Публікації за тегом: Відео українською онлайн

"— Алло, привіт, розкажи мені, як ти?
Країна, що варта усіх галактик
Моя незалежна, доросла держава…
Розкажи мені, як ти? Як твої справи?
— Привіт, я в порядку, поруч з народом.
Відтепер, вiн синонім до слова «Свобода»
І це — є найвища винагорода,
Яку не придбаєш за нафту чи газ.
А сусіда мого охоплює сказ…"

(Олександр Висоцький)

 

"Мої думки про тебе – невгамовні пташки,
Тріпочуть крилами та рвуться в піднебесся.
Я відпускаю їх, хоча прощатись важко,
І вболівання прагнуть затягнути в плесо.
Світлини з нами, на війні немов ікони,
Молитви зміст – хай б'ється серденько іскристе.
І розпускаються душі квіткові грона,
Коли нарешті бачу я від тебе звістку..."
(Ніна Колодяжна)

 

"У спадок дід лишив мені державу!
А потім ще й рушницю залишив...
Він добре знав, які часи для нас настануть,
Про це він часто з слізьми говорив...
......
Мій діду, Слава Україні!
Тримай за нас увесь небесний полк!
Вже скоро сонце зустрічатиме гостинно
Незламний ворогом, нескорений Народ!"

(Софія Федина-Прилуцька)

 

"Доброго здоров'я, друзі! Поговорімо докладніше про осінні писанки та про чудові кольорові поєднання, які придумує осінь. Окремо зупинимося на глоді, його лікувальних, фарбувальних та смакових вміннях. Сани готують з літа, а писанки пишуть увесь рік. Ну, бо чекають писанкаря на майстер-класи з готовим набутком. Неймовірно м'які сяючі барви дарує осінь писанкам, вона добирає барви так, що краще й не придумати. Цьогоріч я спробувала справді нове для себе поєднання. Кольори я не підбирала, тільки рослини. Тому таке осіннє звучання йде не від мого задуму: його несуть осінні плоди і трави..." (Ірина Михалевич)

 

"— Скоро стемніє, — чмихнув Їжачок, виглядаючи у віконце. Він докинув у піч кілька ялинових гілочок, одягнув кожушок і дістав зі скриньки свічечку. Ви гадаєте, для чого Їжачкові свічечка? То аякже?!  Вони ж з Мишкою домовилися, що хай там що, а щовечора, як стемніє, давати про себе знати вогником свічечки. А все тому, що Їжачок жив у лісі, а Мишка — аж ген за полем, у нірці під грушою, що в старому садку. Поки було тепло щодня вони ходили один до одного в гості. Та прийшла зима, замела стежки снігом. Ніяк не дійти крихітним лапкам засніженим полем. Тож і згодилися: якщо світиться вогник на узліссі, то в Їжачка все добре, знатиме Мишка. А якщо, світиться за полем, то все добре і в Мишки, знатиме Їжачок..." (Ольга Зубер)

 

"Маленька рудоволоса дівчинка з кирпатеньким носиком і червоними, немов яблучко, щічками з нетерпінням чекала, коли вже настане вересень, щоб піти до школи. Вона кожного дня приміряла новенькі туфлики й святкову сукню, куплені ще на початку серпня. Бігла, мов метелик, до люстерка і довго красувалася, не відводячи очей..." (Юлія Хандожинська)

 

 

 

 

— Дорогі діточки, хочу запитати вас, чи любите ви з батьками спостерігати за зорями? Мені, наприклад, дуже подобається увечері виглядати на небі першу зірочку, особливо на Різдво! А ще — Велику Ведмедицю, і дивитися, куди веде Чумацький Шлях... Колись у мене був добрий друг, який жив далеко. Та ми з ним домовилися за можливості щовечора шукати на небі очима Великого Ковша і згадувати про нашу дружбу. Одного літа ми їздили верхи на конях, отак і потоваришували. Як діти. А зорі — вони ж усе бачать, їм відома незліченна кількість таємниць! Вони так само світили і нашим пра-пра-пра-пра-пращурам, світитимуть і дітям, онукам, правнукам.... Предки дивилися на зорі, як і ми, і думали про щось своє, дріб’язкове чи вічне. Тож ця легенда — про таємничий Всесвіт  і про зірки. Наше Сонечко — це також зірка, яка з’явилася дуже-дуже давно! Велика, світла і тепла. А тепер — слухайте..." (Галина Римар)

 

"В однієї Матінки народився Пресвітлий Син. Коли підріс та зміцнів, вирушив нести людям Слово Чисте Любові й Злагоди. Не сподобалося це владі. І почала вона наговорювати на Доброго й Чесного Чоловіка, аби люди самі стратили Сина Світла. Повірили люди обману... Вбили сповнену любові до них душу. Як тужила Матінка, бо народила й виховала Сина для їхнього Добра..." (Галина Римар)

 

 

 

 

 

"Гадаю, що «не відкрию Америку», сказавши, що війна змінила нас.  Півтора роки тому п’ята ранку 24 лютого розділила історію України на «до» та «після». Моторошно згадувати ті перші часи, перші дні. Важко було повірити: хіба таке може статися у нашій мирній квітучій країні?!!! Страх, відчай, розгубленість…" (Катерина Колесник)

 

 

 

"Йшов Дощик. Поряд з ним тупцяв Їжачок. Дощик трудився: напував ялинки, наповнював струмки. А Їжачок швендяв без діла. Був ще той лінюх! От скортіло йому грибочками поласувати. Неабияк полюбляв їх. Особливо лисички. Та полінувався шукати. Провів він Дощика на узлісся, а сам повернувся додому та й вмостився спати. Крутився-крутився, а грибочків таки хочеться. А тоді думає: — Чого це мені ще за тими грибочками бігати? Хай самі до мене приходять! Виніс він на двір кошика, а сам вмостився хатинці та й почав кликати: — Лисички! Лисички!.." (Ольга Зубер)

 

"Понад 500 днів війни... Вже друге літо люди не мають повноцінного відпочинку. А розради хочеться! І вона конче потрібна. Хоча б заради того, щоб мати сили, щоб боротися, щоб допомагати тим, хто бореться. Щоб підтримувати тих, хто менше і слабше. Особливо зараз, влітку треба буквально "пити" це сонце, це тепло і красу. Маємо безліч чудових місць для відпочинку. Розповім про одне з них – просто поділюся враженнями. Пам’ятаєте, скільки чуток, жартів та анекдотів ходило про дачу Януковича у Межигір'ї!? Та й про самого хазяїна... Не так давно ваша покірна слуга там побувала. Дійсно, навкруги – благодать і краса! Недаремно це місце називають «український Версаль». Втім, якщо уважно придивитися, помічаєш досить дивні речі…" (Катерина Колесник)

 

"Якось трапилися Їжачкові на дорозі яблучко з грушкою. Зрадів він та й думає, що б з того першим скуштувати. — З’їм зразу яблучко! Ні… грушку! Ні… Таки яблучко! Геть заплутався Їжачок. Та, поміркувавши, надумав, як вирішити той клопіт. — Підкину їх височенько. Що перше впаде, те перше й з’їм! Зробив, як надумав. Першим впало яблучко. І тільки-но Їжачок хотів нахилитися, щоб його підняти, як тут – лусь! Грушка поцілила малого прямо в маківку!..." (Ольга Зубер)

 

 

 

"За прилавком продуктового магазину продавчиня розкладала товар. Ось різнокольорові шоколадки в рядочку, а ось кульки-цукерки досипати в банку. Чого тільки там не було! Ну просто рай для ласунчиків! Тортики, рулетики, печиво запашне. Звісно, частіше за усе, як вбіжить яке маля чи школярик, то бере шоколадну копійку або ж насіння смажене посмакувати.Були то страшні й не спокійні дні надворі... Була війна... Але це ніяк не могло скасувати того, що діти любили солодке.Ось такого звичайного собі дня до крамнички зайшла жіночка з маленьким хлопчиком років п'яти.Видно було, що не місцева, бо ж продавчиня тут знала усіх..." (Юлія Хандожинська)

 

До тетралогії Володимира Малика «Таємний посол» увійшли чотири історичні романи: «Посол Урус-шайтана» (1968 р.), «Фірман султана» (1969 р.), «Чорний вершник» (1976 р.) і «Шовковий шнурок» (1977 р.). Задум цього полотна виник у Володимира Малика під впливом відомої картини художника-реаліста Івана Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Розглядаючи картину, письменник подумав, що художник зобразив на полотні лише мить з життя цих мужніх захисників своєї землі. Якщо ж написати роман, то можна показати, як вони жили, сіяли й збирали хліб, займались ремеслами, кохали, воювали зі своїми ворогами, страждали в неволі, гинули у війнах...

 

 

"Хрипка придбала собі це наймення з того самого часу, як стала Поторочею. Мало хто знав її молодість, бо прийшла вона з чужої, далекої сторони. Сама ж вона була неговірка, як і всі Поторочі, й ніколи нічого не розповідала про себе. Та й не було кому щось розповідати, бо Поторочі живуть собі цілком окремо від іншої Невидимої Сили і майже не бачать інших створінь. Вони здебільшого сидять тихенько по старовинних руїнах, покинутих будинках, пожарищах, старих млинах та пустках. Ніхто до них не приходить, так само й вони ніколи не виходять поза межі свого житла. Живуть самітно, цілком одинокі й тільки по черзі з'являються під Івана Купала на Лису гору. Часом ще їх викликає до себе Біс, щоб дати наказ перебратися на нове сідло. Мовчки приймають вони ті накази й нечутно переходять до нового житла, де й лишаються до іншого наказу. Там вони справно виконують свою невелику повинність: не допускати живих створінь до життя в небезпечному помешканні..." (Василь Королів-Старий)

 

"Ще до Богдана Хмельницького, а саме в 1635 році, був на Січі запорозьким кошовим отаманом Іван Сулима. За своїх молодих літ Сулима придбав собі великого войовничого хисту й завзяття, бо козакував саме під час славних походів гетьмана Сагайдачного. З Сагайдачним Сулима і Кафу турецьку у Криму здобував, і Трапезонтза Чорним морем аж двічі руйнував, і околиці Царгорода огнем випалював, а нарешті під Хотином, рятуючи Польщу, бився з турками у великому бойовищі; скільки ж менших походів та сутичок з ворогами відбув він, так того й не підлічити. Недобре оддячили поляки козакам за те, що вони врятували їх під Хотином од турків, а Сагайдачний навіть смертельну рану собі там здобув,— вони полякалися козацької сили та й почали після того всякі утиски козакам чинити..." (Адріан Кащенко)

 

“In the small town of Balakliya.
On a patch of land next to an apartment block.
His team have already found.
Six anti-personnel mines.
They'd earlier uncovered.
Around 200 nearby.
“My family calls me every morning.
To tell me to watch where I tread.””

(Kurama)

 

"Зібралися якось козаки у похід проти турків. Збудували чи вісімдесят, а чи й сто чаєчок, повсідалися, веслами змахнули і – гайда! Пливуть, шаблі гострять, мушкетики заряджають, оповідки старих запорожців слухають та пісні співають. Так і спустилися Дніпром аж до Кінбурзької коси, а вночі й у Чорне море вийшли. Тільки виправили курс на Кафу, як розігралася на морі буря. Завив вітер, закружляв поміж чайками, побігли по морю сиві хвилі із білими чупринами, побігли та й на чаєчки кинулися. Схопила кожна хвиля по чайці, угору підняла і міцно тримає, не випускає. Не встигли козаки здивуватися, як випливають з глибин морських дивні риби. Луска в них червона, хвости сині, а над пащами вуса звисають – ну справжнісінькі тобі запорожці! Підпливають риби до головної чайки, якою отаман козацький правив, вклоняються низенько й чемно промовляють..." (Еліна Заржицька)

 

"Жив-був Зайчик. А що він, ого-го як, полюбляв капусту, його називали Капустяним Зайчиком. А дехто, навіть, — капустянкою. Та Вуханчик не ображався. Хай. Не до того йому. А ось, чи є де в світі капустяний ліс, було цікаво. Щоб замість шишок на ялинках капуста росла.  І на дубах. Замість жолудів. І під кожним пеньочком, замість грибів. І вздовж лісового струмочка. Бо, з того яка користь? А з капусти — ще й яка!  А ще мріяв Зайчик, як побудує капустяну хатинку, змайструє капустяне ліжечко й вкриється запашним листком. І спатиме солодко. І насняться йому, малому, капустяні сни. От, одного разу, швендяв він поміж хатами. Та й забіг на город до Бабусі..." (Ольга Зубер)

 

"Ох і розсердився ж Їжачок на ті колючки! На спинці не полежиш, погладити всі бояться! А як же йому хотілося таку кофтинку, як в білочки Зосі! Або шапочку з бумбончиком, як в борсучка Борі! Бо всім звірятам у лісі бабуся Ведмедиця вив’язала теплі речі на зиму. Всім, окрім Їжачка! Бо як же на ті голки якусь одежину надіти?! Отож, сидів він на пеньку, та й сердився. Аж пихтів. Ось, я зараз вас провчу, капосні колючки! – схопився було за голівку Їжачок..." (Ольга Зубер)