Публікації за тегом: Відео українською онлайн

Сортувати:    За датою    За назвою

"Вітаю з Днем філологів та філологинь, що минув, усіх моїх читачів, читачок та осіб поза гендерною бінарністю. Щось у лісі вмерло – я нарешті структурувала добірку, яка мала вийти ще після Чорної п’ятниці, тобто ще торік. Стосується вона мовних контамінацій цієї власної назви. Частково ви вже розумієте з моїх попередніх добірок, що це. Обіцяю, про контамінації скоро буде довга-предовга добірка. А поки розглянемо способи їх утворення з допомогою тропів та фігур на прикладі словосполучення «ЧП».." (Ольга Шарко)

"Ой, вербиченько зелена,
В гості завітай до мене.
Передай природню силу,
Побажай здоров'я й миру."

(Слова Юлії Хандожинської
Музика Миколи Ведмедері)

"Колись-то Мужика Лисиця попитала:
— Скажи, будь ласкав, куме мій,
За що се честь така ось шкапі сій?
Про се вже я давно спитать тебе бажала;
Коли не подивись —
Вона з тобою скрізь:
Чи у дорозі, чи на полі;
І їсти й пити їй доволі…
А як признаться, то вона
Скотина предурна!..."
(Леонід Глібов)

 

"...Навчає баєчка великого й малого,
Бо заповідано давно,
Що краще зернятко своє одно,
Ніж цілі ворохи чужого.
І не на свій, як кажуть, коровай
Очей не поривай."

(Леонід Глібов)

 

 

 

"...Молодіж любая, надія наша, квіти!
Пригадуйте частіш ви баєчку мою;
Цурайтеся брехні і бійтеся дружити
З таким приятелем, як той Огонь в Гаю."

(Леонід Глібов)

 

 

 

 

 

"...Коли не людям байка пригодиться,-
Не всяка стежечка без спориша,-
То, може, знайдеться такая Паляниця,
Що іноді послухає Книша."

(Леонід Глібов)

 

 

 

 

"...Колись я в суді був і бачив сам
Якраз такого пана там.
Хороший чоловік, мовляли люде,
Плохий, нічого не бере…
От, думаю собі, і вмре,
То паном буде."

(Леонід Глібов)

 

 

"Колись я чув казку про чарівний місточок. Провисав він над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. Щодня переходила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок. Я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті мною роки. І доки не щез місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа..." (Анатолій Дімаров)

 

"Коли мій син приносить незадовільну оцінку, дружина запитує з трагедійними нотками в голосі: "Це що?.. Що це таке?!.." І тиче пальцем у сторінку щоденника, де стоїть двійка або навіть трійка, схожа на злющого шершня: така ж маленька голівка, таке ж велике, хижо націлене черевце з гострим жалом на кінці. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зігнати його із сторінки щоденника, і все допитується: "Що це таке, я питаю?.." Син мій — ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха. Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене колись були отакі?.." (Анатолій Дімаров)

 

Янголи. Ілюстрація Нікіти Тітова.

"Уклін тобі, солдате, материнський 
За стійкість, за відвагу,  героїзм,
За те, що нищиш  намір сатанинський... 
Даєш серцям надію й оптимізм! 
Чи їв, чи спав... в холодному окопі
Ціною свого власного життя
Ти носа втер Америці й Європі
Борониш світ без неба покриття.
Зі слів молитви зшию сорочину 
Ворожа куля серця не торкнись!
Живим і неушкодженим в родину, 
Будь ласка, кожен воїн, повернись!"

(Тетяна Радюк)

 

"Мале село Рукав, що розкинулося у самісінькій низовині невеличких гір, вкритих лісами, красувалось білими хатинками. В одній із таких хатин проживала бабуся Катерина. І як же вона чекала, щоб до неї прийшла її онучка Іринка, яка жила з батьками, через дві хати від неї. Іринка з бабцею Катериною увесь ліс, як кажуть, і вздовж і впоперек перейшли. Влітку ходили збирали дрова і сухі гілки, що вітер наломив, а разом з цим – і грибів на юшку. І так – до самісінької осені, аж поки сніг не випав. Правда, Іринка і взимку не сиділа вдома. Взявши старі дитячі санки, у яких не було вже дві дощечки, мала тягла їх на найбільший горб, що поблизу лісу, і швидко, як сніжинка, злітала донизу. А сніги які були, Боже ж мій! Так понамітають за ніч, що й дорогу важко знайти... Та якось переживали зиму, хвалити Бога... Зима потроху відступала, ніби сама просилася втекти. Засіявшись, веселий промінець сонечка розтопив геть усі сніги й погнав через горби до річки галасливі струмки. Весняний день збільшувався і теплішав. А головне – усі люди готувалися до Великодня..." (Юлія Хандожинська)

 

"Була темна осіння ніч. Дощ, як крізь підситок, сіяв — густий та дрібний; з землі вставала важка пара, закутувала все в свое вогке запинало, котре не давало бачити, що діється на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царстві. Під таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрі люди, аби смеркло, мерщій засовуються по своїх домівках; з вікон низеньких сільських хат блимав світло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собі. Всяк не знає, що розпочати, як би хоч трохи розважитись... Чоловіки: одні — чоботи латають, другі рукавиці плетуть, треті — щось інше... Жінки та дівчата — то прядуть, то сорочки шиють. Діти, позалазивши на піч, дрімають... У хаті тепло, тихо — хоч і неясно: серед полу на перекинутім горщаті ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно світить накипілий гніт... Якісь померки окривають хату. Негода й туди залазить, і там своє бере? Коли не дощем обдає крізь лиху оселю, то в вікна; не важким туманом налягає, от, як надворі, — то німим сумом по хаті снує, в журбу людей сповивав, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває... Оце дівчина співає-співає своїх любих пісень; а там — дивись: обірвався голос... слабшає, тихшає.... поки й сама незчується — коли й як задубіє голка у недошитій мережці... Схилила над нею дівчина важку голову, заколивалася... дрімає..."  читаймо роман далі: частина четверта.

 

 

"Жили були чоловік та дружина. І було у них три сина. Хлопці виросли й стали мужніми юнаками. От прийшов старший син до батьків, та й каже: "Піду я до високої гори, щастя шукати!" Зібрав він речі у торбину та й пішов. День немає, два дні немає, а на третій повернувся. От і питають в нього батьки..." (Євген Дмитренко)

 

 

 

 

"У старому лісі, жила собі зайчиха і було в неї вісім зайченят.
Перший був найсміливіший,
Другий зайчик найгарніший,
Третій був трішки ледащій,
А четвертий був найважчий,
П’ятий зайчик розум мав,
Шостий, пісеньки співав,
Зайчик номер сім — спалько,
Ну а восьмий був — хвалько."

(Євген Дмитренко)

 

Михайло Коцюбинський. Маленький грішник. Оповідання для дітей – читати та слухати, відео українською онлайн. Малюнки Людмили Ільчинської."Дмитрик, восьмилітній хлопчик, вискочив з душної низенької хати, що по самі вікна влізла в землю. Надворі було краще, ніж у хаті. Сонечко підбилося вже височенько і пригрівало. Сніг так блищав, що Дмитрик не міг на нього дивитись і кліпав очима. Була відлига, з стріх капало, з горбка збігали, мов весною, струмочки талої води, горобці весело цвірінькали, жидівські кози никали по майдані, чи не лишилось де на торговиці хоч стебла сіна від учорашнього ярмарку. Се тепло, ся немов весняна днина серед зими вабили Дмитрика, тягли його в далечінь, на волю, он в те місто, що здіймається до блакитного неба шпичастими вершечками церков, зеленими та червоними дахами на кам'яницях. Але мати його, Ярина, виходячи з відрами на щоденну роботу, звеліла йому сидіти вдома. Тому-то Дмитрик був сумний. Він стежив очима за матір'ю, що, зігнувшись під важкими відрами, повними води, переходила вулицю, бачив, як у брудних хатках уздовж вулиці відчинялись двері, висовувалися звідти жидівки і гукали на його маму.." (Михайло Коцюбинський)

Михайло Коцюбинський. Харитя. Оповідання для дітей. Малюнки Людмили ІльчинськоїВиткнулася десь далеко з жита хустинка. Це Харитя подалася стежкою в поле. І гарно навкруги, і страшно... А що, як вовк вибіжить з лісу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з пшениці? Адже вона одна на ниві... Повернутися додому? А хто ж їхнє жито вижне, коли ненька нездужає? Проте, як смілива дівчинка взяла на себе господарчі клопоти, як вона порадувала свою хвору маму, ви дізнаєтесь, прочитавши книжку. Написав її класик української літератури Михайло Михайлович Коцюбинський.

"...Свята старовино! Про тебе я згадав;
Правдивії слова твої не вмерли,
І я промовлю їх, щоб світ не забував:
Коли ти маєш Перли,
То й розум май
І перед Свинями не розсипай."

(Леонід Глібов)

"... Отак зависливії люди
(Вони є всюди!):
Якщо завидно їм — куди!
Брехати, мов собаки, стануть…
А ти собі іди та йди:
Набрешуться та й перестануть."

(Леонід Глібов)

Грицько Бойко. Неохайний"Наш Рябко у дім забіг
А на лапах – мокрий сніг!
Походив він, походив,
На підлозі наслідив!
– Як не сором буть таким
Неохайним і брудним?
Я завжди біля порога
Чисто витираю ноги!"
(Грицько Бойко)

Анатолій Костецький. Суперклей Христофора Тюлькіна, або Вас викрито, здавайтесь! Фантастично-пригодницька повість. Малюнки Анатолія Василенка.

Зміст повісті:

Розділ перший. Таємниця старого сарая
Розділ другий. Винахідник Христофор Тюлькін
Розділ третій. Славнозвісна ключка
Розділ четвертий. «Рятуйте, грабують!»
Розділ п’ятий. Схованку викрито…
Розділ шостий. «Ваш племінничок Женя…»
Розділ сьомий. «Чи любите ви пташок?»
Розділ восьмий. Доказів нема…
Розділ дев’ятий. «Сьогодні уроків не буде?»
Розділ десятий. Несподіване знайомство
Розділ одинадцятий. Печера злодіїв
Розділ дванадцятий. Дивакуватий слюсар-сантехнік
Розділ тринадцятий. Бегемот у пастці
Розділ чотирнадцятий. «Ваша взяла! Здаюся…»
Розділ п’ятнадцятий. Майбутньому назустріч

 

     

Всього:
572
На початок
Попередня
Поточна сторінка: 10
5   6   7   8   9   10   11   12   13   14   15  
Наступна
В кінець
Топ-теми