"Матуся вишивала рушника.
Вкладала біль, любов, молитву, віру,
Щоб Бог беріг життя дитиноньки
Й подарував їй славну долю й щиру.Вкладались ниточки у пелюстки
рожевії, червонії, блакитні...
Й листочки зеленіли на стеблі,
щоб радісно було дитині в світі..."(Галина Римар)
"На небі угорі живе
предобрая хмаринка.
Її усі віддавна звуть
хмаринка Веселинка.
Коли гаряче літечко,
рослинки просять пити,
вона прилине враз на клич,
лиш маєш попросити..."(Галина Римар)
"Сонце радісно всміхнулось,
день почався знов новий.
Я до школи вже крокую,
усміхаюся усім.
Мені сонечко моргає,
чую спів я солов'я.
Я – маленька українка
і навкруг - земля моя.
Я – маленька українка
і навкруг - земля моя."(Галина Римар)
"Здрастуй, сонечко ясне,
здрастуй, річечко!
Здрастуй, поле золоте,
здрастуй, літечко!
Колоситься на полях
ой пшениченька,
достигає в полі льон,
спіє житечко."(слова й музика Галини Римар)
"За далекими-далекими морями, за густими і розкішними лісами, за річками з чистими співучими водами і прозорими озерами жила одна бабуся, яка дуже любила квіти. Вона щодня з ранечку й до вечора з радістю ходила біля них, доглядала, як діток, а вони ж росли такими чудовими, що ніде у світі й не знайдеш, бо у кожному пуп'янку виростала нова Казочка! В обідню пору бабуся брала сонячного кошика, парасолю і збирала свіжий урожай казок. По обіді до неї прилітали добрі феєчки на золотокрилих птицях. Бабуся садила казочки птахам на пір'ячко, і феєчки розносили їх увечері добрим діточкам..." (Галина Римар)
"Ящірка уважно оглянула гніздечко в нірці — там все як слід: тепло, сухо і чисто. Адже саме сьогодні на світ мають з'явитися її перші дитинчата! Яка це радість! І відповідальність! "Маю негайно пошукати чогось смачненького для маляток! І відразу привчати їх до виживання-полювання!" — намислила вона й помчала надвір. І скоро притягла черв'ячка. Та й подумала: "Восьмеро малят — певно, цього їм буде замало..."" (Галина Римар)
"...Отака пригодонька!
Враз ми вдома опинились.
Славним феєчкам вклонились.
А свічечка ще горить!
Будемо її гасить.
Завтра ждуть нові пригоди.
Хай ніхто не чинить шкоди!!!"(Галина Римар)
"У далекій стороні живуть незвичайні й майстровиті ТКАЧІ, а країна зветься Королівством Золотих Умільців. Тож як тільки перші промінчики Сонечка позолотять край неба, усі прокидаються, вмиваються джерельною водицею (а це обов'язково! мами-павучихи самі вмиваються і пильно слідкують, аби всі діточки також вмилися, бо інакше Дива не станеться!!) і йдуть вітатися з Сонцем. Ще й виносять наткані звечора початки з сірими нитками-павутинками. Сонечко всміхається до милих павучків і цілує нитки, і тоді сірі павутинки враз стають золотими! І починається щоденна робота - заводяться хитромудрі верстати, з яких виходять найпрекрасніші в світі золоті тканини з дивовижними рослинними орнаментами! З неї феєчки замовляють павучкам-кравчиням і майстриням-швачкам неймовірно красивий одяг для принців, принцес, королів, королев, звичайних дівчаток і хлоп'ят та їх матусь, татусів, бабусь і дідусів. Навіть для звірят і пташаток.." (Галина Римар)
"Було це ще тоді, як у наших українських селах і містах щурі не водилися. Звісно, давненько було. Жили собі люди, багато працювали, та ж на себе робили, і добрячі запаси на довгу зиму мали. От якось прийшов вечір. Треба меншенькій дитині казочку казати. Аж не знають, якої. І дідусь не надумає, і бабуся, і тато, і мама, і старші братики й сестрички. Усі казки вже розказали... Аж тут бабуся згадала, як бачила, коли вносили хліб (урожай), одна Казочка на снопику сиділа. Пішов на тік* батько - не знайшов. Пішла мати - теж не побачила. Пішли старшенькі діти - марно. Тож пішла бабуся - віднайшла того снопика з гарним перевеслом, але казочки там уже не було. І пригадала вона, як її бабуся ще від своєї бабусі чула, і їй повідала, що колись дісталося їм від Святозара зернятко чарівне, яке вони мали щороку висівати і його діток-зерняток дбайливо збирати та знову сіяти й гарно доглядати. Бо прийде пора - і станеться Диво. Розповіла про це бабуся усім - якраз і малечі замість казочки..." (Галина Римар)
"Летіли дві хмаринки. Привіталися, розговорилися.
- Бачиш, он унизу Даринчині квіти?
- Бачу, зовсім зів'яли. Не полити сьогодні - геть пропадуть. Та мені шкода своїх дощинок-краплинок. Я ще мало їх назбирала. Виллю - розтану сама, - відповіла друга..."(Галина Римар)
— Дорогі діточки, хочу запитати вас, чи любите ви з батьками спостерігати за зорями? Мені, наприклад, дуже подобається увечері виглядати на небі першу зірочку, особливо на Різдво! А ще — Велику Ведмедицю, і дивитися, куди веде Чумацький Шлях... Колись у мене був добрий друг, який жив далеко. Та ми з ним домовилися за можливості щовечора шукати на небі очима Великого Ковша і згадувати про нашу дружбу. Одного літа ми їздили верхи на конях, отак і потоваришували. Як діти. А зорі — вони ж усе бачать, їм відома незліченна кількість таємниць! Вони так само світили і нашим пра-пра-пра-пра-пращурам, світитимуть і дітям, онукам, правнукам.... Предки дивилися на зорі, як і ми, і думали про щось своє, дріб’язкове чи вічне. Тож ця легенда — про таємничий Всесвіт і про зірки. Наше Сонечко — це також зірка, яка з’явилася дуже-дуже давно! Велика, світла і тепла. А тепер — слухайте..." (Галина Римар)
"Кланяюсь у Ноги Тобі, Боже,
І цілую Стопоньки Святі,
Вбережи, молю, мій рід від злого
і країну дорогу, весь світ!
Кожного захисника-солдата,
що за Правду б'ється, за своє!
Село кожне, місто українське,
кожен дім і всіх, хто там жиє!"(Галина Римар)
"В останні роки дев'ятнадцятого століття ніхто не повірив би, що за всіма людськими справами зосереджено й пильно стежать істоти більше розвинені, аніж людина, хоча й такі самі смертні, як і вона; що в той час, коли люди заклопотані своїми справами, їх досліджують і вивчають, може, так само уважно, як людина досліджує під мікроскопом хвилинне життя нижчих організмів, що плодяться й кишать у краплині води. З безмежною пихою снували люди туди й сюди по всій земній кулі, поглинуті своїми мізерними турботами, певні своєї влади над матерією. Мабуть, так поводяться під мікроскопом й інфузорії. Ніхто й гадки не мав, що старіші космічні світи криють у собі загрозу людському існуванню; сама думка про можливість життя на інших планетах здавалася неймовірною. Цікаво нагадати деякі поширені в той час погляди. Щонайбільше, думали земляни, на Марсі живуть люди, які поступаються перед нами своїм розвитком і завжди раді прийняти нас у свої гостинні обійми як жаданих просвітників. А в цей час істоти, які своїм розвитком стоять вище нас настільки, наскільки ми стоїмо вище від допотопних тварин, істоти з великим холодним жорстоким розумом, дивилися заздрісними очима на Землю, повільно й впевнено плекаючи свої ворожі супроти нас плани. На світанку двадцятого сторіччя наші ілюзії були розбиті..." (Герберт Веллс)
"Мандрівник у Часі (так найслушніше його назвати) розказував нам якісь дивовижні речі. Його сірі очі спалахували й блищали, а обличчя, звичайно бліде, порожевіло й світилося збудженням. У каміні яскраво палахкотів вогонь. М’яке світло електричних лампочок під срібними дашками переливалося в наших склянках. Крісла — оригінальний винахід господаря — скоріше обіймали та пестили нас, аніж були просто місцем для сидіння. У товаристві панувала та чудова пообідня атмосфера, коли думки, не зв’язані путами фактів і точності, вільно линуть. Господар викладав нам свої теорії, позначаючи рухом тонкого вказівного пальця найголовніші твердження, а ми, посідавши в крісла, недбало прислухалися до цих, як ми вважали, парадоксів, захоплюючись невичерпно багатою фантазією оповідача..." (Герберт Веллс)
Гімн "Ще не вмерла України і слава, і воля", створений Павлом Чубинським та Михайлом Вербицьким, звучить сьогодні могутньо й гордо – як символ невмирущої сили народу, котрий обрав шлях свободи і незалежності. (Марія Загайкевич)
Блискучим новелістом і повістярем увійшов у свідомість сучасного читача Григір Тютюнник. Сьогодні українську художню прозу не уявити без його хай кількісно й не великої, але справді вагомої літературної спадщини.
Українську художню прозу неможливо уявити без вагомої літературної спадщини Григора Тютюнника. Письменник у своїй творчості обрав жанр традиційний для нашої літератури - оповідання, повість. Правдивість зображуваних людських характерів, художня майстерність у відтворенні їхніх вчинків, емоцій - це те, чим найбільше приваблює він читача. Живописець правди - так можна б визначити і творчі принципи, і весь лад душі, а відтак і стиль, позначений яскравою індивідуальністю митця.
"Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу - хату Карпа Яркового. А перед нею - молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса - колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина…" (Григір Тютюнник)
"Степова казка" — книга україського прозаїка Григора Тютюнника про дружбу степових мешканців та чуйних людей. В його повіданнях та казках люди, тварини, звірята, птахи й комахи, рослинний світ сприймаються в єдності, у взаємодії. Вони спілкуються, розмовляють, дружать, допомагають один одному.
"Не було ще такого літнього ранку, — хіба вже каміння з неба, — щоб дід Арсен, прозваний Бушлею, всидів дома. Де там! Як тільки над обрієм зажевріє велика досвітня зоря, вже Арсен на ногах. Почепить через плече стару шкіряну торбу з вареним зерном, що пахне кутею (рибі на принаду), убгає в кишеню круглу бляшану баночку з великими й малими рибальськими гачками, вудки в руки і — гайда до річки..." (Григір Тютюнник)
