Публікації за тегом: Література

"Сутність статті полягає не в короткому переказі основних публікацій про акмеологічну педагогіку чи про акмелінгвістичний підхід до роботи вчителя-словесника, а в іншому погляді на етимологічну дефініцію цих понять. В публікації намагаюсь показати, як можна реалізувати професійний розвиток вчителя літератури через свій дорібок, так би мовити, як наблизитись вчителю до процесу написання літературних творів. Початок ХХІ століття приніс в педагогіку новий стиль, який асоціюється із словом акме (від др.-грець. ακμή, akme – розквіт, вершина, зрілість, вищий ступінь чогось). Акмеологія – процес досягнення вершин майстерності, максимальної творчої самореалізації спеціаліста за індивідуальною освітньою траєкторією. Це безперервний процес зростання протягом усього життя. Відповідно, педагогічна акмеологія – наука про шляхи підвищення професіоналізму в роботі педагога. Як зазначає В. Вакуленко в статті «Педагогічна акмеологія: досягнення і проблеми»: «У науці іноді виникають парадоксальні ситуації, коли актуальні проблеми, що мають очевидне фундаментальне і прикладне значення, чомусь випадають із поля зору вчених.»..." (Людмила Федорова)

 

"Недільного вересневого дня Кирилко прокинувся дуже рано, проте кімнати вже наповнив неповторний запах бабусиного пирога з яблуками. Скрипнули вхідні двері. В хатину увійшов дідусь, а разом з ним, легким пестливим вітерцем, проникли повіви свіжого осіннього ранку. Перші промені сонця, чиста ранкова прохолода, достиглі яблука з присмаком трави і спечений пиріг злилися в надзвичайний букет пахощів, притаманний лише цій хаті. «Збирати гриби краще зранку», – сказав дідусь, і онук хутенько зібрався у лісову мандрівку. Хлопчик мав виконати домашнє завдання, а дідусь охоче взявся допомогти йому.  Завдання не просте – потрібно дослідити, який гриб найголовніший і розповісти про нього на уроці. Онук не раз ходив з дідусем до лісу, відкрив багато лісових таємниць, і сьогодні він впевнений, що кращого «підручного» йому не знайти..." (Людмила Федорова)

 

Кожен текст добірки «Мій читацький щоденник» побудовано за таким принципом: власне мій невеличкий есей вставлено у середину розрізаної навпіл цитати з твору героя нарису. Читаймо!

ВАЛЕР‘ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ ВІКТОР ДОМОНТОВИЧ ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК ЮРІЙ ВИННИЧУК ЮРІЙ ІЗДРИК ДМИТРО БЛИЗНЮК ВОЛОДИМИР ДУБОВЕЦЬ ІЛАХІМ ВОЛОДИМИР КАРАЗУБ ІВАН ПОТЬОМКІН ЮРІЙ ЛАЗІРКО ТАРАС ПРОХАСЬКО АНДРІЙ ЛЮБКА КАТЕРИНА БАБКІНА СЕРГІЙ ЖАДАН

"Отож... черговий Міжнародний літературний конкурс, проведений канівським видавництвом “Склянка часу”. Цього разу конкурс проводився з нагоди 110 років від дня народження Павла Ключини (1914-1972) українського поета, прозаїка, байкаря, журналіста, педагога.Фігура це до певної міри таємнича. Цього автора згадували не раз серед українських байкарів. Але творів його читати не доводилось, і його книги мені до рук не потрапляли. Але у “Віснику...” вищезгаданого конкурсу можна прочитати досить грунтовну публікацію Олександра Апалькова, присвячену Павлу Ключині...." (Володимир Даник)

 

 

«Злотоцінний» — це метафорічне слово, що пішло у світ із легкої руки геніального Павла Тичини, з якого я й хочу почати свою оповідь про видатних діячів української культури. Але це не просто традиційна поезія. Коли пишеш про таких неабияких людей, будь-яка трафаретність здається якоюсь недоречною. А тому я обрав новий жанр, який можна назвати маленькою поетичною симфонією, — своєрідний симфо-вірш. Це коли поетична проза і власне поезія утворюють, за словами того ж Тичини, щось енгармонійне… Читаймо симфо-вірші про визначних діячів української культури:

1. ПАВЛО ТИЧИНА 2. МИКОЛА ЛЕОНТОВИЧ 3. КВІТКА ЦІСИК 4. МАРІЯ ПРИМАЧЕНКО 5. БОГДАН СТУПКА 6. НІНА МАТВІЄНКО 7. ВЛАДИСЛАВ ГОРОДЕЦЬКИЙ 8. КАТЕРИНА БІЛОКУР 9. ВОЛОДИМИР КОЖУХАР 10. ВАЛЕР‘ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ 11. ІВАН МАРЧУК 12. ІГОР РИМАРУК 13. МАРИНА СЕМЕСЮК 14. ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО 15. ЄВГЕНІЯ МІРОШНИЧЕНКО 16. АНАТОЛІЙ ХОСТІКОЄВ 17. МИКОЛА ГЛУЩЕНКО 18. ВАЛЕНТИН СИЛЬВЕСТРОВ 19. РОМАН КОФМАН 20. ВОЛОДИМИР СОСЮРА 21. ТАМАРА ЩЕРБАТЮК 22. ТАРАС ПЕТРИНЕНКО 23. ВОЛОДИМИР ШЕВЧЕНКО 24. НАТА ЖИЖЧЕНКО 25. ГАМЛЕТ ЗІНЬКІВСЬКИЙ 26. ВАСИЛЬ СТУС 27. ТАРАС ШЕВЧЕНКО 28. МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ 29. ЛЕСЯ УКРАЇНКА 30. ЛІНА КОСТЕНКО

У наш світ дитину приводить мама. Вона дбайливо та ніжно супроводжує її на життєвому шляху. Та є інший світ, світ пригод, подорожей і різних чудернацьких подій. І шлях у цей чарівний світ відкривають книжки. Вони надихають, розважають, навчають і переносять у простір фантазій і безмежних думок. Ми підготували добірку для дітей різного віку. Сідайте зручніше, подорож починається просто зараз.

 

 

 

 

"Стефа, яка нещодавно розміняла восьмий десяток, вже не мала сили підвестися з ліжка. Після падіння позаторік ноги відмовили. Але її голова залишалась світлою, тіло — підтягнутим, серце  — напрочуд чулим. Приємно  видовжене обличчя, яке вона за звичкою, прищепленою в дитинстві, щоранку змащувала соком огірка впродовж життя, вражало свіжістю, помітити на ньому зморшки було майже неможливо,  от тільки великі каламутно зелені очі глибоко позападали всередину. Стукіт у двері змусив її здригнутися. Вона відчула, що щось зараз має статися. Арсен, чоловік Стефи, з яким вони  разом понад 40 щасливих років, чомусь затримався біля дверей. Стефа прислухалась. Голоси з передпокою не впізнавала, вловити зміст не могла тим більше. Несподівано за Арсеном до невеличкої кімнати зі Стефиним ліжком, двома стільцями та шафою-білизняркою,  зайшли двоє: молода розкішна жінка з чорним волоссям по плечі та її високий і досить худий чоловік. Навіть худіший за Арсена. Життєрадісна жінка, що пахла квітами, світилась усмішкою. Арсен лагідно поглянув на Стефу й промовив.." (Галина Мирослава)

 

"Малою дитиною я завжди брав ложку не за держанце, як належить, а за черпу. Наді мною підтрунювали, але якось так, що не підранювали, ніби вичікуючи, що колись та й доумлюся. Тато все повторювати любив: “Дайте мацьопі цьопку часу. Не боркайте, як хочете, щоб з нього щось путнє вийшло”. Не знати, чи що путнє вийшло, а от життя мені та звичка врятувала. Чуєте, лебеді греготять над плесом. Гущак за ними бачите? Так, старий уже, пожовчений. Він навіть взимку, хоч і поборошниться, з-поміж гілля брезкинить. Дитиною я в його черпі переховався. Те місце мені горнцем стало. Пригорнуло. Вибрав би іншу місцину — одкриту, рівну, — не жив би. Ніхто й понині не знає, як то сталось, але коли ті, не дай Боже знову, “визволителі” були на підході до нашого села, хтось із лісу пальнув і влучив у їхнього, зовсім молодого та незграбного солдатика. Ким була та дитина для них? Сімнадцятку, кажуть, заледве мав.  Найвправнішим солдатом, сином полку, другом, братом? Цього ніхто тепер не скаже, та село вони вирішили покарати, знищити, прирікши усіх нас на смерть..." (Галина Мирослава)

 

"Я задихалась від самотності. Однак з кожним днем все сильніше зживалась з нею. Хто я така, щоб розраховувати на щастя у тридцять з хвостиком, коли навколо повно молоденьких звабливих дівчат? – думала собі. На що може розраховувати пересічна людина без особливих здобутків у житті у маленькій квартирі на п’ятому поверсі на околиці маленького провінційного містечка? Низенька, худенька, без пишних форм та виразного обличчя… Я підходила до дзеркала, сумно констатувала свої можливості. Хоча, – казала сама собі, – роки мене поки не псують, навпаки, з часом набираю королівської постави, витонченості, тільки її треба зауважити. Одного разу я таки спромоглась зареєструвати себе у кількох соціальних мережах, про які багато розповідали мої знайомі..." (Галина Мирослава)

 

"Наша велика родина, за тодішніми господарськими мірками, заможною не була. Землі – обмаль, синів, невісток і онуків – купа. Проте в найми не йшли, на багатших не батракували, попідтинню не вмирали. Обходилися своєю працею. Прабаба згадує, що за її дитинства у дворі була навіть пара волів і сяка-така пасіка – може, два, може, три вулики. Був добротний сільськогосподарський реманент. Усім цим до часу кермував мій прапрадід Панас (Охтанасій). Кермував вправно. Кожного ранку він узував свої незмінні юхтові чоботи – лівий чобіт на праву ногу, а правий на ліву – і поволеньки йшов уздовж хутора. Дворів, у яких жили його сини з невістками чи зяті з дочками, було в селі чимало. [...] Ото хіба вже в глибокій старості виходив Охтанасій увечері на ганок, приставляв долоню до вуха і скрушно зітхав: «Ееее, не чуть уже, не співають дівчата й парубки». Починалися тридцяті..." (Сергій Осока)

 

"Стратегія видавництва “Склянка часу” і відповідного журналу, коли пошук нових творів для публікації проводиться і шляхом конкурсного відбору, себе виправдовує. Досвід щодо результатів подібних конкурсів підказує, що перемагають здебільшого вірші і коротка проза, а, скажімо, такий жанр, як есе, дещо відстає. Однак цікаві твори з'являються і у цьому напрямку,тож ситуація може змінитися. Бо есе — це популярний жанр. Бо це особистий погляд автора твору на світ, на нестримний вир життя. І це спонукує нас не тільки прислухатися до почутих і прочитаних думок, а і продукувати, і висловлювати думки власні, ще не звичні для нашого сприйняття і схвильовані. Отож на одному з конкурсів, що проводила “Склянка...”,  увагу журі привернуло есе Анни Губіної “Філософія почуттів”. А потім цей твір був опублікований і у журналі..." (Володимир Даник)

 

"Чого я знову повертаюсь до тих подій?! Чому чіпляюсь за відправні точки кадрів, ретельно відкладених в архівах пам'яті?! Не кольорові, зафільмовані як свідки свого часу — у чорно-білих тонах. Перше, що вистрибує з пам'яті,  — пробудження з дрімоти в легковій машині, не нашій, мої батьки ніколи не мали машини. За вікном ферфелив дощ, а через мокре скло мені відкрились руїни замку на пагорбах. З роками стерлась точна відповідь на запитання, адресоване батькам, через яке місто їдемо, а я, хоч і багато років стекло, досі не визначила, був то Кременець, чи був то Кам'янець. Була якось у Кам'янці-Подільському, ніби не він, хоча час змінює світ навколо, часом до невпізнаваності, та й до Кременця досі не доїхала. Пам'ятаю, що ''Жигулі'' різко рвали вгору, опісля нестримно котились донизу, ми спішили, іноді так, що мені перехоплювало дух. Ще два села  — й були на місці..." (Галина Мирослава)

 

"Весело розгойдуючись на стільчику, Омелянчик взявся до домашнього завдання з англійської. Він силувався скласти англійські буквиці докупки й отримати слова. Коли мама почула слово ''юнн'', вона перестала перекладати речі й запитала: – ''Юнн''? А що це таке? Як воно пишеться? – Хіба не здогадуєшся? Прислухайся... ''Юнн'', майже по-нашому, відразу ясно, що воно означає ''юний'', спочатку пишеться слово ''ти'': ''вай'', ''ов'', ''ю'', а за ними: ''ен'', ''джі'', – розтлумачував Мілько..." (Галина Мирослава)

 

 

"На зустріч із ніччю день ступає.
Під вербою парубок на дівчину чекає.
Серденько рветься від розпуки:
Холодний вітер шепче про розлуку,
А теплий спогад душу зігріває.
Схрестилися стежини радості та смутку."

(Людмила Кибалка)

 

 

 

"Іноді Валентин замислювався над тим, що спонукає його брати в руки рушницю й іти на полювання. Пояснити це ніяк не міг. Азарт, давній інстинкт мисливця, що переданий предками, група крові, ствердження себе як чоловіка, – що з цього впливало найбільше, не знав. Думка ця його не мучила, ні. Ні̀коли було глибоко замислюватися над причинами – мав багато обов’язків, тяжко працював, то, певно, шукав відпочинку. Збирався гурт затятих мисливців, його друзів давніх, вибирали місцевість, де водилася дичина, брали добру зброю і їхали добрими машинами на полювання. Упольовували щось чи ні, неважливо. Набирали ж із собою всіляких наїдків і напитків – і розкошували. Навколо – природа, на столі – потрави, а ще передчуття отого азарту, який викликає збудження тіла й духу. Десь причаївся звір, він не знає, що комусь для розваги й адреналіну потрібне його життя. Але він завжди відчуває небезпеку й ховається в лісовій глушині. А ти, людина, – цар природи, вишукуєш його, зацьковуєш – і відчуваєш свою вищість і перевагу..." (Ганна Арсенич-Баран)

 

Літо — час, коли багато з нас знаходять собі трохи більше вільного часу, щоб зануритись у чарівний світ книг. Читання надихає нас відкривати нові горизонти, долучатись до незабутніх пригод і знайомитися з цікавими персонажами. Якщо ви шукаєте щось особливе для свого літнього читання, ми підібрали для вас чотири захопливі книжки, які перенесуть вас у світи, де мрії здійснюються і життя набуває нових кольорів.

 

 

 

"Words terrify when they remain not spoken,
When suddenly, they tuck themselves away,
When you don’t known how silence can be broken,
For someone else has said all you might say..."

(Lina Kostenko, translated by Ivan Doan)

 

 

 

 

 

"Джордж Плейтен не міг приховати суму в голосі: — Завтра перше травня. Олімпіада! Джордж перевернувся на живіт і через спинку ліжка пильно глянув на товариша по кімнаті. Невже він не відчуває те саме? Невже думка про Олімпіаду не викликає у нього ніяких емоцій? Джордж мав худорляве обличчя, його риси ще більше загострилися майже за півтора року, проведених у Інтернаті. І сам він був худорлявий, та в його синіх очах горів колишній невгамовний вогонь, а розпачливістю, з якою він уп'явся в ковдру, Джордж нагадував зацькованого звіра. Товариш по кімнаті на мить залишив книгу і відрегулював яскравість світної стіни. Його звали Хейлі Омейні, він був нігерієць. Здавалося, його темно-брунатна шкіра й масивні риси обличчя створені для того, щоб виражати тільки спокій; згадка про Олімпіаду його не схвилювала. — Я знаю, Джордже, — озвався він..." (Айзек Азімов)

 

"Чого «навчає» учителів та учнів чат-бот? Усьому, але найголовніше – правильно формулювати запитання. В цьому змогли пересвідчитись ті, хто практикував з чат-ботами. Від запитання залежить відповідь. Педагоги з досвідом розуміють, як важливо вміти формулювати запитання в ході уроку, бо саме вони дозволяють активізувати розумову діяльність учнів, актуалізувати знання, які необхідні, щоб досягти мети, перевірити ці знання." (В. Ловінський, Л. Федорова)

 

 

 

До цієї добірки оповідок Володимира Даника циклу "З письменницького зошита" увійшли такі:

"Вірші, написані учора", "Прагнучи осмислити", "Серед філологів", "Мудрець чи... не мудрець", "Уміли капризувати".

Читайте також вірші: "Мамине серце", "У діда ювілей".