"Жив у лісі їжачок. Невеличкий на зріст, нестрашний зовні. Але була у їжачка зброя – голки на спинці і вміння згортатися в грудку. Коли він відчував небезпеку, то вмить перетворювався на колючу кульку. Що з нею зробиш? Не схопиш, не вкусиш. Так їжачок спокійно жив у своїй норі й нікого і нічого не боявся. Та одного разу до лісу разом зі своїми батьками завітала маленька Даринка. Вона вперше потрапила до лісу й тому її все цікавило. Їжачок тим часом пішов до лісового озера, водички попити. Аж раптом його побачила Даринка. Дівчинка вмить опинилась біля їжачка й міцно схопила його обома руками. Але голки у їжачка виявилися гострими і вона сильно вкололася. Зойкнувши, Даринка впустила його прямісінько в озеро. Опинившись у воді, їжачок одразу вирівнявся і поплив. Весь його захист зник. Даринка швидко побігла до батьків розповісти, що з нею трапилося. А їжачок доплив до берега і подумав..." (Ольга Лапушена)
"Як же він любив гори, цей карпатський кінничий на ймення Степан! Подобалося йому споглядати, як сонячне проміння цілує бескиди, а хмари горнуться до них, як місяць моститься на самісінькій вершині гори та задумливо дивиться вниз на долину, як зорі спілкуються поміж собою і розповідають одна одній карпатські легенди. З тією ж ніжністю любив він і своїх двох коней : одного – рисака, швидкого, але слухняного з дуже добрими очима, які випромінювали тепло, і маленького поні з білою гривою і білим хвостом. Ті відчували, що серце Степана належить горам і їм й обдаровували кінничого світлом своїх дюжих сердець. До Степана люди йшли звідусіль. Несли свою біль, незгоди, немічі, а натомість отримували омріяне зцілення й дивовижний спокій у душі. І хоча складно було іноді кінничому, проте він був переконаний, що допомагати людям — його призначення від Бога. Отож має слідувати йому…" (Марія Дем'янюк)
Марія Дем'янюк. Казка «Пильнуйтеся!»
"Зайчик хутко побіг до столика, на якому стояв кошик з соковитою морквою:« Ой, який приємний сюрприз! — радо промовив. — Як я полюбляю морквинки! Скучив за цими ласощами, допоки ми з матусею і сестричкою перебували у сусідньому лісі». А далі з вдячністю згадав ту лісову місцину, де вони гуртом жили декілька попередніх місяців, бо змушені були залишити свою домівку через нашестя злої вовчої зграї. У тому сусідньому лісі мешкають напрочуд доброзичливі тварини, які щиро піклувалися про них: надавали усіляку допомогу, прагнули зробити усе можливе, щоби заяча родина почувала себе як вдома. Проте рідний ліс — неповторний, бо тут таки особливі ялинки, дивовижно смарагдова трава, солодкі ягоди, співучі птахи. І, врешті, хатинка, у якій дружно жила ця заяча сім’я. А ще тут мешкали бабуся-зайчиха й дідусь-заєць. Вони нізащо не захотіли полишати свою нірку, а у складні часи хоробрим словом і діями підтримували не лише один одного, але й метеликів, мурашок, слимачків й інших жителів цього лісу...." (Марія Дем'янюк)
"У невеликому селі, на пташиному дворі, в затишному курнику жив-був Півник. Кожного ранку він голосно кукурікаючи, сповіщав про схід Сонечка. Це було його роботою, і Півник завжди старанно її виконував. – Ку-ку-рікуууу! Сонечко сходить! Ку-ку-ріку! Прокидайтеся! Ку-ку-ріку! Час ставати до роботи! Мешканці великого двору були за це Півнику дуже вдячні. І всі його страшенно поважали, але дружити з Півником було просто неможливо, адже він вважав, що Сонечко сходить лише завдяки його кукуріканню. Через це співун постійно пихатився і весь час гордовито крокував двором сюди-туди, туди-сюди. Інші мешканці двору теж старанно виконували свою роботу, але ніхто з них не був таким зарозумілим, як Півник. Всі між собою спілкувалися і поважали один одного. Не спілкувався ні з ким лише Півник. Ну і ще гордовитий Індик. Корівка і Кізонька давали молоко, Курка й Гуска несли яєчка, Баранець дарував вовну, Собака стеріг двір, а Котик ловив мишей..." (Ольга Лапушена)
Читаймо, дітки, веселі історії про хом'ячка від Ольги Зубер:
— «Як хом’ячок до мишки в гості ходив» — читати та слухати
— «Як хом’ячок мишку шукав» — весела казка для малят
— «Як хом’ячок кашу варив» — читати та слухати, відео
— «Як хом’ячок сніжинки рахував» — читати та слухати, відео
Ольга Лапушена. «Мій улюблений пес Бруно» (казка-оповідання для дітей) — читати та слухати, відео
"Якось шкільний сторож знайшов маленького безпритульного песика. Чоловік взяв цуценя до себе і назвав його Бруно. Мешкав сторож на підвальному поверсі школи у маленькій кімнаті з окремим виходом на вулицю. Тому вже наступного дня Бруно випала чудова нагода познайомитися зі школярами. Песк одразу сподобався дітям, адже він був дуже симпатичний, веселий, грайливий та лагідний. Бруно теж сподобалося нове товариство. Кожного ранку він зустрічав дітей біля воріт школи, вдень з усіма грався, а ввечері проводжав до воріт. Варто сказати, що насправді Бруно був дуже дивним собакою. Його хутро було синього кольору. Ані Бруно, ані хто інший не розуміли, як таке могло трапитись. Пес точно пам’ятав, що матінка в нього була жовтого кольору, а батько рудого. Дехто вважав, що Бруно просто пофарбували синьою фарбою. Песику настільки подобалося, що про нього точилося стільки розмов, що він ходив по двору школи з гордо піднятою головою. Та коли діти і вчителі йшли на заняття, Бруно сумував. Його господар цілий день працював і не мав часу на свого улюбленця..." (Ольга Лапушена)
"Жило-було Лоша. Вродилося воно білим і дуже гарним. Та одного дня йому здалося, що білий колір не досить виразний й взагалі якийсь негарний, і що чорний колір йому пасуватиме набагато більше. Кожного ранку Лоша приходило на берег річки і уважно роздивлялося своє відображення у воді. Від побаченого настрій у Лошати псувався з кожним днем все більше і більше. Одного ранку Лоша прийшло до річки, щоб поглянути на своє ненависне відображення і біля самої води побачило найсправжнісінького чарівника. Він так приязно привітався з Лошам, що те наважилось попросити чарівника про послугу..." (Ольга Лапушена)
Юлія Хандожинська, Микола Ведмедеря. Пісенник «Сонячні промінчики» (стор. 3–24) — слова, ноти, відео
"Сонечко–жучок сів на вухо Вогника, легенько залоскотав ніжками. Стріпнувши його, коник весело хвицнув копитцями і помчав полем, потім лугом, перестрибуючи рівчаки та копички землі, які нещодавно нарили кроти–копачі. Вони із жучком були давні друзі і часто так гралися. Вогником його назвали через те, що умів викрешувати копитцями зорі. Щойно народився, відразу так стукнув ними одне об одне, що навколо полетіли маленькі зірочки. Сонце лагідно світило з неба раз у раз ховаючись за хмаринку, огортало, обіймало його теплом і ніжним маминим дотиком. Сама ж матуся паслася неподалік і тільки зрідка підіймала голову, щоб побачити свого хвацького козачка, глянути чи все з ним добре і знову опускала її до соковитої травички..." (Ірина Мацко)
"бомба не розрізняє кольори шкірибомба не відрізняє тебе від твого ворогане бачить націй і народностейрелігій і безбожництваїй байдуже скільки тобі роківхто твої предкиде ти народивсячого досягнув..."(Галина Мирослава)
"Живуть у темному-темному лісі два найліпших друга: Ведмедик і Зайчик. Якось вранці Ведмедик вирішив піти порибалити. Взяв він вудку, кошик і пішов до озера, заздалегідь мріючи про смачну смажену рибку. Дорога проходила повз хатинку Зайця.
– Зайти до Зайця, чи не зайти? – вагався Ведмедик.
В цей час Заєць вийшов зі своєї хатинки і помітив Ведмедика.
– Привіт, Ведмедику! – голосно привітався Зайчик.
– Привіт, Зайчику, – тихо відповів йому Ведмедик.
– Ти порибалити зібрався?
– Та, от захотілося смаженої рибки на обід!
– Яка чудова ідея! – зрадів Зайчик. – Будь ласка, візьми мене з собою! Ведмедик замислився: «Ось візьму я його з собою. Сяде він поруч на бережку і почне мою рибку виловлювати. Це ж мені тоді рибки не вистачить». (Ольга Лапушена)
"Вірш Тараса вчу раненько,
Бо для мене він рідненький.
І казав сьогодні тато
День Шевченка — наше свято,
Бо любив він Україну
Так, як мама любить сина.
Мріяв щиро і безмежно
Про Вкраїну незалежну.
Його думка, слово, діло
Шлях в майбутнє освітили:
Уперед на новий крок
Надихає нас Пророк..." (Марія Дем'янюк)
Євген Дмитренко. Казка «Мишеня Хрусь»
"Десь там, в країні хижих звірів та неприступних лісів, чи то в Африці, чи то в джунглях Амазонки, жило собі маленьке мишеня на ім’я Хрусь. Хоробрим було мишеня. Нічого не боялося. Принаймні, воно саме так вважало. А чи так це було, чи ні, ми дізнаємося, прочитавши про його пригоду, після якої, на щастя, усі лишилися живі та неушкоджені. Ну, майже всі! Одного сонячного дня мишеня Хрусь вирішив перевірити свою хоробрість. Тож, зібрався він з думками та й пішов світ за очі пригод шукати. Ходить Хрусь полями та лугами, коли дивиться, а під деревом ведмідь спочиває. Та такий здоровий, немов та гора. Та такий чорний, немов та смола. А зуби у нього — гострющі-гострющі! Тож, залізло мишеня до ведмежої пащі, та й розглядає ті зуби, перестрибуючи з одного на інший. Відчув ведмідь, що поки він спить, хтось в зубах його колупається. Прокинувся та й питає.." (Євген Дмитренко)
"Зоряними очима дивилося Небо на Землю. Великими, розумними очима дивилася Ясочка на зоряний небосхил. − Зорі! Які ж ви красиві! Мабуть, немає в світі нічого красивішого, ніж вишите зірковим візерунком небо! – захоплено шепотіла вона. У верхівках дерев сонний вітер наспівував колискову. Неподалік спала річка, перекочуючи своїм диханням ледь помітні хвильки. Насолоджуючись покровом ночі, носились веселі кажани. Ясочка не спала. Навіть і не думала спати. Не зводячи очей, вона дивилась на яскраву блимаючи зірку, що виглядала з-за густого листя старого дуба. І в її очах була радість і захоплення, біль і смуток. Радість – від зіркового неба. Смуток – від залізної огорожі, яка відділяла її від зоряного обрію. Ясочці тут було тісно і незручно. Вона вже виросла і хотіла на волю. Часто вона закривала очі і уявляла собі, що мчить по безмежному полю, відчуваючи запах свіжого вітру, а згори її шлях освітлює всіяний зорями велетенський, безмежний небосхил..." (Ольга Зубер)
"У родині бурих ведмедів народився синочок. Тієї миті тато-ведмідь став, мабуть, найщасливішим ведмедем у всьому світі! Він поглядає на свого малюка й дивується. Йому лише декілька годин, а він вже так голосно вередує. — Татко поряд, синку! — промовляє ведмідь. Він бере малюка на руки й ніжно притискає до себе. Той заспокоюється й засинає. Йому один день. Він грається сосновою шишкою й необачно впускає її. Його очі наповнилися слізьми, щоки надулися, а носик засопів. — Татко поряд, синку! — промовляє ведмідь, віддаючи йому іграшку..."
(Євген Дмитренко)
"Горобчик Ців-ців жив з мамою і татком у гніздечку під стріхою старої повітки. Коли він трохи підріс, йому дозволили виглядати з теплої хатки і дивитися, що робиться на подвір'ї. А там було дуже цікаво. Повагом, перевалюючись з ноги на ногу, ходили качки. Ґелґав сірий гусак. Великий сірий індик часто сердився на всіх, надимався, розпускав крила і непривітно булькотів. Тоді все птаство намагалося триматися від нього якнайдалі. Навіть песик Шарко залазив у свою будку і звідти поглядав крадькома: подався індик на другий край двору чи ще ходить поблизу? Ців-ців також боявся грізного птаха..." (Аделя Григорук)
«‒ Цвінь-цвірінь! Цвінь-цвірінь! Подивіться, падає сніг! Настала зима! Два горобці весело стрибають по гілці ялинки. Під ялинкою ‒ хатинка зайчика Біле Хутро. ‒ Настала зима?! – тріпоче зайчик у віконце вухами. – Яке диво! Незабаром наш ліс одягнеться у мантію кольору мого хутра. Я знаю, чому зима вибирає саме цей колір. ‒ Чому? ‒ запитують горобці. ‒ Бо зима мене дуже любить. Більше за інших тварин. ‒ У тебе немає й крихти скромності! ‒ розсердилися горобці. – Ти хвалько. Між іншим, бабуся Зима носила білий кожух задовго до того, як ви, зайчики, з’явилися на світі! І якщо хочеш знати ‒ Зима любить усіх нас! Усіх!..» (Емілія Плуґару)
"Жила колись лисиця і була вона хитрою, як і всі лисиці. Цілу ніч вона пробігала у пошуках їжі, але ніде її не знайшла. На світанні лисиця вийшла на край дороги і лягла під кущем, роздумуючи нам тим, що б його зробити, аби знайти щось поїсти. Лежачи, витягнувши морду на передні лапи, лисиці запахло рибою. Тоді вона трохи підняла голову і, дивлячись униз уздовж дороги, побачила воза, запряженого волами. – Добре! – подумала лисиця. – Ось їжа, яку я чекала. І зразу ж вийшла з-за куща й простяглася посеред дороги, немов мертва. Коли віз під’їхав до лисиці, її побачив селянин, який управляв возом. Подумавши, що вона насправді мертва, він гукнув волам..." (Йон Крянґе)
"Максимко їхав у потязі до Києва й усміхався сам до себе — у спогадах він ще продовжував жити в Карпатах. Правда, тепер дивився на себе ніби зі сторони. Якби цього літа він не поїхав до Рахова, у його житті не сталося б так багато змін. Хлопчик уже не раз з батьками підіймався в гори, навіть коли ще ходити як слід не вмів, та цей раз був особливий. Усе почалось з пригоди в селі, куди вони дістались з Рахова на автобусі. На зупинці тато роззирнувся довкола, аби зорієнтуватися, а тоді повів за собою маму й Максима в гори. Невдовзі вони зупинились. За брамою перед великою і гарною гуцульською садибою, такі садиби, до речі, гуцули називають ґраждами, любо загавкав собака. Макс захоплено вслуховувався у приємну для його вуха мелодію. Він любив собак, але тоді вперше у нього пробудилось бажання дізнатись щось більше про цих тварин, яких називають друзями людини, довідатись, чим вони відрізняються одні від одних, навчитись впізнавати серед собак мирних і знати як треба поводитись зі злими..." (Галина Мирослава)
