"О пів на десяту в неділю Лисичка і Єнотик прийшли до хатки Борсучка. А його немає вдома. Бачать: до дверей прикріплена записочка. «Друзі! Мене дуже несподівано запросили у гості. Не сумуйте, ключ знаєте, грійтеся біля каміна, шахи на столику, скоро буду) Борсучок». Звірята обтрушують сніг зі своїх узуванок, торкаються зачинених дверцят і разом промовляють: "Пресмачная паляниця з полуницею!" - і двері самі вмить розчиняються! Друзі входять у вітальню, чистесеньку, затишну, прикрашену різнокольоровими паперовими квітами і пташечками, на стінах - малюнки і світлини господаря в дерев'яних саморобних рамках, а в каміні за прозорою вогнетривкою стінкою враз сам розгорається вогонь. Вони ставлять на столі перед Дідухом принесену вазу з грецькими, ліщиновими горішками, гарбузовими й соняшниковими зернятами, сідають у зручні пуфики і чекають..." (Галина Римар)
Оповідання для дітей від Марії Романюк-Крижанівської:
— «Весняний ранок»,
— «Внук»,
— «Пташина їдальня».
Що таке писанка? Це — барви. Та передовсім це таємничі красиві орнаменти. Вони стимулюють уяву, а уява тісно пов'язана з мисленням. Розвинена уява допомагає думати і сприймати життя творчо. У розділі “Думки про писанку” Ви прочитаєте есе та оповідки писанкарки Ірини Михалевич, які стосуються найцікавішого — творчої кухні:
"У нашому дворі,
Живуть котики малі,
Дуже милі та пухнасті,
І такі уже прекрасні.
Я на руки їх візьму,
І до себе пригорну,
Муркотять собі маленькі,
Голосочки в них тоненькі,
Хвостинятками махають,
Лапкою тебе торкають."(Тетяна Прокоф’єва)
"Зібралися якось звірі на нараду, щоб вибрати царя. Довго міркували, сперечалися, але так і не могли дійти спільного рішення. – Треба вибрати не лише сміливого й сильного, але й мудрого та чесного правителя, – виступила першою зебра. – Адже цар повинен не тільки в біді захищати, а й по справедливості судити. – Тоді найкраще для цієї посади підходжу я, – задер хобота слон. – Ніколи нікого не ображу й маю неабияку силу. Якщо оберете – не пошкодуєте. Почув це лев і заперечив..." (з народоної казки)
"...І вся техніка ворожа
З курсу позбивалась —
Подалась на варварщину —
І там позривалась!!!
Мають нелюди віднині
Всі запам'ятати,
Що хорошую країну
Не можна чіпати!!!"(Галина Римар)
"Біжить Лисичка полем. Добігає до річки, аж дивиться — Рак виліз із води на камінь і клешні точить, щоб гостріші були.
— Здоров був, Раче! — каже йому Лисичка. — З тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?
Поздоровкався Рак та й каже:
— Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.
А Лисичка тоді йому.." (з народного)
"Ішов голодний вовк. Він, бідний, так їсти хотів, аж у очах йому чорніло. Ішов він, ішов, аж гульк – чапля стоїть. Підкрався вовк тихенько та хап її! Бачить чапля, що непереливки їй, та й каже:
– Дозволь мені, вовче, хоч перед смертю потанцювати.
«Від цього мені шкоди не буде», – подумав вовк і дозволив..."(з народного)
"Одного ранку прокинувся Хом’ячок та й думає: — Зварю собі каші. Набридло сухе зерно гризти. Вибрав він стиглий колосок, обтрусив зернята, склав у глечик, та й каже: — Ой, щось я притомився. Відпочину трішки. Сидить в холодку, куняє. А каші таки хочеться. Через силу підвівся, взяв глечика із зернятами. Налив води. — Ще ж посолити треба. Щоб смачніше було, — порадив сам собі Хом’ячок. — А де ж сіль? Туди-сюди, нема солі. Поки шукав стомився неабияк. Заснув під гарячим сонцем, спить аж хропе. Прокинувся геть по обіді. Сидить, чухається. — Піду до Мишки, — каже — попрошу солі. З’їв кілька зернят на дорогу і потихеньку вирушив до Мишачої хатинки..." (Ольга Зубер)
"Нові̀ маю віршенята,
долучайтеся, малята!
Можете намалювати
щось і рідним показати.
Кроленятка люблять їсти
морквочку, овес, травичку.
В саду яблучка, грушкѝ
люблять наші їжачки.
Кошеняточко — сметану.
А Василько — кашу манну..."(Галина Римар)
"Малий Пікі з’явився на світ у великій родині, що мешкала під дубовою підлогою добротного цегляного будинку з високим фундаментом. Будинок стояв неподалік річки, настільки густо порослої очеретом, що вже не було зрозуміло, чи це річка, чи вже починає утворюватися болото. Там жила сила-силенна жаб і щодня походжав поважний лелека. Та Пікі не знав, які вони, жаби, – створіння, що видають такі гучні звуки, й уявляв їх великими і дуже страшними. Пікі мав трьох сестер його віку, а ще трьох зовсім малих і безпорадних братів і меншу сестричку, а також маму, тата й бабусю. Це непосидюче мишеня завжди було одягнене у джинсові бриджі, синенький светр і червону яскраву кепку, хоч дорослі стільки разів переконували його, що слід носити одяг неяскравих тонів, аби лишатися непоміченим. Та він був дуже впертим і нікого не слухав..." (Галина Римар)
"Ми звертались до неї лише так: Франя Франківна. До інших сусідів звичніше: Ірка, пані Ганя, баба Міля, тітка Оля. Лише пані Франю називали по батькові. Згодом, коли до нашого будинку підселилась Феофана Францівна, ім'я якої за кілька днів ми спростили до Фана, часом у нас виривалось замість Франя, повне ім'я якої Франка, Фаня. Франя Франківна вирізнялась з-поміж наших сусідів не лише іменем, передусім гордою поставою. Не помітити високу й струнку Франю Франківну навіть у великому натовпі здавалось неможливим. Хоча говорила вона мало, дивним чином усі її слова й дії запам'ятовувались і продовжують жити з нами, хоч і минуло багато років... Чоловік Франі Франківни теж мав досить дивне ім'я — Филимон Флоріанович, але таким помітним нами, як його половинка, не був, може бути, що його наші сусіди теж зауважували, та ми двоє ним не цікавились зовсім. Якось ми наважились запитати Фаню Франківну про те, чому у неї таке дивне ім'я. І почули відповідь..." (Галина Мирослава)
Олена Більчук. Казка «Розмова про хатку»
"І цього разу волелюбне пташеня Зарик далеченько майнуло від дому, хоча навчилось літати лише декілька днів тому.
Шурх униз — між пахучими травами, шурх уверх — «А що це ви, юначе, не дивитесь й не бачите мою домівку», — здивовано промурмотів павук Вук.
— Ой! Вибачте.
Шурх — то вже сині квіти дзвоників.
— Та як вас помітити, якщо ви спеціально маскуєтесь, дядьку Вуче? — підлетів метелик Павичеве Око й завмер на дзвонику. Квітка від вітру гойднулася, і метелик спурхнув.
— Агов! — почуся голос мами — Жар-птиці. — Зарику!
Зарик вирішив шурхнути в гущавину, а потім повернутися додому, але зачепився за щось крилом..." (Олена Більчук)
"На пташиному дворі завжди було весело й галасно. Тут були і курки з курчатами, і качки з каченятами, і величезний пихатий індик, і півень Красень, і собака Сірко, і кіт Мурко. Всі жили дружно і ніхто нікому не заважав. Кожного ранку курка Рудка радісно кудахкала, коли зносила яйце, курка Чуня поважно вигулювала курчат, собака Сірко голосно гавкав, привітно мотиляючи хвостиком. Індик нічого не робив, він був настільки пихатим, що постійно задирав голову догори і міг бачити лише блакить неба. Через це йому було важко ходити і він стояв у кутку двору, подалі від усіх. Для качок з каченятами дід Андрій вкопав у землю величезне корито, в яке кожного ранку доливав чисту воду. У цьому кориті качки з каченятами із задоволенням плавали і пірнали. Дід Андрій виводив їх поплавати й на велике озеро край села, де вони їли ряску та ловили рибу, але і качкам, і каченятам понад усе подобалося саме домашнє корито..." (Ольга Лапушена)
"Жив у лісі їжачок. Невеличкий на зріст, нестрашний зовні. Але була у їжачка зброя – голки на спинці і вміння згортатися в грудку. Коли він відчував небезпеку, то вмить перетворювався на колючу кульку. Що з нею зробиш? Не схопиш, не вкусиш. Так їжачок спокійно жив у своїй норі й нікого і нічого не боявся. Та одного разу до лісу разом зі своїми батьками завітала маленька Даринка. Вона вперше потрапила до лісу й тому її все цікавило. Їжачок тим часом пішов до лісового озера, водички попити. Аж раптом його побачила Даринка. Дівчинка вмить опинилась біля їжачка й міцно схопила його обома руками. Але голки у їжачка виявилися гострими і вона сильно вкололася. Зойкнувши, Даринка впустила його прямісінько в озеро. Опинившись у воді, їжачок одразу вирівнявся і поплив. Весь його захист зник. Даринка швидко побігла до батьків розповісти, що з нею трапилося. А їжачок доплив до берега і подумав..." (Ольга Лапушена)
"Як же він любив гори, цей карпатський кінничий на ймення Степан! Подобалося йому споглядати, як сонячне проміння цілує бескиди, а хмари горнуться до них, як місяць моститься на самісінькій вершині гори та задумливо дивиться вниз на долину, як зорі спілкуються поміж собою і розповідають одна одній карпатські легенди. З тією ж ніжністю любив він і своїх двох коней : одного – рисака, швидкого, але слухняного з дуже добрими очима, які випромінювали тепло, і маленького поні з білою гривою і білим хвостом. Ті відчували, що серце Степана належить горам і їм й обдаровували кінничого світлом своїх дюжих сердець. До Степана люди йшли звідусіль. Несли свою біль, незгоди, немічі, а натомість отримували омріяне зцілення й дивовижний спокій у душі. І хоча складно було іноді кінничому, проте він був переконаний, що допомагати людям — його призначення від Бога. Отож має слідувати йому…" (Марія Дем'янюк)
Марія Дем'янюк. Казка «Пильнуйтеся!»
"«Ой, який приємний сюрприз — повні корзини хрумкої моркви!», — радо промовив зайчик і хутко побіг до столика, на якому були корзинки соковитої моркви. «Як я полюбляю морквинки! Скучив за цими ласощами допоки ми з матусею і сестричкою перебували у сусідньому лісі», — додав він. А далі з теплою вдячністю згадав ту лісову місцину, де вони гуртом проживали декілька попередніх місяців, бо змушені були залишити свою домівку через нашестя злої вовчої зграї. У тому сусідньому лісі мешкають напрочуд доброзичливі тварини, які щиро піклувалися про них: надавали усіляку допомогу, прагнули зробити усе можливе, щоби заяча родина почувала себе як вдома. Проте рідний ліс — неповторний, бо тут таки особливі ялинки, дивовижно смарагдова трава, солодші ягоди, мелодійніший спів птахів. І ,врешті, хатинка, у якій дружно жила ця заяча сім’я. А ще тут мешкали бабуся-зайчиха й дідусь-заєць. Вони нізащо не захотіли полишати свою норку, а у складні часи хоробрим словом і діями підтримували не лише один одного, але й метеликів, мурашок, слимачків й інших жителів цього лісу. Та найбільше хотілося повернутися зайченятку додому тому, що оборонцем лісу був і його мужній татко..." (Марія Дем'янюк)
"У невеликому селі, на пташиному дворі, в затишному курнику жив-був Півник. Кожного ранку він голосно кукурікаючи, сповіщав про схід Сонечка. Це було його роботою, і Півник завжди старанно її виконував. – Ку-ку-рікуууу! Сонечко сходить! Ку-ку-ріку! Прокидайтеся! Ку-ку-ріку! Час ставати до роботи! Мешканці великого двору були за це Півнику дуже вдячні. І всі його страшенно поважали, але дружити з Півником було просто неможливо, адже він вважав, що Сонечко сходить лише завдяки його кукуріканню. Через це співун постійно пихатився і весь час гордовито крокував двором сюди-туди, туди-сюди. Інші мешканці двору теж старанно виконували свою роботу, але ніхто з них не був таким зарозумілим, як Півник. Всі між собою спілкувалися і поважали один одного. Не спілкувався ні з ким лише Півник. Ну і ще гордовитий Індик. Корівка і Кізонька давали молоко, Курка й Гуска несли яєчка, Баранець дарував вовну, Собака стеріг двір, а Котик ловив мишей..." (Ольга Лапушена)
Читаймо, дітки, веселі історії про хом'ячка від Ольги Зубер:
— «Як хом’ячок до мишки в гості ходив» — читати та слухати
— «Як хом’ячок мишку шукав» — весела казка для малят
— «Як хом’ячок кашу варив» — читати та слухати, відео
— «Як хом’ячок сніжинки рахував» — читати та слухати, відео
Ольга Лапушена. «Мій улюблений пес Бруно» (казка-оповідання для дітей) — читати та слухати, відео
"Якось шкільний сторож знайшов маленького безпритульного песика. Чоловік взяв цуценя до себе і назвав його Бруно. Мешкав сторож на підвальному поверсі школи у маленькій кімнаті з окремим виходом на вулицю. Тому вже наступного дня Бруно випала чудова нагода познайомитися зі школярами. Песк одразу сподобався дітям, адже він був дуже симпатичний, веселий, грайливий та лагідний. Бруно теж сподобалося нове товариство. Кожного ранку він зустрічав дітей біля воріт школи, вдень з усіма грався, а ввечері проводжав до воріт. Варто сказати, що насправді Бруно був дуже дивним собакою. Його хутро було синього кольору. Ані Бруно, ані хто інший не розуміли, як таке могло трапитись. Пес точно пам’ятав, що матінка в нього була жовтого кольору, а батько рудого. Дехто вважав, що Бруно просто пофарбували синьою фарбою. Песику настільки подобалося, що про нього точилося стільки розмов, що він ходив по двору школи з гордо піднятою головою. Та коли діти і вчителі йшли на заняття, Бруно сумував. Його господар цілий день працював і не мав часу на свого улюбленця..." (Ольга Лапушена)
