Окремими жанрами оповідальної творчості українського народу є легенди і перекази – близько споріднені жанри. В легендах переважає ймовірне, фантастичне. Вони схожі з казкою своїм незвичайним, дивовижним в поєднанні з реальним. У легендах жива дійсність пояснюється давніми міфічними і пізнішими християнськими уявленнями і віруваннями про надлюдські істоти і потойбічні сили. Однак в легендах непізнані явища і суспільні подїі витлумачуються з явною установкою на достовірність. В залежності від змісту легенди розподіляються на міфологічні, апокрифічні, топонімічні, історико-героїчні та соціально-побутові.
Головним атрибутом переказу є достовірність зображень. Перекази як вияв історичної пам'яті народу в своїй основі пов'язані з конкретним відображенням дійсності, в них відсутній надприродний елемент, минуле відображується правдоподібно. Серед переказів можна виділити історичні, топонімічні, етногенічні та соцїально-побутовї.
Легенди та перекази споріднені не тільки інформативно-пояснювальною функцією, а й генетично. Народні легенди і перекази зафіксували найдавніші відомості про розвиток людства в цілому. Однак немало легенд і переказів виникло в житті кожного окремого народу, відбиваючи його місцеву суспільно-побутову історію. Ці твори мають велике пізнавальне значення, оскільки в них відображено одвічний протест народу проти соціальної несправедливості і його ненависть до гнобителів та зовнішніх загарбників. Початки історії кожного народу в основному висвітлені у легендах та переказах. Так, до нас з літописних джерел, куди потрапили ці твори, дійшли відомості про заснування Києва, походження його назви («Три брати — засновники Києва», «Заснування Києва»), боротьбу з печенігами («Звільнення Києва від облоги печенігів»), про окремих князів («Смерть князя Олега»). Великий пласт народних історичних легенд і споріднених з ними переказів складають твори про боротьбу українського народу проти хансько-татарських і османсько-турецьких завойовників, а пізніше проти шляхетської Польщі («Кошовий Іван Сірко», «Запорожці за Дунаєм», «Хмельницький і Барабаш»). В легендах та переказах про Палія («Про Палія та Мазепу», «Подвиги Семена Палія») знайшла відгомін відсіч шведсько-польській агресії на початку XVIII ст. Чимало легенд і переказів розповідають про кріпосницький гніт, селянські рухи, їх ватажків, жорстокість і самодурство поміщиків і магнатів («Панщина старих часів», «Кармалюк і бідний чоловік», «Як Довбуш став опришком»). Найчисленнішою групою легенд та переказів є топонімічні, багато з них є одночасно й історико-герогчними, бо походження географічних назв пов'язано з історичними особами і подіями («Кармелюкова гора», «Ґонтів Яр»).
В. А. Юзвенко, кандидат філологічних наук.
За матеріалами: Українські народні казки, легенди, анекдоти. Київ. Видавництво "Молодь", 1989. Художник - В.І. Бариба. Упорядкування, передмова та примітки - Вікторія Юзвенко, стор. 7 - 8.
"...От які богатирі були — земля не держала!.. У нього, у того запорожця, сім пудів голова!.. А вуса у нього такі, що як візьме, було, він їх у руки та як розправе одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і трійка коней з повозкою проскочила. Вони на дванадцяти язиках уміли балакати; вони із води могли сухими виходити; вони уміли, коли треба, і сон на людей насилати, і туман, на кого треба, пускати, і в річки переливатися... Вони мали у себе такі верцадла, що, дивлячись у них, за тисячу верстов бачили, що воно у світі й робиться. Оце, як іти куди у поход, то він, хто там у їх був за старшого — чи ватажок який, чи сам кошовий - то він, кажу, візьме у руки верцадло, подивиться в нього та й каже: «Туди не ідімо, бо там ляхи ідуть, і туди не ідімо, бо там турки або татари заходять, а сюди ідімо, бо тут аж нікогісінько нема...»" (уривок з народного переказу)
"Давно-давно це було, ще за запорожців та за кошового Сірка. Пройшло років чимало, як жив Сірко і як його не стало, а слава про нього і не пройшла, і не пропала. Він був для ворогів страшний і сердитий, а, напроти, для християн був дуже добрий і милостивий. Одного разу запорожці пішли з Сірком у похід, а татари прочули про те та одразу й побігли на Січ і почали там хазяйнувати: усіх православних християн забрали та й повели у полон. А вони, бідні, не хочуть іти та плачуть і ридають так, що аж земля стогне. А татари на плач не вдаряють та нагайками їх підганяють. Як ось прочув про те кошовий Сірко. Зараз зібрав своїх козаків — та в погоню за татарами: визволяти православних людей. Та летить, як птиця. Добіг близько до татар; бачить, що їх дуже багато, а козаків дуже мало — і давай хитрити. Спинив свого коня і крикнув на козаків..." (уривок з народного переказу)
"В одному городищі на березі річки Тетерів жив молодий, але вдатний Мисливець — правнук Слави й Гука, нащадок могутніх гукрів, найкращий стрілець із лука в усій окрузі. Під час довгої лютої зими, коли звірі ховалися в лісових хащах, а людей діймав голод, Мисливець ішов на полювання і приносив до свого селища забитого лося чи дикого кабана. За таке вміння й сміливі вчинки мудрі старійшини-волхви* дозволяли Мисливцеві полювати в Перуновій пущі. О, се була велика честь для стрільця. Адже в лісі, що належав Перуну — грізному богові блискавки і грому, не дозволялося полювати будь-кому. А жінкам заборонялося навіть ступати в цю пущу. Се тому, що похмурий Громовержець жив одинаком, вперто не одружувався після свого невдалого сватання..." (за Сергієм Плачиндою)
"Любилися дівчина з хлопцем. Та дівчина була царського роду, а хлопець — з бідної сім’ї. От довго зустрічалися вони тайком і якось наважилися просити в царя благословення на шлюб. Але батько дуже любив свою дочку, бажав їй щастя й заможного життя, тому не хотів віддавати за бідного. Однак доньці відмовити не міг — дуже вже вона плакала, благаючи не ламати її долі, не позбавляти щастя з коханим. Тому батько буцімто погодився, а сам потай підшукував доньці багатого хлопця. Донька день у день питає: "Коли, тату, призначите весілля?" А батько їй: "Скоро, скоро. От уже шиють тобі весільну сукню із серпанком, посаг готують." Незабаром дівчина відчула, що батько щось лихе має на думці. Вона пішла на берег моря, сіла й зажурилась..." (з української легенди)
"Колись на нашій землі була величезна рівнина, кінця-краю якій не було видно, укрита шовковистими травами, вічнозеленими смереками та ялинами, могутніми буками і яворами, берестами й тополями. Долиною текли потічки та річки, багаті на форель та іншу дрібну й велику рибу. Володарем долини був велетень Силун. Коли він ішов, від його кроків здригалася земля. Розповідають, що Силун добре розумівся на ґаздівстві, мав безліч усякої худоби. Череди корів і волів, отари овець, табуни коней, стада буйволів і свиней паслися на толоках, бродили лісами. А птиці!.. На широкій долині слуги обробляли землю, вирощували хліб, за худобою доглядали, птицю годували. Люди мучилися, від зорі до зорі трудилися, багатство примножували, та не собі, а Силунові..." (з української легенди)
До цієї добірочки увійшли такі легенди: "Поки люди пишуть писанки - диявол безсилий", "Писанки з каміння", "Дяка доброму чоловікові", "Звідки взялися писанки", "Країна-писанка", "Стара пальма", "Як Мати Божа оживила джерело", "Оповідання про писанки" (давнє повір'я), "Благорозсудливий розбійник", "Білий ромен" та інші.
"Жила колись в одному селі дівчина-красуня. Та налетіли на село вороги — турки. Старих порубали, молодих у полон забрали. Іде в невільничому гурті дівчина, і кожен крок їй дедалі важче дається, бо веде він далі від рідного дому. Вночі стомлені бранці поснули, заснула і варта. Тільки дівчина не спала. Тихо звільнившись від пут, втекла..." (з української легенди)
"Це було тоді, коли на Київську Русь нападали орди татарські. Одного разу в українському селі було весілля. Зібралося дуже багато вродливих дівчат. І саме в розпал гуляння на село налетіли татари. Завойовники побачили красунь і почали ловити їх, щоб продати в Царгороді..." (з легенди)
"Восени багато роботи для жінок. Не встигне жінка вибрати цибулю і часник, як вже квасоля проситься — тріскають стручки і показують білі зуби. А кукурудза, буряки, картопля... А сливи, яблука, груші! Треба ж назбирати і грибів, ожини, горіхів. Та що там казати: роботи по вуха. Бо треба й посадити, й пересадити, й розсадити... Зібрати, перебрати, перекласти, висушити, змолотити, очистити, поскладати, дозбирати... Зима спитає, де літо було. Зібралися жінки на раду. Вирішили вирядити до цариці Осені свою посланницю — чесну і працьовиту дівчину, щоб переказала Осені їх вічний жаль і попросила полегшити клопоти. А жила цариця Осінь не далеко, не близько, а за сімома горами, за п’ятьма лісами, за трьома річками. Та й дорога була небезпечна..." (з легенди)
"У ніч на Івана Купала дівчата плели вінки, а потім кидали їх на воду Черемоша. Пливіть, мовляв, укаіть на судженого. Тільки Лади, наймолодшої і найвродливішої, не було серед дівчат. Вона так захопилася збиранням квітів, що забрела далеко в ліс. Злякалася Лада, опинившись сама-самісінька в нічному лісі. Почала гукати своїх подруг. Та дарма, лиш таємниче відлуння відгукувалося на її голос. А ніч, ця чудова купальська ніч, творила в лісі справжні дива: чулися голоси якихось птахів, на галявині завели свій танок лісові мавки. А під темними кущами розквітали небачені квіти. Вони розкривали свої ніжні пелюстки і сяяли сріблясто, манили до себе, ніби обіцяли розкрити якусь таємницю." (з народної легенди)
Одного разу Небо докоряло рослинам хлібного поля за невдячність: "Усе, що населяє землю, дякує мені. Квіти підносять до небес свої пахощі, ліси — таємничий шепіт, птахи — чарівні співи; лиш ви стоїте, мов закам'янілі, і мовчите. Я наповнюю ваше коріння життєдайною вологою і допомагаю визрівати золотим зернам у ваших золотих колосках". "Це не так. Ми дуже вдячні тобі,— заперечило Колосся.— Наша вдячність у тому, що ми прикрашаємо землю морем зелені. У нас немає іншого способу свою вдячність. Ми не можемо піднестися до тебе. Дай нам таку змогу, і ти відчуєш нашу ласку і любов..." (з народної легенди)
"Було це давно-давно, коли ще на нашу землю нападали кочівники-печеніги. В одному місті жили дуже вродливі дівчата. Хороводи водили, пісень співали. Побачили це печеніги і вирішили захопити дівчат у полон. Підстерегли вони, коли загін воїнів залишив місто і пішов у похід, та й оточили місто з усіх сторін. Зрозуміли дівчата, що їм прийшов кінець і вирішили врятуватися, втекти з міста через підземний хід. Вийшли вони на широке зелене поле і кинулись тікати до лісу..." (з легенди)
"Колись давним-давно світ ховавсь у пітьмі. З волі Всевишнього з’явилося Золоте Яйце. У ньому був бог Рід. Саме він дав початок усьому, що з'явилося потім на землі. Рід народив Любов — Ладу-матінку. Разом вийшли вони із Золотого Яйця і створили стільки зоряних світів, що їх дотепер ніхто порахувати не може. У числі цих світів був і наш земний світ. Сонце, що світить над нами, вийшло з обличчя Рода. Темні ночі склалися з дум Рода. Місяць, що не дає землі вночі зануритися у морок, вийшов із грудей Рода. Зірки розсипалися на нічному небі з очей Рода. Ранкові й вечірні зорі з'явились із брів Рода. Швидкий вітер — це дихання Рода. Природа — це все, що створив Рід..." (з давньоукраїнського міфу)
Легенди про Великдень: "Поки люди пишуть писанки - диявол безсилий", "Писанки з каміння", "Дяка доброму чоловікові", "Звідки взялися писанки".
"Колись давно Бог створив народи і кожному наділив землю. Наші ж предки кинулися пізніше, але землі їм уже не дісталось. От вони й прийшли до Бога, а він у цей час моливсь, і вони не сміли йому щось сказати. Стали чекати..."
"Колись Сміла була в руках у польських панів. Володіли нею Любомирські, Потоцькі й інші вельможі. Козаки невпинно вели з ними війну за місто. Важкі були битви. Багато разів брали вони смілянський замок, і кожного разу поляки відбирали його назад. Козаки почали вже занепадати духом. Та ось до них у табір прийшла незнайома жінка-козачка. Молода, красива й відважна. Вона виступила із закликом продовжувати боротьбу з поневолювачами краю..." (з української легенди)
"Коли ще в Галичі жив король Данило, він мав такого майстра, що робив йому гроші. Той майстер у золоті купався, але волі не мав. Король Данило сам відкривав ту касу, де працював той майстер, замикав його і випускав власноручно, коли треба було майстрові кудись вийти. Він лише один знав про все багатство короля, той майстер. І так розжився, що не розумів, як так голодним бути..." (з народної легенди)
"Батьків Богдана Хмельницького не знає і не бачив ніхто. А на горі, де зараз церква, жив собі дід з бабою. Біля них ріс густий-густий хміль. У діда і баби не було дітей, і вони по цьому журилися. Якось ранком вийшов дід з хати, почув ніби дитячий голос. Дід почав пробирати руками хміль і пішов туди, звідки чув голос. У густому-прегустому хмелю він знайшов хлопчика. Дитина лежала перед ним, а в голові в неї сяяло сонце. Дід перехрестився, взяв дитину і поніс до хати, а сонце теж пішло за ним..." (з народної легенди)
"Колись давним-давно правив поліським краєм скупий і загребущій князь. Пообкладав свої села такими податками, що люди ледве-ледве животіли. Одного разу якесь село не прислало князеві данини. Розлютився грізний правитель і вирішив жорстоко покарати неслухів. З великим загоном посіпок сам вирушив на розправу. Жителі села затужили, що нікому не буде пощади. Старі діди думали-гадали, що робити, як зарадити лихові, та нічого не могли придумати..." (з народної легенди)
"Колись дуже давно всі люди жили однакову кількість років, і кожен знав, коли він буде вмирати. Через це всі старі люди робилися дуже недбалими. Але якось бог пішов подивитися, як живуть люди. Прийшов він до нашого села і дивиться на роботу старого діда. Дід саме городив пліт з лободи. Питає бог..." (з легенди)
“... А Куар побудував місто Куари, і назване воно було Куарами за його іменем; а Мелтей побудував на полі тому своє місто й назвав його за іменем Мелтей; а Хореан побудував своє місто і назвав його за іменем Хореан. І з плином часу, порадившися, Куар, Мелтей і Хореан піднялися на гору Каркея і знайшли там прекрасне місце з гарним повітрям, оскільки був там простір для полювання і прохолода, а також безліч трав і дерев, і побудували вони там селище, і поставили вони двох ідолів, одного на ім’я Гісаней, другого на ім’’я Деметр”.
"... - Є в мене неоціненний дар, який уславить тебе на цілий світ. Це - пісня.Узяла дівчина-Україна дарунок і міцно притиснула його до серця. Поклонилася низенько Всевишньому і з ясним обличчям і вірою понесла пісню в народ."
(З народної легенди)
"... А то до чоловікового личака впав цвіт папороті. Тому він і розумів мову усього живого. А як видурив у нього хитрий панок взувачку з чарівним цвітом, то чоловік утратив розуміння мови птахів і рослин. Аж тепер пригадав він, що не було в того панка п'ят, а були в нього копитця..." (З української легенди)
"Був у батька Хмеля полковник Морозенко. Вельми славний був лицар. І всюди він перший: і під Жовтими Водами, і під Корсунем, і під Пилявцями та ще й під Кам’янцем-Подільським громив з чернею кляту шляхту голопузу. А ще спільно із загонами Максима Кривоноса здобув Високий Замок у Львові. Кажуть, прийшов на Запорозьку Січ Станіславом Морозовицьким, а став Нестором Морозенком..." (З народного переказу)
"... І люди налили горщик кисельного розчину й горщик води з колодязя і дали печенігам. А ті прийшли і оповіли про все, як було. І зварили кисіль, і їли печенізькі князі, і дивувались, і забравши своїх закладників, а городян випустивши, відійшли від міста і пішли в свою землю." (З народного переказу)
"Запорожці як підмовлять було до себе на Січ якого хлопця з Гетьманщини, то перше пробують, чи годиться бути запорожцем. Ото звелять йому варити кашу: "Гляди ж, вари так, щоб і не сира була, щоб і не перекипіла, а ми підемо косити. То ти, як уже буде готова, вийди на такий-то курган да й клич нас, а ми почуємо да й прийдемо. "От поберуть коси та й підуть нібито косити, а де там їм хочеться косити! Заберуться в комиш та й лежать. То оце хлопець, зваривши кашу, вийде на могилу й зачне гукати. А вони й чують, але не озиваються. То він гукав, гукав да й давай плакати..." (З народного переказу)
"... І мовив угорський король польському: "Ми ніколи не завоюємо цієї країни. Тому я повертаю своїх воїнів додому. І тобі раджу зробити те ж саме." Давно це було... Відтоді сотні разів вороги завойовували наш край, але кожного разу залишалися з облизнем. А край зеленіє під синім небом та ясним сонцем. І щоліта тут рожево квітують кущі неопалимого зела, стверджуючи незнищенність української землі та її народу." (Євген Шморгун)
"... І тільки Берегиня в яскраво-білому вбранні з вишитими червоними «стрілами Перуна» та «соколами» змогла це зробити. Вона пішла на ящерів з піднятими догори руками — і грізне військо відступило. Ящери відповзали назад, поки не потопилися в річці Росі й не перетворилися на скелі. З того часу люди вважають Берегиню богинею краси, великою охоронницею. Вони вирізьблюють її образ на дверях, віконницях, вишивають її постать на рушниках і сорочках, щоб Берегиня завжди захищала їх від усього злого."
"... Зробив Квітень, як казав Травень, і махнув до Березня в гості. Березень напустив сніг, а той склав віз і човен на сани і поїхав далі; полив дощ: розлилася вода всюди, - той склав віз і сани в човен і знов поїхав. Приїздить Квітень до Березня, а той і очі витріщив... - Ну, стій же, Травню, я тобі крилечки вбгаю, - каже Березень. З того часу між Березнем і Травнем немає ладу: що в Травні зацвіте або зросте раннє, то березневий мороз і вигубить." (З української легенди)
"... Підвівся та почав роззиратися на всі боки. Аж бачить на сосні серед гілля сидить така красуня, що й у сні краща не насниться. Сидить вона в гіллі й вишиває сорочку. Панна глянула на лісоруба, всміхнулася й сказала…" (З української легенди)
"... Ото ті зірки і є Віз, або душі тих людей, що дівчина їм давала пити, а восьма, маленька, — так то душа собаки, що перекинув глечик. Так ото Бог на те їх і поставив на небі, щоб усі люди бачили, яка щира була та дівчина, а за її щирість Бог послав дощ на ту країну." (З української легенди)
"... Пес замовк, але здогадався, що людина має бути сильнішою, коли її лев боїться.
Пішов пес до людини й пристав на службу до неї. Від того часу й живе пес з людиною."(З української легенди)
Читайте стародавні українські легенди: "Про вітер", "Про дощ", "Про вогонь".
І сказав Творець юнакові: «Ти є Дажбог. Найщедріший бог, бо щедро засаджуватимеш землю лісами, гаями, травами, квітами, заселятимеш звіром і птаством та чим зможеш і зумієш». І сказав Сокіл-Род дівчині: «Ти є Жива. Богиня Життя. Бо засіватимеш землю житом, пшеницею та всім, чим зможеш». (З української легенди)
"... Жорна мололи-мололи сіль і намололи таку купу, яка дійшла до стелі. Стіни затріщали. Злякався старший брат, що розвалиться хата, взяв він жорна і виштовхнув з хати. Вони покотилися з гори прямо в море та й потонули. От і до цього часу на дні моря крутяться жорна та все мелють і мелють сіль." (З української легенди)
"... — А чи ви чули про Довбуша? Я чув від людей, що він виробляє дуже несотворенні речі?
— Ой, чув, пане, про нього, дай йому боже здоров'я! Д-о-о-о-брий чоловік! Той Довбуш — як рідний брат, як у багачів візьме то бідному дасть..."(З української легенди)
"... Цілу ніч товкли турки пшоно у кам'яній ступі-довбанці, наварили сім пудів каші. Їв її, їв Махамуд, аж відвертало. Піднявся з повнісіньким животом. Посунув на козака, мов гора. Схопив ж його, натужився з усієї сили, щоб відірвати від землі, та й лопнув. А турки пішли назад і сто років на Мертвовод не потикалися. Лише залишили по собі пам'ять: — ступу в скелі у Макітриній балці. Там вона є і досі." (З української легенди)
"... І, рознявши відстань між обома військами, пустили їх одного до одного, і схопилися вони, і стали міцно держати один одного, і здавив він печеніжина руками до смерті, і вдарив ним об землю. І вигукнули руси, а печеніги побігли, І Русь погнала за ними, рубаючи їх, і прогнала їх. Володимир же на радощах заклав город на броду тому і назвав його Переяслав, бо ж перейняв славу юнак той. Володимир великим мужем зробив і його, і батька його. Й повернувся Володимир у Київ з перемогою та славою великою." (З української легенди)
"... І прибув на місце, де лежали кості і череп голий, спішився і, посміявшись, сказав: «Чи не від цього черепа смерть мені приймати?» І ступив він ногою на череп, і, з'явившись із черепа, змія вкусила його в ногу. І з того він розхворівся і помер. І плакали по ньому всі люди плачем великим, і понесли, і поховали його на горі, яка зветься Щекавицею. Є ж і досі могила його, зветься могилою Олеговою. А було всього його княжіння тридцять три роки." (З української легенди)
"... Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю і прибув до Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, і співчував у зв'язку з накоєним печенігами. І зібрав дружинників, і прогнав печенігів у поле, і настав мир." (З української легенди)
"Річка Либідь пішла від сліз Либеді, дочки якогось киівського князя. Вона була чудова, як майське сонце. З усіх країв світу з'їжджались молоді лицарі, князі й королевичі просити її руки..." (З української легенди)
"Поляни ж жили в ті часи окремо і володарювали родами своїми... І були три брати: один на ймення Кий, а другий — Щек, а третій — Хорив, і сестра їх — Либідь. Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, через що і прозвана вона Хоривицею. І збудували вони городок в честь свого старшого брата, й нарекли його Києвом...." (З української легенди)
"Колись сперечався вогонь з водою, хто сильніший? То, що підніме вогонь полум'я, то вода й заллє; де покажеться вогонь, то вода і лине на нього..."
(З української легенди)
Цю легенду про українську вишиванку записано від І. М. Розвадовського (1918 року народження) у місті Теребовлі, що на Тернопільщині, у 1978 році.
Це класний сайт
всі класні, але яку покоментуєте обрати на урок читання