"Велике село Піски. Розкинулось, розляглося і вздовж, і вшир, і впоперек на рівній низині, в балці, а перед самим селом, мов хто борошна насипав — білого піску серед чорної землі. Так, наче хто білий килимок прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бік і вросла в землю. Не тільки покрівля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокім згірку, величезний палац світить дверима-вікнами... І палац уже, видно, давній та ще й запущений. Стіни пооблупувані — де-где вивалюється цегла; покрівля поржавіла; у вікнах шибок не долічишся. Мабуть, ніхто не живе в тому палаці, бо й двір нерозчищений — заріс густою муравою. Тільки дві протоптані узенькі стежечки тягнуться через увесь двір до двох невеличких будинків — по один і по другий бік палацу. Все те осунулось, опустилося... Так виглядали Піски перед волею..." – читаймо роман далі: частина друга.
"Життя, кажуть, зжити — не поле перейти. Життя — що погода. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, — заклуботались вони; насупилось небо... заховалось сонце — похмуріло... загуло, закрутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блискавка, загуркотав грім... гряк! трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! — не вспів озирнутись, як повернуло на негоду... Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля й лагодився молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, — на тік до його вскочило лихо... Стоїть він на току з ціпом, аж приходить десятник з волості. «Чого йому треба?» — подумав Чіпка і прикро глянув десятникові в вічі..." – читаймо роман далі: частина третя.
"Вітаю з Днем філологів та філологинь, що минув, усіх моїх читачів, читачок та осіб поза гендерною бінарністю. Щось у лісі вмерло – я нарешті структурувала добірку, яка мала вийти ще після Чорної п’ятниці, тобто ще торік. Стосується вона мовних контамінацій цієї власної назви. Частково ви вже розумієте з моїх попередніх добірок, що це. Обіцяю, про контамінації скоро буде довга-предовга добірка. А поки розглянемо способи їх утворення з допомогою тропів та фігур на прикладі словосполучення «ЧП».." (Ольга Шарко)
Дитячі пісні до Великодня на слова Юлії Хандожинської (музика – Миколи Ведмедері) – тексти та ноти
"Ой, вербиченько зелена,
В гості завітай до мене.
Передай природню силу,
Побажай здоров'я й миру."(Слова Юлії Хандожинської
Музика Миколи Ведмедері)
"Колись-то Мужика Лисиця попитала:
— Скажи, будь ласкав, куме мій,
За що се честь така ось шкапі сій?
Про се вже я давно спитать тебе бажала;
Коли не подивись —
Вона з тобою скрізь:
Чи у дорозі, чи на полі;
І їсти й пити їй доволі…
А як признаться, то вона
Скотина предурна!..."
(Леонід Глібов)
"...Навчає баєчка великого й малого,
Бо заповідано давно,
Що краще зернятко своє одно,
Ніж цілі ворохи чужого.
І не на свій, як кажуть, коровай
Очей не поривай."(Леонід Глібов)
"...Молодіж любая, надія наша, квіти!
Пригадуйте частіш ви баєчку мою;
Цурайтеся брехні і бійтеся дружити
З таким приятелем, як той Огонь в Гаю."(Леонід Глібов)
"...Коли не людям байка пригодиться,-
Не всяка стежечка без спориша,-
То, може, знайдеться такая Паляниця,
Що іноді послухає Книша."(Леонід Глібов)
"...Колись я в суді був і бачив сам
Якраз такого пана там.
Хороший чоловік, мовляли люде,
Плохий, нічого не бере…
От, думаю собі, і вмре,
То паном буде."(Леонід Глібов)
"Уклін тобі, солдате, материнський
За стійкість, за відвагу, героїзм,
За те, що нищиш намір сатанинський...
Даєш серцям надію й оптимізм!
Чи їв, чи спав... в холодному окопі
Ціною свого власного життя
Ти носа втер Америці й Європі
Борониш світ без неба покриття.
Зі слів молитви зшию сорочину
Ворожа куля серця не торкнись!
Живим і неушкодженим в родину,
Будь ласка, кожен воїн, повернись!"(Тетяна Радюк)
"Мале село Рукав, що розкинулося у самісінькій низовині невеличких гір, вкритих лісами, красувалось білими хатинками. В одній із таких хатин проживала бабуся Катерина. І як же вона чекала, щоб до неї прийшла її онучка Іринка, яка жила з батьками, через дві хати від неї. Іринка з бабцею Катериною увесь ліс, як кажуть, і вздовж і впоперек перейшли. Влітку ходили збирали дрова і сухі гілки, що вітер наломив, а разом з цим – і грибів на юшку. І так – до самісінької осені, аж поки сніг не випав. Правда, Іринка і взимку не сиділа вдома. Взявши старі дитячі санки, у яких не було вже дві дощечки, мала тягла їх на найбільший горб, що поблизу лісу, і швидко, як сніжинка, злітала донизу. А сніги які були, Боже ж мій! Так понамітають за ніч, що й дорогу важко знайти... Та якось переживали зиму, хвалити Бога... Зима потроху відступала, ніби сама просилася втекти. Засіявшись, веселий промінець сонечка розтопив геть усі сніги й погнав через горби до річки галасливі струмки. Весняний день збільшувався і теплішав. А головне – усі люди готувалися до Великодня..." (Юлія Хандожинська)
"Була темна осіння ніч. Дощ, як крізь підситок, сіяв — густий та дрібний; з землі вставала важка пара, закутувала все в свое вогке запинало, котре не давало бачити, що діється на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царстві. Під таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрі люди, аби смеркло, мерщій засовуються по своїх домівках; з вікон низеньких сільських хат блимав світло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собі. Всяк не знає, що розпочати, як би хоч трохи розважитись... Чоловіки: одні — чоботи латають, другі рукавиці плетуть, треті — щось інше... Жінки та дівчата — то прядуть, то сорочки шиють. Діти, позалазивши на піч, дрімають... У хаті тепло, тихо — хоч і неясно: серед полу на перекинутім горщаті ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно світить накипілий гніт... Якісь померки окривають хату. Негода й туди залазить, і там своє бере? Коли не дощем обдає крізь лиху оселю, то в вікна; не важким туманом налягає, от, як надворі, — то німим сумом по хаті снує, в журбу людей сповивав, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває... Оце дівчина співає-співає своїх любих пісень; а там — дивись: обірвався голос... слабшає, тихшає.... поки й сама незчується — коли й як задубіє голка у недошитій мережці... Схилила над нею дівчина важку голову, заколивалася... дрімає..." – читаймо роман далі: частина четверта.
"Жили були чоловік та дружина. І було у них три сина. Хлопці виросли й стали мужніми юнаками. От прийшов старший син до батьків, та й каже: "Піду я до високої гори, щастя шукати!" Зібрав він речі у торбину та й пішов. День немає, два дні немає, а на третій повернувся. От і питають в нього батьки..." (Євген Дмитренко)
"У старому лісі, жила собі зайчиха і було в неї вісім зайченят.
Перший був найсміливіший,
Другий зайчик найгарніший,
Третій був трішки ледащій,
А четвертий був найважчий,
П’ятий зайчик розум мав,
Шостий, пісеньки співав,
Зайчик номер сім — спалько,
Ну а восьмий був — хвалько."(Євген Дмитренко)
"Дмитрик, восьмилітній хлопчик, вискочив з душної низенької хати, що по самі вікна влізла в землю. Надворі було краще, ніж у хаті. Сонечко підбилося вже височенько і пригрівало. Сніг так блищав, що Дмитрик не міг на нього дивитись і кліпав очима. Була відлига, з стріх капало, з горбка збігали, мов весною, струмочки талої води, горобці весело цвірінькали, жидівські кози никали по майдані, чи не лишилось де на торговиці хоч стебла сіна від учорашнього ярмарку. Се тепло, ся немов весняна днина серед зими вабили Дмитрика, тягли його в далечінь, на волю, он в те місто, що здіймається до блакитного неба шпичастими вершечками церков, зеленими та червоними дахами на кам'яницях. Але мати його, Ярина, виходячи з відрами на щоденну роботу, звеліла йому сидіти вдома. Тому-то Дмитрик був сумний. Він стежив очима за матір'ю, що, зігнувшись під важкими відрами, повними води, переходила вулицю, бачив, як у брудних хатках уздовж вулиці відчинялись двері, висовувалися звідти жидівки і гукали на його маму.." (Михайло Коцюбинський)
Виткнулася десь далеко з жита хустинка. Це Харитя подалася стежкою в поле. І гарно навкруги, і страшно... А що, як вовк вибіжить з лісу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з пшениці? Адже вона одна на ниві... Повернутися додому? А хто ж їхнє жито вижне, коли ненька нездужає? Проте, як смілива дівчинка взяла на себе господарчі клопоти, як вона порадувала свою хвору маму, ви дізнаєтесь, прочитавши книжку. Написав її класик української літератури Михайло Михайлович Коцюбинський.
"...Свята старовино! Про тебе я згадав;
Правдивії слова твої не вмерли,
І я промовлю їх, щоб світ не забував:
Коли ти маєш Перли,
То й розум май
І перед Свинями не розсипай."(Леонід Глібов)
