На відео: канал "Світлиця" — про письменника Павла Ключину.
На відео: Павло Ключина. «Комусь курличуть журавлі».
На відео: Павло Ключина. «Україна».
Володимир Даник
ХАРКІВСЬКІ СМІШИНКИ
Отож... черговий Міжнародний літературний конкурс, проведений канівським видавництвом “Склянка часу”. Цього разу конкурс проводився з нагоди 110 років від дня народження Павла Ключини (1914-1972) українського поета, прозаїка, байкаря, журналіста, педагога.
Фігура це до певної міри таємнича. Цього автора згадували не раз серед українських байкарів. Але творів його читати не доводилось, і його книги мені до рук не потрапляли. Але у “Віснику...” вищезгаданого конкурсу можна прочитати досить грунтовну публікацію Олександра Апалькова, присвячену Павлу Ключині.
Виявляється, цього автора свого часу помітили і Максим Рильський, і Остап Вишня. А процитовані у статті Олександра Апалькова твори та уривки творів Павла Ключини переконують, що такого неординарного поета забувати ніяк не можна. Та його і не забули. І сам факт проведення конкурсу, присвяченого поету, про це свідчить. Згадують його при проведенні конкурсів, то згадають і при виданні книг.
Звичайно ж, книги Павла Ключини виходили у радянські часи. Але твори помітних авторів треба не тільки видавати, а і перевидавати. Щоб і читачі нової епохи могли ознайомитися з тогочасними творами, які не втратили за плином часу, як це частенько трапляється, свого впливу і своєї вартісності.
У конкурсах, що проводяться “Склянкою...”, є автори, що беруть участь у таких літературних змаганнях уперше. А є літератори, що тобі, як члену журі, уже до певної міри відомі. Скажімо, Іван Сумирний подавав на конкурси, що проводилися раніше, твори різних жанрів. Однак тяжіння цього автора до соковитого українського гумору було досить відчутне.
Здебільшого на конкурси “Склянки...” подають або щось віршоване у кілька строф або не надто об'ємну прозу. Коли ж твори короткоформатні, то їх може бути кілька від одного учасника. Скажімо, добірка афоризмів чи кілька коротких притч.
У Івана Сумирного цього разу подані короткоформатні витвори. Ну, можна сказати, смішинки. Але є і несподіваний та вдалий хід, так би мовити, при презентації творів. Адже ці смішинки об'єднані спільною назвою — “Сентенції діда Петра”.
Треба сказати, що для учасників конкурсу причетність до цього змагання виявляє себе і у публікації поданого твору чи творів у конкурсному “Віснику...”. І для когось з учасників ця публікація може бути і першою. Що є, безперечно, подією і радісною, і відповідальною.
Звичайно ж, гумор кожного автора живиться різними джерелами. Це і фантазія самого прозаїка чи віршотворця. Це і щось почуте у гущі народу. Це і щось колись вичитане, однак творчо переосмислене. Але у цьому випадку в нашій уяві виникає відразу ж образ оповідача — діда Петра, людини, що їй нелегкий досвід не заважає і замислитись над навколишніми подіями, і усміхнутись обставинам, що виникають. І це ніби об'єднує різні за тематикою смішинки у щось хвилююче і цілісне.
Читаєш приведені у “Віснику...” смішинки, і мимоволі виникає питання — а звідкіля ж цей автор, що йому удається ось так гостро, приперчено, відчайдушно жартувати? Виявляється, автор з Харкова. А прослуховуючи новини, можна було не раз дізнатися про те, що саме по Харкову у останній час відбувалися жорстокі обстріли від окупантів.
Але повернемося до вищезгаданих смішинок. Ось, наприклад, смішинка на побутову тему. Бо побут нині — це важливо! Бо побут нині — це виживання. Тому і в теми цієї немало гострих граней.
Купив чоловік в АТБ лоток яєць.
Йшов додому.
Підсковзнувся. Впав.
Дома жінка почала лаяти.
Мала дочка, аби не слухати, пішла з хати.
Йде вулицею.
— Ну, як там вдома? — запитує її сусід.
— Та мати гризе батька за яйця.
А ось наступна смішинка ближча до афоризму. І про що ж саме тут ведеться мова, який зміст вкладено у слова?! Може, тут сказано про таку гостру соціальну проблему, властиву багатьом країнам — як корупція...
Коли живеш біля корита, можна заводити і своє корито...
А ось смішинка, що її темою є життя особисте, життя сімейне. Бо і подібна тема може хвилювати. І ця смішинка теж гостра і приперчена.
— Сарачка, я больше так не можу, давай розведьомся.
— Ізя, так не пойдьот. Ти мєня брал вдовой, вдовой і оставіш.
А ось наступна смішинка ближча за духом і настроєм до притчі. Бо змушує не тільки усміхнутись, а і замислитись над багатьма серйозними речами. Бо є у ній і щось властиве теперішнім часам, і щось позачасове.
— Перекрийте сарай, діти.
— Та Вам вже, батьку, 87 років.
— Я, діти, буду помирати, гляну — сарай перекритий...
Отож завершуючи, можна підкреслити, що таки є у харківського гумору і свої барви, і своє бачення світу. І це робить його гострим і життєствердним саме тепер, коли по Харкову гатять бомбами і ракетами. І це було властиво йому і раніше — у більш давні і спокійніші часи.
А пошук у цьому напрямку автор, що про нього йде мова, міг би і продовжити, і це могло б вилитися, як у більш розлогу добірку з тією ж назвою, а то і (а чому б не помріяти!) у відповідний розділ у майбутній книзі.
Спеціальне видання: К., 2024, 200 с.
Матеріали люб'язно надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читайте також на нашому сайті:
