Людмила Дорош
КРІЗЬ ШПАРИНКУ В СВІТ КАЗКОВИЙ
Василька знову привезли в село до дідуся й бабусі, навіть якщо він цього не хотів. Чому ж не хотів? – спитаєте ви. адже в селі завжди так весело, із сільськими дітлахами можна бігати по лугах і долинах, рубати шаблею височезні бур’яни, уявляючи себе древніми лицарями, які через непролазні чагарники йдуть визволяти викрадену царівну? А тому, що Василько був не таким, як інші сільські хлопчаки. Він не любив гратися у війну, а любив тварин, природу. Йому було шкода рубати чагарники, адже вони живі і їх це болить. І тому сусідські хлопці вважали його дивакуватим і не запрошували до своїх ігор.
Хоча дідуся й бабусю він дуже любив, але ті не могли весь час проводити тільки з ним, бо в селі ж так багато роботи. Василько нудився, тинявся туди-сюди, аж поки одного разу не майнуло йому в голові вилізти на ту стару драбину, яка вела на горище літньої кухні. Колись там була хатинка його прабабусі.
– А що там, бабусю? – запитав хлопець.
– Та нічого особливого, Васильку, різний непотріб, який роками ми там наскладали, а порядки навести було все ніколи. Немає там нічого цікавого, тільки пил та миші!
Але Васильку все одно хотілося на те горище, тож бабуся не утримувала його.
Ледь зміг відкрити хлопчина старі похилені набік двері горища. Боязко зазирнув у темряву і побачив там невеличкий коридорчик, де на підлозі лежав торішній часник і цибуля. А далі, вглиб – ще одні двері. Коли Василько, обережно ступаючи поміж часником і цибулею, дійшов до тих дверей, вхідні двері зі скрипом зачинилися. Василько ледь не обімлів – йому згадалися історії з привидами та неспокійними душами, які непокоять живих або просто живуть у старих хатах. Його серце шалено закалатало. Але напрочуд усім насмішкам хлопчаків, які називали його боягузом, Василько взяв себе в руки і потягнувся до тих других дверей. Двері були старі, тож отвору для ключів у ньому не було, щоб зазирнути туди, та й темно було. Василько повільно, ледь-ледь відчинив двері, і від несподіванки мало не випустив ручку. З тієї шпаринки на нього полилося яскраве світло, яке спочатку його засліпило. Призвичаївшись із тим дивним джерелом світла, він побачив таке, на що аж ніяк не сподівався!..
Горище зовсім не було темним, повним пороху й непотребу місцем! Це був немов чарівний казковий світ, ясне світло наповнювало кожен куточок. Там панувала чистота й порядок, і було повно різних живих істот: зайчиків, ведмедиків, ляльок та багато інших іграшок. Було зрозуміло, що вони відмінно між собою розуміються, бо Василько побачив вовка із козенятами, які весело сміялися й пили чай, ляльок, які катали на візочках маленьких зайчиків, ведмедика, який читав казки дерев’яному конику-гойдалці. Аж ось василько побачив машину, якою грався, коли був геть маленьким, яку залишив у бабусі, тому що в неї відламався кузов і колеса. Але зараз вона була справна і виглядала, мов нова. Не усвідомлюючи того, він потягнувся за машинкою, але як тільки двері відчинилися ширше, весь той казковий світ зник одним махом, і на його місці опинилися великі купи різних старих поламаних іграшок, потріпаних книг та уламки старих меблів.
Розчарований, Василько зачинив двері й хотів було спускатися з горища. «А що, як подивлюся у шпаринку ще раз?» – прийшла йому думка.
Знову обережно відчинив двері і приклав око до ледь помітного отвору. Казковий світ і далі продовжував своє існування, немов би його ніхто й не турбував хвильку тому.
«Чудасія, – думав Василько, спускаючись через деякий час із горища, – і ніхто й не повірить, знов казатимуть, що я дивакуватий, що мені приснилося».
А внизу його вже чекала схвильована бабуся, яка місця собі не знаходила.
– Що ти там стільки робив, Васильку? Я вже злякалася, чи не сталося тобі там щось? Там же стільки різного мотлоху… – але зупинилася й недоказала, побачивши піднесене, щасливе обличчя онука.
– Бабусю, – нерішуче мовив Василько, який просто не міг утримати в собі того дива, яке з ним сталося, – а якщо я вам скажу, що там, на горищі, – дивний казковий світ, який живе своїм життям? Ви мені не повірите, правда? – і він усе їй розповів.
Бабуся якось дивно подивилася на онука, а потім і собі зізналася:
– Чому ж, голубе, повірю… Я теж, коли була маленькою, бачила казковий світ, про який ти мені розповідаєш, на горищі в моєї бабусі. Це сталося всього один раз у моєму житті, але я запам’ятала його назавжди. Кажуть, що тільки чисті душею люди можуть його бачити. обрані!
Василько нікому з друзів не розказав про той таємний казковий світ. Та й навіщо? Йому б все одно ніхто не повірив. Та й не потрібно було хлопчику, щоб йому хтось вірив. Він почував себе щасливим, обраним, особливим і сподівався, що ця дивовижна зустріч ще неодмінно відбудеться. І якщо не з ним – то, можливо, з його майбутніми дітьми, якщо вони матимуть чисте й добре серце.
За матеріалами: Людмила Дорош. Збірка «Крізь шпаринку — у світ казковий». Видавництво «RCR Editorial», Бухарест, 2020 р.
«Дзвоник» №158, червень 2020 pоку. Журнал для українських дітей Румунії. Місячник Союзу Українців Румунії.
ЯК ВІТЕРЕЦЬ АЗБУКУ ВИВЧАВ
Летів собі по світу безтурботний вітерець, і так йому хороше було на душі, приємно. Сонечко ще пригрівало землю, хмарки були, мабуть, у відпустці, бо небо було синє-синє і безхмарне. А він, вітерець, не мав жодної справи і просто мандрував собі та розважався. То гілками захитає, то підхопить пожовклі листочки, які поступово почали з'являтися на ще недавно зелених деревах, і понесе-закрутить їх у швидкому шаленому танку, а потім підкине високо у небо й відпустить, а вони легко і плавно полетять униз, немов малесенькі жовті літачки, безшумно опускаючись на землю.
Аж раптом – велика біла вивіска, на якій червоними літерами було щось написано. Ця вивіска зацікавила вітерця і він запитав білочку, яка щойно стрибала недалечко, що то за оголошення.
– Як, ти не вмієш читати? – здивовано запитала вона, але, побачивши, як знітився і засоромився вітерець, відповіла: – Усі бажаючі вивчити азбуку та навчитися читати запрошуються на велику галявину, там соловейко буде вчити неграмотних.
«От би й мені навчитися читати! – подумав вітерець. – От і хмаринці скільки разів трапляється, що її лають люди. А все через те, що не вміє читати: адже дуже часто вона починає поливати землю саме тоді, коли на вивісках ясно написано: в такі-то дні буде проведене свято. А от вміла б читати – перечекала б».
Ось прилетів він на галявину, а там – і звірят, і комах, і великих, і малих – чималенько.
Сів він на самій окраїні галявини та й слухає уважно. Але хіба ж довго може всидіти непосида-вітерець? «Хай відлечу трішки, – думає він, – подивлюся, як там берізки над водою, чи повернулася хмаринка, чи все гаразд зі струмочком. Полечу швиденько та й вернуся, тільки оком кину, що ж там діється».
А як полетів, так і забув, що його наука чекає. То з горобчиками побавився, піддуваючи пил, у якому вони купалися, й огортаючи їх пиловою хмаринкою, то з листочками потанцював, то жолудям допоміг з гілок попадати, і навіть у село залетів, де старенький дід Ярема трусив груші, тож і там подув щосили, допомігши їх трусити.
Та згадав непосида, що йому треба повернутися до школи. Полетів якнайшвидше туди, а там усі сумлінно схилили голівки, працюють – вчать літеру «у». Присів і вітерець на стільці, відкрив буквар на потрібній сторінці, розглядає. А коли почали вимовляти за вчителькою цю букву, він теж засопів, склав трубочкою губи й протяжно повів-потягнув «у-у-у-у».
За літерою «у» вони почали вивчати літеру «ф». Всі уважно виводили букву у зошитах, а вітерцю не було до цього діла: він стискав губи і не міг натішитися новою вивченою ним буквою: так, як показувала вчителька, мов крізь зуби, він вимовляв-виспівував «ф, ф-ф, ф-ф-ф-ф-ф-ф». А вчителька з учнями ще читала різні віршики з літерою «ф», але вітерцю це було не цікаво, адже найголовніше він уже вивчив! Тож він тихесенько піднявся і знову гайнув трішки перепочити. А тут уже й хмаринка була на небі, і птахи вже позбиралися зграйками, готуючись відлітати в теплі краї.
І знову забув вітерець швидко повернутися до школи. Коли ж згадав про науку, діти вже вивчали літеру «ш». І ця літера йому дуже сподобалася, мабуть, навіть найбільше від усіх. Він відкрив для себе, що може виспівувати її то весело, то сумно, то швидко, то протяжно. Але й зараз вітерець довго не всидів у школі, адже вже настала пізня осінь, дерева чекали його, щоб він зірвав їхнє листя і вони змогли спокійно заснути зимовим сном, хмарка і собі чекала його допомоги, адже їй треба було податися то туди, то сюди. Діти теж чекали допомоги від вітру, щоб той натрусив їм каштанів, горіхів, щоб погрався з ними в парку осіннім листям.
Так і не довчив вітерець букваря. Щоразу, згадуючи свою незакінчену шкільну науку, він починає сумно висвистувати-завівати «у-у-уу-у», «ф-ф-ф-ф-ф», «ш-ш-ш-ш», жалкуючи за школою. і особливо чутні його завівання восени та взимку, коли, бачачи, що діти в школі закінчують вивчати азбуку, йому ще більше дошкуляють спогади. Якщо не вірите – прислухайтеся, і ви неодмінно його почуєте!
За матеріалами: Людмила Дорош. Збірка «Крізь шпаринку — у світ казковий». Видавництво «RCR Editorial», Бухарест, 2020 р.
«Дзвоник» №138, жовтень 2018 pоку. Журнал для українських дітей Румунії. Місячник Союзу Українців Румунії.
ВОВКОВА ВДЯЧНІСТЬ
Було це дуже давно. Жив собі в лісі вовк і зовсім не мав він друзів. А на окраїні лісу була хатинка котика. От чує котик, як уночі виє вовк від холоду, і вирішив дати йому притулок у своїй хатці:
– Та я тобі і дрівець наколю, і води принесу, і хату підмету! – обіцяв допомагати котику вдячний вовк.
От оклигав він від холоду й голоду, вийшов на подвір’я і заходився колоти дрова. А потім проклав стежки в снігу. А потім у хаті позамітав. Дивляться сусіди на котикову хатку і заздрять:
– А диви, якого помічника знайшов собі кіт!
Минали дні, став потихеньку забувати вовк, як то воно бути закоцюблим, коли мороз пробирає аж до кісток. Сьогодні з’їв усе м’ясо із борщу, не залишивши котикові ні крихти, завтра – накрився і заснув під котиковою ковдрою, залишивши того мерзнути всю ніч. Дійшло до того, що вовк тільки те й робив, що спав та їв. Спробував був котик поговорити з вовком, та у відповідь:
– Ти мене в хату покликав, щоб я твоїм слугою був? Зробив добро, а тепер очі виколюєш, розплати хочеш?!
Як не крути, а виходило, що це котик невдячний позбиткуватися хоче зі свого гостя. Дійшло до того, що й кури почали зникати із курятника, і гроші з хати, а вовк відходив і приходив до котикової хатки, коли хотів і як хотів.
Урвався терпець терплячому котику:
– Забирайся геть з моєї хати, коли не хочеш жити по-дружньому! – сказав він вовку, замкнувши перед його носом двері на замок. А потім відкрив вікно і жбурнув надвір товсту ковдру й торбину харчів, щоб не пропав вовк із холоду й голоду.
Через деякий час дивиться котик – а вовк вже у песика поселився.
– Ой, біда тобі буде! – хотів попередити свого сусіда котик, але його погляд уткнувся в осудливі очі песика.
До котика і так вже почали доходити плітки, які ходили по селу: мовляв, який невдячний кіт, заманив до себе вовка, скористався його нелегким становищем, за тяжкі роботи його змушував узятися, а коли той виконав його забаганки, взяв і прогнав того безжалісно надвір!
Але минали дні, і одного ранку котик побачив вовка вже у дворі кролика, а пізніше – у віслюка.
– От невдячний кріль! І не соромно йому збиткуватися так із вовка? Якщо той не має своєї хати, це означає, що можна з ним так погано поводитися? – знову пішли плітки по селу.
Сьогодні в одного, завтра – в іншого, і так вовк пересварив усе село. Не лишилося жодного, кого б не осудили через вовка. А той лиш у лапу посміювався і жив собі й далі на своє задоволення.
Ось так минула й зима. Коли вже й останній сусід прогнав вовка, ночі вже були теплими і вовк, посвистуючи, пішов собі у ліс. І лише тоді правда випливла на поверхню.
– Скільки вовка не годуй – а він все в ліс дивиться! – сказала, підбивши підсумки, мудра сова.
Минуло літо, осінь, настала й зима. Знову явився вовк у село. Ходив попід хатами своїх колишніх рятувальників, заглядав у вікна, з яких лилося тепле світло, нагадуючи про затишок у натопленій хаті, але ніхто не відчинив йому. хто ж повірить удруге шахраю? Відтоді й виє той ночами в лісі, мерзнучи від холоду.
А про людей, які поводяться по-дружньому, коли їм це потрібно, а потім забувають про допомогу і вдячність, і досі кажуть так, як колись висловилась мудра сова.
За матеріалами: Людмила Дорош. Збірка «Крізь шпаринку — у світ казковий». Видавництво «RCR Editorial», Бухарест, 2020 р.
«Дзвоник» №100, липень 2018 pоку. Журнал для українських дітей Румунії. Місячник Союзу Українців Румунії.
ЧОМУ ОКСАНКА ЛЮБИЛА ЗИМУ
Ой і любила ж Оксанка зиму! Хоча так же палко вона любила і весну, і літо, і рудокосу осінь, але із зимою у неї пов'язалося ще більше приємних спогадів. Надворі – віє-завіває, мороз малює химерні візерунки на склі і їй ледь-ледь видно надвір, та і що ж вона може там угледіти? Адже безконечна пухка і товста ковдра вкрила геть усе! Лавки, на якій вони з бабусею часто сиділи, розмовляли або спочивали, не видно зовсім, – замість неї величний м'який диван гордовито дивиться і немов кличе відпочити на своєму пухкому покривалі. Густі кущі троянд і собі заховалися під білосніжну шубку і тепер хитро дивляться на світ, мовляв, ми зовсім не кущі, ми високий пагірб, який за ніч виріс посеред саду! А будка Каштана, Оксанчиного улюбленого рудого собаки, теж виросла і розширилася, і тепер бовваніла з розкритим ротом. То Каштан, прокинувшись зранку, вибіг на голос Оксанки і зробив широку дірку у товстому шарі снігового покриття, яке сховало під собою і будку, і миску для їжі, і оту смачнющу кістку, яку вчора кинула йому Оксанчина бабуся за те, що він такий добрий сторож.
Коли за ніч випадало багато снігу, дідусь раненько вставав, взував свої величезні валянки і йшов надвір відкидати сніг. Коли Оксанці вдавалося прокинутися раніше звичайного, вона теж взувала свої чобітки, просила бабусю замотати її голівку товстою пуховою хусткою, щоб лише очі було видно, адже надворі холодно і лютий мороз щипає за щічки і носик. У неї була невеличка лопата, якою вона гралася влітку в піску, але Оксанка хотіла працювати пліч-о-пліч зі своїм дідусем, тож вона випросила у нього справжню лопату, щоправда, трішки меншу, ніж у нього, і вони завзято відкидали сніг через невеличкий парканчик прямісінько у садок, де спочивали цибулини тюльпанів, нарцисів, спали міцним сном багаторічні хризантеми та півонії. Оксанка, працюючи, думала: «Тепер ви, квіточки, не змерзнете від холоду, цей пухнастий сніжок нагріє вас, а весною напоїть водицею, і ви зацвітите, немов у казці!».
І коли вони з дідусем доходили вже аж до хвіртки, виходила бабуся і кликала їх до столу, де їх чекали гарячі, тільки що зняті зі сковорідки млинці, а самовар вже починав свистіти, і дівчинці здавалося, що він казав їй: «Ходи, Оксаночко, за твою працю ти заслуговуєш велику чашку духмяного чаю!».
І вони сідали за стіл, розпашіла від роботи та свіжого повітря дівчинка була вже добре зголоднілою, тож млинці дуже швидко зникали у неї за щічками, а услід за ними зникав і чай з медом та шматочком лимона.
А от підвечір, допомігши бабусі впоратися із домашніми справами, вони відпочивали. І коли вже темрява починала осідати на землю, а біля кожного подвіря на стовпах запалювали ліхтарі, Оксанка з бабусею любили вийти надвір помилуватися зимовим вечором. Колись Оксанка взувала дідусеві валянки, і хоча вони були такі великі, що дівча ледь ворушилося у них, їй було тепло, весело і чомусь так добре-добре, тож навіть коли бабуся з дідусем подарували їй маленькі дитячі валяночки, вона частенько просила дідуся позичати їй його валянки, і вони з бабусею йшли до перевулку, дивилися на дим, який піднімався з димарів їхніх сусідів, слухали завівання хурделиці і милувалися снігом, падіння якого можна було побачити у світлі вуличних ліхтарів. А в ті дні, коли снігопад припинявся і все устеляла снігова перина, яка виблискувала мільярдами блискіток під світлом ліхтарів, Оксанка з бабусею зламували по довгій бурульці і під світлом місяця, зірок та вуличного ліхтаря малювали дивні візерунки на незайманому снігу. А коли дівчинка поверталася до хати і, втомлена після такого насиченого дня, заплющувала оченята, всі ті звірята та дивні візерунки на снігу оживали і починали витанцьовувати дивні танці, мільярди іскристих сніжинок виблискували ще яскравіше, а високі дерева, вкриті снігом, починали погойдуватися під вітром і наспівувати якісь химерні дивовижні пісні.
Тож Оксанка дуже любила і сніг, і хуртелицю, і мороз, і їхнє з бабусею малювання на снігу, і взагалі вона дуже любила зиму. Та і як же її можна було не любити?
За матеріалами: Людмила Дорош. Збірка «Крізь шпаринку — у світ казковий». Видавництво «RCR Editorial», Бухарест, 2020 р.
ПОГАНА ЗВИЧКА
Улюбленим словом Петрика було слово «зараз». Скаже йому мама: «Петрику, віднеси сміття», а він: «Зараз!». Бабуся попросить його допомогти їй прополоти грядку цибулі, а він знову: «Зараз!». І ось так, що йому не скажеш, що не попросиш його зробити, у відповідь чуєш лиш «зараз» та «зараз».
І це не тому, що Петрик неслухняний, поганий хлопчик. Ні, просто він був дуже лінивий. Як казала про нього бабуся: «Лінь народилася раніше». І лише коли минало чимало часу, Петрик відривався від своїх справ та розваг і вирішував зробити те, що його попросили.
– Мамо, а де ж те сміття? – запитував, знаходячи відро порожнім.
– Давно вже віднесла, справи ж не чекають, – з докором відповідала йому мати.
– Бабусю, дайте сапку, піду полоти цибулю, – звертався він до бабусі.
– О-о-о, голубе, краще бери відро і йди її збирати – достигла вже! – жартувала над ним бабуся.
Петриків тато працював на пароплаві і цілими місяцями бував у відрядженні, тож він ріс разом з мамою та бабусею, а тато в його житті був присутнім лише на короткий час. Хлопчик підростав, і мама з бабусею розуміли, що лише одними жартами та докорами горю не допоможеш.
І от одного ранку будить Петрика мама:
– Синку, вставай, час прокидатися і йти до школи!
А він їй, не відкриваючи повік:
– Зараз! – а сам досипає найсолодкіші моменти вранішнього сну.
Коли нарешті розплющив очі – аж здивувався. Ніхто його не тормосить, не лоскоче, будильник не дзвенить – лише чутно з кухні легкий гомін. Глип Петрик на годинник – а вже до школи пора! кулею зірвався він з ліжка, натягнув штанці, сорочку і на кухню:
– Мааа-моооо!! Склади мені портфель! – а сам почав швидко їсти млинці, які вже майже охололи, чекаючи його на столі.
– Зараз! – відповіла мама, а сама далі продовжувала спокійно пити каву і бесідувати з бабусею.
– Бабусю-ю-ю!!! Приготуй мені бутерброд для школи, будь ласка!
Але бабуся теж немов і не чує його.
Якось похапцем і сам зібрався Петрик і побіг до школи, правда, спізнився на 10 хвилин і отримав прочуханку від їхнього строгого вчителя математики.
А прибігши додому – кинув портфель у куток, сів швиденько за телевізор і, за звичкою, крикнув бабусю:
– Бабусю, принеси мені сюди поїсти, я хочу дивитися мультики!
А бабуся з кухні:
– Зараз! – і все, більше нічого. Ні тобі сказати, як завжди: «Петрику, обідати треба за столом, а не перед телевізором!»
Ох і важкі ж часи настали для Петрика. Що б він не робив, бабуся з мамою немов зговорилися проти нього: тільки «зараз» і «зараз» чув він від них, а допомоги – ніякої.
Зажурився хлопчина… Ось уже і 8 березня на носі, а в нього грошей зовсім не лишилося і, як він уже зрозумів від мами і бабусі, він не дістане нічого, можливо, тільки «зараз», та хіба за нього купиш квіти?
І тут йому пригадалося, як минулого року він купив мамі й бабусі по горщику гіацинту, а коли мама й бабуся попросили його пізніше посадити цибулину квітки у квітник, він, як завжди, сказав «зараз», а сам і забув про них.
Пізніше, поки не бачила мама й бабуся, сховав їх у кутку сарая та й зовсім викинув усе з голови.
І тут нарешті Петрику пощастило: ті горщики з цибулинами були все ще там і навіть почали пробиватися на поверхню перші листочки!
– Що ж робити? – міркував хлопчик. – Квітам потрібне сонце, але як зробити, щоб мама й бабуся не побачили?
І, добре подумавши, виніс горщики за сарай, поставив під стіною в тому місці, де цілісінький день б’є сонце, і полив горщики. Увечері він під різними приводами виходив надвір і заносив горщики в сарай, щоб ненароком мороз не знищив його старання, адже це не підсніжники, які виростають з-під снігу і витримують морози.
А надворі вже почало теплішати, сніг поступово танув. На городі його й зовсім не стало – то була сонячна сторона їхнього господарства.
– Піду позгрібаю торішнє листя, – сказала мамі бабуся, а Петрик підскочив, мов ошпарений:
– Я піду, бабусю, ви відпочивайте! – та й побіг швидко робити роботу, щоб бабусі не прийшло в голову вийти надвір і побачити його гіацинти.
Іншим разом мама каже:
– Піду на город, може, знайду трішки свіжої петрушки.
А Петрик знову тут, як тут:
– Я пошукаю, мамо!
Минали дні, гіацинти росли, немов на очах. Вдень вони ночували в сараї, а вранці Петрик виносив їх грітися та рости під сонечком.
І ось настав особливий день – 8 Березня. Петрик не чекав, поки його розбудить мама. Він сам ще звечора завів будильник і вранці встав раніше всіх. Швиденько побіг у сарай і приніс звідти два горщики квітучого гіацинту, а потім сам зварив ще й каву для мами й бабусі.
– Зі святом, дорога мамочко і бабусенько! – радісно мовив хлопчик, зустрічаючи їх, ще заспаних, на кухні.
А вони від такого сюрпризу зовсім розгубилися. У мами на очах заблищали сльози, а бабуся лише мудро посміхнулася і сказала:
– Росте наш хлопчик!
За матеріалами: Людмила Дорош. Збірка «Крізь шпаринку — у світ казковий». Видавництво «RCR Editorial», Бухарест, 2020 р.
На відео: Людмила Дорош. «Несподіване відкриття».
НЕСПОДІВАНЕ ВІДКРИТТЯ
«Дитина має право на відпочинок та дозвілля», – почала читати вчителька Надія Павлівна на уроці громадянського виховання головні права дітей, записані в Декларації прав дитини.
Сашко, який зазвичай не був дуже уважним на уроці, стрепенувся і уважніше прислухався до слів учительки, яка читала далі: «Жодна дитина не має бути примусово залучена до праці…».
«Ой, та це ж просто надзвичайна «Декларація»! Хто б міг подумати, що ми маємо стільки прав? І чого всі дотепер про це мовчали?» – аж захвилювався від такого несподіваного відкриття хлопчина.
Пролунав дзвоник, але на цей раз Сашко не побіг із криками й галасом у шкільний двір, а розкрив підручник, щоб дізнатися про всі свої права. «Так, – міркував подумки, – ніхто не має мене експлуатувати, а от дивись, як часто мене експлуатує мама або бабуся: те їм принеси, те подай, прибери в кімнаті, поскладай одяг. Чиста тобі експлуатація! «Всі діти мають право на повноцінне харчування» – і тут мені утискуються права! Я стільки разів прошу у мами побільше морозива, тістечок або цукерок, а вона дає мені лише трішки, і як тоді виходить з цим повноцінним харчуванням?!»
І по мірі того, як Сашко читав далі про свої права, він дивувався все сильніше й сильніше. Він і не думав, що батьки вже аж настільки не дотримувалися його прав!
Вдома його чекала бабуся, адже мама з татом були на роботі, а він прибіг, кинув їй «Добрий день» і плюхнувся у крісло перед комп’ютером.
– Переодягайся, внучку, і заходь у кухню, я тобі нагріла борщику! – кличе його бабуся. – Облиш комп'ютер, ти ж знаєш, що тато дозволяє тобі його відкривати, лише коли ти закінчиш усі домашні завдання.
– Може, тато не знає, але це моє право, – хлопчик поліз до портфеля, дістав підручник громадянського виховання і переконливо почав читати бабусі: – «Усі діти мають право на отримання інформації!». З цього комп'ютера я отримую цінну для мене інформацію, бабусю! – відповів він і повернувся до комп'ютера.
– А як же обід, внучку? – розгубилася бабуся. – Як же з наказом мами поїсти все, що я для тебе приготувала?
– Для повноцінного харчування мені потрібен шоколад і чіпси! Як не віриш, бабусю, подивись сюди, – він набрав щось у комп’ютері і показав: – Ось дивись – лікарі радять їсти шоколад, він дуже корисний! – і зайнявся далі комп'ютером.
А потім до нього прибіг його друг Богдан і покликав його гуляти надвір. Бігають вони, бігають, аж бачать: у дворі діда Олексія під самісіньким парканом вже червоніють черешні. Сашко – на паркан, і вже всівся на гілку, смакує черешнями. Богдан менший від нього віком і ростом, тож вилізти й собі на паркан не зміг. А Сашко навіть збиткується: їсть черешні, а кісточками стріляє по ньому.
Аж тут вискочив з хати дід і з криками та кулаками кинувся до Сашка:
– Ах ти ж, розбишако, зараз я надеру тобі вуха!
Та Сашко вже побачив його, зіскочив по ту сторону паркана і з насмішкою відмовив діду:
– Ви не маєте права мене лаяти й бити, ви що думаєте, я не знаю своїх прав? А то ще й наскаржуся на вас!
Від такої відповіді дід тільки спантеличено закліпав очима і немов проковтнув язика, не встигши відповісти так швидко нахабі, бо той вже здійнявся і побіг.
Хлопці розважалися допізна. Увечері прийшов Сашко додому втомлений, але такий задоволений своїм днем. «От якби це я знав свої права давніше, яке б добре життя мав». Ускочив у хату – а там стоїть батько з ременем.
– Ти де це вештаєшся до такої години? – грізно мовив до Сашка. – Чому не зробив уроки?
– Тату, та я не зробив нічого поганого, це моє право – право на розваги і дозвілля! – пробурмотів схвильований Сашко.
– А про право на освіту ти не забув? – почув він голос мами, яка стримала батькову підняту руку з ременем.
– Е, мамо, від цього права я добровільно відмовляюся! Мені вистачить інших прав, – примирливо відповів гуляка.
– Ну ні, голубе, прав тобі захотілося, тоді вже хай це будуть усі права. Ану швиденько за уроки!
– Я хочу їсти… – проканючив Сашко до бабусі.
Та принесла йому малесеньку тарілочку, на якій лежали три кубики чорного шоколаду.
– Що це? – закліпав розгублено онук. – Чорний шоколад? Так він же гіркий і несмачний! Мені б борщику зі сметаною...
– Ти ж казав, що тобі потрібне повноцінне харчування, тобто шоколад, а не борщ. І ти правий, я теж вичитала, що він корисний, – лікарі радять по три кубики в день. Тож бери, внучку.
Взяв Сашко тарілочку з шоколадом і пішов у свою кімнату. Розкрив громадянське виховання і почав готувати домашнє завдання. Вчителька наказала їм прочитати наступні дві сторінки з підручника, які вони не встигли опрацювати в школі. А там… хлопець ледь не впав зі стільця! – обов’язки! Обов'язок поважати думку інших, сумлінно вчитися, виконувати роботу, яка не шкодить здоров’ю, поводитися так, щоб твоя поведінка не порушувала правил іншої людини… І, читаючи всі ці та інші обов’язки, хлопчина почав усвідомлювати, що він зовсім неправильно зрозумів свої права. Так що бабусин вираз «Всього в міру», правильність якого вона доводила йому не раз, діє і тут, у правах і обов'язках дитини. І немов цього було мало, наприкінці теми він прочитав ще й оповідання, у якому всі діти робили тільки те, що їм заманеться, тобто так, як поводився він сьогодні, і в результаті права жодного з них не були дотримані.
– Бабусю, пробач мені, будь ласка, я не був правий, – із соромом мовив Сашко до бабусі, входячи до вітальні.
– А як же залишається з твоїми правами? – заіскрилися у бабусі очі.
– Щоб інші поважали мої права, я повинен поважати права інших, – засоромлений за свої сьогоднішні вигадки, сказав Сашко.
Бабуся пригорнула внука і повела до кухні, де на столі його вже чекала миска гарячого смачного борщу зі сметаною…
За матеріалами: Людмила Дорош. Збірка «Крізь шпаринку — у світ казковий». Видавництво «RCR Editorial», Бухарест, 2020 р.
НЕЗАБУТНІЙ ДЕНЬ
«Перший день у школі запам’ятовується назавжди!» – так казали Сергійку всі: і дідусь, і бабуся, і мама з татом, і дядько Петро, їхній сусід, і старший брат, одним словом, геть усі. Тож хлоп'ятко з нетерпінням чекало цього особливого дня.
– Mамо, я піду сам до школи, я дорослий вже! – рішуче відмовляв він свою маму вести його до школи. – і Олексій ходив сам до школи, ви ж його не водили, і я зможу!
Мама старалася умовити його, переконати, але хіба можна переконати впертого Сергійка, якщо тому щось улізло в голову? Аж ніяк!
А сам Сергійко подумки радів і пишався: ось вже скоро той день, коли і він буде дорослим і незалежним, як його старший брат Олексій, якого він дуже любив і яким пишався й вихвалювався перед усіма. Він старший за Сергійка аж на 12 років і вчиться вже в університеті, тож повчитися від нього Сергійку було аж багато чому!
Ось і зараз: мама хоче випрасувати йому сорочку для першого дзвоника, а Сергійко:
– Я сам! Олексій теж прасує собі все сам!
Мама каже хлопчику, які штанці одягти, а Сергійко:
– Я сам виберу й одягнуся, я вже дорослий!
Увечері, напередодні того урочистого дня, мама нагадала Сергійку:
– Не забудь приготувати заздалегідь одяг і взуття, і квіти не забудь взяти для вчительки. зріж найкращі і найсвіжіші троянди із клумби.
– Так, мамо, так, я знаю, не переживайте, – тільки відмахнувся сергійко і продовжував малювати у подарованому Олексієм блокноті.
Вранці того урочистого дня батьки, як завжди, пішли рано на роботу, Олексія теж вдома не було. Прокинувся Сергійко від гучного дзенькоту будильника, який завела для нього мама.
«А-а-ах, ще посплю п'ять хвилин», – пробурмотів, потягуючись, сонний хлопчик і далі солодко засопів. А коли знову розлющив очі – вже була майже дев'ята година, а о дев'ятій починається урочисте відкриття навчального року!
Схопився він з ліжка, мов ужалений. хапнув сорочку, включив праску, а щоб не гаяти часу, ще й у ванну побіг умиватися. Поки він бігав туди-сюди, праска прилипла до сорочки! «Ой, лишенько, що ж робити?» – запанікував сергійко, а сам швиденько роздумував, як урятувати одяг. Швидко хлюпнув склянку води на праску, щоб сорочка швидше відлипла. А з праски полетіли іскри, щось затріскотіло, із подовжувача теж, і світло у прасці згасло. З горем відірвав він прилипшу сорочку, але пожовкла пляма на ньому лишилася.
– Може, ніхто і не помітить! – вирішив поспіхом Сергійко і побіг чистити взуття, але ні щітки, ні крему для взуття він не знайшов, а черевики були запилені й брудні, куди ж із такими черевиками йти на свято? Забіг Юрко у вану, схопив вологу ганчірку, якою мама мила підлогу:
– Згодиться! – задоволено вирішив він, побачивши блискучі чорні черевики. – А що мокрі, то не біда – по дорозі висохнуть.
Ось він, одягнений і взутий, вибігає через ворота.
«Нарви свіжих квітів!» – пригадав мамин наказ.
– Ой, лишенько! – повернувся він назад, забіг за хату, де була клумба, та хіба через такий поспіх він бачив, де свіжі, а де вже зрілі-перезрілі квіти? Наламав голіруч сяк-так декілька троянд і побіг хутко до школи.
Прибіг саме вчасно. Директор школи тільки-но починав урочисту промову.
– Ти з якого класу? – запитала його якась тітонька.
– З першого! – ледь зміг промовити захеканий Сергійко.
– То біжи швиденько до своїх, – підштовхнула вона його в бік, показуючи на гурт діток, які стовпилися біля гарної молодої вчительки.
Підбіг він до них і тицьнув учительці букет:
– Це вам, пані вчителько! – і мало не провалився крізь землю. в його рукавх стирчав скоріше віник, ніж букет: пелюстки троянд від швидкого бігу пообпадали, і замість квітів у його руках стирчало якесь кострубате бадилля.
Всі діти засміялися, і Сергійку стало дуже соромно.
– Дякую! – посміхнулася вчителька і лагідно поплескала його по плечу.
Оговтавшись, Сергійко огледівся: всі діти були святково одягнені, чисті й охайні. А в нього: сорочка розхристана, на грудях – жовта пляма від праски, черевики – з білими розводами, тьмяні і брудні. А сам він – закудланий і розпашілий. А після промови директора до них підійшов фотограф, щоб зробити світлину на пам’ять!
«Та куди вже ця світлина, я точно пам’ятатиму цей день назавжди і без неї! – думав засмучений Сергійко. – Недарма казали всі, що перший день у школі – пам’ять назавжди!» – підбив він підсумки, тяжко зітхаючи.
Але після цього дня Сергійко навчився бути розсудливим і поміркованим. Тепер він завжди ходив до школи чистий і охайний, і портфель готував звечора заздалегідь.
– Геть як Олексій! – хвалила його горда мати.
– Еге ж, як Олексій! – відповідав Сергійко, а в його пам’яті знову зринав той «незабутній» день першого дзвоника.
За матеріалами: Людмила Дорош. Збірка «Крізь шпаринку — у світ казковий». Видавництво «RCR Editorial», Бухарест, 2020 р.
НАПОЛЮВАВСЯ
Мурчик – Данилків улюбленець. Хлопчик уже давно мріяв про якусь домашню тваринку, але все постійно відкладалося: то йому мама з татом подарували коника-гойдалку, то через рік – братика, то ще щось інше, а от котика чи собачку – все відкладали. І ось лише на його шостий день народження він отримав велику коробку, перев’язану великим червоним бантом.
– Обережно! – застерегла його мати, коли хлопчина хотів був потрясти зі всієї сили тією коробкою. – А якщо там щось крихке?
І коли Данилко з обережністю відкрив ту коробку – його погляд уперся в невинні сині оченятка маленького пухнастого кошеняти. Воно було сіреньке, з білим черевцем і темно-сірими вушками, а на лобі немов була написана літера «М». Тож без вагань Данилко назвав його Мурчиком.
Мурчик швидко ріс і постійно тримався хвостиком за своїм хазяїном, немов він був щеням, а не котиком. Данилко – на вулицю побігати з дітьми, і котик за ним, плутається між ногами. Данилко – на річку, котик і собі не відстає, а, немов собака, сидить на березі, охороняючи хлопчиків одяг. Все було добре з Мурчиком, одне не подобалося Данилку – той був хижої вдачі, постійно полював на пташок, яких Данилко дуже любив і охороняв.
– Дивись мені, Мурчику, – наказував Данилко котику, – щоб не чіпав пташок!
Той ніби відповідав йому, що, «мур-мур, не чіпатиму», а сам, коли прийшли морози, тільки те й робив, що сидів на підвіконні, задивляючись на пташок, які прилітали до їхнього садка поклювати поодинокі яблука, що гойдалися ще під холодним вітром, уперто відмовляючись впасти стрімголов під товсту снігову перину.
Коли Данилко одного дня взявся робити для пташок годівничку, щоб допомогти тим прохарчуватися в люті морозні дні, Мурчик теж був тут як тут. Він навіть посмикав за мотузки лапками, немов перевіряючи їхню міцність. Данилко радів, що котик поділяє його турботу і любов до пташок.
Коли Данилко повісив годівничку, котик, взагалі, здавалось би, не злазив із підвіконня: він замріяними очима дивився на все те птаство, яке прилітало поклювати крихти і зернятка. Коли Данилко його не бачив, навіть облизувався, уявляючи, як він ласує упійманим горобцем чи синичкою.
Аж ось одного дня мама заходила в хату із прогулянки з маленьким Юрком, його меншим братиком, на руках. Мурчик непомітно прокрався і вискочив надвір. Він, незважаючи на високий сніг, почав сунути до того дерева, де висіла годівничка. Гострі кігті – найкраще знаряддя, щоб вилізти на слизький стовбур дерева. Мурчик сів на гілці поблизу годівнички і завмер, як статуя.
Почав падати лапатий сніг, але Мурчик все з мужністю витримував. Він навіть не кліпав, щоб не відлякувати свою здобич. І ось нарешті його довге очікування було відплачене: до годівнички підлетіла зграйка синичок і, жваво перемовляючи між собою, заходилася покльовувати зернятка. Мурчика – як підмінили: очі засвітилися диким бажанням до здобичі, він стрімко вигнувся і стрибнув із витягнутими розчепіреними лапами прямо на зграйку синичок. Усе було б добре, якби він мав хоч трішки мисливського досвіду! стрибаючи, він посковзнувся по слизький гілці і просто грудкою полетів би вниз, якби не ті розчепірені лапи, які вчепилися гострими кігтями в ту міцну, ним же перевірену мотузку!
– Няу! Няу! – голосно закричав переляканий Мурчик, повисши немічним мішком і гойдаючись на годівничці, немов маятник годинника.
– Ця, ця! Чив-чив! – засміявся малесенький Юрко, намагаючись показати мамі, як гойдається мурчик.
– Що там, мій маленький? – запитала мама, почувши малюка. – Киця? Любий, киця тут, у хаті.
– Ця, ця! Кар-кар! – не вгавав малюк.
Але зосереджена мама так і не помітила, як до годівнички, відганяючи синичок, прилетіла зграя великих нахабних ворон. Одна з них, найсміливіша, дзьобнула сердито Мурчика за лапу, гадаючи, що то ще один конкурент за зернятка, і той, ображено завивши від болю, полетів прямо у сніг.
– Ця, ця! – заплакав малюк, простягаючи свої маленькі ручки до вікна.
Мама покликала Мурчика, але той не відгукувався. А незабаром почулося шкрябання у двері, і коли мама відкрила їх, на порозі стояв засніжений сумний Мурчик.
Коли Данилко прийшов зі школи і почув мамину розповідь про Мурчика, він кинувся його утішати: мовляв, бідний Мурчик, промерз надворі, бо мама ненароком випустила його. Мурчика брали на руки, гладили, навіть дозволили йому, бідоласі, лягти в ліжко з Данилком, щоб він добре вигрівся під ковдрою і не простудився. І лише маленький Юрчик не вгавав, простягаючи до Мурчика ручки:
– Ця, ця, кар-кар!
Мурчик знічувався, пригадуючи свою гірку невдачу, а малюк сміявся. Відтоді Мурчик відмовився полювати на пташок, йому навіть часто снилося, як він знову і знову летить вниз у сніг із великою швидкістю, а той ніби все віддаляється й віддаляється від нього. Мурчику ставало страшно і він ще раз переконувався, що краще їсти ту смачну їжу, яку щодня кладе йому в тарілку його турботливий хазяїн, аніж, ризикуючи своїм життям та котячою гідністю, полювати на пташок із такими гострими дзьобами.
Може, він і зовсім забув би про те невдале полювання, якби не маленький Юрчик, який інколи лепетав: «Ця, ця, кар-кар!». тоді Мурчик притискав вушка до голови і зіщулювався, чи то від сорому, чи від страху…
За матеріалами: Людмила Дорош. Збірка «Крізь шпаринку — у світ казковий». Видавництво «RCR Editorial», Бухарест, 2020 р.
СІЛЬСЬКІ ПРИГОДИ ЛІНИ
Маленька Ліна дуже любила їздити до бабусі з дідусем у село. Тільки ви не подумайте, що вона була геть маленька, що ви! Мама казала, що вона скоро досягне їй плечей, а тато казав, що вона мислить і міркує, як справжня доросла. Та й сама дівчинка зовсім не вважала себе малою, адже вона вже ходить у перший клас!
Розмовляючи зі своїми однокласниками про канікули, які були вже на носі, Ліна почула, що й дехтo з них теж поїде в село, до рідних, але діти не були дуже раді цьому, адже там їм було нудно й нецікаво. Ліна не могла собі цього уявити – щоб у селі було нецікаво. «Як таке може бути?» – думала дівчинка, пригадуючи усі свої пригоди й несподіванки, які траплялися з нею в селі. То як вона, граючись, закрила двері курника і їхні кури, не маючи де ночувати, «перебралися» в курник їхньої сусідки, а бабуся з дідусем бігали по всьому селу, шукаючи їх. То як бабуся попросила її викинути вишні з вишнівки на сміття, а вона, бо поспішала гратися із сусідськими дівчатками, викинула їх ззаду корівника і їхня корова Маня поїла все те і так розбрикалася та розмукалася, що її було чути аж на інший кінець села, а потім упала й заснула мертвим сном аж до вечора. Навіть ветеринара кликали, щоб той урятував Маню. Хіба то не весело було? Правда, саме тоді їм не було весело, зате потім, сидячи увечері всією родиною за столом і згадуючи все те, усі так сміялися, що аж животи починали боліти.
Вже кілька місяців Ліна не була в селі, тож дуже скучила за всіма. Поцілувавши дідуся й бабусю, вона помчала вітатися з усіма: і з коровою Манею, і з поросятком Барильцем. Усіх і не запам’ятаєш, бо в бабусі і дідуся жило багато всіляких тварин, постійно з’являлися нові. Для кожного знайшлаЛіна час: з усіма погралася, погладила, обійняла. З декотрими навіть поговорила, та хіба перебалакаєш гуску Ґалґашу (так прозвала Ліна бабусину найбалакучішу гуску)?
Ось так граючись, Ліна почула якісь дивні звуки, нібито пищання, яке доносилося зі старої бабусиної печі. Ліна спочатку розгубилася: може, їй почулося? Та жалібний тихенький писк не угавав. Бубуся давно вже не розпалювала цю піч, вона так і стояла з невичищеним попелом із минулого року.
Маленькими несміливими кроками Ліна наблизилася до печі. Ні, їй таки не здалося, не вчудилося – у печі хтось був і жалібно плакав.
– Куцику, Куцику, біжи до мене, – покликала злякана Ліна бабусиного песика, щоб не було так страшно.
Тут і Куцик прибіг, почав дуже сильно гавкати у бік печі. Ліна, зібравши усю свою сміливість, підступила ближче і відсунула заслінку, а там – Боже милий! – купа малих пацюків, мабуть, з десяток!
Ліна як зарепетує, Куцик і собі почав гавкати все сильніше і скалити зуби; і Маня заревіла з хліву, прибігло навіть поросятко Барильце і почало й собі верещати, мов його ріжуть.
За мить прибігла бабуся, а з городу, все ще тримаючи в руці косу, прибіг і дідусь.
– Пацюки, дідусю, там повно пацюків! – кричала злякала Ліна.
– Ой, Боже ж ти мій, та вони ж і в хату вскочать, потім і не виведеш! – захвилювалася вже й бабуся.
Лише дідусь зберігав спокій. Він підійшов до печі, заглянув туди, а потім засунув руку і витягнув маленьке сіре пацюченя:
– Як назвемо, бабусю?
– Кого, пацюченя? – здивовано сплеснула руками бабуся. – Та чи ти здурів на старість, діду? – аж розсердилася.
– Еге ж, пацюченя… А он і пацюкова матір біжить на цей галас, – махнув дід, показуючи на стежку, по якій бігла сусідська кішка Мурка.
Мурка вирішила, що піч буде надійним місцем, щоб привести на світ своїх кошенят. Нещодавно народжені кошенята повзали в печі й повністю пообмазувалися торішнім попелом, тож і дійсно усі були темносірими, схожими на пацюків, за яких і прийняла їх Ліна. Коли ж дівчинка з бабусею покупали кошенят, виявилося, що вони зовсім не сірі: були там і білі, і чорні з рудими плямами. Пізніше вони віддали їх сусідці, а одне з них Ліна залишила для себе. А що, як і дійсно, колись у бабусі заведуться пацюки? Тоді їхній котик усіх їх переловить – запевняла Ліна бабусю й дідуся, умовляючи залишити його у себе.
Ось вам і село, ось вам і нудно. Не знаємо, кому це в селі буває нудно, але точно не Ліні!
За матеріалами: «Дзвоник» №169, травень 2021 pоку. Журнал для українських дітей Румунії. Місячник Союзу Українців Румунії.
АНДРІЙКО-ОБЛИВАЛЬНИК
Наближався Великдень. По всіх дворах кипіла робота, вікна виблискували чистотою, у хатах панував порядок і затишок, а в серцях – передсвятковий настрій.
Велика піч теж безупинно працювала. В неї постійно щось засовували, щось витягували. Димок весело вився цівкою угору, піч гордовито попухкувала-потріскувала, мовляв, яка я важлива, який же Великдень без мене. Від двору і до двору линули пахощі ягнячої печені, голубців, паски. Та як би пахощі не закликали, апетит потрібно було приборкати до неділі, адже саме тоді можна розговітися і наїстися досхочу всієї тієї смакоти. А до того часу – піст.
Та малому Андрійку не ці духмяні пахощі не давали спокою, а зовсім інші роздуми. Він уже давно пригледів для себе чудову машину на дистанційному управлінні. Але коштувала вона досить багато, тож тато й мама порадили йому збирати гроші самому. Але ж звідки їх назбирати? Адже нагод майже ніяких немає. Різдво вже давно пройшло, а гроші за коляду він уже витратив. Аж тут мама розповідає татові про своє рішення покликати сусідку, бабусю Одарку, щоб та допомогла їй підготуватися до Великодня. Бо з малим чотирирічним Андрійком та семимісячною сестричкою Оленкою вона зовсім не встигала підготувати як слід усе своє господарство до цього великого свята. Та Андрійкові ця ідея здалася не дуже вдалою:
– Мамо, навіщо витрачати гроші? Краще я тобі допоможу і ти заплатиш мені, – запропонував хлопчик рішуче.
Мама розсміялася:
– Ой, і кмітливий же у мене синочок росте, – погладила вона його по голівці. – На машину хочеш назбирати?
Бабу Одарку вона все одно покликала, але й Андрійко помагав, чим міг. То листочків назбирав, щоб мама змогла приготувати гарні крашанки з рослинними візерунками, то корові води приніс своїм маленьким відерцем, то сестричку побавив. А за це він отримував від мами по лею, по два, коли як.
У суботу ввечері, напередодні Великодня, він витягнув свої гроші й разом із мамою вони порахували їх. Андрійко тяжко зітхнув, адже йому було потрібно ще чимало на машину.
– А ти піди в понеділок до сусідських дівчат, – порадила йому баба Одарка, яка саме закінчувала прибирати біля печі. – У поливaльний понеділок можна не тільки крашанок та писанок назбирати, а й грошей.
Андрійко збадьорився. А й дійсно, він геть забув за цю їхню традицію. Хлопчик пригадав, як і його тато ще з самого ранку вирушав обливати усіх знайомих дівчат та жінок і повертався аж під вечір із повним кошиком крашанок та писанок, а мама потім готувала їм смачнючу картоплю, запечену із яйцями та сметаною. А от тепер піде і він, вирішено!
Неділя пройшла у сімейному колі, весело й щасливо. Настав довгоочікуваний понеділок. Андрійко сам вибрав сорочечку, приготував кошик, прихопив і парфуми, адже він бачив, як мамині обливальники, та й тато теж, збризкували пафрумами жінку, бажаючи їй цвісти, як квітка, цілий рік. Та от тільки парфумів у мами було декілька, і Андрійко вирішив прихопи усі три пляшечки.
Він зайшов до сусідки і побачив, що там уже були обливальники. Вони привітали бабусю, висловили їй свої побажання і побризкали парфумом, а бабуся в подяку пригостила їх крашанками, а найменшим дала й грошей, як це водиться за новими, сучасними традиціями.
«То, може, мені побризкати трьома парфумами?» – замислився Андрійко.
Він ходив від хати й до хати і голосно бажав господиням:
Встав раненько на Великдень,
Кошик прихопив
І полити вас, як квітку,
Жваво поспішив!
І цвітіть, і духмянійте,
І ніколи не старійте!
Дозволите облити?
І коли господині дозволяли, він по черзі збризкував їх парфумами із трьох пляшечок. Вони ж, не очікуючи такого, починали сміятися й приказувати, що тепер вже точно будуть пахнути, мов цілий квітник. І дарували йому не тільки крашанки, а й гроші, приказуючи:
– Це тобі за твої старання й щедрість, що не пошкодував трьох парфумів, – а самі й далі посміхалися завзятому й тямущому малому обливальнику.
Повернувся додому Андрійко втомлений, але такий щасливий! І крашанок повен кошик, і грошей чималенько. От тільки пляшечки з парфумами значно спорожнилися, проте мама не сердилася:
– Бізнесмен ти мій активний, – тільки і сказала вона, коли побачила напівпорожні пляшечки парфумів і повні кошики крашанок та грошей.
Коли пізніше Андрійко з мамою порахував отримані гроші, то його щастю не було меж: йому вистачить не тільки на ту велику машину з дистанційним управлінням, а ще й залишиться.
– Можливо, я ще куплю й мамі щось гарне, намисто або браслет, – поділився він з татом своїми міркуваннями.
– І тобі не шкода своїх грошей? – запитав його тато.
– Звісно, що ні! – пирхнув Андрійко. – У мами он ще скільки парфумів залишилося – зароблю нових!
За матеріалами: «Дзвоник» №168, квітень 2021 pоку. Журнал для українських дітей Румунії. Місячник Союзу Українців Румунії.
ВЕРБОВА ГІЛКА
Нелегку зиму пережила молоденька вербиця. Цілу зиму вітрюган намагався зламати її гілочки, дув щосили і пригинав до землі, але вона не здавалася, гнулася, жалібно змахувала руками-гілочками, та не ламалася.
І коли несміливе весняне сонце почало голубити землю, і в її скованому стовбурі почало прокидатися життя. Вербиця хотіла розплющити очі, та поки ще не могла – її бруньки не налилися соком, а міцно спали на гілочках. Та не надовго. Під теплими променями сонця сік розтав і побіг по стовбуру.
– Годі спати, дівиці-сестриці, весна вже! – бадьоро співав він, біжучи стовбуром та гілочками.
Ось так поступово бруньки почали наливатися соком, набрякати і ставали все більшими й більшими, аж поки не виросли стільки, що змогли відчинити віконечка і показали світу свої пухнасті біленькі голівки.
– Ой, які гарненькі котики! – замилувалася синичка. – Пухнасті й білі, немов сніг!
Але, на відміну від снігу, пухнасті котики могли нагрівати. Ось чому, коли мороз ще боровся за своє існування і намагався скувати землю і все живе, до вербиці зліталося мале птаство і вмощувалося поміж гілочками, тулячи до котиків свої змерзлі дзьобики, аби нагрітися.
Та й самі котики, дарма що маленькі й тендітні, дуже стійко витримували мороз завдяки своїй пухнастій одежині.
Але в природі все живе поступово змінюється. З кожним днем сили морозу меншали, а теплого сонечка – більшали. Сніг перетворився на струмочки і побіг долами-гаями, з вирію почали повертатися перші перелітні птахи, а галявини уквітчали весняні квіти.
За цей час і з вербою сталися зміни – котики почали міняти свою одежину і ставали все жовтішими й жовтішими, аж поки вербиця і зовсім скинула свій пухнастий наряд. Замість нього на світ визирнули малесенькі зелені листочки.
А одного дня прийшли люди і набрали цілий оберемок вербових гілочок.
– Ой, куди ж це ви? – захвилювалася синичка, яка вже встигла подружитися із вербою.
– До церкви, – гордо мовило вербове гілля, – через кілька днів настане Вербна неділя, яка без нас не може обійтися.
Як ви добре знаєте, цікавості у синички не бракує. Вона полетіла за людьми і почала за ними спостерігати. Через деякий час побачила, як безліч людей почало збиратися у церкві, а згодом залунали дзвони і кожен, хто виходив з церкви, мав при собі гілочку верби.
– Не я б’ю, верба б’є, за тиждень – Великдень! – промовляли люди і легенько хлестали один одного свяченою вербовою гілкою.
І ця радісна звістка піднімалася все вище й вище в небо, розносячи радість усім віруючим. Господарі почали прибирати в садках, а господині взялися завзято за писанки та паски, але про свячену вербу не забули – одні поклали її над дверима, інші – над іконою, вірячи в те, що вона обереже їх від злих сил та напасті.
За матеріалами: «Дзвоник» №49, квітень, 2011 року. Журнал для українських дітей Румунії. Місячник Союзу Українців Румунії.
Дивіться також на "Малій Сторінці":
Читаймо та слухаймо на нашому сайті твори румунських класиків для дітей у перекладі українською мовою, опубліковані у новій цікавій рубриці журналу «Дзвоник», що видається Союзом Українців України.