ЗВІЛЬНЕННЯ КИЄВА ВІД ОБЛОГИ ПЕЧЕНІГІВ
Прийшли печеніги вперше на Руську землю, а Святослав був саме в Переяславці. І зачинилася Ольга у городі Києві з онуками своїми — Ярополком, і Олегом, і Володимиром. І обступили печеніги город силою великою, незліченним числом довкола города — і не можна було із города вибратись, ні вісті послати. І знемагали люди від голоду і спраги. Зібравшись, люди тієї сторони Дніпра в човнах стояли на тому березі, і не можна було ввійти до Києва жодному з них, ані із города — до них. І засумували люди в городі, і сказали:
— Чи нема когось, хто зміг би дістатися на той бік і сказати їм: «Якщо не підступите на ранок під город, здамося печенігам?»
І сказав один хлопець:
— Я проберусь.
І кажуть йому:
— Іди!
Він же вийшов із города з уздечкою і никав поміж печенігами, питаючи:
— Чи ніхто не бачив коня?
Бо він умів по-печенізькому, і його приймали за свого. А як наблизився до річки, роздягнувшись, кинувся у Дніпро і побрів. Печеніги ж, побачивши, кинулися за ним, стріляючи в нього і не можучи йому нічого зробити.
Ті ж, що побачили з протилежного боку, приїхали в човні назустріч йому, і взяли його в човен, і перевезли його до дружини. І сказав їм:
Якщо не підступите завтра рано під город, люди хочуть здавися печенігам.
Сказав тоді воєвода їх на ім'я Претич:
- Підступимо завтра в човнах і, забравши княгиню й княжат, умчимо на цю сторону. Коли ж цього не зробимо, нас має згубити Святослав.
А на завтра сіли вони вдосвіта в човни і голосно затрубили, і люди в городі зняли галас. Печеніги ж, думаючи, що князь прийшов, побігли врозтіч від города.
І спустилася Ольга з онуками і з людьми до човнів. Бачачи це, князь печенізький вернувся один до воєводи Претича і спитав:
— Хто це прийшов?
І той сказав йому:
— Люди з того берега.
І спитав князь печенізький:
— А ти бува не князь?
Він же сказав:
— Я муж його і прийшов як попередня сторожа, а слідом за мною йде численне військо з князем.
А це він сказав, щоб налякати їх. Тоді каже князь печенізький Претичу:
— Будь мені другом.
Він же йому:
— Так і вчиню.
І подали вони один одному руки, і дав печенізький князь Претичу коня, шаблю, стріли: він же дав йому кольчугу, щита і меча. І відступили печеніги від города, і не можна було коня напоїти: на Либеді — печеніги.
І послали кияни до Святослава сказати:
— Ти, княже, чужої землі шукаєш і стережеш її, а свою покинув. Нас мало не взяли печеніги — і матір твою, і дітей твоїх. Коли не прийдеш і не оборониш нас, то візьмуть-таки нас. Хіба тобі не шкода отчини своєї, і матері, що вже стара, і дітей своїх?
Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю і прибув до Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, і співчував у зв'язку з накоєним печенігами. І зібрав дружинників, і прогнав печенігів у поле, і настав мир.
За матеріалами: Українські народні казки, легенди, анекдоти. Київ. Видавництво "Молодь", 1989. Художник - В.І. Бариба. Упорядкування, передмова та примітки - Вікторія Юзвенко, стор. 367 - 368.
Більше легенд, міфів та переказів на нашому сайті:
Українські міфи, легенди та перекази
Народні легенди і перекази зафіксували найдавніші відомості про розвиток людства в цілому. Однак немало легенд і переказів виникло в житті кожного окремого народу, відбиваючи його місцеву суспільно-побутову історію. Ці твори мають велике пізнавальне значення, оскільки в них відображено одвічний протест народу проти соціальної несправедливості та зовнішніх загарбників.
Міфи складалися в різних народів у сиву давнину, на перших ступенях розвитку людської культури, ще до винаходу письма, до того, як з'явилися науки. Їх можна розглядати як наївні спроби пояснити явища дійсності, що оточувала первісних людей, як спроби витлумачити причини і наслідки цих явищ. Ми відрізняємо міф від літературного оповідання, навіть зовсім фантастичного, бо у міфа не було автора, якоїсь однієї людини, що його б вигадала. Міф — наслідок колективної творчості народу. Міф ми відрізняємо й від дитячої казки, бо він не призначався для дітей, і в його правдивість вірили як ті, хто його переказував, так і ті, хто слухав переказ. Нарешті, міф ми відрізняємо й від власне історичного оповідання. В нашій сучасній мові міфом ми називаємо щось недійсне, неправдоподібне, нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності.
Дивіться також:
Притча — невелике усне оповідання повчального характеру про якусь життєву пригоду. Вона утверджує перемогу добра, cправедливості. Притчі - це історії, які передаються від серця до серця, відкривають людям почуте, побачене, але найголовніше - душу. Вікова мудрість, що закладена в притчах, перетворює їх на своєрідну книгу життя, яка допомагає нам зрозуміти себе та наше майбутнє.