"Жили собі в одному селі чоловік та жінка і був у них один-єдиний син. Коли син народився — зраділи вони: буде кому доглянути їх до старості. Ось виросте син і буде поле орати, худобу пасти, дрова на зиму запасати, а вони, старі, відпочинуть. Та от син виріс, батьки постаріли, а відпочинку їм немає. Син вийде на сонечко, розляжеться на траві і лежить, а батьки працюють. Лежить їхній син і мріє про те, як піде він у місто і знайде під кущем торбу із золотими монетами..." (з народного)
"Два морози йшли у ліс,
все вбирали в іній.
В того був червоний ніс,
а у цього — синій.— Старший буде той із нас,
каже брат до брата, -
хто людину зможе враз
до кісток пробрати!.." (Наталя Забіла)
"Вухало-наслухало про непослух слухало,
Так слухняно слухало, що його не рухали."(Галина Мирослава)
"Пряжку з Пряшева і пряжу з Ряшева
Везли машівці аж до Машева."(Галина Мирослава)
"Колядчане коляча́ лагідком
Колядує колядочку уцілок-цілком."(Галина Мирослава)
Оповідання Євгена Гуцала: "Дениско і відьма", "Пригоди літнього дня", "Пригоди осіннього дня", "Пригоди зимового дня", "Ласун", "Камінчик, знайдений в садку", "Зелений папуга". Ця книга Євгена Гуцала "Дениско" - це оповідання про хлопчика Дениска, який жадібно пізнає і вбирає в себе розмаїтий навколишній світ. Коло його інтересів надзвичайно широке: його чарує природа, він відкриває для себе таємниці з життя звірів, птахів і рослин. Цікавиться хлоп'я і трудовими буднями односельців. Дія в цих оповіданнях відбувається у 50-х роках минулого століття.
"Весна квітує у смарагдах трав,
Злетіли з яблунь пелюстки додолу,
День матері родину всю зібрав.
До рідної приїхали додому.
Задумана матуся... Скільки днів
Вона дітей чекала, цього свята.
Любується, як син її змужнів..."(Марія Яновська)
"Хмари — лопати,
Снігом лапатим
Нас засипають.
Снігом лякають
Різної масті,
Але засипати нас
Не вдасться
Нікому..."(Галина Мирослава)
До циклу віршів для дітей Ігоря Калинця "Дивосвіт" увійшли 17 поезій: "Стежечка", "Вітер", "Хмара", "Блискавка", "Грім", "Дощик", "Веселка", "Криничка", "Камінь", "Туман", "Роса", "Павутинка", "Дим", "Ліс", "Місяць", "Сонце", "Зірка".
"Після 10 років педагогічної роботи я був призначений директором Павлиській середньої школи. Тут завершилося формування моїх педагогічних переконань, які складалися в перше 10-річчя педагогічної праці. Тут мені хотілося побачити свої переконання в живій творчій справі. Чим більше я прагнув втілити свої переконання в практику, тим ясніше ставало, що керівництво навчально-виховною работою - це правильне поєднання вирішення ідеологічних і організаційних завдань в масштабі всієї школи з особистим прикладом в роботі. Роль директора школи як організатора педагогічного колективу незмірно підвищується, якщо вчителі бачать в його праці приклад високої педагогічної культури, безпосереднього вихователя дітей. Виховання - це перш за все постійне духовне спілкування вчителя і дитини..." (Василь Сухомлинський)
Читаймо оповідання з книги Остапа Вишні "Дітям":
Як ми колись учились
Перший диктант
Петрик, Резеда та бариня
Панська ялинка
Все життя з Гоголем
Перша подорожЯкби моя бабуся встали
Капітан і гарпунник
Геометрія
Федько Зошит
Паралелепіпед
Біля річки
«Самокатун — на всіх наїздун»
У Новому році — все нове, хороше!
Сон на користь
"Світлинки - це здоров'я,
це добрий, щирий сміх.
Обмінюймось Світлинками -
й затишним стане світ.
Щаслива я, щасливий день,
коли стрічаю рідних,
коли спілкуюся з людьми,
які цінують щирість..."
(Галина Римар)
"Добрий вечір тобі,
пане господарю!
Радуйся!
Ой радуйся, земле,
Син Божий народився!"
"Добрий вечір тобі, пане господарю", "Добрий вечір, щедрий вечір", "Щедрий вечір".
"На одній невеличкій, проте затишній галявинці, порослій кущами дикої малини та ожини, мешкала не одна лісова родина. У хатинці під зваленим деревом жила сім’я їжачків, на сосні в дуплі оселилася білка, а під густим корінням облаштував собі нірку заєць із великою сім’єю. Весело і дружно жили мешканці галявинки. Працювали з ранку і до вечора, слухали спів соловейка та синички – і ніколи не нудьгували. "Послухай-но, сусіде, – гукнув якось зайчик Клаповух до їжака Будячка. – Я недавно бігав лісом і побачив неподалік велику грушу-дичку. Вона вже достигла і грушок під деревом – на всю зиму нашим родинам вистачить. Ходімо назбираємо!" – "Ходімо, друже, та ще й сусідку Вивірку гукнімо із собою"..." (Олеся Лісова)
"Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги…" (Михайло Коцюбинський)
"Молодий лісник побудував у лісі велику кам'яну хату і посадив дуба під вікном. Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник. І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня - лісникова внучка..." (Василь Сухомлинський)
"Закінчувалося життя нашої «Школи радості». Скоро мої вихованці стануть учнями,— від цієї думки мені було і радісно і тривожно. Радісно від того, що не один ще рік вестиму своїх малюків стежиною життя, праці й пізнання, що за рік мої малюки зміцніли, загоріли.
Коли скінчилися дні нашого перебування в «Школі радості», я подумки порівняв, якими були Володя, Катя, Саня, Толя, Варя, Кость рік тому і якими стали тепер. Були бліді, кволі, із синіми жилками під очима. А тепер усі рум’яні, загорілі; про таких дітей кажуть: кров з молоком. Радісно було й від того, що без задушного класу, без дошки й крейди, без невиразних малюнків і розрізних літер діти піднялися на першу сходинку пізнання — навчилися читати й писати. Тепер їм буде незрівнянно легше, ніж тому, для кого ця сходинка починається з прямокутної рамки класної дошки..." (Василь Сухомлинський)
П'ятикласниця Женя Цибулько намалювала на дошці огірок. Раптом її огірок ожив, покрутив хвостиком і захрюкав. З цього починається ціла низка пригод, смішних і несподіваних, про які з гумором розповідає Віктор Близнець у новій повісті «Женя і Синько». У творі цікаво переплетена правда й вигадка, діють реальні й казкові герої. Все це допомагає письменникові в невимушеній формі вести розмову про серйозні проблеми виховання дітей, про дванадцятилітніх хлопчиків і дівчаток, які живуть у великому індустріальному місті, про їхні стосунки з батьками і вчителями.
"Жук малий і волохатий
Все життя прожив без хати.
Вдень від холоду тремтів,
А вночі від страху млів.
Дощик спинку обливав,
В душу смутку наганяв.
І набридло йому жити
Під дощами і під вітром.
Жук малий і волохатий
Захотів своєї хати..." (Ганна Чубач)
