На відео: Всеволод Нестайко. Аудіокнига "Пригоди в Павутинії" - з казкового серіалу "Незвичайні пригоди в лісовій школі".
Всеволод Нестайко
НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ В ЛІСОВІЙ ШКОЛІ
(Казковий серіал)
ПРИГОДИ В ПАВУТИНІЇ
Завантажити текст казки Всеволода Нестайка "Пригоди в Павутинії" (txt.zip)
РОЗДІЛ 1
В ньому нагадується про лісову школу, про її учнів та вчителів.
Новенька. Неприємні несподіванки.
І знову ми з тобою, друже мій дорогий, у лісовій школі.
Давай-но зазирнемо у клас.
Онде за першою партою сидять вони — вірні нерозлучні друзі зайчик Кося Вухань та їжачок Колько Колючка.
За ними — рисеня Раїска Мняу та козеня Зіна Бебешко. Далі — ведмежа Михайлик Ведмеденко та борсученя Боря Сук.
Потім лосеня Соня Лось та білченя Вірочка Вивірчук.
А за останньою партою, як майже у кожному класі, сидять — хто? — авжеж, сидять зривщики дисципліни, ледарі й двієчники вовченя Вовчик Вовченко та лисеня Рудик Лисовенко, які останнім часом подружилися.
Зараз саме урок музики, і вчитель сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович розучує зі школярами нову спортивну пісню.
От послухай.
Диригуючи своєю мідною трубою, яка називається красиво й урочисто — тромбон, Бегемот Гіпопотамович виводить:
Якщо хочеш
Бути скорим,
Дужим, спритним
І бадьорим, —
Стань спортсменом!
Стань спортсменом!
І всі дружно підхоплюють:
Стань спортсме-ено-ом!..
А Кося Вухань, який має абсолютний слух (ще б пак, такі вуха!), далі тягне соло:
Якщо хочеш Бути добрим,
Благородним І хоробрим, —
Стань спортсменом!
Стань спортсменом!
І всі підхоплюють:
Стань спортсме-ено-ом!..
Вовчик Вовченко і Рудик Лисовенко навмисне фальшивлять, але хіба вони в силі зіпсувати пісню!
Їхні голоси тонуть у дружному хорі.
Проте класна керівничка Пантера Ягуарівна, сидячи в учительській і перевіряючи зошити (контрольну з математики), чує це і скрушно хитає головою:
— От шибеники! І коли вони врешті виправляться!
Тут же в учительській сидять інші вчителі — і викладачка лісознавства Лисавета Патрикіївна, і вчитель лісової історії Мамонт Африканович, і вчителька лісової географії Жирафа Жирафіївна, і фізкультурник, знаменитий спортсмен, колишній чемпіон лісів і джунглів серед мавп Макак Макакович.
А директор школи Бурмило Михайлович Ведмідь замкнувся у себе в кабінеті і пише звіт за перше півріччя.
На вигляд він суворий і непривітний, але насправді добряга й дуже любить дітей. От і зараз, пишучи звіт, він згадує кожного учня і сам до себе лагідно усміхається. Він дозволяє собі це тільки на самоті. А от вийде з кабінету і знову насупиться. Він вважає, що лагідним бути непедагогічно. Хіба з ними можна? Вони ж на голову сядуть. Той же Вовчик Вовченко, дай йому волю, хвоста тобі одгризе…
Бурмило Михайлович зітхає і, по-учнівському схиливши голову набік, продовжує писати.
Що б там не було, нарікати не слід. Справи у школі йдуть непогано. І успішність, слава Богу, досить висока, і дисципліна не така вже й низька. А колись?.. І згадувати не хочеться. Ще трохи — і довелося б Вовченка у звірячу колонію відправляти — неповнолітнім правопорушником зробився. Подумати тільки — у Бегемота Гіпопотамовича, викладача сольфеджіо, тромбона поцупив!.. Зв’язався з дорослим бандитом-рецидивістом шакалом Бацилою і, заляканий ним, трохи сам злодієм не став.
Добре, що Кося Вухань і Колько Колючка виявилися справжніми молодцями. Не злякалися шакала Бацили, допомогли викрити його і вигнати з лісу.
А якими ж боягузами прийшли вони до школи! Тіні власної боялися. Тепер зовсім не те — приємно на них дивитися.
Вовченко, правда, зразковим учнем не став, потроху порушує дисципліну, ще й на Лисовенка погано впливає, але що ви хочете, де ви бачили, щоб порушники дисципліни одразу стали зразковими? Так навіть у казках не буває…
— Ні! Непогано йдуть справи у школі. Непогано!
Бурмило Михайлович усміхається.
А учні у класі співають, а учні заливаються:
Якщо хочеш Бути добрим,
Благородним
І хоробрим, —
Стань спортсменом!
Стань спортсменом!
Стань спортсме-ено-ом!
І хто знає, як усе б склалося, коли б на другий день після того, як ми з тобою, друже мій дорогий, зазирали до класу, не з’явилась новенька.
Одчинилися двері, і Пантера Ягуарівна ввела до класу товстеньке дике порося у смугастому платтячку і з великим смугастим бантом на голові. Ввела і сказала, як завжди кажуть учителі в таких випадках:
— Знайомтеся, діти, це наша нова учениця. Хрюша Кабанюк.
— Хрю… хрювіт! — сказала новенька, сіла за вільну парту і одразу почала щось їсти.
— Яка симпатичненька! Правда? Яке в неї платтячко! — зашепотіла Соня Лось.
— Ага! — закивала Зіна Бебешко. — А бе-бе-бантик який! Мені так подобається!
— І меніу! І меніу! — підхопила Раїска Мняу.
— Пхе! Подумаєш! Звичайнісінька свиня, та й усе! — скривився Вовчик Вовченко. — Чортзна-що і збоку бантик.
— Плавильно! — сказав Рудик Лисовенко (він не вимовляє літери "р" і замість "правильно" говорить "плавильно").
Кося Вухань і Колько Колючка промовчали.
Хрюша їм теж не дуже сподобалась, але підтакувати Вовченку й Лисовенку вони не захотіли.
Хоча після пригоди з шакалом Бацилою Вовчик до них більше не чіплявся, але й дружби поки що не виходило.
На першому уроці була лісова історія.
Мамонт Африканович дуже цікаво розповідав про древніх шаблезубих тигрів, але слухали його неуважно, як то кажуть, у піввуха.
Усі раз у раз позирали на парту, де сиділа, щось хрумкаючи, новенька.
А коли продзвенів дзвоник на перерву й учні вибігли у двір, Кося Вухань перший загукав:
— Цур не квач!
— Цур не квач! Цур не квач! Цур не квач! — загукали всі, розбігаючись.
— Хрюшо! Ти — квач! — одбігаючи останньою, крикнула Соня Лось.
— А я-а не гра-аюся! — мляво сказала новенька, повільно щось жуючи.
Всі розгублено завмерли.
— Чого?
— Не-е хо-очу-у…
І так вона якось це сказала, що всім одразу стало нудно й нецікаво, ніхто не побіг, і ніхто не став нікого доганяти, і гра у квача розладналася.
Потинялися вони по шкільному подвір’ю, дочекалися дзвоника і пішли на урок.
— Ну й маруда ця Хрюша! — скривився Вовчик Вовченко.
— Плавильно! — підтакнув Рудик Лисовенко. І хоч як не хотілося Косі й Колькові з ними погоджуватися, заперечити було нічого. З цього все й почалося. Яку б гру діти не заводили, Хрюша нудно тягла:
— Не-е хо-очу-у! Мені не-еціка-аво-о!
І всім чогось теж одразу ставало нецікаво, і жодна гра не клеїлася.
На перервах усі тепер нудилися, вештаючись по шкільному подвір’ю.
І взагалі з ними діялися якісь дивні речі.
Наприклад, одного разу Соня Лось і Вірочка Вивірчук поверталися додому. По дорозі їм трапилося пташеня, яке випало з гнізда і жалібно пищало в траві. Соня й Вірочка були найдобрішими у класі, завжди всім співчували, допомагали, жаліли всіх. Вірочка до того ще й дружила з пташками, — стрибаючи по деревах, часто гостювала у гніздах.
А тут вони мовчки одвернулися і прочовгали мимо. Соромилися глянути одна одній у вічі, але не могли примусити себе зупинитися і допомогти бідному пташеняті.
Їм було ліньки…
Іншого разу Вовчик Вовченко і Рудик Лисовенко провалилися ненароком у яму. І хоч яма була неглибока і з неї досить легко було вилізти, ставши один одному на плечі, вони лежали й не вилазили. Їм було ліньки це робити. А всі стояли навколо ями і дивилися. І ніхто не робив навіть спроби витягти Вовчика й Рудика. Всім теж було ліньки. І якби не вчитель фізкультури Макак Макакович, Вовчик і Рудик, мабуть, досі лежали б у ямі.
Ну, і, звичайно, не лише гратися, а й вчитися їм тепер стало нецікаво. На уроках вони сиділи байдужі й неуважні, і дома ніхто з них не міг примусити себе робити домашні завдання.
Навіть відмінники Михайлик Ведмеденко і Раїска Мняу вперше у житті почали хапати двійки.
Пантера Ягуарівна була у розпачі.
— Що це робиться?!. Жах!.. Кошмар!.. Треба негайно скликати батьківські збори. Увага! Увага! Завтра батьківські збори. Запам’ятайте усі! Завтра після уроків батьківські збори!.. Запишіть і передайте батькам обов’язково. Завтра батьківські збори!
РОЗДІЛ 2
Батьківські збори.
"Дивина та й годі!"
Домашні неприємності.
І от — батьківські збори.
Пантера Ягуарівна зробила нову зачіску, напудрила ніс, помітно хвилюється.
— Діти, додому! Всі — додому! Уроки закінчено! Додому! — вже вкотре говорить вона тремтячим незнайомим голосом.
Але хто це коли йшов додому, коли батьківські збори?
Ніхто додому не йде.
Хоч і ліньки, але треба ж побачити, піддивитися, підслухати, про що ж воно там балакатиметься, на тих батьківських зборах.
Увесь клас причаївся в кущах під вікном.
Завмерли.
Слухають.
Позаяк Косин тато Косятин Косятинович Вухань, співробітник Науково-дослідного інституту капусти, писав дисертацію, від Косиних батьків прийшла мама.
Зате від Колькових батьків прийшов тато — Коляй Коляйович Колючка, завідуючий відділом критики "Лісової газети". Він завжди ходив на всякі збори, взагалі любив активно втручатися в життя, така вже була його професія.
Від Вірочки Вивірчук теж прийшов тато — Білобіл Білобілович Вивірчук, верхолаз-висотник. Він дуже любив донечку і завжди сам ходив на батьківські збори.
Від Бебешків прийшла бабуся. Зінині батьки розлучилися. Тато Козел Козлович Бебешко завів сім’ю в іншому лісі, а мама, солістка лісової опери та балету, заслужена артистка Козулія Бебешко, цілими днями була на репетиціях, а вечорами на спектаклях.
І від Раїски Мняу прийшла бабуся. Батько поїхав на полювання, а мама була на курорті.
Рудана Микитівна Лисовенко, товарознавець магазину "Птахи-яйця", прислала замість себе свою дочку, старшу Рудикову сестру, молоденьку лисичку Лізу, студентку лісового технікуму легкої промисловості.
Від Соні Лось прийшов дідусь, пенсіонер Сохат Сохатович.
Від Борі Сука прийшов тато, інженер Борис Борисович Сук.
Від Хрюші прийшло аж двоє — мама Хавронія Вепріївна, домогосподарка, і дідусь Вепрій Кнурович Кабанюк, старий копач.
Від Вовченків не прийшов ніхто. Вовченки на батьківські збори не ходили.
Нарешті Пантера Ягуарівна відкрила збори.
— Дорогі батьки! — сказала вона. — Я дуже схвильована. У нашому класі діється щось незрозуміле! Щось незбагненне! Щось неймовірне! Я просто у розпачі. За останній час успішність так різко погіршилася, що я просто не знаю… Домашніх завдань систематично не виконують. На уроках неуважні, байдужі. Ніби й слухають, а очі якісь відсутні. Мовби сплять. На якій я тільки козі до них не під’їжджала!.. Пробачте, бабусю Бебешко, це я в переносному розумінні, образно… Я просто не знаю, що робити. Я скликала вас, щоб порадитися. Давайте разом, спільними зусиллями рятувати клас. І ви знаєте, пробачте, мамо Кабанюк, але все це почалося з появою у класі вашої Хрюші.
— Ах-хрю-хрю! Ах! — сказала мама Кабанюк, Хавронія Вепріївна. — Що ви таке кажете! Наша Хрюшечка така дівчинка! Така дівчинка!.. Чемна, ви-хрю-хо-вана!
— Еге ж! Це, хрю-хрю, хтось у школі впливає на неї! — підхопив дідусь Кабанюк, Вепрій Кнурович. — Це, хрю— хрю, хтось із учнів.
— Ну, знаєте! Це вже, знаєте, занадто! — вигукнув Білобіл Білобілович Вивірчук. — Валити з хворої голови на здорову — це, вибачте, свинство. Моя Вірочка…
— Перш ніж інших звинувачувати, обе-берніться, як то кажуть, на задні колеса, — аж підскочила за партою бабуся Бебешко. — На себе-бе подивіться! На себе-бе!.. Наша Зіночка ніколи… ніколи… А от ваша, справді…
— "На себе-бе"! "Бе-бе-бе"! — перекривила Хавронія Вепріївна. — Забебекали! Розумні які! Одна моя Хрюшечка весь клас їм псує!
— Це не тільки моя думка, — вигукнула бабуся Бебешко, — думка…
— Хрюкала я на вашу думку! І свою дочку не дозволю…
— Не дуже хрюкайте! — прошипіла бабуся Мняу. — Я за свою Раїску очі видряпати можу!
— А я… А я…
— Батьки! Батьки! Ну, що це ви! Що це ви! — замахала на них лапами Пантера Ягуарівна. — Не робіть базару з батьківських зборів! Як вам не соромно!
— Плавильно! — писнула Ліза Лисовенко, яка так само, як і брат, не вимовляла літеру "р" (вперше на батьківських зборах лаяли не її Рудика, а когось іншого).
— Треба не сваритися, а проаналізувати, розібратися як слід, — сказав Борис Борисович Сук.
— Так, треба по-серйозному, — підтримав його Сохат Сохатович Лось. — Справді, я помічаю, що наша Соня останнім часом дуже перемінилась. І уроків не готує, і дома нічого допомогти не хоче — ні за холодну воду не береться. Мабуть, щось таки треба робити.
— Так-так! І Кося якийсь не такий став, — сказала мама Вухань.
— Правильно! І Колько мій теж, — погодився Коляй Коляйович Колючка. — Я думав, що це випадково, а тепер бачу… Треба вжити найрішучіших заходів. Треба, звірі добрі, якнайсерйознішим чином взятися за… це саме… за виховання!.. А у вихованні підростаючого покоління критика — найперше… це саме… діло. От!
"Підростаюче покоління" сиділо у кущах під вікном і все чуло.
Але, дивна річ, найсерйозніші заходи, які збиралися вжити щодо них батьки, анітрішечки їх не схвилювали.
Якась сонна лінива байдужість огортала всіх.
У повітрі літало сіре павутиння, схоже на бабине літо, але тонкіше, прозоріше, ледь помітне.
Коли це павутиння торкалося повік, очі самі собою заплющувались і страшенно хотілося спати.
Соня Лось заснула одразу ж після виступу Коляя Коляйовича Колючки. За нею захропла Хрюша Кабанюк. За нею поснули Вірочка Вивірчук та Зіна Бебешко. Раїска Мняу довго боролася, але незабаром і її здолав сон. Заснули й хлопці.
Під кінець батьківських зборів весь клас у повному складі спав під вікном. І так ніхто й не дізнався, яких саме рішучих заходів домовилися вжити щодо них батьки.
…Першим прокинувся Кося Вухань. Якась муха-набридуха залізла йому у вухо і дзижчала так, що хоч-не— хоч, а довелося прокидатися.
Кося труснув головою, виганяючи муху, і здивовано закліпав очима. Весь клас солодко спав під вікном школи. У школі було тихо. Батьківські збори давно закінчилися.
— Агов! Вставайте! Ви що?! — загукав Кося, розштовхуючи однокласників. Це було не так-то й легко. Якби не Колько Колючка, якого Кося розштовхав першим, хтозна, чи пощастило б добудитися інших (так міцно вони спали). Довелося Колькові пустити в хід свої голочки.
Нарешті всі попрокидалися і стали перезиратися.
— Тю!
— Чого це ми поснули?
— Га?
— Дивина та й годі!
— Плавильно!
Але навіть здивуватися по-справжньому вони не здивувалися. Ліньки було дивуватися…
…А дома на них чекали неприємності.
РОЗДІЛ 3
Несподівані результати рішучих заходів.
Таємне зникнення Хрюші Кабанюк.
Переполох у школі. Пошуки.
"І нащо я їм ставила двійки!"
"Гей! Гей! Слухайте сюди!"
Проминемо, друже мій дорогий, цю сторінку. Не будемо того описувати. Ти б теж, мабуть, не хотів, щоб хтось дивився, як батьки вживають щодо тебе рішучих заходів. Отож не будемо й ми дивитися!..
Скажу тільки одне — жодні рішучі заходи аніякісіньких результатів не дали. Крім суму і сліз.
Весь клас ходив тепер заплаканий і зарюмсаний.
Причому плакали вони зовсім не від рішучих заходів. А просто тому, що весь час чогось хотілося плакати. Навіть без будь-якої причини. А батьки, не розуміючи цього, ще з більшим завзяттям продовжували вживати рішучих заходів.
Але успішність так з місця й не зрушила.
У щоденниках рясніли самі двійки.
— Не діти, а хтозна-що! — обурено казав Мамонт Африканович. — Нічого запам’ятати не можуть.
Пантера Ягуарівна з кожним днем ставала все лютішою.
Уроки тепер перетворилися на якесь суцільне ревище.
Як не дивно, менше від інших плакали Кося Вухань і Колько Колючка, колишні боягузи.
І ніхто навіть не думав, що такими страшенними плаксіями виявляться Вовчик Вовченко та Рудик Лисовенко. Кося дивився, як вони без кінця рюмсають, і не міг повірити, що це оті горлохвати, яких він колись так боявся. Косі навіть здалося, що вони якось поменшали, стали зовсім маленькі й жалюгідні.
Та й інші учні, здавалося, поменшали. Особливо Хрюша Кабанюк. Вона, до речі, найбільше плакала і ридала.
— Ох-хрю-хрю, нещасна я!.. Ох-хрю-хрю, нещасна я! — примовляла вона, шморгаючи своїм п’ятачком.
Не можна було без сліз дивитися на неї.
Та от одного разу…
Кося і Колько йшли зранку до школи.
Попереду, хитаючись від ридань і причитуючи: "Ох-хрю-хрю! Нещасна я", дибуляла Хрюша.
І хоч вони наближалися до Хрюші, голос її чогось слабшав, тихішав.
Стежка, якою вони йшли, завертала за кущ. Хрюша на якусь мить зникла за кущем.
Кося й Колько, наздоганяючи її, теж завернули за кущ і… здивовано перезирнулися.
Хрюші на стежці не було.
— Тю! — сказав Кося й подивився на Колька.
— Тю! — сказав Колько й подивився на Косю.
Щойно вони бачили Хрюшу, щойно чули її голос: "Ох-хрю-хрю! Нещасна я", — і враз вона зникла. Як булька на воді. І ніде ж сховатися не могла — кущ був густий і колючий, не залізеш, а далі все добре проглядалося: рідкі деревця і низенька трава. Сховатися було ніде.
— Хрюшо! — гукнув Кося.
— Не балуйся! — гукнув Колько.
Але ніхто не відповів.
— Хрюшо, де ти?
— Відгукнись!
Кося й Колько оббігли все навколо. Хрюша як крізь землю провалилася.
Шукали вони, шукали, а тоді Колько й каже:
— Може, вона вже в школі давно, а ми, як дурні, шукаємо.
— Гайда!
Побігли в школу. Але й у школі Хрюші не було. Хрюша загадково зникла, — наче розчинилася у повітрі.
— Що робити? — розгублено опустив одне вухо Кося.
— Не знаю, — почухав задньою ногою потилицю Колько.
Думали вони спершу розказати Пантері Ягуарівні, але потім Кося сказав:
— А як у Хрюші через те, що вона зникла, ще більші неприємності будуть?.. Хтозна, яких рішучих заходів вживе тоді тато Кабанюк.
— Правда, — погодився Колько. — Поки що мовчатимемо.
Але довго мовчати їм не довелось.
Бо в школу взагалі ніхто в цей день не прийшов. Зранку всі діти, як завжди, пішли до школи. Але до школи чогось не дійшли. Зникли по дорозі.
Всі. Крім Косі й Колька.
Пантера Ягуарівна від розпачу не знаходила собі місця.
— Ой! Що скоїлося?! Що сталося?! Що трапилося?! Ой! Ой! Ой! — заламувала вона лапи.
Вчителі з директором Бурмилом Михайловичем на чолі обступили Косю й Колька і вимагали ще й ще раз повторювати, як зникла Хрюша.
— Неймовірно! — розводив лапами Бурмило Михайлович.
— Неймовірно! — точнісінько так само розводив лапами Макак Макакович (він дуже поважав директора і завжди наслідував його).
— Неможливо! — голосно зітхав Мамонт Африканович.
— Фантастика! — тоненько зойкувала Лисавета Патрикіївна.
— М-да!.. — широко роззявляв рота Бегемот Гіпопотамович.
— Кошмар!.. Жах!.. — хапала себе за голову Пантера Ягуарівна.
— Ах! — луною одзивалася десь високо вгорі Жирафа Жирафіївна.
— Треба оголошувати загальнолісовий розшук! Треба піднімати на ноги весь ліс! — рішуче сказав директор.
— Нема питань! — одностайно підхопили вчителі.
— Макак Макакович! Біжіть до Дятленка! Хай б’є телеграму-блискавку! — наказав Ведмідь.
— Слухаюсь! — Учитель фізкультури підскочив, ухопився за гілку і зник у кроні дуба.
Через якусь хвилину телеграфіст Дятленко вже відстукував носом телеграму з найвищої сосни:
— "Всім!.. Всім!.. Всім!.. Звірі й птахи! Земноводні й комахи! Ссавці й плазуни!.. Всі мешканці лісу! Увага! Увага! Увага!.. Несподівано і вкрай загадково зникли школярі. Допоможіть знайти! Особливі прикмети: Хрюша Кабанюк — товстенька, у смугастому платтячку, хвостик бубликом; Раїска Мняу — вушка з китицями, на лівій щоці подряпина; Зіна Бебешко…"
У найвіддаленіші кінці лісу полетіли особливі прикмети зниклих.
І зашумів, зарухався, завирував ліс.
Усі лісові мешканці вдалися до пошуків. Шукали і на землі, і в повітрі, і навіть під землею.
Наземними пошуками керував сам директор школи Бурмило Михайлович Ведмідь.
Пошуки у повітрі організували сорока Скрекекулія та сойка Зоя Зойківна.
А підземний загін очолив бригадир прохідників Кріт Кротович.
Цілий день вони шукали, увесь ліс прочесали, що називається, згори донизу, але дарма. Не було їх — ні на землі, ні у повітрі, ні під землею.
— Ой! — голосила, хитаючись від горя, Пантера Ягуарівна. — Ой, як же я їх любила! Ой, вони ж були мені дорожчі за власних дітей! Ой! Ой! Ой!
— Бідні, бідні дітки… — розмазував сльози по щоках Бегемот Гіпопотамович.
— Такі ж були здібні! Все на льоту хапали! — шморгав хоботом Мамонт Африканович.
— І нащо я їм двійки ставила! — била себе ногою в груди Жирафа Жирафіївна.
Уроки, звичайно, було відмінено.
Після марних пошуків Кося з Кольком сиділи край галявини під дубом, позирали на спорожнілу, оповиту незвичною тишею школу і зітхали. Як усі на світі школярі, вони завжди раділи, коли щось таке траплялося і уроки відмінялись. А тепер чомусь навпаки: їм було сумно і порожньо. І уроки згадувалися зі щемливою ніжністю.
— Гей! Гальоу! Слухайте сюди! — почулося раптом десь ізнизу, з землі.
РОЗДІЛ 4
Лісовичок Боровичок. "А не побоїтесь?"
Кося і Колько виявляють рішучість.
"Треба плакати!"
Загадковий медовий голос.
— Гей! Гальоу! — знову тоненько, ледь чутно залунало знизу.
Кося й Колько спершу не зрозуміли, хто це їх кличе. Почали роздивлятися і раптом бачать — з-під торішнього листя визирає маленький, схожий на гриб дідок. Якби не голос, вони б і подумали, що то гриб. Кругла, руда, як у гриба, шапка, біла борідка і біла, до п’ят, сорочка. Зелені очі суворо на них мружаться.
— О! — здивовано перезирнулися Кося й Колько. Вони ніколи в житті не бачили таких маленьких дідусів.
— Та нахиліться нижче! — роздратовано загукав дідусь. — Кричу, кричу, а вони… Мені ж важко кричати. А зрушити з місця я не можу.
Справді — ніг не видно, прямо з землі дідусь росте.
Кося й Колько низько нахилилися.
— Ой! А ви хто, діду?
— "Хто, хто"… Лісовичок Боровичок. Не знаєте?
— Н-не знаємо.
— Ото, значить, багато чого ви ще не знаєте. Бо малі та ще й ледарі до того. Лісовичок Боровичок я. Лісу вашого охоронець.
І дідусь гордо виструнчився.
— А-а-а…
— От вам і "а-а-а"… Ви нічого не знаєте, а я все знаю, що у лісі робиться.
— Ой! То, може, ви знаєте, і де наші однокласники поділися?
— Знаю.
Стрепенулися Кося й Колько:
— Ой! Серйозно? То скажіть же!
— "Скажіть-скажіть…" Сказати можна, а потім що? Їх же виручати треба.
— Авжеж! Авжеж!
— А не побоїтесь?
— Ми? — Кося й Колько перезирнулися.
— Та ви ж, ви! А хто? Тільки ви й можете їх виручити. Ніхто більше. Тому я вас і погукав. А то дуже ви мені потрібні були б. Ледарі! — Лісовичок Боровичок сердито чмихнув.
Глянули Кося й Колько один на одного. На якусь мить задумались. Хто його зна, що на них чекає. Може, й страшне щось. Може, краще було б і не вплутуватися. Може, й краще, якби вони боягузами були. Безпечніше. Але ж вони уже не боягузи тепер!.. Отже…
Зітхнули Кося й Колько в один голос:
— Кажіть швидше! Не побоїмося!
— Ну, глядіть же, — суворо насупив брови Лісовичок Боровичок. — Щоб потім не відмовлялись. Вороття не буде.
— Кажіть! — рішуче повторили Кося й Колько.
Ще раз уважно подивився на них Лісовичок Боровичок і почав:
— Так-от… З’явився у нашому лісі заморський чаклун, злий марудник Ледарило Дурандас. Маленький, як комашка, але дуже-дуже небезпечний. Вибирає він серед наших лісових дітей найледачіших, заражає їх чарівним вірусом-ледачирусом. А ті всіх інших своїх однокласників заражають. І починається епідемія. Вірус-ледачирус робить дітей страшенними плаксіями і марудами (бо ж ледарі, як ви знаєте, дуже марудні), діти починають плакати, від сліз меншають, меншають, потім враз стають зовсім маленькими, такими, що й оком не побачиш. Тоді Ледарило збирає їх у чарівну торбу і відносить у Павутинію — країну ледарства і нудьги, що розташована у морі-океані на острові Ледаряні. Саме отам зараз ваші однокласники.
— Ой! — сказали Кося і Колько.
— От вам і "ой"!
— А… а чому ж ми тоді не той… не потрапили у Павутинію?
— Бо виявилися стійкішими проти вірусу-ледачирусу, духом здоровіші та вдачею веселіші, ніж інші. І саме тому вся й надія на вас. Адже у Павутинію можуть пробратися тільки діти. Дорослим туди ходу нема.
— А… а як же ми проберемося туди?
— "Як-як"… Треба плакати. День і ніч. Станете меншати, меншати, зробитеся нарешті зовсім маленькими, Ледарило Дурандас забере вас у чарівну торбу і віднесе в Павутинію.
— А якщо він догадається, що ми… це саме… спеціально… що ми спеціально плачемо?
— "Спеціально-спеціально"… Не догадається! Який же це дурень спеціально плаче день і ніч? От іще радість — спеціально плакати!
— Ну гаразд! Проберемося ми у Павутинію. А потім що? Як ми зможемо виручити своїх однокласників?
— "Як-як"!.. От іще! — сердито хмикнув лісовичок Боровичок. — І де я доп’яв таких пустопорожніх балакунів?! Як будете такі, то, звичайно, нічого не зможете. Я ж кажу — грайлик вам допоможе, Трататоля Сміюнець.
— Грайлик? А хто це такий?
— Ви не знаєте, хто такі грайлики? Отже ж!.. Та це ж такі чарівні хлопчики з родини цікавунів. Роблять так, щоб було цікаво. Ви думаєте, коли ви у щось граєтесь, то самі граєтесь? Пхе! Багато ви про себе думаєте! Це грайлики вам допомагають. Тільки ви їх не помічаєте. Бо вони дуже маленькі. Простим оком і не побачиш.
— Ти ба! — сказав Кося.
— А ми й не знали! — сказав Колько.
— "Не знали — не знали"!.. Тепер знатимете. Але знову ж таки попереджаю. Востаннє. Хоч і допомагатиме вам грайлик Трататоля Сміюнець, проте справа ця важка й небезпечна. І вороття вже не буде. Або до кінця будете боротися і врятуєте однокласників, або самі в Павутинії залишитесь назавжди. От! Можете ще відмовитись. Подумайте.
Перезирнулися Кося й Колько.
Останній шанс ще лишився.
Ще можна відмовитися.
Ще…
— Ні! Не відмовимося! Згодні.
І — наче вищі обидва стали.
З гордістю один на одного позирають.
— Ну що ж! Молодці! — вперше усміхнувся й одразу подобрішав лісовичок Боровичок. — Так я й думав. А тепер прощавайте. Як усе буде гаразд, може, ще й зустрінемося. Привіт!
Підморгнув їм лісовичок Боровичок.
Прикрився торішнім листям і зник.
— Ну? — подивився Кося на Колька. — Що? Треба плакати?
— Треба.
— Не хочеться щось.
— А думаєш, мені хочеться?
— Ну, починай! А я за тобою.
— Ні, давай ти перший.
— От який! Ну давай разом. П'ять, чотири, три, два, один… У-у-у!..
— У-у-у!..
Дружно заголосили Кося й Колько.
Голосять, а на очах — ні сльозинки.
Що ти зробиш!
Коли не хочеться плакати, не так просто сльозу видушити. Як не треба — самі по собі ллються, а як треба — хоч ти лусни!..
— Знаєш, згадай-но щось сумне, щось таке, від чого ти колись уже плакав, — порадив Кося Колькові. — А я собі згадувати буду.
Згадували вони, згадували, жалісливили один одного…
Не помагає.
Кінчилося тим, що Колько боляче вколов Косю голкою, а Кося влупив Колька лапою по носі. Нарешті допомогло — заплакали обоє. Спершу тихенько, потім розохотилися, заревли на повний голос.
І пішло.
У цій справі головне почати, а там, як увійти в смак, можна й три дні плакати. Особливо, як є компанія.
Плачуть вони, плачуть, притомляться, вколють, вдарять один одного — і знову.
Нарешті…
— Знаєш, а ти вже менший став, — прошепотів Кося, крадькома озираючись.
— І ти. Мало не вдвічі зменшився. Отой пеньочок тобі по груди був, а зараз вище вух.
— Ох, бідні ми, бідні, — зітхнув Кося і тепер уже щиро заплакав, жаліючи себе.
І Колько щиро заплакав.
Та й ти б, мабуть, заплакав, якби раптом меншати став. Це ж таки неприємно. І неприємно, і страшнувато. От чогось більшати, рости — приємно, радісно. А меншати, — навпаки, страшно. Так уже в природі заведено.
Плакали Кося й Колько, плакали. Зменшувалися, зменшувалися.
І раптом — наче стрімголов полетіли кудись униз. А навколо них почали стрімко більшати і рости дивовижні зелені дерева, які не мали віт, а тільки величезні соковито-зелені стовбури. А десь високо-високо в небі бовваніла якась чудернацька велетенська гора.
По одному стовбуру повзло якесь неймовірне страховисько, велике, як автобус, яскраво-червоне, з чорними кружалами.
По другому стовбуру сунуло інше страховисько з величезними розчепіреними ногами.
Кося й Колько не одразу збагнули, що то ж вони стали такі маленькі, а деревами й страховиськами здаються їм звичайнісінька трава і комахи — сонечко та мурашка. А чудернацька гора — то дуб, під яким вони сиділи.
Хоч і знали, чекали вони цього, але таке воно все було незвично страшне, що Кося й Колько заціпеніли від жаху.
Та й не дивно.
Думаю, що й ти б злякався, якби раптом став меншим за комаху.
Мовчки озиралися вони навколо, не в змозі вимовити й слова.
— А-а, здрастуйте, здрастуйте, дорогі гості! — почувся раптом лагідний сонно-медовий голос.
РОЗДІЛ 5
Злий марудник Ледарило Дурандас. Павутинія.
Перша зустріч з грайликом.
"Тра-та-та за Зіну! Тра-та-та за Раю!" Де Хрюша?
Кося й Колько обернулися на голос.
З-за дерева-травини визирала голова — сіре скуйовджене волосся, сіра патлата борода, великий ніс, схожий на гриб-мухомор, яскраво-червоний з білими цятками, одне око заплющене, друге примружене.
— Здра-а-а-астуйте! Дуже приє-є-ємно! Нарешті вас тут ба-а-ачу! А моя сестра Хропулія запевняла, що нічого у мене з вами не вийде. Будьте ласкаві осюди! — з-за дерева-травини висунулась довга пазуриста лапа, в якій була затиснута велика торба, схожа на портфель.
Кося й Колько відчули, що якась владна сила мимохіть потягла їх у торбу, наче пилинки в пилосос.
Ж-ж-жух! — і вони вже в торбі.
Шморг! — зашморгнулася торба.
Ву-у-у! — наче реактивний літак, завило щось, засвистіло, загуло.
І знову — шморг! — розкрилася торба.
І потягло їх із торби назад.
Вилетіли вони.
І — прямісінько у м’якеньке павутиння, наче у гамак, потрапили. Загойдались легко й приємно.
— Вітаю вас, цюці мої, у прекрасній країні Павутинії! — схилився над ними Ледарило Дурандас.
Бачать — у палаці вони казковому. Колони, люстри, дзеркала, меблі розкішні. Тільки все у безладді і геть павутинням сірим засновано.
— Лягайте, відпочивайте і не бійтеся. Нічого страшного у моїй Павутинії немає. Зовсім навпаки. От мене чогось називають злим марудником. Яка дурниця! Ну, який же я злий!.. Я ж добрий. Найдобріший у світі. От самі подумайте! Я ж ніколи нікого не примушую нічого робити. Нічогісінько. У мене ж ні вмиватися навіть не треба, ні зубів чистити, ні зарядки робити, ні уроків, ні домашніх завдань ніяких. Ну, хіба це погано?.. Ви думаєте, хтось щось хоче, хтось щось любить робити? Та ніколи в світі. Всі тільки придурюються, бо перед іншими незручно. А насправді ніхто б нічого не робив, якби можна було. А у мене в Павутинії можна. — І Ледарило Дурандас заспівав— замугикав:
Люблять
Всі на світі
Байдики бити!
Люблять
Всі на світі
Нічого не робити!
Ой, як гарно,
Ой, як гарно
Солодко дрімати!
Ой, як гарно,
Ой, як гарно
Клопоту не мати!
Все покинь,
Одпочинь,
Прошу тебе дуже!
Засинай,
Засинай,
Засинай, мій друже!
Співаючи, Ледарило Дурандас робив своїми довгими, розчепіреними, павукастими пальцями кругові рухи над Косею і Кольком, і вони побачили, що з кожного пальця Ледарила снується павутиння. Це павутиння обплутувало їх з голови до ніг. Усе тіло огортала солодка млявість, очі самі собою заплющувалися, і кидало в сон.
— Тільки не спіть! Не спіть! Заснете — ніколи звідси не виберетеся! Вдавайте, що заснули, але не спіть, — почули вони раптом тихий голос.
Кося й Колько так і зробили. Склепили повіки, удаючи, ніби сплять, а самі напружили всі сили, щоб не заснути.
— Ну все! Готові! Хе-хе-хе! Порядок! — промовив над ними Ледарило Дурандас. — Тепер можна й одпочити.
Через якусь хвилю Кося й Колько почули:
— Ну, все. Пішов Ледарило спати.
Кося й Колько розплющили очі.
Бачать — гойдається перед ними на павутинці, як на гойдалці, маленький чудернацький хлопчик, вп’ятеро менший за них самих. Вони зрозуміли, що це й є грайлик Трататоля Сміюнець. Він наче зійшов з якогось дитячого малюнка. Ти сам, друже мій дорогий, не раз малював таких хлопчиків, я певен. Провів лінію — тулуб. Ще дві лінії — ручки, ще дві — ніжки. Кружальце — голова. Два маленьких сонечка з промінцями — очі. Кирпочка — ніс. Дужка — усміхнений рот від вуха до вуха. Кілька волосин на голові у кумедний чубчик закручуються.
От тобі й грайлик. Трататоля Сміюнець. Глянеш на нього і мимохіть усміхнешся. Такий симпатичний.
— Привіт, хлопці! — підморгнув грайлик Косі й Колькові. — Нічого розлежуватись. Треба діло робити.
— Привіт! — сказали Кося і Колько. — А яке діло? Що треба робити?
— Перш за все виплутайтеся з того павутиння, хай йому грець!
І грайлик заспівав:
Лапками, лапками —
Луп! Луп! Луп!
Ніжками, ніжками —
Туп! Туп! Туп!
Підхопилися Кося й Колько, під ту пісеньку лапками залупотіли, ніжками затупотіли — скинули з себе павутиння. А разом з ним і сонну млявість.
— Тепер все гаразд! — сказав грайлик. — Добре, що ви нарешті з’явились. Я вже давно чекаю. Вся надія, друзі, на вас. Без вас я ну нічого зробити не можу. Зовсім безсилий.
Перезирнулися здивовано Кося й Колько — чарівний казковий хлопчик, а на звичайних лісових звірят усю надію покладає. Дивина!
Помітив грайлик їхнє здивування і каже:
— Не дивуйтеся. Річ у тім, що я, хоч і чарівний, хоч і казковий і для Ледарила через це невидимий, але сам боротися з ним не можу. Треба, щоб хтось обов’язково мені допомагав, щоб не казковим, а живим голосом слова мої повторював, тільки тоді вони подіяти можуть. Така вже моя чарівна властивість… Ледарило Дурандас усіх ваших однокласників приспав, а це дуже й дуже небезпечно. Від вас, можна сказати, їхнє життя залежить.
Вислухали Кося й Колько.
Мимохіть гордо перезирнулися, — ич, які вони, виходить, потрібні!
— Що ж, ми готові, — поважно сказав Кося.
— Усе зробимо, що треба, — солідно сказав Колько.
— А що ж треба, кажіть! — це вже вони удвох.
— Нічого особливого, — сказав грайлик. — У піжмурки будемо грати. Однокласників ваших шукати. І будити їх. Значить, так… Коли знайдемо, я їх застукаю, крикну: "Тра-та-та…" — а ви підхоплюйте. Добре?
— Добре, — погодилися Кося й Колько. І відразу повеселішали.
Вони думали, щось справді важке робити доведеться, а тут їх у піжмурки грати запрошують.
Здорово!
— Ну, гайда! — вигукнув Трататоля Сміюнець і махнув рукою.
Кинулися Кося й Колько за грайликом по палацу. Нишпорили, нишпорили, бачать — лежить у кутку під кріслом Зіна Бебешко, геть уся павутинням заснована, мовби хтозна-скільки тут спить.
— Тра-та-та за Зіну! — вигукнув грайлик.
— Тра-та-та за Зіну! — підхопили Кося й Колько.
Розплющила Зіна Бебешко очі, закліпала й одразу скривилася, зарюмсала, перелякана. Видно, щось їй страшне наснилося.
— Не плач, дурненька! — вигукнув Кося.
— Це ми! Рятувати тебе прийшли! — вигукнув Колько.
А грайлик скакалку їй подав і каже:
— На ось тобі скакалку, — і заспівав:
Скік! Скік!
В один бік.
Скік! Скік!
В другий бік.
Той, хто добре
Скаче, —
Ніколи Не плаче!
Грайся, співай, нас отут чекай. Тільки не спи. Бо навіки у Павутинії залишишся.
Підхопилася Зіна, почала співати, почала через скакалку стрибати.
А вони далі побігли.
Шукали, шукали, бачать — під столом, сірою павутиною засновані, сплять Михайлик Ведмеденко та Боря Сук.
— Тра-та-та за Михайлика! Тра-та-та за Борю! — загукав грайлик.
— Тра-та-та за Михайлика! Тра-та-та за Борю! — підхопили Кося й Колько.
Прочумалися Боря і Михайлик, дивляться перелякано.
— Не бійтеся, хлопці! — вигукнув Кося.
— Це ми! Рятувати вас прийшли! — вигукнув Колько.
А грайлик шахи їм подав і каже:
— Нате ось вам шахи, — і заспівав:
Ми у шахи
Граємо,
Весело
Співаємо:
Тра-ля-ля!
Тру-лю-лю!
Шах дамо
Ми королю!
Грайтеся, співайте, нас отут чекайте! Тільки не спіть. Бо навіки в Павутинії залишитесь.
Підхопилися Михайлик і Боря, почали у шахи грати, ще й пісеньку співати.
А вони далі побігли.
Шукали, шукали…
Відшукали під диваном Раїску Мняу, Соню Лось та Вірочку Вивірчук.
Розбудили, у ляльки бавитися їх залишили, а самі далі побігли шукати.
Шукали, шукали…
У коридорі, у темному кутку, натрапили на Вовчика Вовченка та Рудика Лисовенка.
І їх розбудили. Грайлик в одному кінці коридору ворота павутинням замість сітки напнув, у другому… Футбольного м’яча їм дав і заспівав:
Футбол! Футбол! —
Найкраща гра!
Фізкульт-ура!
Фізкульт-ура!
Підхопилися Вовчик і Рудик та й ну м’яча по коридору ганяти.
А Кося, Колько і грайлик побігли далі.
Одна Хрюша їм лишилася.
Шукали, шукали.
Шукали, шукали…
Нема Хрюші.
Нема ніде…
— Тю! — аж розгубився грайлик. — За все моє казкове життя такого в мене ще не було. Де ж це вона?
Кося й Колько тільки перезирнулися: звідки ж вони знати можуть? Якщо сам грайлик не знає, то вони й поготів.
— Доведеться будити Ледарила, — зітхнув грайлик. — Без нього не знайдемо. Я вже бачу.
РОЗДІЛ 6
"Тра-та-та за Дурандаса!"
"Я не граюся! Одпустить"
У палаці Хропулії.
— А може, краще не будити? — скривився Кося.
— Хто його зна, що він утне! — скривився Колько.
— Та воно так, але іншого виходу нема. Тільки від Ледарила ми можемо дізнатися, де Хрюша. Тут, у палаці, Хрюші немає. Точно. Бо я неодмінно б її знайшов.
— То, може, хоч гуртом зібратися всім, — сказав Кося.
— Все-таки якось воно безпечніше, — сказав Колько, почервонів і додав: — Я кажу про них, тих, що граються…
— Ні. Навпаки. Поки вони граються, Ледарило їм не страшний. Проти гри він безсилий… Та й великим гуртом шукати Хрюшу тільки важче буде. Повірте мені. Ходімо швидше!
І вони пішли у спальню Ледарила.
Продираючись крізь павутиння, вони йшли довгими-довгими коридорами, захаращеними різним мотлохом, і нарешті дісталися до спальні.
У спальні теж був такий розгардіяш, що вони не одразу й побачили господаря. Не було його ні на ліжку, ні під ліжком, ні на підлозі серед розкиданих подушок.
І лише почувши якесь шарудіння за шафою, вони зазирнули туди і побачили нарешті Ледарила, — він спав там серед купи сміття.
— Тра-та-та за Дурандаса! — вигукнув грайлик.
— Тра-та-та за Дурандаса! — підхопили Кося й Колько.
— Га?! — здивовано прохопився Ледарило.
— Цур не квач! — вигукнув грайлик.
— Цур не квач! — вигукнув Колько.
— Ледарило — квач! — закричав грайлик.
— Що-о?! От я вас! — засичав Ледарило, виповзаючи з-за шафи і намагаючись вхопити когось із них своїми чіпкими павукастими пальцями. Але дарма.
І Кося, і Колько, і грайлик були меткі й спритні, а Ледарило був неповороткий і незграбний. Вони легко прослизали в нього між руками. І тікаючи весело співали:
Ледарило Дурандас!
Ледарило Дурандас!
Не спіймаєш,
Не спіймаєш,
Не спіймаєш, лежню, нас!
Ледарило безпорадно крутився, перечіпався, падав, вставав, знову падав, та нікого впіймати не міг.
— Ай! Ну вас! Не хочу! — загундосив він нарешті. — Я більше не граюся! Я не граюся!
Але все одно він мусив продовжувати. Якщо грайлик заводив якусь гру, ніхто не міг припинити її без його дозволу, без його волі. Така вже чарівна властивість усіх грайликів.
Для Дурандаса, який любив лише спати і лінувався навіть рухатися, то була пекельна мука. Він зовсім захекався і зрештою застогнав-зарепетував:
— Ги-и-и!.. Не мо-ожу більше! Одпустіть! Припиніть! Я не граюся-а-а! Ги-и-и!..
— Скажи, де Хрюша, тоді припинимо грати. Тільки так, — сказав грайлик.
— Ху-ху!.. Хропулії віддав, сестрі своїй. Для… ху-ху!., хору хропунів…
— А де живе Хропулія?
— У… ху-ху!.. У палаці своєму, у… у протилежному кінці Павутинії, за… за Дрімучим Лісом, за Кам’яною Пустелею… Ху-у-у…
— Ну, гаразд, — мовив грайлик. — Гру припиняємо, тебе звільняємо. Підемо до палацу Хропулїї.
І вирушили грайлик, Кося і Колько у путь.
А Ледарило Дурандас перед тим, як знову спати завалитися, вирішив усе-таки сестру свою про небезпеку попередити. Зняв трубку чарифону та:
— Алло! Алло! Хропо! Хропочко! Хропушечко! Алло!
Але в трубці тільки гуде. Ніхто не бере трубку.
— Алло! Хропочко!.. Спить, бісова душа!.. Не додзвонишся. Спить, щоб її муха вбрикнула… муха… ха… ху… хру… хріу-ау… хра-а…
І Ледарило сам засопів, захропів, заснув.
А грайлик, Кося й Колько до палацу Хропулїї йдуть. Крізь Дрімучий Ліс продираються. От уже де павутиння! Весь ліс ним заснований. Тільки й дмухай, щоб у ніс не набилося. Ні пташка не заспіває, ні джміль не загуде. Лише дерева десь угорі дрімотно листям шепочуться. Та соньки-дрімки легкими метеликами нечутно пурхають, сон навівають. Тільки й знай той сон одганяй.
Продерлися вони крізь Дрімучий Ліс. Вийшли на узлісся.
Кам’яна Пустеля перед ними. Мертва, похмура. Сіре чудернацьке каміння на ній громадиться, на різних живих істот схоже. Тут і заєць, і їжак, і ведмідь кам’яний, і вовк, і лисиця, і що тільки хочеш…
У Косі й Колька очі здивовано бігають, та нема часу роздивлятися, поспішати треба.
Аж ген край Пустелі й палац височить, такий же сірий та похмурий, як і Пустеля.
Ще здалеку чути могутнє хропіння — аж дерева гнуться. Такий вітер дме від того хропіння з розчинених вікон і дверей палацу.
— Е-е, хлопці, — каже грайлик, — я у палац, мабуть, зайти не зможу. Здує мене, легенький я дуже, бачите.
— А ми тебе триматимемо, — сказав Кося.
— Ага, — підхопив Колько.
— Не вдержите, — похитав головою грайлик.
— То що ж буде? — розгублено питає Кося.
— Доведеться вам самим у палац пробиватися.
— А що ж ми без тебе там робитимемо? — розгублено питає Колько.
— Те, що й зі мною. "Тра-та-та за Хрюшу!" — гукнете, та й усе.
— А грати ж їй у що?
— І пісеньку яку співати?
— Нічого не треба. Хрюша остання. Забирайте її і швидше сюди. Ще ж вам усім і з Павутинії вибиратися треба. Не думайте, що це так просто.
— Що ж, ходімо, — зітхнув Кося.
— Ходімо, — зітхнув Колько.
І пішли вони.
Кілька разів їх відкидало од дверей, але все ж, пригнувшись до самісінької землі, просунулися вони нарешті у палац.
Просунулися і завмерли.
Ну й картина! Зроду такої не бачили.
У величезному залі, серед сміття і розгардіяшу, чи не більшого ніж у Ледариловому палаці, лежить на ліжку Хропулія Дурандас. Ох і Хропулія!.. Брудна, скуйовджена, сіре волосся жужмом на голові, ніс такий же, як у брата, — здоровеннецький, на мухомора схожий — червоний, з білими цятками. І тим носом так хропе, що й слів не вистачить, щоб описати те хропіння. А навколо неї лежать у ліжках і хропуть химерні носаті й губаті створіння — хропуни.
— Хріу-у-у… урррр-хррр-ирр-арр-орр-ірр… ав-ав-ав… сю-у-у… хрррру-у-у…
Якась дика симфонія.
І диригував нею диригент хору хропунів маестро Губус. Неймовірно губатий маестро Губус стоячи спав за диригентським пультом і крізь сон вимахував диригентською паличкою, раз у раз торкаючись нею хропунячих носів. Причому паличка то видовжувалась (якщо хропун лежав далеко від пульта), то вкорочувалась (якщо хропун лежав близько).
Під ліжком Хропулії побачили вони й Хрюшу, яка теж підхрюкувала хропунам.
Ледве встигли Кося й Колько вигукнути: "Тра-та-та за Хрюшу!" — як раптом один з хропунів, Позіхайло, широко роззявив позіхаючи свій величезний рот і… несподівано гамкнув Колька Колючку.
Але їжачки — не галушки.
Гамкати їх небезпечно.
— Уе-е-е! — несамовито заволав від болю Позіхайло і підскочив аж до стелі. При цьому, дриґнувши ногою, так підфутболив Косю, що той, як м’яч, вилетів через двері з палацу.
— Ай! — зойкнув Кося, падаючи на землю біля грайлика.
— Що сталося?
— Хропун Позіхайло гамкнув Колька! — ледве вимовив Кося.
Хропіння у палаці враз увірвалося, а разом з ним і вітер. Натомість знявся страшний ґвалт.
— Біжімо туди! — рішуче вигукнув грайлик. — Треба їх усіх негайно приспати.
Кинулися вони у палац.
Хропуни посхоплювалися з ліжок і щось белькотіли, ревіли і метушилися.
Хропулія, солопіючи зі сну, люто плямкала губами. Маестро Губус безладно вимахував диригентською паличкою.
— Граємо в "дочки-матері", граємо в "дочки-матері"!.. — загукав грайлик і заспівав:
Граємо-граємо!
Спати всіх вкладаємо!
Граємо-граємо!
Спати всіх вкладаємо!
Маестро Губус влад йому замахав диригентською паличкою, хропуни одразу знову захропли. Хропулія відкинулася на подушки і теж захропла.
— Ой! А де ж Позіхайло? І Колько Колючка? І Хрюша? — озираючись промовив Кося.
Ні хропуна Позіхайла, ні Колька, ні Хрюші в палаці не було.
РОЗДІЛ 7
"Гори-гори ясно!" Знову в палаці Ледарила.
"Гуси-гуси! — Га-га-га!"
Герої танцюють. Кррррекк!
— Боюсь, чи не… — почав грайлик, але далі сказати вже не встиг, бо його враз видмухнуло з палацу.
Кося вискочив слідом за ним.
— Боюсь, чи не провалились вони крізь землю, — сказав грайлик, обтрушуючись від павутиння у кущах під вікном.
— Як це — провалились крізь землю? — здивувався Кося.
— Дуже просто. Як усі в казках крізь землю провалюються. Бо на землі я їх одразу б знайшов. Я ж у піжмурки найграйливіший грайлик з усіх грайликів на світі. Недарма мене Трататоля звуть.
— То що ж це тепер буде? — розгубився Кося. — Це я тепер свого друга Колька вже й не побачу?
— Якщо вони під землею, їх тільки одна гра врятувати може.
— Яка?
— "Гори-гори ясно!", тобто "Горюдуб". Там, під землею, цієї гри страшенно не люблять, просто жах. Там же зовсім темно. І навіть згадка про всяке світло для підземних чаклунів — сверблячка в носі.
— То давай швидше!
— Давай! Але ти мені допоможеш. Будемо з тобою дірки у землі шукати й гукати туди.
— Гаразд, — погодився Кося.
І побігли вони з грайликом дірки у землі шукати.
Де яку дірку знайдуть, нору, промоїну чи ще щось, нахиляються і гукають:
Гори-гори ясно,
Щоби не погасло!
Гори-гори ясно,
Щоби не погасло!
Бігали-бігали, гукали-гукали, Кося вже й надію втрачати почав.
Аж тут несподівано з-під землі, з нори якоїсь — жух! — як з гармати, вилетіли Хрюша й Колько. Тричі у повітрі перевернулися і на землю — геп!
Добре, що у м’якеньку, засновану павутинням траву впали. Не забилися навіть.
Кося до них радісно:
— Ой! Живі! А я вже зовсім духом занепав. Де ж це ви були?
— Та під землею ж, — скривився Колько. — Отож як гамкнув мене Позіхайло, то заволав на все горло і ротяку знову широко роззявив. Я й вискочив одразу. А Позіхайло до стелі підстрибнув і — гурр-гурр! — провалився під землю. І ми з Хрюшею разом з ним. Ох, і темно ж там, під землею! Ох, і гидко!.. Якісь химери на нас одразу посунули, холодом мокрим огорнуло… Брррр!.. Спасибі, що ви нас визволили.
— Спасибі, — жалібно шморгнула п’ятачком Хрюша. — Це я… в усьому винна.
— Ну, не будемо баритися, — сказав грайлик. — Ходімо назад у палац Ледарила мерщій. Треба ж вам тепер швидше у живе життя повертатися.
І грайлик чогось зітхнув, і на мить в очах його згасла усмішка.
І Косі раптом здалося, що грайлик став наче менший, ніж був.
Чи то, може, навпаки, Кося збільшився?
Хто його зна…
Ніколи було про це думати. Треба було назад у палац Ледарила поспішати.
І от знову перед ними похмура, непривітна Кам’яна Пустеля.
Химерне каміння, схоже на живих істот, громадиться.
— Ще трохи — і залишилися б ви всі навіки у цій Пустелі, — сказав грайлик. — Щоб ви знали, — сон, яким присипляє Ледарило, не простий, а чарівний. Мертвий сон. Той, хто три тижні таким сном проспить, — обертається на каміння. І в хропунів теж доля така. Через кожних три тижні Хропулія нових хропунів набирає. Оце каміння — ті, кого приспав Ледарило…
Глянули Кося, Хрюша і Колько на заснованих павутинням сірих мертвих кам’яних істот і аж похололи. Яка ж то небезпека на них чатувала!..
Швидше, швидше з цієї страшної Пустелі!..
Незчулися вони, як і Пустелю, і Ліс Дрімучий пробігли.
Аж от нарешті і палац Ледарила.
Ще здаля пісні вони почули.
Граються їхні однокласники, не сплять.
Зайшли вони до палацу.
У коридорі в повітрі павутиння літає — Вовчик і Рудик дев’яносто сьомий тайм футбольного матчу на першість палацу грають. Рахунок: триста тринадцять — двісті шістдесят дев’ять на користь Вовчика.
Коли вони зайшли, Рудик саме одне очко відквитав — двісті сімдесятого гола забив.
— Урра-а! Шту-ука-а!.. — підскочив він і побіг, лапи догори здійнявши, як усі тепер, гола забивши, роблять.
І тут раптом…
Хрясссь!..
Темно стало.
Хоч в око стрель.
Усі віконниці на вікнах палацу враз автоматично зачинились.
І двері зачинилися. І весь палац суцільна темрява огорнула.
Ой! Ой! Ой!..
— Ха! Ха! Ха!.. — луною прокотилося по палацу. — Думали обдурити мене — Дурандаса!.. Тепер з палацу не вийдете і світу білого не побачите! Все одно моє зверху буде. І "Гори-гори ясно!" тепер вам не допоможе. Бо за казковими правилами не можна повторюватися, не можна двічі в одну й ту ж гру грати. От! А темряви усі бояться. І ви не витримаєте. І підкоритеся мені… Ха! Ха! Ха! — І Ледарило заспівав:
Недарма, недарма,
Недарма я Дурандас!
Я завжди, я завжди
Обдурити можу вас.
Всі чесноти, які є,
Ледарство обдурює!
Хай знає всяк —
Он воно як!..
Стривай, скажеш ти, але ж ми залишили Ледарила, коли він солодко спав. Як же так сталося, що він прокинувся, зумів підготуватися і обдурити грайлика і наших героїв?..
Ні! Це ти стривай, скажу я тобі. Мабуть, забув ти, друже мій дорогий, про хропуна Позіхайла. Він же, пам’ятаєш, провалився крізь землю. Так-от, провалився він, через підземний хід пробрався у Дурандасів палац і розштовхав, збудив Ледарила.
У скрутне становище потрапили наші герої. Що й казати!
— Тільки, хоч як залякуватиме вас Ледарило, не підписуйте жодних казкових угод і не давайте чарівних клятв, — попередив грайлик. — Бо тоді вже нічого не допоможе.
— Ми-то не будемо, — сказав Кося. — А от інші — Зіна Бебешко, Михайлик Ведмеденко, Боря Сук та й дівчатка, що у ляльки гралися? Вони ж десь там, вони ж не знають.
— Треба їх якось попередити, — сказав Колько.
— Обов’язково, — сказала Хрюша.
— Треба, — сказав Вовчик.
— Плавильно, — підхопив Рудик.
— Молодці, — сказав грайлик, — Добре, що ви про інших турбуєтеся. Це ми зараз зробимо. — І загукав: — Граємо у "Гуси"! Граємо у "Гуси"!
— Граємо у "Гуси"! — підхопили Кося, Колько, Хрюша, Вовчик і Рудик.
— Гуси-гуси! — загукав грайлик, а всі інші підхопили.
— Га-га-га! — почулося у темряві з різних кінців палацу.
— Вас пастух оберіга! — загукав грайлик.
Гей, мерщій усі сюди,
Щоб не трапилось біди!
Вовк за горою!
Затупало-загупало у темряві, наближаючись.
— Гуси-гуси! — знову загукав грайлик.
— Га-га-га! — захекано почулося зовсім близько.
— Вас пастух оберіга! — загукав грайлик. —
Зараз буду рахувати,
Чи усі прийшли до хати.
— Зіна!
— Га!
— Михайлик!
— Га!
— Боря!
— Га!
— Вірочка!
— Га!
— Соня!
— Га!
— Раїска!
— Га!
І грайлик заспівав:
— Всі зібралися до хати.
Можемо тепер співати.
Га-га-га! Га-га-га!
Не злякались ворога!
Проти всіх жахів
На світі,
Проти всіх страхів
На світі
Є один чарівний засіб —
Це дзвінкий веселий сміх!
Ха! Ха!
Ха-ха-ха!
Ха-ха-ха!
І ще раз — ха!
І всі підхопили:
Тож не будемо
Боятись, —
Будем весело
Сміятись.
Танцювати
Будемо —
про страх
Забудемо.
Ха! Ха!
Ха-ха-ха!
Ха-ха-ха!
І ще раз — ха!
Співаючи, вони побралися у темряві за лапи і почали підтанцьовувати. Спершу потроху, потроху, а тоді розтанцювалися так, що аж виляски пішли.
І співали спершу не дуже, а тоді як розспівалися — весь палац ходором заходив.
У темряві вони наштовхувалися один на одного, падали, перекидалися… Не знаючи, хто де, хапали один одного за ноги, за хвости, за носи, за вуха…
І так їм стало весело, такий їх розібрав сміх, що вони аж захлиналися.
Ти сам знаєш, друже мій дорогий, що коли гуртом починаєш сміятися, то, бува, так розійдешся, так розійдешся — впину нема.
Гуртом воно завжди веселіше сміятися. Сам уже б, може, й не сміявся, а у гурті регочеш, аж у животі тенькає.
І зовсім їм уже були не страшні ані темрява, ані Павутинія, ані сам Ледарило Дурандас…
Співали вони, танцювали вони, реготали вони…
І раптом… Кррррекккк!..
Щось тріснуло, блиснуло, захиталося і…
РОЗДІЛ 8
Усі радіють, а грайлик сумує.
"Ми хочемо в школу!.."
Розплющив Кося очі, дивиться — лежать вони у лісі, під дубом край галявини, неподалік від школи.
— Ой!
— От вам і "ой"!.. Привіт! — почувся знайомий голос.
Дивляться вони — а з-під торішнього листя лісовичок Боровичок визирає, усміхається.
— Ой, здрастуйте! Так це ми додому повернулися?! Як же… як же це сталося? — радісно Кося до нього.
— "Як-як"!.. Дуже просто. Маленькими ви зробилися, тому що плакали (від сліз усі меншають). А щоб знову стати великими, треба вам було сміятися (від сміху більшають усі). Тільки сміх врятувати вас міг, назад з Павутинії повернути, чарів Ледарила позбутися, вірус-ледачирус вигнати.
— Ой, а де ж це грайлик? — стрепенувся Кося, а за ним і всі інші.
— "Де-де"!.. Там. Маленьким лишився. Я ж казав — грайлики маленькі, простим оком їх і не побачиш…
І тут Кося раптом згадав… Згадав, як зітхнув тоді грайлик, коли вони залишали палац Хропулії. І зрозумів зараз Кося, чого-то він зітхнув. Грайлик знав, що вони вже збільшуються і скоро знову стануть великими. А він залишиться маленьким. І йому сумно було розлучатися, бо він подружився з ними. Грався, як з рівними. А тепер знову вони його не бачитимуть ніколи.
Виходить, і казковим хлопчикам, навіть таким, як грайлик Трататоля Сміюнець, буває іноді сумно. Бо і в них живе серце…
— Ну, здорові бувайте, пригоди цієї не забувайте, — сказав лісовичок Боровичок. — Онде вас уже побачили, біжать сюди. — І лісовичок Боровичок торішнім листям накрився, зник.
А від школи вже бігли, помітивши їх, — першою класна керівничка Пантера Ягуарівна, за нею директор Бурмило Михайлович, а за ними усі вчителі — і Бегемот Гіпопотамович, і Жирафа Жирафіївна, і Мамонт Африканович, і Лисавета Патрикїївна, і Макак Макакович…
— Ой звіроньки! Ой, це ж вони! Ой, це ж вони, школярики наші дорогі! Знайшлися!.. — заплакала від радості Пантера Ягуарівна, кидаючись обіймати їх.
— Знайшлися! Знайшлися! Знайшлися! — радісно закричали всі вчителі з самим директором на чолі. І теж кинулися обіймати їх. А Жирафа Жирафіївна на радощах обняла ще Мамонта Африкановича і поцілувала його у хобот.
А Мамонт Африканович обняв її хоботом за довгу шию і заплакав.
І директор Бурмило Михайлович Ведмідь заплакав. І Лисавета Патрикіївна теж. Дорослі люблять плакати від радості.
А Бегемот Гіпопотамович забубукав у свою трубу, яка називалася красиво й урочисто — тромбон.
І вчителі зірвалися танцювати.
Мамонт Африканович танцював із Жирафою Жирафіївною і гупав так, що з дерев опадало листя. А Жирафа Жирафіївна підкидала свої довгі ноги так, що їх не було видно за хмарами.
Пантера Ягуарівна та Лисавета Патрикіївна вшкварили навприсядки гопака.
А вчитель фізкультури Макак Макакович виробляв таке, що якби суддівська колегія здумала зафіксувати його показники, то виявилося б, що він побив усі лісові рекорди — і зі стрибків угору, і з акробатики, і з художньої гімнастики.
Звідусюди вже бігли батьки й родичі, друзі і знайомі і весь лісовий народ. Бо телеграфіст Дятленко з найвищої сосни вже давно відстукав носом телеграму-блискавку, що складалася з одного лише слова "Знайшлися!".
— Знайшлися!.. Знайшлися!.. Знайшлися!.. — лунало по всьому лісі.
— Ну, де ж це ви були, чорти б вас узяли? — забувши про педагогіку, вигукнув нарешті крізь сльози Бурмило Михайлович Ведмідь.
І тоді виступили наперед відмінники Михайлик Ведмеденко і Раїска Мняу (вчителі завжди чогось більше вірять, коли виступають відмінники) і коротко розказали про всі їхні пригоди.
— Ах! Ах! — ахали і зітхали батьки й вчителі, родичі і знайомі, друзі й товариші і весь лісовий народ.
І тоді, витираючи сльози, директор Бурмило Михайлович Ведмідь сказав:
— Ну, добре, відпочивайте, дорогі наші знайди, гуляйте, сил набирайтеся. Оголошую канікули на три дні!
Але тут Кося Вухань подивився на Колька Колючку, Вовчик Вовченко на Рудика Лисовенка, Боря Сук на Михайлика Ведмеденка, Раїска Мняу на Зіну Бебешко, Вірочка Вивірчук на Соню Лось, Хрюша Кабанюк на Косю Вуханя…
Подивилися вони один на одного, очі опустили і тихо сказали:
— Ми хочемо в школу…
Бо справді, коли вони побачили школу, вчителів, то раптом зрозуміли, як же вони скучили за школою, за уроками.
Я думаю, друже мій дорогий, ти зможеш їх зрозуміти.
Так же завжди буває: коли ти у школі, то так мрієш про ті канікули, так радієш, як не прийде іноді вчителька, і урок зривається, і можна погуляти… А коли влітку ти на канікулах, три місяці й не брався за ті підручники, гуляв, аж гай шумів, то так тобі чогось потім хочеться до школи, що й передати не можна, і не дочекаєшся ти того дня, коли задзвонить дзвінок і гостинно розчиняться двері класу, запрошуючи тебе…
Отож і не дивно, що нашим героям захотілося у школу.
Директор Бурмило Михайлович Ведмідь скривився, струшуючи сльозу, і розчулено махнув лапою: "От розбійники!"
І того ж таки дня відновилися уроки в школі.
Так старанно, так сумлінно узялися вони за навчання, що вчителі тільки лапами розводили. Дивина та й годі!
Невтямки їм було, вчителям, що, може, в декого з учнів у глибині душі й ворушилася думка: "А Ледарило ж Дурандас лишився там, у своїй Павутинії, і, либонь, знову не спить, вийшов полювати, причаївся десь і чекає на ледарів — маленький, невидимий, але такий небезпечний зі своїм вірусом-ледачирусом! Краще подалі від нього!" І така була тиша на уроках, така тиша, що чути було, як десь за вікном дзижчить у небі комар.
Але як тільки деренчав дзвінок на перерву, такий одразу вибухав галас, крики і сміх, що хиталися стіни.
З таким запалом, з таким захопленням гралися вони у дворі, бігаючи у квача, стрибаючи у довгої лози, ганяючи у футбола, що вчителів аж завидки брали. І думали собі вчителі: "Ех, шкода, що минуло дитинство і незручно вже отак гратися… А то б…"
І не бачили вони, що на шкільному подвір’ї, маленький, не видимий нікому, бігав грайлик Трататоля Сміюнець. І весело сміявся, і грався, і радів разом з усіма. А під дубом край галявини з-під торішнього листя визирав лісовичок Боровичок. І теж усміхався радіючи. Він-бо дуже любив свій ліс і його мешканців.
І завжди дбав, щоб усі в лісі жили дружно, весело і щасливо.
За матеріалами: Всеволод Нестайко. "Казкові пригоди і таємниці". Повісті-казки. Передмова Анатолія Костецького. Малюнки Анатолія Василенка. Київ, "Веселка", Тернопіль "Навчальна книга - Богдан", 2003 р., стор. 189 - 224.
