Гуцало Євген Пилипович – український кіносценарист, журналіст, а також поет і прозаїк доби течії «шістдесятників» у національній літературі. Дитинство видатного письменника пройшло у селі Старий Животів на Вінниччині у родині сільських інтелігентів. Батьки присвячували достатньо часу для розвитку та навчання хлопця. Тож, після закінчення середньої школи з відзнакою, він подався до столиці здобувати вищу освіту. Однак, мрія стати журналістом здійснилася не одразу: не пройшовши занадто великий конкурс до Київського університету, через рік йому вдалося почати навчання у Ніжині та цілком поринути у вир літературної творчості. Період активної творчої діяльності припав на т. зв. «хрущовську відлигу», завдяки чому автор міг майже безперешкодно, без суворої радянської цензури минулих років, друкувати збірки оповідань («Яблуко з осіннього саду», «Скупана в любистку», «Хустина шовку земного», «Запах кропу»). Як молодого перспективного літератора, його запрошують у складі делегації до Франції, а його ім’я стає відомим не тільки на теренах Батьківщини, а й за її межами. Однак, в державі настає період застою, що безперечно відображається і на творчості письменників. І лише за часів «українського відродження» відбувається деякий творчий сплеск. Останні роки життя Євген Гуцало страждав на тяжку хворобу. Він пішов від нас на початку липня 1995 року.
-----------------------------
"Сьогодні важко сказати, коли я почав писати: здається, я писав завжди." (Євген Гуцало)
-----------------------------
До збірки Євгена Гуцала увійшли такі вірші: "Без дороги ходить дощ", "Великий трудівник", "Ворона з Лісабона і Крук із Прилук", "Говорило мило з шилом", "Дві лисички — дві сестрички", "Знов прийшла на землю", "Їжачиха і їжак", "Качка", "Лис зустрів у лісі лиса", "Мамо, стало холодно", "Осінь", "Павучиха з павуком", "Синя скриня", "Фонтан", "Цар Горох і хлопчик Ох".
"— Як тебе звати?
— Калина.
Любомир здивовано зводить брови й перепитує:
— Може, Килина?
Усміх сонячним зайчиком спалахує на губах у дівчини:
— Ні, Калина... Хіба не чув такого імені?
— Хто тебе так назвав?
— А батько з матір'ю. — Та й, поспішаючи вибалакатися, так і сипле лункими словами-дзвониками. — Я була маленька, то не пам'ятаю, як вони мене називали. Ми сюди приїхали з Чорнобиля, я тепер живу у баби Явдохи..." (Євген Гуцало)
"Добре дихалося зранку в старому дубовому лісі. Повітря пахло зволоженим листям, воно голубіло між стовбурами, і далина над верхівками дерев була кришталево чиста, кришталево дзвінка. Юрко йшов по стежині, що пролягала між заростями кінського щавлю, що світилася білим піском поміж великими, із тремткими краплинами в жолобках, лопухами, і в його душі було так само ранково й прохолодно, як у літньому лісі. Радів, що сьогодні таки проснувся вчасно, що не очікував ні на батька, ні на матір, а подався сам до річки, щоб порибалити..." (Євген Гуцало)
Оповідання Євгена Гуцала: "Дениско і відьма", "Пригоди літнього дня", "Пригоди осіннього дня", "Пригоди зимового дня", "Ласун", "Камінчик, знайдений в садку", "Зелений папуга". Ця книга Євгена Гуцала "Дениско" - це оповідання про хлопчика Дениска, який жадібно пізнає і вбирає в себе розмаїтий навколишній світ. Коло його інтересів надзвичайно широке: його чарує природа, він відкриває для себе таємниці з життя звірів, птахів і рослин. Цікавиться хлоп'я і трудовими буднями односельців. Дія в цих оповіданнях відбувається у 50-х роках минулого століття.
"Не все те забулось, що було змалку. Пригадую, як біля церкви, на яку богомільні баби обернули звичайну сільську хату, почепили на поперечці поміж двох стовпів тракторне колесо замість дзвона. Пригадую, як ще малими дітлахами по синьо-рипучих снігах ходили колядувати, і нам виносили спечені з меляси та цукру гіркуваті солодощі, або пиріжки з печеними буряками, або ж просто спускали собаку з цепу...." (Євген Гуцало)
"Він прокинувся й нащулив вуха: у вогкому струмені вітру долинав сухий, різкуватий звук. Звук летів знизу, від річки. Лось звівся, тепер його постать чітко вималювалася в удосвітніх сутінках. Це був великий звір з широкими грудьми, які легко здималися од дихання. Його роги нагадували осінній низькорослий кущ, із якого обнесло листя. Лось знав, що то тріщить стара гілляка на дубі, всохла, кощава; їй давно вже б треба впасти, а вона не падала, з дивною впертістю тримаючись за стовбур. Він те знав, однак це не заспокоювало, і тривога в крові, спершу слабка і майже невловна, дедалі густішала, й від того шкура на грудях здригнулася раз, а потім іще. Струмінь вітру доносив запах річкової криги, в ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудіння прив'ялих стеблинок, які пускалися вскач по впалому листю, але над усім цим линуло знеможене, схоже на зітхання порипування гілляки..." (Євген Гуцало)
"Женя повертався зі школи. Двірники кололи на асфальті лід, дрібні крижинки вилітали з-під ломів і, виблискуючи гострими крайками, по коротких або довших дугах перелітали в повітрі. Сонце дивилося на місто радісно й доброзичливо, широко всміхаючись. І та усмішка випромінювала стільки тепла, що крижані скалки танули, підтікаючи свіжою водою, а по димно-сизих бурульках, що висіли на ринвах, котилися дзвінкі холодні краплі. Жені було весело. Він розмахував стареньким портфелем, з якого виглядали зошити та книжки, і, озираючись по боках, щось галасував. Женя галасував про те, що двірники рубають лід, що в струмках, які течуть уздовж тротуарів, купаються смішні та хмільні горобці, поскубуючи лакованими дзьобиками кожну пір'їнку на собі. Він галасував щось і про тих зустрічних дівчаток, які проходили мимо в розстебнутих пальтах, з грубуватим рум'янцем на щоках; зараз вони здавалися йому ще більш дивакуватими й гідними зневаги, ніж будь-коли. І раптом Женя зупинився..." (Євген Гуцало)