До цієї збірки увійшли такі твори Василя Сухомлинського (розташовано за абеткою):
Орігамі, або мистецтво складання паперу, є одним з традиційних народних мистецтв Японії, якe вже давно є улюбленим заняттям багатьох людей усього світу. Дуже просто - шляхом складання листків паперу, ви можете зробити пташку, квітку, тваринку, будь-що! Це приємно і радісно! Сьогодні робимо за наданою схемою ведмедика коалу.
"У корови Лиски народилось Телятко. Воно ще маленьке, але вже вибрикує. Припало Телятко до матері, напилось молока, й захотілось Теляткові погуляти. Пішло воно по двору, дивиться — сидить маленьке звірятко. Доторкнулось Телятко до маленького звірятка, а на ньому пух м’який-м’який, ще м’якший, ніж материнське вим’я. Дивиться маленьке звірятко на величезного звіра - теля, прищулилось і сидить собі тихо-тихо..." (Василь Сухомлинський)
Збірочку дитячих поезій Анатолія Камінчука складають віршики: "Веселе полювання", "Білий слон", "Баба Віхола", "Льодохід", "Завесніло", "Барвіночку синьоокий", "Синій льон", "Липка", "Вишенька", "Розкажи нам, колосе", "Коник гривою трясе", "Чики-брики". Це – веселі, дотепні вірші для дітлахів про любов до рідного краю, про ігри й розваги малюків.
"Клен цілу зиму спав. Крізь сон він чув завивання хуртовини і тривожний крик чорного ворона. Холодний вітер гойдав віти, нагинав їх. Та ось одного сонячного ранку відчув Клен, ніби до нього доторкнулось щось тепле і лагідне. Прокинувся Клен. А то до нього прилинув теплий весняний Вітер. "Годі спати, - зашепотів весняний Вітер. - Прокидайся, весна наближається..." (Василь Сухомлинський)
"Виграва сопілонька у ліску,
Красується землемька у вінку,
Вітерець, пустуючи, шелестить,
Молоденьке листячко мерехтить."(Катерина Перелісна)
"Ой весно-весняночко,
Сонячна паняночко,
Ти прилинь скоріш до нас
Талою водичкою,
Килимом-травичкою,
Журавлями у ранковий час."
(Микола Гринчук)
"Вийшли вранці ми.
Дивне місто проти сонця!
Всі взолочено віконця...
Ні, такої ще зими
Не стрічали ми."
(Павло Тичина)
"Було це давним-давно на нашій Україні. Жили у городі Чернігові брат із сестрою. Брат називався Яромир, а сестра - Доброслава. Яромир був лицар славний, тисяцький у війську княжому. Коли виїздив, було, ранком із двору у степ - на білому коні, у блискучій зброї, попереду війська свого, то здавалося, що сонце ясніше світить і буйна трава степова до ніг йому стелиться." (Леся Храплива-Щур)
"Природа — благодатне джерело виховання людини. Але з пізнання природи лише починається становлення розуму, почуттів, поглядів, переконань Людина живе в суспільстві, і, по суті, все її життя — це ті стосунки, в які вона входить з іншими людьми. Я прагнув, щоб протягом усіх 4 років навчання у початковій школі діти поступово осмислювали важливу істину: людина живе завдяки тому, що її матеріальні та духовні потреби задовольняють сотні й тисячі інших людей; у суспільстві неможливо жиги, не створюючи матеріальних і духовних цінностей для сотень і тисяч людей. У праці, в процесі взаємовідносин у суспільстві формується моральне обличчя людини, її духовна культура, погляди на життя, світогляд. Одне з важливих виховних завдань учителя полягає в тому, щоб діти зрозуміли й відчули серцем: через творення матеріальних і духовних благ виявляється в нашому суспільстві ставлення людини до людини, суспільне обличчя громадянина..."(Василь Сухомлинський)
Дитячі вірші Юлі Смаль: "Наша Марічка", "Не забувся?", "Кваперета", "Запитання", "Важливі справи", "Ніч", "Осінь", "А від…", "Муркоталки", "Впала киця", "Кошеня не спить", "Куди поспішає Слон?", "Спи", "Хмаринка-веселинка", "Одного чудового дня", "Люлі", "Віршик про кицю", "Коли починаються дива", "Звідки беруться сни", "Оце так-так!", "Вереда", "Весняний віршик", "Сюрприз", "Про мам", "Догори ногами", "Суперечка", "Сороконозі", "З життя віника", "Перевертала", "Меню для динозавра", "Пінгвіни на північному полюсі", "Базікало".
"... "Це значить, - перебив йому поквапно вовк, - що мені вже відхотілося і твоїх охлапів і всіляких кісточок і смачних помий, бо мені, братчику, миліша воля над всі скарби світу! Розумієш?" Це сказавши, драпнув вовчик чим швидше до лісу, та відтак ще довго плював на собачий рай." (Жан де Лафонтен у перекладі Любомира Селянського)
"Вовчик-братик і Лисичка-сестричка хитрили, поки хитрили, грішили, поки грішили, а далі стали та й кажуть: "Годі нам грішити! Треба покаятися. Ходімо на прощу аж за море, аби відмолити свої гріхи." Ходімо, то й ходімо. Зібралися, йдуть. Ішли, йшли, аж надибали Осла, що пасся на пасовиську. "Здоров був, Ослику-братику! "— промовили до нього. "Здорові були, люди божі!" — відповідає Осел. Стали вони, ласо позирають на Осла, а далі Лисичка й мовить: "А може би, ти, Ослику-братику, пішов з нами в дорогу?"..." (Іван Франко)
"Ще звечора Галя дуже хвилювалася і не давала бабусі спокою. Треба було випрасувати форму і білий фартушок. Це на завтра на ранок. Такий день завтра, що аж страшно робиться, як згадаєш! А бабуся ніби нічого й не розуміє і не поспішає... Ще ж і комірець до форми треба випрати. Взялася було Галя сама, а бабуся каже, щоб вона не полоскалася у воді, бо тільки зіпсує... Ходить Галя слідом за бабусею і зітхає. А бабуся готує обід, і Галині зітхання їй заважають. Уже все зробила Галя, що їй наказала робити бабуся: витерла тарілки, чашки і в шафу все поставила. "Ти в мене сьогодні слухняна дівчинка, — похвалила бабуся онуку. — Тепер піди погуляй, доки тато й мама з роботи прийдуть. Зустрінеш їх..."" (Олександр Копиленко)
"В однім великім лісі гніздилося багато ворон. Вони жили тут такою збитою купою, що в цілім лісі не було іншого птаха ані звіра: весь ліс був одно вороняче царство. Тільки насеред лісу стояли великі голі скали, в них була велика, простора, темна печера, а в тій печері жили сови, так само великою купою, як ворони в лісі. Вдень ворони були повними панами, кракали, сиділи по деревах і скалах, чули себе вповні свобідними. Але коли прийшла ніч і ворони позасипляли в своїх гніздах, тоді вилітали сови зі своєї печери, летіли просто до Воронячих гнізд, забивали кожна по одній вороні і їли їх. Довгий час терпіли ворони се лихо, але далі не стало їм терпцю. Воронячий цар скликав одного дня весь свій народ на велику нараду і промовив до них..." (Іван Франко)
"В цей день, в цей третій день
і голубінь небес
і яра зелень трав,
і біла віточка вишень —
все каже нам:
Воскрес! Воскрес!.."(Уляна Кравченко)
"Вивела Гава одне-єдине пташеня - Гавеня. Вона любила своє дитя, частувала його смачними черв'ячками. Та ось полетіла Гава по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище за дерево, на якому вони жили, а матері все нема. Заплакало Гавеня. Плаче, сльози струмками ллються додолу. Чимало пташок притихло, жаль їм бідолашного малого..." (Василь Сухомлинський)
"Якось кошенятко без імені зауважило, що слово гавкіт ховає в собі кота, тобто воно після гав має ще кіт. Це його страшенно здивувало. "Як таке може бути? — не вгавало воно. — Може, слово гавкіт — це привітання, щось на зразок: „Гав, кицю (котику)!”?" Розмисливши трохи, вело своєї: "Але що ж тоді змушує собак ганятися за котами, не давати їм жити спокійно, як душі того треба? Парадокс. Чому ж тоді такі біди тяжіють над котами через собак, які мали б нас любити, адже ми, майже всі з нас, того насправді варті? Ми ж такі м’якенькі, лагідненькі, особливо до тих, хто нас любить. Чому?"..." (Галина Мирослава)
"Гаї шумлять", "Блакить мою душу обвіяла", "Не бував ти у наших краях!" — поезії Павла Тичини про красу рідного краю.
"Зінь тихесенько-тихесенько відчиняє двері до горниці й з усієї сили зціплює щелепи, щоб двері не рипнули. Бо ці паскудні двері раз у раз так тонесенько та жалібно риплять, що мама неодмінно зараз же почує з кухні. А як почує, так і пошле бабцю подивитися. Ну, а тут нічого доброго вже не жди. Бабця, як тільки побачить Зіня біля святочного стола, то так жахнеться, неначе Зінь уже півпаски з'їв та поскоромився так, що й сам бозя його не обчистить...." (Володимир Винниченко)
