Публікації за тегом: Література

Публікуємо список програмних творів з літератури для 2 – 11 класів. Багато творів з української літератури розміщені й на нашому сайті. Тож просто тиснемо на посилання й читаємо! 

 

"Світланка любить спостерігати й вигадувати якісь теорії. Її світ переповнений постійними здивуваннями, запитаннями й несподіваними відкриттями. Кожен новий ранок ніби скроплює дівчинку парфумами натхнення й наповнює неабиякою наснагою. У інтернеті Світланця веде свій блог, куди по можливості постить свої чудернацькі багатоколірні зображення, які мама жартома називає постабстрактним живописом. Учора взагалі був особливий день. Коли пополудні Світланя верталась зі школи, вона зауважила, що двоє людей, що йшли попереду й тримались за руки, виписують своїми тілами кириличну літеру ''м'' або латинську ''w'', якщо дивитись на ''м'' згори, з неба, ніби мимоволі кажучи ''ми'' українською й ''we'' англійською мовами. Дівчинка навіть пожалкувала, що її батьки полюбляють  ходити не так гарно, а попідруки. Прийшовши додому, Світлана схопилася за олівці й намалювала два дерева, що взялись за руки ледь піднятими гілками, сфотографувала й виклала світлину в інтернеті..." (Галина Мирослава)

 

"Я єсть народ,
якого Правди сила!
Ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! 
       — а сила знову розцвіла.
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу..."

(Павло Тичина)

 

 

"Хоча усе і знає Мина,
Завжди пита, як вип'є чаю:  
— Ні, ти скажи... які новини —
Там, де кипить... там, де палає!
Дмитро... авжеж, вміє сказати
Чітко і стримано, й тактовно:
— Хоча іще до біса вати,
А тільки більше вже... бавовни!"

(Володимир Даник)

 

 

Редакція інтернет-ресурсу "Мала Сторінка" мала чудову нагоду поспілкуватися з пані Ганною Молодичук, яка є авторкою проєкту «Книга в кишені», вихователькою групи продовженого дня, викладачкою хімії, громадською активісткою і мамою пречудової 2-річної дівчинки Меланії (тому наразі пані Ганна перебуває у декретній відпустці, що абсолютно не завадило їй активно займатися шкільними справами). Як результат нашого плідного спілкування — ця інформативна і цікава стаття про проєкти, котрі вже втілені у Соколівській школі Уманського району на Черкащині.

 

«Ми раді поділитися з вами хорошою новиною: наші проєкти соціальної дії "Книга в кишені та "Рекреаційна зона "Корисна перерва", які співфінансуються Британською Радою та Європейським Союзом, знаходяться на стадії реалізації.  Уже зроблено косметичний ремонт обох локацій завдяки фінансовій підтримці ПОП «Соколівка» та ФОП «Косенюк В.О. Вже замовлені меблі для рекреаційної зони "Корисна перерва", що створюватимуть затишок та комфорт для малечі. Ініціативна група учнів та вчителів готує матеріали для виготовлення дидактичних ігор для "Корисної перерви". Розпочато художні роботи на локації проєкту "Книга в кишені". Словом, робота кипить!» (Ганна Молодичук)
 

"Колись давно люди навчилися писати і почали занотовувати свої думки, спостереження та вигадки. Саме в ті часи на світ народилася Література. Тоді вона була ще зовсім маленькою дівчинкою, і її все на світі цікавило. Вона пізнавала все більше і більше, зацікавилася релігією, наукою, культурою і творчістю. Але найбільше за все Література полюбила казки. У Літератури була величезна кількість шаф, у яких вона зберігала різноманітне вбрання. Там були і класичні сукні, і комедійні, сумні і радісні, сірі та чорні, білі і навіть строкаті. Кожного разу, коли в світі народжувався новий літературний твір, у Літератури з’являлася нова сукня. І чим популярнішим ставав цей твір, тим довше вона носила ту сукню. З часом гардероб Літератури настільки розрісся, що справжнім спасінням для неї стала поява комп’ютера, в якому вона змогла зберігати частину свого вбрання. Це був розквіт літератури..." (Ольга Лапушена)

 

"чи та ти
котра
стоячи по  вуха в шумах 
уміє читати простір
занурений з головою в хустини* туманів
що приховують сльози на очах..."

(Галина Мирослава)

 

 

 

"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)

 

"Івасик дуже, ні — дужезно, хотів навчитись читати якнайшвидше. Він наполегливо вчив з мамою від букви до букви українську абетку, а як тільки азбука була подолана, Івась з задоволенням погодився на мамину пропозицію читати по складах, розшукуючи назви міст, у яких є заданий склад. 1 червня, у щорічний День захисту дітей, Іванчик від самісінького ранку мав гарний-прегарний настрій. І, сповнений наснаги, відразу після сніданку витягнув з шухляди вчетверо складену карту України, на якій були позначені всі міста й містечка, розклав і почав шукати українські міста, які б мали у собі склад ''чер''. То правда, що не завжди Іванкові пошуки завершувались успішно, проте цього разу хлопчикові таланило. Першим містом, яке він віднайшов на карті, виявився Чернігів. Мама, що  сиділа поруч, пожвавилась, коли синочок показав пальчиком продруковану назву..." (Галина Мирослава)

 

Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки має мистецька проза. Перші оповідання із сільського життя («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи») змістом і мовою пов' язані з народними піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик». Гострим драматизмом відзначаються повісті «Жаль» і «Приязнь». Залишилася не закінченою передсмертна повість Українки « Екбаль Ганем », у якій вона хотіла змалювати психологію арабської жінки. Всебічно обдарована, з тонким відчуттям музики й образотворчого мистецтва, з нахилом до засвоєння мов, Леся Українка виявила свій хист у різноманітних жанрах художньої літератури. Вона писала короткі прозові твори. Здебільшого це казки, оповідання, розповіді з сільського життя серед них оповідання “Приязнь”, “Над морем”, “Помилка”, “Розмова”.

 

"The morning sunshine is sparkling 
and pouring into his house.
A direct shell hit the roof 
and scattered rubbles all over.
But could not succeed 
to stop a 300-year-old poet.
Going for a moonlight 
stroll in Skovorodynivka"

(Kurama)

 

"А це ж чудово — зустрічати старих знайомих! Скажімо, приходиш на книжковий фестиваль, що відбувається у твоєму рідному місті, і там зустрічаєш когось з поетів чи людей, залюблених у поезію. Або потрапляє до рук хоч і невелика, але ж книга когось з українських авторів-гумористів. Автор цей тобі особисто не знайомий, але ж ти не раз знайомився з його свіженькими творами на газетних чи журнальних сторінках. А бувало, що і щось написане тобою друкувалось... поруч... на тій же сторінці. А, бува, зустрічаєш знайомих і там, де і не думав зустріти. Згадалося... Ми, четверо молодих інженерів, що працювали у науково-дослідному інституті, дружили і частенько  спілкувалися. І, бува, сидячи за святковим столом, брали до рук гітару. Славко і Володя знали досить непогано польську мову. І вони частенько співали знамениту пісню Северина Краєвського. А ми з Сашком підспівували. Пісня і справді ж хвилювала. Відчувалося, що вірш, який став основою для пісні, неймовірно ліричний. Українська і польська мова близькі. Однак зрозуміти, про що ж мова у пісні, було не так і просто. І ось..." (Володимир Даник)

 

Яків Васильович Жарко (справжнє прізвище Жарченко) (1861 — 1933) — репресований український письменник, поет, перекладач, актор, в’язень комуністичного режиму.

 

 

 

 

 

"Вірш Тараса вчу раненько,
Бо для мене він рідненький.
І казав сьогодні тато
День Шевченка — наше свято,
Бо любив він Україну
Так, як мама любить сина.
Мріяв щиро і безмежно
Про Вкраїну незалежну.
Його думка, слово, діло
Шлях в майбутнє освітили:
Уперед на новий крок
Надихає нас Пророк..." (Марія Дем'янюк)

 

"У взуттєвому магазині повно людей нині:
Три чешки шукають чешки,
Три в’єтнамки купують в’єтнамки,
Чотири японки вибирають японки.
А два маленькі козаки міряють козачки
І оксфорди, припасовують до ноги
Певно й гордо. Постукують обцасами
Новенькими, з прибамбасами,
Й заглядають на дівчат, що із Риму,
Й гладіаторок шукають одержимо."
(Галина Мирослава)​

 

Євгеній Юхниця — український поет. Народився 14 квітня 1965 року. Закінчив економічний університет у 1989 році. З 1999року по сьогодні закінчив десятки літературних, сценарних і режисерських курсів. Працює у різних жанрах поетики. Виділяється короткими яскравими полотнами взаємовідносин, зрізів характерів і поведінки суспільної та особистої. Словом реально передає смаки, кольори, відчуття. Вимогливий до себе. Перфекціоніст, постійно вдосконалює твори. Має тисячі публікацій поезій. Працює емоційними хвилями. Надихається від натовпу людей, інших живих істот. Відрізняється тим, що краще пише, коли його просять про щось написати. Каже, що тоді відчуває потік хвильовий, інформаційний, чуттєвий, який його виносить на потрібні полонини, верхівки, у заглибини. Завжди цікавий і неповторний у інтерв’ю.

 

"Ти поспішаєш до найближчої крамниці. У тебе нема часу. У думках проскакує, що ця мандрівка надто довга, тож раз за разом прискорюєш ходу. Залишається кілька кроків, кожний на вагу золота. Чуєш дзвінок. Мить — і хапаєшся за трубку: “Так, серденько. Зараз. Лише придбаю ґудзики, тканину на обрус і мереживо, плетене човником, тиждень поспіль не вдається заскочити, хоча й поруч, а товаришка казала, що майже не залишилось. Може  яку прикрасу до хати пошукаю. Чогось мені бракує, але досі не визначилась”..." (Галина Мирослава)

 

 

"Одного разу влітку, незадовго до Зелених свят, я прокрадаюся з хати і йду серед білого дня до вуйка Васіле, старшого брата мого батька, красти черешні; бо тільки в нього та ще десь у кількох місцях у селі була рання черешня, яка дозрівала близько Зеленої неділі. І я роздумую, як то зробити, щоб мене не впіймали. Спочатку я заходжу до нього в хату i вдаю, що кличу Йона скупатися в річці. – Йона немає вдома, – сказала тітка Маріоара, – поїхав привезти сукманів із твоїм вуйком Васіле до чесалки в Кодрень, що біля фортеці. Хочу вам сказати, що в Хумулештях прядуть і дівчата й хлопці, і жінки й чоловіки; і робиться там багато сувоїв: i чорного, і чорного з білим, різноякісного сукна, яке продають і шматками, і вже шитими. І продають все там же, на місці, вірменським купцям, що приїжджають навмисне з інших міст: з Фокшаню, Бакеу, Романа, Тиргу-Фрумос та звідусіль, а також спродують на ярмарках повсюди..." (Йон Крянґе)

 

"Жив-був собі цар, а в дворі цього царя росло дерево настільки високе, що його верхівки ніхто й не бачив. Це дерево цвіло і плодоносило щороку, але ні цар, ні його придворні, ні будь-який інший землянин не бачили ніколи його плоду. Отже там, у висоті, куди не сягає людське око, хтось не лишав їх опадати на землю, а вчасно збирав. Цар же лише хотів дізнатися, що за плоди родить те дерево, тож оголосив по всьому своєму царстві, що той, хто вилізе на нього і зможе розказати, які той має плоди, одружиться на одній із його доньок, яку сам собі вибере. З’їхалися всілякі бояри, королевичі, навіть хлопці-молодці, але жоден із них не зміг вилізти на дерево. А при царському дворі жив зарозумілий хлопець, який похвалився своїй матері, що він зможе вилізти. От він і попросив її піти до царя й передати тому, що він це зробить. Цар не повірив цьому та й покликав Данчу до себе..." (Йоан Славіч)