Картина художника Миколи Куценка.
Галина Мирослава
НЕ ЗА ДЕРЖАНЦЕ
(історичне оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Малою дитиною я завжди брав ложку не за держанце, як належить, а за черпу. Наді мною підтрунювали, але якось так, що не підранювали, ніби вичікуючи, що колись та й доумлюся. Тато все повторювати любив: “Дайте мацьопі цьопку часу. Не боркайте, як хочете, щоб з нього щось путнє вийшло”. Не знати, чи що путнє вийшло, а от життя мені та звичка врятувала.
Чуєте, лебеді греготять над плесом. Гущак за ними бачите? Так, старий уже, пожовчений. Він навіть взимку, хоч і поборошниться, з-поміж гілля брезкинить. Дитиною я в його черпі переховався. Те місце мені горнцем стало. Пригорнуло. Вибрав би іншу місцину — одкриту, рівну, — не жив би.
Ніхто й понині не знає, як то сталось, але коли ті, не дай Боже знову, “визволителі” були на підході до нашого села, хтось із лісу пальнув і влучив у їхнього, зовсім молодого та незграбного солдатика. Ким була та дитина для них? Сімнадцятку, кажуть, заледве мав. Найвправнішим солдатом, сином полку, другом, братом? Цього ніхто тепер не скаже, та село вони вирішили покарати, знищити, прирікши усіх нас на смерть.
Це вже не вдасться забути, завічнилось. Воно ж бо як — до старого навернеш, зачнеш навіть пахнути, як пень трухлий, в спогади підеш, заглибнеш, на очах задревнієш, станеш розсипатися, як ото я… Вони, тільки-но до села підійшли, своїх надіслали папір про комендантську годину виголосити. Наказ той привселюдно з піною люті на губах викричали. Заборона була на власний подвірок виходити, тим паче на город чи вулицю. А наш Орчик, найменшенький серед нас, молока просив, не вгавав. Кричав вереском, заходився, серце виймав. Ні ми, ні неня не могли ради дати, вспокоїти. Не вдавалось. Мати у відчаї, малюка рятуючи, підхопила його на руки та до дверей, поволі прочинила — і вже за порогом.
Зірка наша доброю корівкою була, молочливою. Я, коли до неба очі підводжу, завше бачу, як неня з перестрахом двері одчиняє, аби до хліва вийти, він був майже при хаті, та до корівці, видоїти, руки їй тремтять і груди рухаються. Не встигла. Ми хіба скрик дикий почули. Один. Останній, либонь. До вікна кинулись — замість грудей, що закривавленим м’ясом на землі лежали, як кров бризкає з вирви на тілі побачили. Коли б не згадував, трясуся. Нас зі старшим братом до самих кісток пробрало, ми втерпли на мить, поніміли. А вже через лічені хвилини страх напруго підхопив нас з місця і ми, мовби змовившись, дризнули та й на стрих один за одним подерлись, не оглядаючись, начисто забувши, хто ми та що ми, та про те, що там, на подвірку, братик меншечкий, далебі, гадаю, тому, що він, як і неня, вмовк тоді, мов назавжди. А міг ще живим бути… Через комин, намагаючись не шарудіти, вибрались на дах. І тихо, зміями сірими вигинаючись, кольору нашої ґонти, поповзли до того краю, де росла ще дідова черешня. У ній можна було переховатись — у тій заглибині, яку гілки утворили після того, як дідуньо одним махом сокири спинили стовбур гнатись вгору, на двох тамтечки цілком вистачало місця. На наше щастя, нас ніхто не помітив. Аж коли ми, насидівшись, зачали спускатись додолу, вже при самій землі я зненацька голосно перечепився. Тут нас і зауважили. Закричали. Ми, не тямлячи себе, мчали з усіх сил. Услід нам гарчали, а коли ми відірвались ще більше, пустились стріляти. Бухкало з різних боків. Та нас несло, ми не керували собою, один страх все в свої руки взяв.
Куля таки досягла мого брата. Він упав, а мої ноги не давали мені спинитись, коли ж підкосились, я поплазував з такою швидкістю, що міг би випередити не одного бігуна. Уже як застряг у черпі, неподалік чую: “Здєсь єво всьо равно затянєт, пашлі. Падохнєт, сволачь”.
Що потім було, згадати не можу. Мислю собі, звалився я в сон. Отямився від диму зусюди. Визирнув. Дивлюсь — село вигорає, вогонь як ножами шматує. Тріщить солома на дахах, худоба реве, люди зойками заходяться — можна було зумати. Невдовзі побіля мене самого трава загорілася, попри те мене не зачепило — ця місцина завжди залишалась вологою. Пообпікало до болю, та то пусте. Зажило, забулось.
Я з родини один вижив. З усього села мало хто вижив. Хотів було свою худобину знайти – та де там… Живцем згоріла. Наша хата, як зараз пам’ятаю, вирізьблена була, з когутиками над дверима. Я від діда не встиг навчитися, сам робив — грубо виходить. Не чую деревину, хоч наш рід тим і славний був. Мені весь час паленим пахне. Дідуньо теслею були. І таким-от заввишки, як ти…
Стривай… Боком повернись, чоловіче. Та ти ж на Ореста схожий. Викапаний. Як тебе менувати? З нашого села, кажеш, тебе забрав, коли все горіло? То той, що в неньку стріляв, тебе до себе забрав? Був тобі за батька?..
Картина художника Миколи Куценка.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
