Публікації за тегом: Тварини, птахи, риби, комахи

"Нові̀ маю віршенята,
долучайтеся, малята!
Можете намалювати
щось і рідним показати.
Кроленятка люблять їсти
морквочку, овес, травичку.
В саду яблучка, грушкѝ
люблять наші їжачки.
Кошеняточко — сметану.
А Василько — кашу манну..."

(Галина Римар)

 

"Малий Пікі з’явився на світ у великій родині, що мешкала під дубовою підлогою добротного цегляного будинку з високим фундаментом. Будинок стояв неподалік річки, настільки густо порослої очеретом, що вже не було зрозуміло, чи це річка, чи вже починає утворюватися болото. Там жила сила-силенна жаб і щодня походжав поважний лелека. Та Пікі не знав, які вони, жаби, – створіння, що видають такі гучні звуки, й уявляв їх великими і дуже страшними. Пікі мав трьох сестер його віку, а ще трьох зовсім малих і безпорадних братів і меншу сестричку, а також маму, тата й бабусю. Це непосидюче мишеня завжди було одягнене у джинсові бриджі, синенький светр і червону яскраву кепку, хоч дорослі стільки разів переконували його, що слід носити одяг неяскравих тонів, аби лишатися непоміченим. Та він був дуже впертим і нікого не слухав..." (Галина Римар)

 

"Ми звертались до неї лише так: Франя Франківна. До інших сусідів звичніше: Ірка, пані Ганя, баба Міля, тітка Оля. Лише пані Франю називали по батькові. Згодом, коли до нашого будинку підселилась Феофана Францівна,  ім'я якої за кілька днів ми спростили до Фана, часом у нас виривалось замість Франя, повне ім'я якої Франка, Фаня. Франя Франківна вирізнялась з-поміж наших сусідів не лише іменем, передусім гордою поставою. Не помітити високу й струнку Франю Франківну навіть у великому натовпі здавалось неможливим. Хоча говорила вона мало, дивним чином усі її слова й дії запам'ятовувались і продовжують жити з нами, хоч і минуло багато років... Чоловік Франі Франківни теж мав досить дивне ім'я — Филимон Флоріанович, але таким помітним нами, як його половинка, не був, може бути, що його наші сусіди теж зауважували, та ми двоє ним не цікавились зовсім. Якось ми наважились запитати Фаню Франківну про те, чому у неї таке дивне ім'я. І почули відповідь..." (Галина Мирослава)

 

"І цього разу волелюбне пташеня Зарик далеченько майнуло від дому, хоча навчилось літати лише декілька днів тому.
Шурх униз — між пахучими травами, шурх уверх — «А що це ви, юначе, не дивитесь й не бачите мою домівку», — здивовано промурмотів павук Вук.
— Ой! Вибачте.
Шурх — то вже сині квіти дзвоників.
— Та як вас помітити, якщо ви спеціально маскуєтесь, дядьку Вуче? — підлетів метелик Павичеве Око й завмер на дзвонику. Квітка від вітру гойднулася, і метелик спурхнув.
— Агов! — почуся голос мами — Жар-птиці. — Зарику!
Зарик вирішив шурхнути в гущавину, а потім повернутися додому, але зачепився за щось крилом..." (Олена Більчук)

 

"На пташиному дворі завжди було весело й галасно. Тут були і курки з курчатами, і качки з каченятами, і величезний пихатий індик, і півень Красень, і собака Сірко, і кіт Мурко. Всі жили дружно і ніхто нікому не заважав. Кожного ранку курка Рудка радісно кудахкала, коли зносила яйце, курка Чуня поважно вигулювала курчат, собака Сірко голосно гавкав, привітно мотиляючи хвостиком. Індик нічого не робив, він був настільки пихатим, що постійно задирав голову догори і міг бачити лише блакить неба. Через це йому було важко ходити і він стояв у кутку двору, подалі від усіх. Для качок з каченятами дід Андрій вкопав у землю величезне корито, в яке кожного ранку доливав чисту воду. У цьому кориті качки з каченятами із задоволенням плавали і пірнали. Дід Андрій виводив їх поплавати й на велике озеро край села, де вони їли ряску та ловили рибу, але і качкам, і каченятам понад усе подобалося саме домашнє корито..." (Ольга Лапушена)

 

"Жив у лісі їжачок. Невеличкий на зріст, нестрашний зовні. Але була у їжачка зброя – голки на спинці і вміння згортатися в грудку. Коли він відчував небезпеку, то вмить перетворювався на колючу кульку. Що з нею зробиш? Не схопиш, не вкусиш. Так їжачок спокійно жив у своїй норі й нікого і нічого не боявся. Та одного разу до лісу разом зі своїми батьками завітала маленька Даринка. Вона вперше потрапила до лісу й тому її все цікавило. Їжачок тим часом пішов до лісового озера, водички попити. Аж раптом його побачила Даринка. Дівчинка вмить опинилась біля їжачка й міцно схопила його обома руками.  Але  голки у їжачка виявилися гострими і вона сильно вкололася. Зойкнувши, Даринка впустила його прямісінько в озеро. Опинившись у воді, їжачок одразу вирівнявся і поплив. Весь його захист зник. Даринка швидко побігла до батьків розповісти, що з нею трапилося. А їжачок доплив до берега і подумав..." (Ольга Лапушена)

 

"Як же він любив гори, цей карпатський кінничий на ймення Степан! Подобалося йому споглядати, як сонячне проміння цілує бескиди, а хмари горнуться до них, як місяць моститься на самісінькій вершині гори та  задумливо дивиться вниз на долину, як зорі спілкуються поміж собою і розповідають одна одній карпатські легенди. З тією ж ніжністю любив він і своїх двох коней : одного – рисака, швидкого, але слухняного з дуже добрими очима, які випромінювали тепло, і маленького поні з білою гривою і білим хвостом. Ті відчували, що серце Степана належить горам і їм й обдаровували кінничого світлом своїх дюжих сердець. До Степана люди йшли звідусіль. Несли свою біль, незгоди, немічі, а натомість отримували омріяне зцілення й дивовижний спокій у душі. І хоча складно було іноді кінничому, проте він був переконаний, що допомагати людям — його призначення від Бога. Отож має слідувати йому…" (Марія Дем'янюк)

 

"Зайчик хутко побіг до столика, на якому стояв кошик з соковитою морквою:« Ой, який приємний сюрприз! — радо промовив. — Як я полюбляю морквинки! Скучив за цими ласощами, допоки ми з матусею і сестричкою перебували у сусідньому лісі». А далі з вдячністю згадав ту лісову місцину, де вони гуртом жили декілька попередніх місяців, бо змушені були залишити свою домівку через нашестя злої вовчої зграї. У тому сусідньому лісі мешкають напрочуд доброзичливі тварини, які щиро піклувалися про них: надавали усіляку допомогу, прагнули зробити усе можливе, щоби заяча родина почувала себе як вдома. Проте рідний ліс — неповторний, бо тут таки особливі ялинки, дивовижно смарагдова трава, солодкі ягоди, співучі птахи. І, врешті, хатинка, у якій дружно жила ця заяча сім’я. А ще тут мешкали бабуся-зайчиха й дідусь-заєць. Вони нізащо не захотіли полишати свою нірку, а у складні часи хоробрим словом і діями підтримували не лише один одного, але й метеликів, мурашок, слимачків й інших жителів цього лісу...." (Марія Дем'янюк)

 

"У невеликому селі, на пташиному дворі, в затишному курнику жив-був Півник. Кожного ранку він голосно кукурікаючи, сповіщав про схід Сонечка. Це було його роботою, і Півник завжди старанно її виконував. – Ку-ку-рікуууу! Сонечко сходить! Ку-ку-ріку! Прокидайтеся! Ку-ку-ріку! Час ставати до роботи! Мешканці великого двору були за це Півнику дуже вдячні. І всі його страшенно поважали, але дружити з Півником було просто неможливо, адже він вважав, що Сонечко сходить лише завдяки його кукуріканню. Через це співун постійно пихатився і весь час гордовито крокував двором сюди-туди, туди-сюди. Інші мешканці двору теж старанно виконували свою роботу, але ніхто з них не був таким зарозумілим, як Півник. Всі між собою спілкувалися і поважали один одного. Не спілкувався ні з ким лише Півник. Ну і ще гордовитий Індик. Корівка і Кізонька давали молоко, Курка й Гуска несли яєчка,  Баранець дарував вовну, Собака стеріг двір, а Котик ловив мишей..." (Ольга Лапушена)

 

Читаймо, дітки, веселі історії про хом'ячка від Ольги Зубер:

— «Як хом’ячок до мишки в гості ходив» — читати та слухати

— «Як хом’ячок мишку шукав» — весела казка для малят

— «Як хом’ячок кашу варив» — читати та слухати, відео

— «Як хом’ячок сніжинки рахував» — читати та слухати, відео

 

 

 

 

"Якось шкільний сторож знайшов  маленького безпритульного песика. Чоловік взяв цуценя до себе і назвав його Бруно. Мешкав сторож на підвальному поверсі школи у маленькій кімнаті з окремим виходом на вулицю. Тому вже наступного дня Бруно випала чудова нагода познайомитися зі школярами. Песк одразу сподобався дітям, адже він був дуже симпатичний, веселий, грайливий та лагідний. Бруно теж сподобалося нове товариство. Кожного ранку він зустрічав дітей біля воріт школи, вдень з усіма грався, а ввечері проводжав до воріт. Варто сказати, що насправді Бруно був дуже дивним собакою. Його хутро було синього кольору. Ані Бруно, ані хто інший не розуміли, як таке могло трапитись. Пес точно пам’ятав, що матінка в нього була жовтого кольору, а батько рудого. Дехто вважав, що Бруно просто пофарбували синьою фарбою. Песику настільки подобалося, що про нього точилося стільки розмов, що він ходив по двору школи з гордо піднятою головою.  Та коли діти і вчителі йшли на заняття, Бруно сумував. Його господар цілий день працював і не мав часу на свого улюбленця..." (Ольга Лапушена)

 

"Жило-було Лоша. Вродилося воно білим і дуже гарним. Та одного дня йому здалося, що білий колір не досить виразний й взагалі якийсь негарний, і що чорний колір йому пасуватиме набагато більше. Кожного ранку Лоша приходило на берег річки і уважно роздивлялося своє відображення у воді. Від побаченого настрій у Лошати псувався з кожним днем все більше і більше. Одного ранку Лоша прийшло до річки, щоб поглянути на своє ненависне відображення і біля самої води побачило найсправжнісінького чарівника. Він так приязно привітався з Лошам, що те наважилось попросити чарівника про послугу..." (Ольга Лапушена)

 

 

ЗМІСТ: Берегиня .........................    ....3 Білка скаче.........................4 В Україні .................................. ..5 В хаті не сидиться ............6 Великоднє свято .................... ...7 Вербна неділя ...................8 Веселий дощик ...........................9 Веселий сніг ......................10 Веселка .......................................11 Весна...................................12 Весніє ..........................................13 Весну-красну зустрічай.......14 Весняні кульбабки.......................15 Випускний ............................16 Вихвалялася зима ......................17 Вишиваю рушничок ............18 Гарна в нас ялиночка ................. 19 Гострокрилі прилетіли .......20 Диво весна ................................... 21 Дід Мороз ............................22 Дід Мороз не спав ...................... .23 Дочекалися зими................24

Дощик крап, крап, крап ..........25 Жабка ...........................26 Загубилося курча ................27 Зайченя .........................28 Зайчик-чеберяйчик ...............29 Заховалася ялинка................30 Заходився танцювати .............31 Зимонько ........................32 Йде тихо осінь...................33 Квітень .........................34 Квіточка весняна ................35 Кішка ...........................37 Кольоровий світ .................38 Кораблики .......................40 Котику, коточок .................41 Крашанки ........................42 Кульбабаба ......................43 Літо.............................44 Маленький гусь...................45 Малесенькі дівчатка .............46 Ми білки ........................47 Ми веселі їжачки ................48

"Сонечко–жучок сів на вухо Вогника, легенько залоскотав ніжками. Стріпнувши його, коник весело хвицнув копитцями і помчав полем, потім лугом, перестрибуючи рівчаки та копички землі, які нещодавно нарили кроти–копачі. Вони із жучком були давні друзі і часто так гралися. Вогником його назвали через те, що умів викрешувати копитцями зорі. Щойно народився, відразу так стукнув ними одне об одне, що навколо полетіли маленькі зірочки. Сонце лагідно світило з неба раз у раз ховаючись за хмаринку, огортало, обіймало його теплом і ніжним маминим дотиком. Сама ж матуся паслася неподалік і тільки зрідка підіймала голову, щоб побачити свого хвацького козачка, глянути чи все з ним добре і знову опускала її до соковитої травички..." (Ірина Мацко)

 

"бомба не розрізняє кольори шкіри

бомба не відрізняє тебе від твого ворога

не бачить націй і народностей

релігій і безбожництва

їй байдуже скільки тобі років

хто твої предки

де ти народився

чого досягнув..."

 

(Галина Мирослава)

 

 

"Живуть у темному-темному лісі два найліпших друга: Ведмедик і Зайчик. Якось вранці Ведмедик вирішив піти порибалити. Взяв він вудку, кошик і пішов до озера, заздалегідь мріючи про смачну смажену рибку. Дорога проходила повз хатинку Зайця.
– Зайти до Зайця, чи не зайти? – вагався Ведмедик.
В цей час Заєць вийшов зі своєї хатинки і помітив Ведмедика.
– Привіт, Ведмедику! – голосно привітався Зайчик.
– Привіт, Зайчику, – тихо відповів йому Ведмедик.
– Ти порибалити зібрався?
– Та, от захотілося смаженої рибки на обід!
– Яка чудова ідея! – зрадів Зайчик. – Будь ласка, візьми мене з собою! Ведмедик замислився: «Ось візьму я його з собою. Сяде він поруч на бережку і почне мою рибку виловлювати. Це ж мені тоді рибки не вистачить». (Ольга Лапушена)

 

"Вірш Тараса вчу раненько,
Бо для мене він рідненький.
І казав сьогодні тато
День Шевченка — наше свято,
Бо любив він Україну
Так, як мама любить сина.
Мріяв щиро і безмежно
Про Вкраїну незалежну.
Його думка, слово, діло
Шлях в майбутнє освітили:
Уперед на новий крок
Надихає нас Пророк..." (Марія Дем'янюк)

 

"Десь там, в країні хижих звірів та неприступних лісів, чи то в Африці, чи то в джунглях Амазонки, жило собі маленьке мишеня на ім’я Хрусь. Хоробрим було мишеня. Нічого не боялося. Принаймні, воно саме так вважало. А чи так це було, чи ні, ми дізнаємося, прочитавши про його пригоду, після якої, на щастя, усі лишилися живі та неушкоджені. Ну, майже всі! Одного сонячного дня мишеня Хрусь вирішив перевірити свою хоробрість. Тож, зібрався він з думками та й пішов світ за очі пригод шукати. Ходить Хрусь полями та лугами, коли дивиться, а під деревом ведмідь спочиває. Та такий здоровий, немов та гора. Та такий чорний, немов та смола. А зуби у нього — гострющі-гострющі! Тож, залізло мишеня до ведмежої пащі, та й розглядає ті зуби, перестрибуючи з одного на інший. Відчув ведмідь, що поки він спить, хтось в зубах його колупається. Прокинувся та й питає.." (Євген Дмитренко)

 

"Зоряними очима дивилося Небо на Землю. Великими, розумними очима дивилася Ясочка на зоряний небосхил. − Зорі! Які ж ви красиві! Мабуть, немає в світі нічого красивішого, ніж вишите зірковим візерунком небо! – захоплено шепотіла вона. У верхівках дерев сонний вітер наспівував колискову. Неподалік спала річка, перекочуючи своїм диханням ледь помітні хвильки. Насолоджуючись покровом ночі, носились веселі кажани. Ясочка не спала. Навіть і не думала спати. Не зводячи очей, вона дивилась на яскраву блимаючи зірку, що виглядала з-за густого листя старого дуба. І в її очах була радість і захоплення, біль і смуток. Радість – від зіркового неба. Смуток – від залізної огорожі, яка відділяла її від зоряного обрію. Ясочці тут було тісно і незручно. Вона вже виросла і хотіла на волю. Часто вона закривала очі і уявляла собі, що мчить по безмежному полю, відчуваючи запах свіжого вітру, а згори її шлях освітлює всіяний зорями велетенський, безмежний небосхил..."  (Ольга Зубер)