"Були в батька три сини,
Всі стрункі, як ясени.
Всі високі, чорноброві,
Усім хочеться любові.Кожен мріє про дружину,
Мовби ангела з картини.
Але де таку узяти?
Та й надумали рушати..." (Галина Мирослава)
"Коли твоя ласка,
Буде тобі казка.
Як не зіб’єш з пантелику,
Вийде казочка велика.
Тож сідай собі, будь ласка.
Сів? Почнемо... Де ти, казко?!
Тс... Ще можеш прилягти,
Тільки нітелень... Апчхи..."(Галина Мирослава)
"Всім, хто казочці раденький,
Розкажу свою тихенько.
Якщо серцю треба казки,
То запрошую. Будь ласка.
Хай не крутять голови
Невдоволені пани,
Кожен мислить сам. І може,
Що не так, відчути гоже.
Тож хутчій сідай близенько,
Поруч умостись гарненько,
Про все зле забудь — хай гине,
А натомість тепло лине..." (Галина Мирослава)
"А з долини на вершечок
Сонце усмішок мішечок
Вище й вище несе з долу,
Їх шнурочки все навколо
Обплітають,
День вітають –
З головою накривають.
Ти смієшся.
Я сміюся
І теплом навдзвін ділюся."(Галина Мирослава)
"Глядачі та слухачі
Прийдуть нині уночі
Слухати веснянки
Солов’їв над ранком.
Почали сьогодні
Співи великодні,
Довго не співали,
На курорт літали.
Самі ж бо маленькі,
Голоси тоненькі.
А які рідненькі!
Завмира серденько." (Галина Мирослава)
"Стасю тягнуло до великого міста. — Міста здатні завжди здивувати, зачепити, щоразу якось по-іншому розвернутися до людини, занаджуючи у свої спокусливі лабіринти, — так вона підсумовувала свої уявлення й знання. Юній красуні безмежно подобалась заклопотаність міст, вона з насолодою кілька разів спостерігала, як усі кудись поспішають, енергійні й заклопотані водночас. — Це так гарно, коли люди снують туди-сюди, машини блимають, сигналять. Заворожує та аніскілечки не відволікає від власних думок, — ділилась з подругами враженнями й відчуттями Стася. Вона, якби мала можливість, блукала б цілими днями викрутасами сплутаних у пучки різношерстих міських вулиць. — Чому життя таке несправедливе? Чого світ так збудовано, що жива душа мусить повертатися у реальність, яка не завжди їй до вподоби? — мучило Стасю..." (Галина Мирослава)
"Стефа, яка нещодавно розміняла восьмий десяток, вже не мала сили підвестися з ліжка. Після падіння позаторік ноги відмовили. Але її голова залишалась світлою, тіло — підтягнутим, серце — напрочуд чулим. Приємно видовжене обличчя, яке вона за звичкою, прищепленою в дитинстві, щоранку змащувала соком огірка впродовж життя, вражало свіжістю, помітити на ньому зморшки було майже неможливо, от тільки великі каламутно зелені очі глибоко позападали всередину. Стукіт у двері змусив її здригнутися. Вона відчула, що щось зараз має статися. Арсен, чоловік Стефи, з яким вони разом понад 40 щасливих років, чомусь затримався біля дверей. Стефа прислухалась. Голоси з передпокою не впізнавала, вловити зміст не могла тим більше. Несподівано за Арсеном до невеличкої кімнати зі Стефиним ліжком, двома стільцями та шафою-білизняркою, зайшли двоє: молода розкішна жінка з чорним волоссям по плечі та її високий і досить худий чоловік. Навіть худіший за Арсена. Життєрадісна жінка, що пахла квітами, світилась усмішкою. Арсен лагідно поглянув на Стефу й промовив.." (Галина Мирослава)
"Скільки себе пам’ятаю, хотіла бути паяцом. Щоб ото в цирку виступать, так сказать, на арені. “Буду кловуном,” — сповіщала кожного нового гостя нашого селища, що міським значиться. І от нарешті-таки сьогодні, розширивши рот по самі вуха усмішкою царівни жаби (хотіла сказати анаконди, ге-ге), приїхала брати ваш Київ штурмом. Настрій вловлюєте? Так і є — окупаційний! Моє гасло знаєте?! Просте: “Не можу не бути”. Перша барикада — подати папери на розгляд комісії.Розказую. Слухайте уважно — потім всім розказувати будете, що з зіркою тет-а-тет розмовляли. Ге-ге. Сидить панок, животастик у вигляді акули, грубший, ніж за довший, вдвічі, мабуть. Такий собі засмальцьований овал з заплилим лицем. А міна яка? Точно, кисла..." (Галина Мирослава)
"Антон ніколи не бачив снігу раніше. А тут за ніч випало його стільки, що можна не просто тракторцем вивозити, а справжнім трактором. Мамуся запропонувала піти подивитися на снігову бабу. "Снігова баба - це баба на снігу?" - голосно запитав Тось. "Так," - бадьоро вигукнула матуся. "Лежить?" - почав уточнювати Антось. Тато з мамою від здивування повідкривали роти. Бабуся, як тільки почула, впала на сніг, розляглась на ньому, ще й порухала руками. А коли встала, з усмішкою на весь рот, зі снігу, на ньому залишилось зображення ангела з крилами. Антоньо й собі усміхнувся, зрозумівши, що то не так, і, ледь перепочивши від хвилювання, поставив нове запитання..." (Галина Мирослава)
"твоє поле засіяне
давниною
житами
жити б
літаючи
роками
віками
вільним небом
у вільному світі"(Галина Мирослава)
"Плету я з дитинства. На яких тільки дротах не плела! До чого не бралась! Вже б і не порахувала, скільки ж то виплетено шкарпеток, шапочок, рукавичок, светрів. А всі ж різними в’язками, ґудзи змінюються, форми пропусків… Повторення не для мене. Люблю нове та неспробуване. Не знаю, подобається мені насправді чи не особливо подобається в’язати, мабуть, то просто звичка. Як тільки вільна хвилина випаде, я за плетиво. Так і живу посеред петель, поміж лицевими та виворітними. Правду кажучи, я давно зрозуміла, що там, де є лицева, завжди має бути виворітна. На що б не поглянув. До прикладу, з одного боку червоний колір – колір божественного вогню, а з другого – символ диявола. З однієї сторони, ніж служить для нарізання хліба, а з другої, це страшна зброя. Проблема завжди полягає в тому, щоб відрізнити лицеву петлю від виворітної. Чому петлю? Так за чим не підеш, у петлю тебе воно за собою тягнутиме, – я до цього теж дійшла. От і я колись заміжньою була. Хто його знав, що так життя складеться..." (Галина Мирослава)
"Я задихалась від самотності. Однак з кожним днем все сильніше зживалась з нею. Хто я така, щоб розраховувати на щастя у тридцять з хвостиком, коли навколо повно молоденьких звабливих дівчат? – думала собі. На що може розраховувати пересічна людина без особливих здобутків у житті у маленькій квартирі на п’ятому поверсі на околиці маленького провінційного містечка? Низенька, худенька, без пишних форм та виразного обличчя… Я підходила до дзеркала, сумно констатувала свої можливості. Хоча, – казала сама собі, – роки мене поки не псують, навпаки, з часом набираю королівської постави, витонченості, тільки її треба зауважити. Одного разу я таки спромоглась зареєструвати себе у кількох соціальних мережах, про які багато розповідали мої знайомі..." (Галина Мирослава)
"Лише на один день виїжджала я з України, а відчуттів отримала величезну кількість. По-перше, цілий день мене не тривожили сигнали тривоги. По-друге, нарешті побачила найбільшу гідроелектростанцію Польщі, що розташована неподалік кордону з Україною в Бескидах (польською — Бещадах), на річці Сян (польською — Сан) й знамените озеро Солина (Соліна). Принагідно дякую туристичній фірмі ''Відвідай'', яка організовує туди тури й нашій чарівній гідесі, що розважала нас по дорозі ще й грою на сопілці, заохочуючи співати. Фантастичні краєвиди, чудовий інтерактивний музей, кабінкова (гондольна) дорога над горами, кораблики, вітрильники, катамарани. Усе доглянуте, вміло організоване. Десь трохи переборщили з пальмами й дельфінами біля причалу, та чого не зробиш задля розваги й заробітку. Незабутньо. Однак..." (Галина Мирослава)
"Ми з братиком їдемо з батьками на гостину. Тато сидить за кермом, ми з мамою товчемося ззаду. Дорога зовсім замашинена. Хоч нам треба поспішати, всі авта вишикувались рядами й не рухаються. Тато комусь телефонує. Я мовчу, хоча дуже хочеться його питати, а ще більше — радити, та я знаю, що він не любить втручань у розмову. Чую, що татко комусь пояснює: "Ми стоїмо". Мій маленький братик відразу реагує, звертаючись голосно до мами: "Мамо, але ж ми сидимо". Мама вказівним пальцем дає зрозуміти, що не слід так говорити, а коли тато вимикає телефон і кладе набік, пояснює: "Тато вибачався, що не встигаємо, він говорив про транспорт, а не про нас. Машина не може зараз їхати — вона стоїть нерухомо в черзі за іншою машиною, яка теж завмерла в очікуванні. Ми, пасажири, дійсно сидимо, але навіть якби ми лежали або лазили по машині, тато б промовив, що стоїмо, міг ще сказати, що застрягли"..." (Галина Мирослава)
"Якось маленький Лесик приїхав у гості до дідуся, що жив у залісненій місцевості. Його сивастий дідусь працював лісником у лісі й любив повторювати: "Я тільки там, де лісно". Хлопчик обожнював гостювати у діда, адже той залюбки брав хлопчину з собою геть усюди, куди міг, і розповідав про все навколо. "Це моя дідизна, — повторював щоразу, коли брав малого з собою до лісу. Улюблений дідунь завжди з піднесенням показував, як ростуть рослинки від насіннячка аж на повний зріст, як потрібно прихиляти гілочки й присипати землицею, щоб ростинка продовжувала йти по ґрунту далі, пускаючи корінець і новим стебельцем вистрілюючи в іншому місці. Лесик з дідусиком разом розсаджували розсаду й саджанці на відведених для цього ділянках. Це було дуже цікаво, радісно й приємно. Тільки одне приносило роздратування, — несподівані зустрічі з кропивою. Хлоп'я завжди сердилося на неї, бо, куди б не йшло, вона примудрялась його вжалити, хоча хлопчик не мав звички заголювати ноги, як йшов лісом..." (Галина Мирослава)
"Віталик любив бавитись зі своїм сусідом Глібом з квартири навпроти. Коли він був зовсім маленький, чомусь називав Гліба Хлібом, але Глібчик не ображався, бо сам, так не раз бувало, переплутував слова – якось навіть звернувся до Віталія: "Італь". Мабуть, згадав про Італію, де відпочивав з батьками. А тепер найкращого друга нема. Точніше, є, тільки дуже далеко, дуже-дуже – аж в Аргентині. На другій півкулі Землі, по другий бік від екватора. Там навіть вода в умивальнику закручується в іншому напрямку при стіканні в отвір, не так, як у нас – за годинниковою стрілкою, а проти. І пори року там теж інші. От коли у нас весна, до Гліба надходить осінь, і коли на календарі березень, як зараз у Віталика, за вікном у Гулька в позаекваторній Аргентині перший місяць осені. Тужить Вітась за Глібчиком, так би хотів з ним погратись..." (Галина Мирослава)
"Якось Добромисл, якого мама кликала Добриком, а тато — Мисликом, попросив свого білявого діда пояснити, чому дідусь такий білий. Дідо розправив вуса, аж висвітлилась білина під ними, й почав: "Народився я в селі, що називалось Біла. В Україні багато сіл, які мають таку назву або трошки довшу, як от: Біла Криниця, Біла Гора, Біла Річка, Біла Береза, Біла Скеля, Білий Берег, Білий Потік, Білий Камінь, Білий Рукав, а в час мого народження їх було ще більше. Тепер мого села, на жаль, вже немає. Затоплене...""(Галина Мирослава)
"— Я візьму всі твої болі й гріхи на себе, не хвилюйся, все буде добре, — сказав Михась, і вона як стояла, так і завмерла. Єдине, чого їй хотілось цієї миті, але Леся навіть признатись собі боялась, — аби він завжди був біля неї. Надією, опорою, захистом. Їй здавалось, що вона дуже сильна, що незалежність — передусім, що у цьому світі треба вміти захищатись, а якщо не можеш, то жити осторонь, хоча це теж захист, тільки інший. А все виявилось значно простішим. І безмежно приємним. Вона знову відчувала себе маленькою, тою казочкою, яка хлюпалась у щасті й любові, як під літнім бризким водограйчиком. Його слова, теплі й всеосяжні, звучали мовби з проповіді, проказаної вчора на службі. Буцімто Михась належав до рангу святих. Її руки мимоволі опустились, мовби непідвладні їй, а закришка* до матаржину**, який вона готувала на завтра, посипалась зі стільниці на всі боки. Хоча тепер їй було байдуже, кричатиме на неї сестра, або й ні..." (Галина Мирослава)
"А було це, а було...
Дуже й дуже предавно.
Годі навіть тим згадати,
Хто уміє пам’ятати.
Після довгого дощу
З океану в вишину
Вистрибнув маленький острів.
Кажуть, гарний він і досі.
Втрапити ще й нині можеш,
Як читаєш книги гожі."(Галина Мирослава)
"Наступає ніч на п’яти,
Треба спатоньки лягати,
Десь завдальшки ходять сни.
Тихше, чують все вони.
А наш місяць вайлуватий
Зорі в ріжки йде збирати,
Хмари похапцем хапає,
Геть від себе відганяє..."(Галина Мирослава)
