Володимир Даник
З ПИСЬМЕННИЦЬКОГО ЗОШИТА
А ЕПІГРАФ З... ЛІНИ КОСТЕНКО
Так чи інакше, а треба вирішувати проблеми, що виникають. Хоч і війна. Хоч і повітряні тривоги. Отож завітавши до однієї з необхідних для вирішення справи установ, я раптом там зустрічаю давнього знайомого, людину теж небайдужу до літературних поривань.
Радіємо зустрічі. Обмінюємося запитаннями.
— То як живеш?!
— Пенсіонерствую... А ти?
— Пенсіонерствую теж... А вірші пишеш?!
— Вірші давно вже не пишу... Пишу прозу!
Мій співрозмовник — оригінальний поет... Та і в прозі встиг про себе активно заявити. А бач, вірші вже давно не пише. Може, вважає, що у прозі удасться сказати більш вдало і розгорнуто про щось важливе саме для цих нелегких часів.
Бо і поети — це ж схвильовані люди! Ну, хоча б тоді, коли вірші пишуться. Може, людина просто втомилася хвилюватися. Бо і причин для хвилювань немало. Але ж і проза — це теж хвилювання. І хвилювання вельми гаряче.
Однак після такої розмови усе ж виникає і більш спраглий і суттєвий інтерес до того, що пишуть ті творчі люди, які і нині кажуть для себе — ні, ще проза хай почекає... буду вперто вигострювати рими, щоб... бо і теми є такі, що їх не слід обминати.
А ось і нагода зручна, щоб інтерес, який виник, таки вдовольнити. Переді мною свіженький екземпляр канівського журналу “Склянка часу” (№103, тобто третій випуск за 2022 рік). На обкладинці досить оригінальний колаж, що у ньому... ну, таке враження... більше чогось поетичного, аніж чогось викликаного впливом прози. Хоча і та нещадна життєва проза, що її немало і у вируванні буднів, і у барвах на телеекранах, теж багато що продиктовує.
У журналі і моя публікація. Прозова. А у такому випадку завжди цікаво, а що ж надруковано чи поруч, чи неподалік. Чи навіть на віддалі, однак у одному і тому ж виданні. Бо це впливає на те, як будуть сприйняті твої власні творіння і читачами, і тобою самим, як автором.
І ось на одній з сторінок натрапляю на поетичну добірку Лілії Силіної. Це поетеса, чия творчість добре відома читачам, що не оминають своєю увагою журнал “Склянка часу”. І серед надрукованого мою увагу зміг привернути вірш, епіграфом до якого є рядочок... з Ліни Костенко.
Чому так?! Ну, можливо тому, що Ліна Костенко — це сильний лірик (ну, якщо слово сильний доречне саме у цьому випадку). І крім того у нашої славної поетеси є уміння так відтворити у своїх творах сторінки історії, що вони ніби живі постають перед тобою.
А вірш Лілії Силіної, про який іде мова, пронизаний неабияким ліризмом. А живемо ми нині... ну, так нам пощастило... у історичні часи. Отож і вірш цей по суті — лірика воєнної пори.
А рядок з Ліни Костенко, ніби і мирний, і спокійний, однак відчувається у ньому і драматизм...
А рядок такий —
Хочеться чуда і трішки вина...
Але ж є і певний перегук між епіграфом, переповненим ліризмом, і рядками вірша, де ліризму також немало —
|
|
Хочеться миру і трішки тепла. Чорного моря і білого танцю. Поряд з тобою прокинутись вранці І планувати всілякі діла. |
|
І ще такі рядки з того ж вірша —
|
|
Хочеться миру і трішки вина, кави чи чаю — чого заманеться... В злагоді, в спокої та у безпеці поряд з тобою й вода — дивина... |
|
Так, у рядках, приведених вище, нібито мирні реалії. Війна ніби за кадром. Але слова “хочеться миру...” свідчать переконливо, що це усе ж — лірика воєнної пори.
Видавництво “Склянка часу” намагається і в ці нелегкі часи, так би мовити, розворушувати літераторів до творчих пошуків. Постійно повідомляючи про нові конкурси, що у них можна узяти участь. Про нові видання, де можна було б обнародувати щось з свіжонаписаного. І тут активно виявляє себе перегук з рядками приведеного вище вірша.
Бо редакція журналу “Склянка часу” завершує нині свої звертання у листах до літераторів такими словами — “...з повагою та побажаннями мирного неба”.
Це побажання важливе у всі часи, однак особливо актуальне саме тепер. Але шлях до миру може бути і важким, і довготривалим.
ПІШОХОДИ ЖАРТУЮТЬ
Життя переповнене і немалими проблемами, і нібито дрібненькими питаннячками. І на них теж треба звертати увагу. Бо життя постійно перебуває у бурхливому вирі змін. Живеш нібито і не в мегаполісі, а у не такому вже і малому обласному центрі. Однак і не вибираючись на його найбільш гомінкі проспекти, не можеш не помічати — автомобільний рух за останні роки суттєво підсилився. А нам, пішоходам, треба рухатися теж. Бо і ми учасники руху. Бо і нам треба вирішувати власні проблеми. І при цьому, скажімо, переходити дорогу. З одного боку вулиці на інший.
А це бува і досить непростою задачею. Скажімо, підійшли ви до пішохідного переходу, ну, десь на перехресті. А там ще і світлофор. Здавалося б, що ж тут важкого?! Дочекався зеленого світла — та й іди. Але ж бува і так, що ні зеленого, ні червоного. А тільки жовтий колір. Тобто перехрестя, так би мовити, у цей момент нерегульоване. І світлофор, можна сказати, “поза грою”.
Ну, ніби у тебе, як у пішохода, повне право іти. Незважаючи на рух. Але ж потік автомобілів... оця стрімка хвиля скла, заліза і гуми... наближається настільки швидко, що дивишся на неї з певною осторогою. Та і розумієш, що у водіїв машин, які летять з не такою вже і малою швидкістю, нелегке завдання — бути готовим зреагувати на ті чи інші зміни у ситуації на дорозі. Отож і не хочеться їм теж ускладнювати життя. Тому іти і не поспішаєш. Дочекаєшся моменту, коли у швидкісному автомобільному потоці виникне, нарешті, пауза. І тоді йдеш.
А це надвечір ідеш з супермаркету. Треба було придбати хліба. І тут уже трохи інша ситуація. Пішохідний перехід там, де світлофора взагалі немає. Перехід розташований якраз посередині інтервалу між двома світлофорами, що таки упевнено функціонують. І сповідуєш ту ж тактику, про яку йшла мова.
Ось тоді і дивишся. Коли на світлофорах, що світять у далині, сяятиме червоний колір. Тоді рух стане менш жвавим і значно спокійнішим. І тут...
Раптом чуєш чийсь жіночий голос. Голос енергійний і рішучий:
— Та чого ж ви стоїте?! Ідіть за мною швидше...
На всяк випадок глянувши, чи не занадто рясний автомобільний рух у цю мить, поспішаю за жіночкою, що озвалася. І виникає думка — ну, звісно ж... в умовах війни живемо... отож повітряні тривоги... люди звикають до небезпеки і стають у потрібний момент значно рішучішими.
Доходимо до середини проїжджої частини вулиці і тут... І тут... вельми рішуча і енергійна жіночка напівжартома, напівсерйозно... ну, ніби пояснює... чи собі самій... чи мені, як тимчасовому спільнику щодо переходу, який здійснюємо разом. І звучать такі, досить несподівані слова:
— Ну, не стане ж... хтось, хто їхатиме... давити зразу двох!
І ти починаєш розуміти, що і дуже рішучі жінки виявляють у теперішніх умовах певну обережність.
На відео: список відтворення про російське вторгнення "Радіо Свобода України".
ДО ТОГО Ж ВИСНОВКУ
Нині передачі авторитетних радіостанцій набувають і відеобарв. Одна з передач “Радіо Свобода”, відеозапис, якої приведений у інтернеті, звернула на себе увагу. Мова там йшла про російських ув'язнених, що їх мобілізовували на війну з Україною. Ведучий програми задавав питання правозахисниці, що представляла організацію, яка опікується долею ув'язнених у Росії.
Ця жіночка добре знала розглянуту тему та і була досить небайдужою до того, що знала. Однак назва згаданої організації була дуже вже промовистою і соковитою — “Русь сідящая”!
У передачі говорилося про те, що спочатку помітна частина ув'язнених спокусилася на оголошену мобілізацію. Але потім, ледь встигли так звані мобіки вступити у бій, як у них зразу ж почалися втрати. Така інформація миттю проникала і крізь тюремні стіни. Отож після таких повідомлень люди розібралися, що й до чого, і на подібні заклики уже ніхто з ув'язнених не купувався. Бо зрозуміли, що легкої прогулянки не буде. Що це буде не якийсь там військовий туризм, а реальна небезпека. І, врешті, вже ні заклики, ні прихований тиск на ув'язнених не діяли.
Ось так. У людей, що ними опікується організація “Русь сідящая”, відбулася суттєва переоцінка ситуації і вони зробили для себе відповідний висновок.
Отож варто сподіватися, що можливо до подібного висновку, врешті-решт, прийде і Русь, яку... ще не встигли посадити.
На відео: концерт Віктора Шпортька у двох частинах.
А ЛЮДИ ЛЮБЛЯТЬ І... ШПРОТИ
Згадуються часи так званої перебудови. Ціни тоді стрімко росли, але ж, скажімо, газети люди уперто купували. Бо телеканалів було небагато і на сторінках газет друкувалася програма передач. І ось одного разу, читаючи вищезгадану програму, помічаю там і таку передачу — співає... В. Шпротько!
Ну, певна річ, я відразу ж збагнув — у програмі... кричуща помилочка. І співатиме не В. Шпротько, а... В. Шпортько! Такого співака як Віктор Шпортько, і знали, і любили в Україні. Ну, а творча фантазія трішечки домалювала картину: мабуть, працівник, що набирав програму передач, був неабияким любителем шпротів, а часи нелегкі... ціни високі... що і мимоволі підштовхнуло до помилки.
До речі, Віктор Шпортько виступав колись у Черкасах. Щоправда, у цьому концерті брали участь й інші виконавці. Слід сказати, що і син співака, Олексій, (і, мабуть, під враженням від виступів батька!) теж став співаком. Щоправда, не таким відомим, а все ж...
До речі, зазирнув нещодавно до супермаркету і помічаю, що ціни на консерви зі шпротами... суттєво зросли. І якщо запис передачі з виступом співака зберігся, то... і помилки у телепрограмі, певна річ, можливі.
На відео: The Beatles. "Yellow Submarine".
ПРО ПІДВОДНИЙ ЧОВЕН
А це загалом дуже цікава тема — нарешті, дізнатися, а про що ж співають у пісні, що її ти чув не раз, відомий співак чи уславлена рок-група. У журналі “Всесвіт” було вже кілька публікацій з перекладами пісенних віршів, на основі яких створювались добре знані у світі хіти.
Ось і помічаєш у номері №5-6 цього видання за 2017 рік добірку перекладів пісень “Бітлз”. І серед перекладів, здійснених Андрієм Пермяковим, знаходиш слова давно знайомої пісні. У пісні цій зокрема і такі рядки.
|
|
“В підводному човні” У містечку, де я ріс, І ми сіли й попливли, Живемо ми в жовтому човні, |
“Yellow submarine”In the town where I was born So we sailed up to the sun We all live in a yellow submarine |
Згадується початок восьмидесятих. І ми, четверо молодих інженерів, що працювали у науково-дослідному інституті, частенько збиралися у гуртожитку на свято. Спілкувалися і співали. Зокрема і цю пісню.
Точніше, співали цю пісню Славко і Володя, а ми з Сашком, бо слів пісні не знали, їм активно підспівували. Співали пісню у перекладі українською. Але текст перекладу був зовсім іншим.
Пісня британського квартету у невідомо чиєму перекладі була пронизана українською жартівливістю і попри своє британське коріння сприймалася мало не як пісня наша, і до того ж — народна. А втім говорити, що у невідомо чиєму перекладі, мабуть, і не слід. Славко і Володя інженерну освіту отримували у Львові. І, мабуть, там з цією піснею і познайомилися. Знаєте, як це буває у студентському середовищі: почув пісню з чиїхось уст, пісня сподобалась, переписав слова і акорди і... вже пісню під гітару співаєш сам. Отож можливо цей варіант перекладу мав, так би мовити, львівське коріння.
Повний текст його я не пам'ятаю, однак усе ж декілька рядків з нього не могли не врізатися у память —
|
|
Як у нашому селі Я і кум — на жовтому човні! |
|
Хто був автором цього більш вільного (однак жартівливішого і гумористичнішого!) варіанту перекладу — ну, цього не знаю... Та, мабуть, цього не знають і мої знайомі, Слава і Володя, що так завзято і усміхнено виконували пісню — нашою солов'їною мовою... Та нині (вже років через сорок після того, як я почув цей україномовний варіант пісні) усе це згадується з особливою теплотою.
Бо нині війна... І саме Британія є одним з найпослідовніших союзників України у цьому протистоянні.
Матеріали люб'язно надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше оповідок зі збірки "З письменницького зошита" від Володимира Даника:
"Інколи пишуться різні за характером нотатки – роздуми, спомини, жарти… І ти ще не уявляєш, а у якій же формі це потраплятиме на очі читачу. Але потім щось, написане у той чи інший час, раптом... ніби об’єднується у якусь ще не зовсім зрозумілу для тебе спільноту. Ось так у мене і з’явився цикл «З письменницького зошита»..." (Володимир Даник)
Читайте також на нашому сайті:
