"У Марці було дві чарівні донечки — Олеся та Іванка. Олеся була менша, їй всього сім рочків, вона дуже схожа на маму. Таке ж біле личко, маленькі волошкові очі, мов вогники, завжди усміхалися, звеселяючи всіх навколо себе. Дівчинка завжди ходила слідом за мамою, в усьому їй допомагала, тягнулася до землі, помічала, як все з неї проростає, як довкола розцвітає. Іванка – старшенька, їй було дев’ять рочків. Та була більше схожа на батька. Мала грубіші риси обличчя, смагляву шкіру, чорні хитрі оченята. Полюбляла довше поспати і трохи лінувалася, до роботи бралася неохоче. Та мама любила обох донечок однаково, бо тільки мамине серце здатне любов ділити порівну. Чоловік Данило давно поїхав на заробітки, там і залишився. Важко було Марці з двома дівчатками, та діти допомагали їй по господарству..." (Юлія Хандожинська)
"Велике жовте сонце повільно котилося по безкрайому небу. З самого ранку воно відкривало свої долоні і випускало світло на землю. Всі раділи і посміхалися золотобокому сонцю. Його тепла і щедрості вистачало на всіх. Але траплялося, що припливали величезні гривасті хмари–леви. Не звичайні, білі, а сірі і похмурі, кудлаті і грізні. Вони були такі великі, що затуляли собою ціле синє безкрає небо. Від їх гуркоту здавалося, що десь ламалась земля..." (Юлія Хандожинська)
"Маленька руденька лисичка одягнула свій улюблений капелюшок і побігла в ліс. Біжить по стежинці, пісеньку співає, радіє, а назустріч їй — Вовчик. — О, привіт, лисичко. — Привіт. — Боже, який в тебе красивий капелюшок. — Так, красивий, а ти що хочеш теж поносити? — То бери, мені не шкода, а ввечері повернеш — ну, за якийсь там маленький гостинчик. — Добре, — каже вовк. — Ти ж знаєш, де я живу. Підвечір вовчик повернув капелюшок і приніс лисичці м'ятки на чай. Лисичка все забрала, зраділа, а на ранок — знову до лісу..." (Юлія Хандожинська)
"Сів ведмедик на пеньочку,
Заліз лапкою у бочку:
Там медок густий зібрався
І від бджілок заховався."(Юлія Хандожинська)
"Мале село Рукав, що розкинулося у самісінькій низовині невеличких гір, вкритих лісами, красувалось білими хатинками. В одній із таких хатин проживала бабуся Катерина. І як же вона чекала, щоб до неї прийшла її онучка Іринка, яка жила з батьками, через дві хати від неї. Іринка з бабцею Катериною увесь ліс, як кажуть, і вздовж і впоперек перейшли. Влітку ходили збирали дрова і сухі гілки, що вітер наломив, а разом з цим – і грибів на юшку. І так – до самісінької осені, аж поки сніг не випав. Правда, Іринка і взимку не сиділа вдома. Взявши старі дитячі санки, у яких не було вже дві дощечки, мала тягла їх на найбільший горб, що поблизу лісу, і швидко, як сніжинка, злітала донизу. А сніги які були, Боже ж мій! Так понамітають за ніч, що й дорогу важко знайти... Та якось переживали зиму, хвалити Бога... Зима потроху відступала, ніби сама просилася втекти. Засіявшись, веселий промінець сонечка розтопив геть усі сніги й погнав через горби до річки галасливі струмки. Весняний день збільшувався і теплішав. А головне – усі люди готувалися до Великодня..." (Юлія Хандожинська)
"Одного разу з кошика викотилося яйце. Та не просте, а Великодня крашанка. Червоне та яскраве, воно котилося по лісу і застрягло серед кущів шипшини. — Як же тепер я потраплю до Великоднього столу, що ж мені тепер робити? — жалібно заплакало яєчко. І раптом кущ заговорив: — Все, не відпущу тебе, тепер назавжди будеш моє і будеш прикрашати моє гілля, а то всі повз моїх колючок ходять, не люблять мене. А тепер, коли я матиму таку прикрасу, буду знаменитий і потрібний усім...."
(Юлія Хандожинська)
"Там, де високі гори сплелися у довжелезний потяг, заховався і тихо спить вітер-вій. Гори одягнуті в пишні зелені дерева: ялиці, сосни, кедри, бамбуки. Під спів вітру дерева слухняно виконують різні вправи, ніби встають на ранкову зарядку. Потім п'ють холодну гірську воду, щоб зміцнити своє коріння. Листочки дерев полюбляють між собою шепотіти, розмовляти, приховувати якісь таємниці. Дерева такі високі, що на своїх плечах тримають небо. В таких лісах водиться багато звірів і повзунів..." (Юлія Хандожинська)
"Жила собі на світі маленька ряба курочка. Ходила вона по двору і клювала пшеничку, а при будь-якій нагоді любила похизуватися перед всіма. Усе вона знала краще всіх, і все вона вміла, і дуже вже їй хотілося, щоб усі в дворі її поважали. І от вона собі придумала таку річ. Прийшла до півника і каже: — Ти знаєш, я тут подумала і вирішила, що тепер я буду усіх будити зранку! Я — найрозумніша, і знаю краще за тебе, як це зробити! Ну дуже вже їй хотілося, щоб зранку усі прокинулись, а тут поперед сонечка курочка на паркані сидить. — А ти знаєш, яка це відповідальна робота? — запитав її півник. — Пхе, та що там знати? Вилізь собі на паркан та й кричи. — Що ж, — промовив півник, — завтра ти будеш усіх будити, домовились? А я відпочину..."" (Юлія Хандожинська)
"А хурделиця не спить
Білим снігом тупотить
Знають всі це, знає учень
Другий місяць зими - січень.(Юлія Хандожинська)
"... З того часу на світі з’явилось чотири пори року. Літо – період, коли панує тепло, як у добрі давні часи, осінь – коли всі збирають урожай, зима – коли земля спить і відновлює свої сили, і, нарешті весна, коли прилітає Стрітень, будить землю, і все розквітає. Адже Стрітень і Природа відтоді просто стали невидимі для людей. На згадку про ті давні часи люди влаштовують свято. А ще випікають невеличких жайворонків, якими закликають весну. Ви запитаєте, що ж сталося із Павуком? Він отримав по заслузі, і тепер щоосені наплітає купу павутиння, яке, політавши, бабиним літом падає людям до ніг." (Юлія Хандожинська)
"Вечір тихесенько закрадався на землю, коли матуся підбивала білі подушки на ліжечку Максимки. "Ось так, щоб попухнастіше, потепліле було тобі, синочку!" Поклавши в ліжечко свого семирічного хлопчика - малесенького, худорлявого з чорним волосячком і великими карими очима, - поцілувала його ніжно у чоло і побажала найкращих снів. Щойно мама закрила двері, Максимко заворушився у ліжечку. Він оглянув примруженим оком свою кімнатку, у якій, здавалося, у темряві усе оживає. Он десь стоїть червоний потяг, а поруч - цілісінька армія тільки сьогодні куплених солдатиків. А он там, подалі, за шафою, - великий синій м'яч. Усе було так спокійно, і лише пузатий місяць скупо кидав своє проміння через вікна... Просто тиша..." (Юлія Хандожинська)
"Літнього дня на ставку, коли сонечко гарно припікає, велика зелена пухириста жаба сиділа в очереті під берегом і співала пісень: — Ква-ква, ква-ква, ква-ква… Квакала, надривалася і так, і сяк, та ніхто її не чує. Розсердилася жаба та й собі думає: — Господи, ну як же мені привернути увагу до себе? Дивиться вона на середину ставка, аж бачить, а там зелені килими з білими квітами, плетючі зелені містки із водяних трав, що з’єднують невеличкі острівки, що гріх не помилуватися. От вилізла вона на один з таких килимів, сіла навпроти білої квітки, милується і каже.." (Юлія Хандожинська)
Зміст збірки:
1. Хто вкрав місяць
2. Сила соняшника
3. Подарунок від Святого Миколая
4. Різдвяна казка
5. Ґудзонія
6. Дрімники
Зміст:
1. Вітер Вій
2. Подорож Ворони
3. Хитра Лисиця
4. Їжачки
5. Хмаринки
6. У бібліотеці
7. Подаруй книгу
8. Зимові господарі
"Теплого осіннього дня вітер-чарівник поважно дув наліво і направо, здіймаючи невеличкі стовпчики пилу чи грайливо закручуючи їх у маленькі торнадо. По ґрунтовій дорозі, яка пролягала через поле, повільно рухався, віз наповнений городиною. Чого там тільки не було – і гарбузи, і картопля, огірки та помідори червонощокі, квасоля, маківки, капуста, кабачки, баклажани, буряки. Овочі поважно тряслися у просторому возі, ніжилися у промінні ще теплого сонечка. Аж раптом величезний жовтобокий гарбуз завів розмову: "Ого, як нас тут багато, але, знаєте, мені, як найбільшому тут овочеві, буде відведено найпросторіше місце у погребі..."" (Юлія Хандожинська)
До збірки Юлії Хандожинської "Намисто казочок" увійшли такі твори: "Пір'ячко", "Котик Мав", "Пікавка", "Співучий соловей", "Зайчик – довгі вушка", "Жабка", "Рибка-пліткарка", "Петрушка – сонна мушка", "Маленька сіра мишка", "Пузатий чайник", "Зелений огірочок", "Мале Лоша", "Цукерки", "Гордовита курочка", "Овечка Пхинька", "Поросятка", "Ведмежа", "Хитренька лисичка".
"Жила колись на світі маленька овечка Пхинька. І все їй завжди було не те і не так. Піде, бувало, в садочок пастися і — "ме-ме", недобра травичка в садку ("пхе, пхе, пхе"), наллє їй мама свіжого молочка, а вона надіп'є трішки, скривиться і: "Ме-ме: не люблю таке, хочу молочко з вареннячком!" Отак вона собі і жила, що не так, одразу: "Ме!" За це її не дуже любили інші мешканці двору. Одного літнього жаркого дня Пхинька вирішила піти попити холодної водички у луг. Бігти треба було через садочок донизу, а там через кладочку і джерельце прохолодне. Біжить Пхинька, мекає по дорозі, як завжди, все їй не так, добігає вона до кладочки, аж на зустріч їй баран..." (Юлія Хандожинська)
"Була собі мушка, а звали її Петрушка. Мушка була неповоротка, повільна. Нікуди ніколи не поспішала. Сяде, бувало, на квіточку і спить, нічого її не турбує — ну геть зовсім, аністілечки! Нічого Петрушці не цікаво, тільки б поспати, і побільше, і подовше. От так вона і жила: де не сяде — там і спить. Одного разу вирішила Петрушка–сонна мушка на листочку біля лісу поспати. Лежить собі на сонечку, загоряє. Аж раптом — чує якийсь шелест. Глянь, а то комарик внизу, бідний, один тягне соломинку. — Гей ти, комарику, ану не шелести там, невже не бачиш, що тут я на листочку сплю, — закомандувала мушка. — Ти знаєш, не бачу, а шелестіти буду, бо бачиш, білий день надворі і потрібно працювати, а не спати..." (Юлія Хандожинська)
"Була собі на світі маленька мишка Пікавка. — Пі-пі-пі, — кричала мишка і швидко-швидко бігла у своїх справах. А справ у мишки було багато: то сиру потрібно було накрасти, щоб кіт Микита не побачив, то нірку свою облагородити, а саме: вкрасти пір'ячко у курочки. Ось яка була справна мишка Пікавка, була крадійкою. Та не тільки красти мишка вміла, а ще, бувало, любила і понасмі- хатися з оточуючих, вкраде шмат ковбаси, а по дорозі ще й глечик з сметаною поб'є. То вже на ранок кіт Микита отримує по повній програмі, а мишка сидить глибоко в нірці і тільки чути: — Пі-пі-пі! Старий кіт, що уже тільки не робив: і сам мишку чатував біля нірки, і собаку просив, і півня, але ніхто не міг Пікавку зловити, від усіх вона тікала, а потім тільки чути з нірки..." (Юлія Хандожинська)
"Посеред густого лісу, в кущах, стояла собі пічка. Хто її там змайстрував — то не відомо, давно вже вона там була. І любив на ній вітер-чарівник відпочивати. Мріяла пічка дуже, щоб хтось хоч раз спік на ній млинців жирненьких, чи то картопельки посмажив, а може й пиріжків напік. Ось така у пічки мрія була. Одного разу, як завжди, вітерець відлежував бочок на пічці. Слухав її стару добру пісню. — Ох, вітерець, хоч би разок хто запалив вогника та борщу наварив! — Якби я хотів допомогти тобі, сестричко! Та, бач, немає в мене рук. Щоб тебе спершу почистити, а потім приготувати щось. Слухай, а можливо, давай когось із звірів попросимо! Он, дивись, як їх багато в лісі живе! — Ідея! — зраділа стара пічка і почала чекати, коли вже перший звір якийсь коло неї пробіжить. Аж раптом — біжіть лисичка..." (Юлія Хандожинська)
