"У взуттєвому магазині повно людей нині:
Три чешки шукають чешки,
Три в’єтнамки купують в’єтнамки,
Чотири японки вибирають японки.
А два маленькі козаки міряють козачки
І оксфорди, припасовують до ноги
Певно й гордо. Постукують обцасами
Новенькими, з прибамбасами,
Й заглядають на дівчат, що із Риму,
Й гладіаторок шукають одержимо."
(Галина Мирослава)
Євгеній Юхниця — український поет. Народився 14 квітня 1965 року. Закінчив економічний університет у 1989 році. З 1999року по сьогодні закінчив десятки літературних, сценарних і режисерських курсів. Працює у різних жанрах поетики. Виділяється короткими яскравими полотнами взаємовідносин, зрізів характерів і поведінки суспільної та особистої. Словом реально передає смаки, кольори, відчуття. Вимогливий до себе. Перфекціоніст, постійно вдосконалює твори. Має тисячі публікацій поезій. Працює емоційними хвилями. Надихається від натовпу людей, інших живих істот. Відрізняється тим, що краще пише, коли його просять про щось написати. Каже, що тоді відчуває потік хвильовий, інформаційний, чуттєвий, який його виносить на потрібні полонини, верхівки, у заглибини. Завжди цікавий і неповторний у інтерв’ю.
"Ти поспішаєш до найближчої крамниці. У тебе нема часу. У думках проскакує, що ця мандрівка надто довга, тож раз за разом прискорюєш ходу. Залишається кілька кроків, кожний на вагу золота. Чуєш дзвінок. Мить — і хапаєшся за трубку: “Так, серденько. Зараз. Лише придбаю ґудзики, тканину на обрус і мереживо, плетене човником, тиждень поспіль не вдається заскочити, хоча й поруч, а товаришка казала, що майже не залишилось. Може яку прикрасу до хати пошукаю. Чогось мені бракує, але досі не визначилась”..." (Галина Мирослава)
"Одного разу влітку, незадовго до Зелених свят, я прокрадаюся з хати і йду серед білого дня до вуйка Васіле, старшого брата мого батька, красти черешні; бо тільки в нього та ще десь у кількох місцях у селі була рання черешня, яка дозрівала близько Зеленої неділі. І я роздумую, як то зробити, щоб мене не впіймали. Спочатку я заходжу до нього в хату i вдаю, що кличу Йона скупатися в річці. – Йона немає вдома, – сказала тітка Маріоара, – поїхав привезти сукманів із твоїм вуйком Васіле до чесалки в Кодрень, що біля фортеці. Хочу вам сказати, що в Хумулештях прядуть і дівчата й хлопці, і жінки й чоловіки; і робиться там багато сувоїв: i чорного, і чорного з білим, різноякісного сукна, яке продають і шматками, і вже шитими. І продають все там же, на місці, вірменським купцям, що приїжджають навмисне з інших міст: з Фокшаню, Бакеу, Романа, Тиргу-Фрумос та звідусіль, а також спродують на ярмарках повсюди..." (Йон Крянґе)
"Жив-був собі цар, а в дворі цього царя росло дерево настільки високе, що його верхівки ніхто й не бачив. Це дерево цвіло і плодоносило щороку, але ні цар, ні його придворні, ні будь-який інший землянин не бачили ніколи його плоду. Отже там, у висоті, куди не сягає людське око, хтось не лишав їх опадати на землю, а вчасно збирав. Цар же лише хотів дізнатися, що за плоди родить те дерево, тож оголосив по всьому своєму царстві, що той, хто вилізе на нього і зможе розказати, які той має плоди, одружиться на одній із його доньок, яку сам собі вибере. З’їхалися всілякі бояри, королевичі, навіть хлопці-молодці, але жоден із них не зміг вилізти на дерево. А при царському дворі жив зарозумілий хлопець, який похвалився своїй матері, що він зможе вилізти. От він і попросив її піти до царя й передати тому, що він це зробить. Цар не повірив цьому та й покликав Данчу до себе..." (Йоан Славіч)
"Були колись два брати, які жили у свого батька у мирі й злагоді. Старший орав землю,а менший – вівчарив. Коли батько помер, господарем у хаті залишився старший, а молодший працював уполях та лугах, у всьому слухаючись свогобрата, і навідувався додому дуже рідко. Старший не працював, а проводив час, бенкетуючи з друзями та утримуючи гарних коней,а ще мисливських собак та соколів, як пан.Незважаючи на це, вони все більше багатіли. Старший брат одружився, тоді як молодший брат і далі залишивсяпарубком і лише на великі свята приходив додому.Одного разу, приїхавши на свято в село, його перестріли кілька заздрісних селян, які хотіли посіяти між братами розбрат..." (Йоан Славіч)
«‒ Цвінь-цвірінь! Цвінь-цвірінь! Подивіться, падає сніг! Настала зима! Два горобці весело стрибають по гілці ялинки. Під ялинкою ‒ хатинка зайчика Біле Хутро. ‒ Настала зима?! – тріпоче зайчик у віконце вухами. – Яке диво! Незабаром наш ліс одягнеться у мантію кольору мого хутра. Я знаю, чому зима вибирає саме цей колір. ‒ Чому? ‒ запитують горобці. ‒ Бо зима мене дуже любить. Більше за інших тварин. ‒ У тебе немає й крихти скромності! ‒ розсердилися горобці. – Ти хвалько. Між іншим, бабуся Зима носила білий кожух задовго до того, як ви, зайчики, з’явилися на світі! І якщо хочеш знати ‒ Зима любить усіх нас! Усіх!..» (Емілія Плуґару)
"Жила колись молода й гарна мати. Що мені ще сказати вам про неї, щоб ви краще уявили її? Вона, діти, була схожою на кожну з ваших матерів. Була настільки схожою, що те, що я вам розкажу, навіть не можна вважати казкою. Або, якщо хочете, це історія будь-якої матері. Її діти багато чого в ній не помічали. Ні того, що вона молода й вродлива, ні того, що іноді вона втомлена й задумана, ані того, що часто вона весела й щаслива, мов дитина. Вона була матір'ю…" (Мірча Синтімбряну)
"З акації долинає злива пахощів. Дідусь сидить на призьбі. Думає. Про що він думає? Ні про що. Рахує падаючі квіти. Дивиться в глибінь саду. Чухає голову. І знову рахує квіти, які струсив вітерець. Його сивe кучерявe волосся схоже на суцвіття білих квітів; брови, вуса, борода... на них сніжило багато нелегких років. Тільки дідусеві очі залишились такими, як колись: добрими та ласкавами. ‒ Хто грюкнув ворітьми? Я думав, щo розгулявся вітер... о, дідусеві коники! Хлопчик і дівчинка, рум᾽яні та повнощокі, поцілували руки татуся-дідуся..." (Барбу Штефенеску Делавранча)
"Вовк багато чого зробив у своєму житті: ловив всіляких тварин та їв їх. Не нехтував і людьми. Він багато накоїв... І всі боялися його. Але настає час, коли молодість покидає тебе. Зуби випадають, погляд затуманюється, ноги ніби тремтять. Не можеш їсти абищо. А в лісі, дорогі мої, не так, як між людьми, немає кому допомогти тобі на старість, у нужді. І в ті часи, коли настає старість, ніяке м’ясо вже не добре для ослаблених зубів, окрім м’яса зайця. От вовк, такий же зарозумілий, яким ми його знаємо, пішов до царя лісу, до ведмедя. Ведмідь був теж старий. І йому б не завадило м’якенького м’яса..." (Александру Мітру)
"Як самe він з’явився на світ – не знав. Прокинувся, ніби зі сну, і йому здалося, що існував, відколи й земля. Він не відчував ні болю, ні радості. Багато міркував: як з’явився і чий він? Малесенький, як насінинка сочевиці, він ворушив тендітними ніжками і обходив краєм листочок, який був йому притулком. Одного дня, відчувши внутрішній порив, виліз із прохолодної тіні й вибіг надвір, під промені сонця. Він остовпів, осліплений тим сильним блиском. Потроху його серце заспокоїлось, і він наважився розплющити очі сильніше, все більше й більше, і нарешті відкрив їх широко й подивився вгору. Він став ніби меншим, ніж був..." (Еміль Ґирляну)
Читаймо та слухаймо на нашому сайті твори румунських класиків для дітей у перекладі українською мовою, опубліковані у новій цікавій рубриці журналу «Дзвоник», що видається Союзом Українців України.
Пропоную учителям та школярам давно складений мною тест до казки Василя Сухомлинського "Пелюстка і квітка".
"Так буває... Щось викличе твій інтерес і ти починаєш тоді шукати. Те, що відповідає напрямку твого інтересу. Шукаєш і... не знаходиш. Але ж бува і навпаки. Коли без особливих зусиль, коли шукаючи уже щось інше, коли несподівано для себе, раптом натрапляєш на щось відповідне твоєму інтересу. Скажімо, такий жанр, як афоризм. Афоризми, написані у гумористичному ключі чи у сатиричному плані, частенько друкуються у розділах гумору у газетах та журналах. Ну, а щодо... афоризмів, написаних, так би мовити, на повному серйозі, то їх публікації у літературних журналах трапляються не часто. Але ж... побачивши таку публікацію, на неї відразу ж звертаєш увагу. Ось у журналі “Всесвіт” (№5-6, 2018 рік) помічаєш афоризми Роже Мюньє (1923 — 2010) у перекладі Віктора Мотрука. І цікаво, як саме подані ці афоризми. Назва публікації “Мудрі думки”. І приведені афоризми пронумеровані. Ну, можливо, щоб полегшити їх цитування. Отож і... сто афоризмів французького автора..." (Володимир Даник)
"Інколи бачимо щось нове. І щоб це охарактеризувати, знаходяться нові і слова, і фрази. А бува, що явище ніби і відоме, а слова для нього — вже інші... Бо і за течією літ уже і трохи інша точка зору. Свій внесок у розвиток мови приходить і... від українського футболу. У висловлюваннях болільників, у оцінках того, що відбувається на зеленому газоні, від коментаторів, у інтерв'ю відомих фахівців можна почути слова — ставити автобус... Невже це про футбол?! Так, про футбол. Слова ці вимовляють і вкрай серйозно, і дещо іронічно. А зміст у них такий. Грають дві команди. І одна з них, так би мовити... ставить автобус! Тобто демонструє закритий варіант гри, захищаючись мало не усім складом. І такий футбольний поєдинок у великій мірі перестає бути видовищним. Звідки узявся подібний вираз?! Ну, можливо з таких міркувань..." (Володимир Даник)
"А вирування творчості хіба ж може мати... чітко окреслені береги?! Творчість — це рух... Від образу до образу, від теми до теми, від натхнення до натхнення. Коли говорити про віршовані гумористичні твори, то їх називають по-різному — гуморески... усмішки... іронічні мініатюри... Була у мене колись публікація добірки подібних творів у газеті “Сільські вісті”, у розділі “Весела світлиця”. І гумористичні твори були опубліковані редакцією під оригінальною назвою “Іронічні витинанки”. І ця назва мені, як автору, дуже сподобалась. Була навіть думка — трапиться нагода видати свіженьку (усміхнену!) книгу, то ось і... чудова назва для неї! А вірш, приведений нижче, написаний порівняно недавно. Отож іронічна... може, мініатюра, а, може, і... витинанка!" (Володимир Даник)
"Сприйняття почутої чи прочитаної інформації у великій мірі залежить і від того, як вона, ця інформація, подається. Згадується такий випадок. Працював я тоді інженером у НДІ. НДІ розташовувався на території заводу телеграфної апаратури. І там, бува, під кінець тижня біля прохідної продавалися книги. Книги різні. І цікаві, і не дуже. А українці тягнуться до книг, тому книги і активно купувалися. Отож один з колег по роботі і придбав собі... енциклопедію. І книга ця була присвячена питанням космосу. Книга була трохи менша за форматом, аніж це звично для книг подібного типу. Та книга мала досить немалий об'єм. Інженер, що придбав таку книгу, через пару днів після покупки, перегортаючи її сторінки, запитав у мене та двох інших співробітників: "А скажіть... скільки разів америнканці літали на Місяць?!" Я відповів: "Ну, два-три рази..." У інших колег по роботі теж була така ж думка. Інженер, власник енциклопедії, дещо іронічно усміхнувшись, мовив: "Шість разів! Ось на цій сторінці можна про це прочитати!..." (Володимир Даник)
"У наших бібліотеках з'являються нові книги. Видані в Україні. І серед них книги авторів закордонних. Так сталося, що мені потрапили до рук дві книги, видані, ну, майже одними і тими ж видавцями. Потрапили у різних бібліотеках, однак усе ж... майже у один і той же час. Перша з них належить перу іспанського автора Франсеска Міральєса, що у останні роки має всеєвропейський успіх. Книга видана російскою мовою — “2013. Конец времен” (Харьков, Белгород, Клуб семейного досуга, 2011). Книга інша — американського автора Курта Воннегута “Колиска для кішки” (Харків, Клуб сімейного дозвілля, 2016 рік). Книга ця була відома ще у Радянському Союзі, але українською мовою, мабуть, вийшла лише тепер. Але ж і тема у цих двох книг — одна і та ж. Яка саме? Кінець світу... Бо і справді ж — хіба ж це не цікава тема... для сімейного дозвілля?!.." (Володимир Даник)
"Олег Сенцов... Кінорежисер. Сильна людина. Патріот України. І слухаючи новини, не можеш не звернути увагу на те, що вийшла книга його прози. Оповідання про юність. Про студентські літа. І завітавши до однієї з черкаських бібліотек, раптом бачиш — ось вона... книга! Так, саме ця книга — Олег Сенцов «Маркетер» (Львів, видавництво Старого Лева, 2019). Твори приведені у книзі у двох варіантах — мовою оригіналу, російською, і у перекладі нашою солов'їною мовою..." (Володимир Даник)
"Літературне становлення — це яскраві, щасливі роки! В літературному клубі «Дніпро», чиї засідання проходили увечері в редакції однієї з черкаських газет у ті, уже далекі часи, збиралась симпатична компанія людей захоплених, залюблених у літературу. Читали написане, обговорювали, обмінювались думками… А завершувалися заседання традиційно: кожен з присутніх читав по віршу, власному чи такому, що просто сподобався. Згадуєш і думаєш: як це чудово! Вірші – по колу…" (Володимир Даник)
