"Був собі у господаря Пес, що жив у великій дружбі з Вовком. Зійдуться, бувало, на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про се, то про те. Пес розповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові розповідає лісові новини. Раз якось говорить Вовк до Пса: "Слухай, Бровко! Я чув, що у твого господаря Свиня має поросяток." "Це правда. Дванадцятеро поросят привела. Такі гарні, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися." "Ай-ай-ай! — зацмокав Вовк. — У мене аж слина котиться. Дванадцятеро, кажеш? Ах, повинен я цієї ночі навідатися до них..."" (Іван Франко)
"Пасся раз Осел на пасовиську та якось наблизився до лісу, а за пнем сидів Вовк, вискочив до Осла й хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня вважають, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього біжить, а він усміхається так радісно, кланяється йому низенько та й каже: "От добре, от добре, пане Вовче, що ви прийшли. Я вже тут вас шукаю-шукаю!" "А нащо я тобі здався? — питає Вовк..." (Іван Франко)
"Вовчик-братик і Лисичка-сестричка хитрили, поки хитрили, грішили, поки грішили, а далі стали та й кажуть: "Годі нам грішити! Треба покаятися. Ходімо на прощу аж за море, аби відмолити свої гріхи." Ходімо, то й ходімо. Зібралися, йдуть. Ішли, йшли, аж надибали Осла, що пасся на пасовиську. "Здоров був, Ослику-братику! "— промовили до нього. "Здорові були, люди божі!" — відповідає Осел. Стали вони, ласо позирають на Осла, а далі Лисичка й мовить: "А може би, ти, Ослику-братику, пішов з нами в дорогу?"..." (Іван Франко)
"На дупластій, головастій вербі над річкою звила собі Ворона гніздо. Не сподіваючись ніякого лиха, нанесла яєць, висиділа, а коли повикльовувалися з яєць Вороненята, стара Ворона полетіла шукати для них поживи. Та в дуплі тієї верби загніздилася чорна Гадюка. Вона тільки того й ждала, щоби Ворона вивела молодих, і як тільки стара вилетіла з гнізда, зараз Гадюка вилізла зі своєї нори, вповзла до гнізда, вхопила одно Вороненя і понесла собі на обід. Прилетіла Ворона, бачить, що однієї дитини нема, покракала, покракала та й перестала, бо що мала робити?..." (Іван Франко)
"В однім великім лісі гніздилося багато ворон. Вони жили тут такою збитою купою, що в цілім лісі не було іншого птаха ані звіра: весь ліс був одно вороняче царство. Тільки насеред лісу стояли великі голі скали, в них була велика, простора, темна печера, а в тій печері жили сови, так само великою купою, як ворони в лісі. Вдень ворони були повними панами, кракали, сиділи по деревах і скалах, чули себе вповні свобідними. Але коли прийшла ніч і ворони позасипляли в своїх гніздах, тоді вилітали сови зі своєї печери, летіли просто до Воронячих гнізд, забивали кожна по одній вороні і їли їх. Довгий час терпіли ворони се лихо, але далі не стало їм терпцю. Воронячий цар скликав одного дня весь свій народ на велику нараду і промовив до них..." (Іван Франко)
"Вивела Гава одне-єдине пташеня - Гавеня. Вона любила своє дитя, частувала його смачними черв'ячками. Та ось полетіла Гава по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище за дерево, на якому вони жили, а матері все нема. Заплакало Гавеня. Плаче, сльози струмками ллються додолу. Чимало пташок притихло, жаль їм бідолашного малого..." (Василь Сухомлинський)
"Якось кошенятко без імені зауважило, що слово гавкіт ховає в собі кота, тобто воно після гав має ще кіт. Це його страшенно здивувало. "Як таке може бути? — не вгавало воно. — Може, слово гавкіт — це привітання, щось на зразок: „Гав, кицю (котику)!”?" Розмисливши трохи, вело своєї: "Але що ж тоді змушує собак ганятися за котами, не давати їм жити спокійно, як душі того треба? Парадокс. Чому ж тоді такі біди тяжіють над котами через собак, які мали б нас любити, адже ми, майже всі з нас, того насправді варті? Ми ж такі м’якенькі, лагідненькі, особливо до тих, хто нас любить. Чому?"..." (Галина Мирослава)
"У великих водах, що існують від віків, серед табунів мовчазної риби у шанованих риб'ячою громадою батьків, народилася балакуща риба. Спочатку, коли риба була маленькою, засмучені батьки сподівалися, що з віком, як їхня дитина вбиватиметься в луску, це мине, як минають дитячі хвороби, але час ішов, риба ставала великою і пругкою, на ній полискувала вже луска, як викута з найліпшої дамаської криці, а балакущість риби, не тільки не зникала, а навпаки набрала такої вправности, що батькам уже незручно стало признаватися, що вони належать до одної родини..." (Емма Андієвська)
"Жили собі в одному селі чоловік та жінка і був у них один-єдиний син. Коли син народився — зраділи вони: буде кому доглянути їх до старості. Ось виросте син і буде поле орати, худобу пасти, дрова на зиму запасати, а вони, старі, відпочинуть. Та от син виріс, батьки постаріли, а відпочинку їм немає. Син вийде на сонечко, розляжеться на траві і лежить, а батьки працюють. Лежить їхній син і мріє про те, як піде він у місто і знайде під кущем торбу із золотими монетами..." (з народного)
"Два морози йшли у ліс,
все вбирали в іній.
В того був червоний ніс,
а у цього — синій.— Старший буде той із нас,
каже брат до брата, -
хто людину зможе враз
до кісток пробрати!.." (Наталя Забіла)
"На одній невеличкій, проте затишній галявинці, порослій кущами дикої малини та ожини, мешкала не одна лісова родина. У хатинці під зваленим деревом жила сім’я їжачків, на сосні в дуплі оселилася білка, а під густим корінням облаштував собі нірку заєць із великою сім’єю. Весело і дружно жили мешканці галявинки. Працювали з ранку і до вечора, слухали спів соловейка та синички – і ніколи не нудьгували. "Послухай-но, сусіде, – гукнув якось зайчик Клаповух до їжака Будячка. – Я недавно бігав лісом і побачив неподалік велику грушу-дичку. Вона вже достигла і грушок під деревом – на всю зиму нашим родинам вистачить. Ходімо назбираємо!" – "Ходімо, друже, та ще й сусідку Вивірку гукнімо із собою"..." (Олеся Лісова)
"Ту-тук! Ту-тук! Ту-тук! Серце шалено стукотить у грудях, мало не вискочить, а заєць мчить щодуху, аж вітер свистить у вухах. Донизу — що й світ обертом, далі під гору, під гору... От-от дожене хижий лис, от-от упіймає... Раптом шлях перетнуло глибоке провалля. Здавалось, це понад заячі сили, але рятунку не було. Вухань стрибнув — і сталося неймовірне: він переплигнув яругу. Краєм ока побачив, як щось круглясте і яскраво-червоне упало на траву, в грудях стало тихо-тихо, і зайчик зрозумів, що то вискочило його власне серце. Але він тільки очі скосив і біг далі, хоч утікати вже не було від кого — лис залишився по той бік провалля. Ген-ген віддалік Вухань став, переводячи дух. У грудях, там, де мало калатати серце, загус незвичний холодок, і зайчикові стало страшно. Вернутися? А що, як лис перебрався через яругу і вже по цей бік винюхує його слід? А серце — хтозна, може, він і без нього проживе? Потупцювавши на місці, заєць поплентав додому..." (Зірка Мензатюк)
"Був собі в одному лісі дужий та лютий Ведмідь. Піде було по лісі й душить та роздирає все, що потрапить: одного з'їсть, а десятеро й так покине, тільки дарма життя збавить. Ліс був великий, і звірини в нім було багато, та проте страх напав на всіх. Адже ж так і року не мине, а в цілім лісі душі живої не лишиться, коли Бурмило так господарюватиме. Радили раду і присудили звірі так. Вислали до Ведмедя посланців і звеліли йому сказати: "Вельможний наш пане Ведмедю! Нащо ти з нас знущаєшся? Одного з'їси, а десятьох зі злості роздереш і покинеш? Адже так за рік то й душі живої в лісі не стане. Краще ти ось що зроби. Сиди собі спокійно в своєму барлозі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з нас, щоби ти його з'їв." Вислухав це Ведмідь та й каже..." (Іван Франко)
"Їжак стояв собі коло дверей своєї нори, заклав лапки за пояс, виставив ніс на теплий вітер та й мугикав собі стиха пісеньку — чи гарну, чи погану, кому яке до того діло? Як знає, так і співає. Мугикав собі тихенько, а далі подумав: «Поки там моя жінка миє дітей та дає їм свіжі сорочечки, дай лишень піду я трохи в поле, пройдуся та й на свої буряки подивлюся, чи добрі виросли». Буряки були недалеко від його хати. Їжак брав їх, скільки йому треба було на страву для своєї родини, а тому говорив завжди «мої буряки». Ну, добре. Обережно зачинив він за собою двері й поплентався стежкою в поле. Недалеко й пройшов, аж тут назустріч йому Заєць..." (Іван Франко)
"У Ніни велика сім’я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся. Скоро день народження Ніни. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна хай запросить подруг. Ось і настав цей день...." (Василь Сухомлинський)
"Був собі їжак. Якось вийшов він раненько зі своєї домівки подивитися на білий світ. Вийшов та й каже сам до себе: "А піду лишень у поле — подивлюся, як там моя морква та буряки." Іде собі та пісеньку мугикає. Коли виходить із-за куща заєць. Він саме в полі оглядав свою капусту, чи велика виросла..." (з української народної казки)
"Жив собі в лісі ведмедик. Дуже добрий він був, усім звірям допомагав. Одного разу закортіло ведмедику малини попоїсти. Та не знав він, де в лісі багато її росте. Ішов ведмедик стежкою, розглядаючи пильно все навкруги та вишукуючи кущі малини. Аж тут йому назустріч вибігла лисичка та й запитує.." Читайте далі цікаву казочку для малят, написану нашою новою авторкою Ольгою Подужайло.
"Був колись на світі чоловік, який став великим мандрівником, бо йому якось забаглося довідатися, чому все є таким, як воно є. Прокинувшися однієї ночі в повню, чого з ним доти ніколи не траплялося, він вихилився з вікна, аби подивитися, чому це так сяє навколо. А що вночі кожен предмет згортає своє нутро, зосереджуючися на собі, й не заважає іншим, як удень, то майбутній мандрівник і побачив, що місяць тримає повну жменю ниток, які він вряди-годи смикає..." (Емма Андієвська)
"Сьогодні останній день літа. Вже куплені ручки, зошити. Одягнуті у новенькі обкладинки книжки сьогодні ночуватимуть на письмовому столі. Відпрасована мамою форма гарно складена на стільці. Даринка вкладається спати. Другий клас – це не жарти, вже почнуть ставити оцінки. Як цікаво буде всіх побачити після літа! Сама Даринка знає, як змінилася за цей час – виросла, засмагла. Гарна була пора, але вже й вчитися хочеться!!! Ой, як кортить, щоб швидше наступило завтра!.." (Юля Смаль)
"Був собі Омелько. І був він драконом. Понад усе на світі, навіть більше за млинці з суницями, любив Омелько вигадувати казки. Та була одна заковика: драконові бракувало слухачів, бо щойно він підкрадався до когось, аби розказати казку, усі верещали: «Дракон!» — і втікали. Не було такого звіра, який сів би і спокійно вислухав бідолашного Омелька від початку до кінця. Добре, що мав дракон жінку, драконицю Килину, от вона й вислуховувала всі чоловікові оповідки..." (Сашко Дерманський)
