Публікації за тегом: Відео українською онлайн

Сортувати:    За датою    За назвою

Painting by Leonid Afremov."Різьблю свій сон... От ніби вчора ми
Зійшлись, — і стріча та жива.
На землю тканками прозорими
Лягли осінні дерева.
Акордами проміннострунними
День хвилював і тихо гас.
Над килимами вогнелунними
Венера кинула алмаз."
(Микола Вороний)

"У кожного в житті своя дорога,
Дорога й віра в кожного своя,
Все з милістю іде до нас від Бога
І кожен крок наш з неба осява..."

(Юлія Хандожинська)

 

 

 

 

 

Галина Мирослава. Зачарована краєвидами. Північна Македонія. Нотатки. Охрид."Палке бажання побачити власними очима зовсім невеличку в порівнянні з Україною (приблизно 2 мільйони мешканців)  Північну Македонію (Северна Македонија), незалежну з 1991 року, як і Україна, слов'янську країну, розташовану на Балканах в оточенні слов'янських і неслов'янських країн, що межує з Косово на північному заході, Сербією на півночі, Болгарією на сході, Грецією на півдні, Албанією на заході,  виникло в мене після запрошення від туристичної компанії "Танго Тревел" придбати акційний тур "У пошуках дива – Македонія". У тур за додаткову оплату входило відвідування озера Охрид, найглибшого в Європі, а також каньйону Матка зі сталактитово-сталагмітовими печерами й чарівним озером, створеним при побудові гідроелектростанції в 30-х роках минулого століття. Зацікавила подана примітка : "Без тесту ПЛР". Карантинний рік без виїздів за межі країни дався мені взнаки, тож я досить легко спокусилась на мандрівку з 24-ма годинами їзди автобусом до місця призначення через 3 митних пости, маю на увазі українсько-румунський митний контроль, румунсько-сербський і сербсько-македонський. Але попри виснажливу дорогу не тільки не розчарувалась, навпаки - отримала велику порцію радості й натхнення..." (Галина Мирослава)

 

Панас Мирний. Хіба ревуть воли, як ясла повні. Роман.Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» засвідчив новий етап і у творчому зростанні Панаса Мирного, і в розвитку прози взагалі: це був перший зразок соціально-психологічного роману в українській літературі, перший «роман з народного життя», в якому, за визначенням Івана Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито соціальну дійсність в усіх її суперечностях, показано, як соціально-економічні умови, конкретне життєве середовище формували характер особистості, зумовлювали, визначали її поведінку.

 

 

Езоп. Мурашки і Цикада. Байка у перекладі Андрія Білецького. Малюнок Олексія Лаптєва."Мурашки взимку сушили на сонці вогке збіжжя, коли до них підійшла голодна Цикада й попросила, щоб їй дали їсти. Тоді вони спитали її, чому вона не заготувала собі харчів улітку, а вона їм: «Мені все було ніколи, я співала». На це Мурашки, сміючись, відповіли: «Якщо ти співала влітку, то потанцюй узимку». Не слід зневажати нічого, щоб згодом не довелося шкодувати." 

(Езоп, переклад Андрія Білецького)

 

 

Крук і Лисиця. Езопова байка. Малюнок Карла Вімара."Крук украв шматок м’‎яса й сів на якесь дерево. Це побачила Лисиця й захотіла відібрати м'ясо. Вона стала перед Круком і почала вихваляти його велич і красу, кажучи, що йому найбільше з усіх годилося б царювати над птахами, і це сталося б напевно, коли б він мав голос. Крук хотів похвалитися, що в нього є голос, закрякав і випустив м'ясо. Лисиця підбігла, ухопила м'ясо й сказала: «О Круче, коли б ти мав також розум, тобі більше не бракувало б нічого, щоб стати царем». Ця байка стосується нерозумної людини."

(Езоп, переклад Юрія Мушака)

 

 

Езоп. Вовк і Ягня. Байка. Байки Езопа. Зібрав для української дітвори Михайло Таранько. Львів, накладом видавництва Світ дитини, 1935 р."Вовк побачив, що Ягня п’‎є воду з річки, і хотів знайти якийсь слушний привід, щоб його з’‎їсти. Отже, хоча він і стояв вище за течією, але почав обвинувачувати Ягня, що воно каламутить йому воду й не дає пити. Ягня відповіло, що воно п’‎є, торкаючись води тільки краєчками губ, і що, зрештою, воно, стоячи внизу, не може йому каламутити воду. Тоді Вовк зауважив: Минулого року ти зневажило мого батька». — «Мене тоді ще й на світі не було», — відповіло Ягня..." (переклад Юрія Мушака)
 
 
 
 

"Літературне становлення  це яскраві, щасливі роки! В літературному клубі «Дніпро», чиї засідання проходили увечері в редакції однієї з черкаських газет у ті, уже далекі часи, збиралась симпатична компанія людей захоплених, залюблених у літературу. Читали написане, обговорювали, обмінювались думками… А завершувалися заседання традиційно: кожен з присутніх читав по віршу, власному чи такому, що просто сподобався. Згадуєш і думаєш: як це чудово! Вірші – по колу…" (Володимир Даник)

 

 

"Велике село Піски. Розкинулось, розляглося і вздовж, і вшир, і впоперек на рівній низині, в балці, а перед самим селом, мов хто борошна насипав — білого піску серед чорної землі. Так, наче хто білий килимок прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бік і вросла в землю. Не тільки покрівля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокім згірку, величезний палац світить дверима-вікнами... І палац уже, видно, давній та ще й запущений. Стіни пооблупувані — де-где вивалюється цегла; покрівля поржавіла; у вікнах шибок не долічишся. Мабуть, ніхто не живе в тому палаці, бо й двір нерозчищений — заріс густою муравою. Тільки дві протоптані узенькі стежечки тягнуться через увесь двір до двох невеличких будинків — по один і по другий бік палацу. Все те осунулось, опустилося... Так виглядали Піски перед волею..."  читаймо роман далі: частина друга.

 

"Життя, кажуть, зжити — не поле перейти. Життя — що погода. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, — заклуботались вони; насупилось небо... заховалось сонце — похмуріло... загуло, закрутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блискавка, загуркотав грім... гряк! трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! — не вспів озирнутись, як повернуло на негоду... Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля й лагодився молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, — на тік до його вскочило лихо... Стоїть він на току з ціпом, аж приходить десятник з волості. «Чого йому треба?» — подумав Чіпка і прикро глянув десятникові в вічі..."  читаймо роман далі: частина третя.

 

"Вітаю з Днем філологів та філологинь, що минув, усіх моїх читачів, читачок та осіб поза гендерною бінарністю. Щось у лісі вмерло – я нарешті структурувала добірку, яка мала вийти ще після Чорної п’ятниці, тобто ще торік. Стосується вона мовних контамінацій цієї власної назви. Частково ви вже розумієте з моїх попередніх добірок, що це. Обіцяю, про контамінації скоро буде довга-предовга добірка. А поки розглянемо способи їх утворення з допомогою тропів та фігур на прикладі словосполучення «ЧП».." (Ольга Шарко)

"Ой, вербиченько зелена,
В гості завітай до мене.
Передай природню силу,
Побажай здоров'я й миру."

(Слова Юлії Хандожинської
Музика Миколи Ведмедері)

"Колись-то Мужика Лисиця попитала:
— Скажи, будь ласкав, куме мій,
За що се честь така ось шкапі сій?
Про се вже я давно спитать тебе бажала;
Коли не подивись —
Вона з тобою скрізь:
Чи у дорозі, чи на полі;
І їсти й пити їй доволі…
А як признаться, то вона
Скотина предурна!..."
(Леонід Глібов)

 

"...Навчає баєчка великого й малого,
Бо заповідано давно,
Що краще зернятко своє одно,
Ніж цілі ворохи чужого.
І не на свій, як кажуть, коровай
Очей не поривай."

(Леонід Глібов)

 

 

 

"...Молодіж любая, надія наша, квіти!
Пригадуйте частіш ви баєчку мою;
Цурайтеся брехні і бійтеся дружити
З таким приятелем, як той Огонь в Гаю."

(Леонід Глібов)

 

 

 

 

 

"...Коли не людям байка пригодиться,-
Не всяка стежечка без спориша,-
То, може, знайдеться такая Паляниця,
Що іноді послухає Книша."

(Леонід Глібов)

 

 

 

 

"...Колись я в суді був і бачив сам
Якраз такого пана там.
Хороший чоловік, мовляли люде,
Плохий, нічого не бере…
От, думаю собі, і вмре,
То паном буде."

(Леонід Глібов)

 

 

"Колись я чув казку про чарівний місточок. Провисав він над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. Щодня переходила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок. Я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті мною роки. І доки не щез місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа..." (Анатолій Дімаров)

 

"Коли мій син приносить незадовільну оцінку, дружина запитує з трагедійними нотками в голосі: "Це що?.. Що це таке?!.." І тиче пальцем у сторінку щоденника, де стоїть двійка або навіть трійка, схожа на злющого шершня: така ж маленька голівка, таке ж велике, хижо націлене черевце з гострим жалом на кінці. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зігнати його із сторінки щоденника, і все допитується: "Що це таке, я питаю?.." Син мій — ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха. Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене колись були отакі?.." (Анатолій Дімаров)

 

"Мале село Рукав, що розкинулося у самісінькій низовині невеличких гір, вкритих лісами, красувалось білими хатинками. В одній із таких хатин проживала бабуся Катерина. І як же вона чекала, щоб до неї прийшла її онучка Іринка, яка жила з батьками, через дві хати від неї. Іринка з бабцею Катериною увесь ліс, як кажуть, і вздовж і впоперек перейшли. Влітку ходили збирали дрова і сухі гілки, що вітер наломив, а разом з цим – і грибів на юшку. І так – до самісінької осені, аж поки сніг не випав. Правда, Іринка і взимку не сиділа вдома. Взявши старі дитячі санки, у яких не було вже дві дощечки, мала тягла їх на найбільший горб, що поблизу лісу, і швидко, як сніжинка, злітала донизу. А сніги які були, Боже ж мій! Так понамітають за ніч, що й дорогу важко знайти... Та якось переживали зиму, хвалити Бога... Зима потроху відступала, ніби сама просилася втекти. Засіявшись, веселий промінець сонечка розтопив геть усі сніги й погнав через горби до річки галасливі струмки. Весняний день збільшувався і теплішав. А головне – усі люди готувалися до Великодня..." (Юлія Хандожинська)

 


Всього:
414
На початок
Попередня
Поточна сторінка: 5
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11  
Наступна
В кінець
Топ-теми