі перед ним постали
Й не на жарт його злякали,
Бо воно враз замовчало
І під кущ позадкувало.

– Ти, мале, нас не лякайся,
Хто ти й звідки, признавайся, –
Ведмежа почало стиха, –
Ми тобі не вчиним лиха.

– Песик я, Тарканом звати,
В ліс прийшов я погуляти
Із господарем Іванком.
Ми прийшли ще на світанку.

Він збирав отут малину,
А я бігав безупину,
Не помітив, як відбився,
І в гущавині згубився.

Лісу зовсім я не знаю
І ще навиків не маю
Слід шукати, бо малий.
– Справді, клопіт ще й який! –
Співчуває ведмежатко.

Та хитрюще лисенятко
Підморгнуло, завертілось,
Видно так йому хотілось
Щось усім їм розказати:

– Знаю я, як раду дати!
Звідси зовсім недалеко,
Де ростуть старі смереки,
Там стежина є одна,
До села веде вона.

Сею стежкою, буває,
Мама до села гуляє.
Але це секрет, щоб знали
І нікому не казали.

Тож ходімо, щоб малому
Показати шлях додому.
По дорозі розмовляли,
Песика все розпитали,
Як живеться між людьми,
Та про ліс розповіли.

Ось і вийшли на стежину,
Але раптом в цю ж хвилину:
– Гей, Таркане! – хтось гукає, –
Йванко песика шукає.

Друзі зглянулись і – бах! –
Дружно зникли у кущах.
Песик гавкнув-попрощався
Й до господаря подався.

До села безперестанку
Песик гавкав та Іванку
Про пригоду розповів,
Але той не розумів

І не втямив ані слова,
Бо не знають люди мови
Тої, що всі звірі знають
Й між собою розмовляють.

І відтоді пощоразу,
Лиш зайдуть у ліс, відразу
Песик безупину гавка,
І дивує це Іванка,
Хлопчик не підозріває,
Що то друзів він вітає.