"Сім'я дикої качки", оповідання (Євген Гуцало)


Євген Гуцало

СІМ’Я  ДИКОЇ  КАЧКИ

Оповідання

 

Євген Гуцало, Сім'я дикої качки, оповідання, читати та завантажити

 

Завантажити збірку оповідань Євгена Гуцала "Сім'я дикої качки" (djvu.zip)

Завантажити текст оповідання Євгена Гуцала "Сім'я дикої качки" (txt.zip)

 

 Добре  дихалося  зранку  в  старому  дубовому  лісі. Повітря  пахло  зволоженим  листям,  воно  голубіло  між  стовбурами,  і  далина  над  верхівками  дерев  була  кришталево  чиста,  кришталево  дзвінка. 
Юрко  йшов  по  стежині,  що  пролягала  між  заростями  кінського  щавлю,  що  світилася  білим  піском  поміж  великими,  із  тремткими  краплинами в  жолобках,  лопухами,  і  в  його  душі  було  так  само  ранково  й  прохолодно,  як  у  літньому  лісі.  Радів,  що  сьогодні  таки  проснувся  вчасно,  що  не очікував  ні  на  батька,  ні  на  матір,  а  подався  сам до  річки,  щоб  порибалити.  Вудочка,  як  великий промінь,  лежала  на  його  плечі,  вудочка  обіцяла такі  радощі,  що  в  передчутті  їх  Юркові  хотілося не  йти,  а  бігти,  не  мовчати,  а  співати.
Не  втримався,  щоб  не  крикнути.  «А-а-а!» — легко  й  сріблисто  вирвалося  з  грудей,  покотилося  колесом  по  стежці  й  погасло  в  гущавині попереду.  Ліс  на  хвилю  заслухався,  а  потім  зразу  і  збайдужів.  «А-а-а!»  —  вже  лункіше  крикнув він,  і  тепер  навколишня  тиша  немов  кинулася стрімголов  увсібіч,  перелякана  і  тремтяча,  а  ліс уже  з  більшою  увагою  подивився  на  нього. 
«А-а-а!»  —  закричав  на  повні  груди  хлопець,  і голос,  наче  вибух,  порскнув  угору  й  по  боках,  а Юрко  зостався  в  пустці,  яка  все  збільшувалась, бо  грім  одкочувався  все  далі  й  далі,  поки  весь ліс  перетворився  на  величезну  пустку.
В  дзеркало  ріки  дивилось  і  не  могло  надивитись  на  себе  небо.  Юрко  закинув  вудочку,  і  поплавець  хитнувся  посеред  блакиті.
На  нього  зразу  ж  сів  метелик,  із  жовтими плямами  на  крильцях,  і  -довго  сидів,  поки  по воді  побіг  вітерець  і  поніс  того  метелика  геть-геть  на  середину.  Як  добре,  як  щасливо  було Юркові!
Гуп-гуп-гуп!  —  почулося  за  спиною,  і  всі  думки  розлетілися,  як  сонячні  зайчики.  Він  озирнувся  —  й  не  помилився  в  передчуттях:  Тося  таки  прийшла  слідом  за  ним,  як  і  обіцяла  звечора. 
Він  демонстративно  відвернувся,  не  бажаючи вступати  з  нею  ні  в  які  розмови,  а  вона,  відчуваючи  свою  провину,  зовсім  тихо  присіла  неподалік.  Тепер  і  сама  не  рада,  що  прийшла,  бо  сподівалась,  що  Юрко  стріне  привітно,  а  він...
Отак  довгенько  не  розмовляли,  хоч  хлопець уже  й  перестав  гніватись.  А  вона,  не  зважившись  повернутись  і  піти  одразу,  тепер  почувалась  ніяково  й  пригнічено,  її  засмучувало  й  те, що  Юрко  нічого  не  зловив.  Якби  зловив,  то  почав  би  радуватись,  і  тоді  вони  б  якось  помирились.
—  Ти  ж  знаєш,—  мовив  нарешті  Юрко,  — що  риба  боїться,  коли  багато  людей.
—  Так  уже  й  багато  тут,—  буркнула  вона.
—  Це  через  тебе  не  ловиться,  —  таки  допік він.
Проте  вона  не  хотіла  згодитися  з  тією  несправедливістю:
—  То  ти  такий  умілець!..
Юрко  почав  сопти.  Він  таки  недавно  приїхав із  міста  в  гості  до  бабусі,  але  вже  встиг  кілька разів  посваритись  і  помиритись  із  Тосею.  Вона з  першого  ж  дня  прив’язалась  до  нього,  весь  час намагалась  бути  в  його  товаристві,  не  спускала з  нього  очей.  Спочатку  Юркові  подобалась  її увага,  але  скоро  та  увага  стала  надокучати  й заважати.
Нічого  не  піймав.  А  вину  таки  найшов  на  кому  вимостити:
—  Через  тебе  все!
Тося  й  не  думала  здаватись:
—  Ти,  мабуть,  черв’яка  не  тим  боком  стромляв  на  гачок,  а  на  мене  звертаєш.
Поверталися  од  річки  вдвох,  хоч  Юрко,  йдучи  з  порожніми  руками,  хотів  би  повертатися сам,  без  свідків.  Повітря  посухішало,  блакить між  стовбурами  зблякла.  Тося  назбирала  зеленцю  й  хотіла  вгостити  Юрка,  але  той  відмовився. 
Через  кілька  кроків  не  втримався  —  сам  нарвав  і  почав  ласувати.
—  Колись  ми  з  батьком  піймали  були  сома,  — збрехав  Юрко,  бо  батько  тоді  ходив  рибалити без  нього  і  зловив  тільки  великого  коропа,  а  не сома.  —  Півтора  пуда  заважив.
—  Та  ну?!  —  здивувалася  Тося.
Юркові  було  приємне  її  захоплення,  а  тому вигадував  далі:
—  А  як  тельбушили  його,  то  всередині  знайшли  краснопірку  на  кілограм.
—  Ге?
—  І  вона  ще  була  жива!
Насправді  ж  ту  краснопірку  батько  зловив іншим  разом,  і  також  без  Юрка.  Але  здогадатись  про  все  це  Тося  не  могла,  вона  тільки  вигукнула  зачудовано:
—  Ти  бач!
Хлоп’яча  уява  й  далі  вела:
—  Якось  до  нас  у  місто  приїхав  пересувний зоопарк.  Там  були  леви,  жирафи,  макаки,  вовки,  лисиці,  а  також  крокодили.  Одного  разу маленький  крокодил  десь  пропав...  То  я  його в озері  на  вудку  через  день  зловив!
Але  спостерігши,  що  вона  не  поспішає  захоплюватись,  а  тільки  недовірливо  дивиться, взявся  глузувати  з  неї:
—  Це  я  набрехав,  щоб  побачити,  чи  ти  розумна...  Мене  ніхто  ніколи  де  обдурив  іще  й  не обдурить.
—  Тс-с-с,  —  зашепотіла  раптом  Тося,  не  слухаючи  його  й  приклавши  палець  до  вуст.  — Подивись  ген  туди!..
Поміж  кущами  йшла  качка,  а  за  нею  —  цілий  виводок  каченят.  Спершу  Юрко  подумав, що  то  свійські,  але  з  того,  як  качка  витягувала шию,  як  сторожко  озиралась,  якими  дрібненькими  полохливими  клубочками  котились каченята  по  землі,  зрозумів,  що  то  дикі.  Щойно  вони  сховалися  за  кущем,  як  Юрко,  кинувши  вудочку,  стрімголов  шугнув  уперед.  Сіра качка,  помітивши  небезпеку,  скрикнула  і  разом  із  каченятами  дременула  в  траву.  Проте Юрко  й  не  думав  одставати.  Він  тільки  побоювався,  що  виводок  ось-ось  добіжить  до  річки, плесне  на  воду  —  і  втече.  Тому  забіг  наперед, відрізаючи  їм  дорогу  на  берег.  Качка,  не  наважуючись  покинути  малечу,  не  злітала  в  повітря,  вона  кидалася  то  туди,  то  сюди,  захищаючи  їх.  Каченята,  стомлені  й  перелякані, збилися  під  ліщиною.  Коли  Юрко  кинувся  до них,  розставляючи  руки,  щоб  вони  не  повтікали, качка  злетіла  вгору.  Хлопець  поспіхом  узявся ховати  каченят  за  пазуху.  Одне...  Друге...  Од річки  долетів  розпачливий  материн  крик.  Третє  відважилось  тікати,  але  в  високій  траві  заплуталось,  і  його  також  посаджено  за  пазуху. 
Зовсім  близько  пролетіла  качка,  сіла  на  землю, пробігла  в  напрямку  до  дітей,  —  і  знову  зірвалася,  гнана  страхом  і  розпукою.  Четверте  й п’яте  також  одважилися  на  втечу,  але  й  на  них чекала  неволя.
—  Що  ти  з  ними  робитимеш?  —  запитала  Тося.
—  Це  дикі!
—  Випусти,—  сказала  Тося,—  бо  вони  повмирають  без  води.
—  І  що  ти  тямиш?  —  напосів  на  неї  Юрко.  — Я  їх  доглядатиму  й  приручу.
Знову  долинув  крик  сірої  качки,  але  нітрохи не  схвилював  Юрка.  Дрібнота  терлася  в  нього за  пазухою,  лоскотала  тіло  дзьобиками,  крильцями,  ніжками,  —  його  аж  холодок  пронизував од  того  лоскоту.  Не  пощастило  наловити  риби, то  має  ген  цілісінький  виводок.  Жаль  тільки, що  качку  не  додумався  зловити,  —  ото  було  б про  що  розповідати.  Уявляв,  як  повезе  каченят у  місто,  як  показуватиме  товаришам,  як  вони заздритимуть.  Ішов  —  і  пританцьовував.  Оля-ля-ля!  Тра-ля-ля!..  Який  він  меткий  і  проворний.  Оля-ля-ля!..  А  Тосі  було  сумно...  Може,  й справді  даремно  побоюється,  а  Юркові  вдасться їх  доглянути  й  приручити?..  У  її  вухах  стояв отой  качиний  крик,  довго  ще  стояв,  навіть  тоді, коли  вони  вийшли  з  лісу  й  через  городи  йшли до  хати.
Юрко  випустив  каченят  у  великий  ящик.  Спочатку  порозбігалися  в  кутки,  а  потім  збилися докупи.  їхні  малесенькі  очі  були  схожі  на  голочки  гострого  суму.  Тулились  одне  до  одного,  ніби в  близькості  шукали  порятунку.  Юрко  налив  у черепок  води,  але  жодне  з  них  не  підступило  до черепка.  Тоді  він  брав  їх  по  черзі,  стромляв  дзьобик  кожного  у  воду,  щоб  пило.  Каченята  пручались,  краплі  стікали  по  шиях,  але,  мабуть,  щось потрапляло  і  в  горло.  Поблизу  ящика  почала кружляти  кицька,  але  Юрко  нагнав  дрючком. 
Півень,  відчуваючи  тривогу,  ходив  попід  ворітьми  й  гортанно  покрикував.  До  каченят,  здається, все  те  не  доходило,—  вони  були  полонені  розпачем.  Юрко  приніс  вареної  картоплі,  але  вони  й не  торкнулись.  Думав,  що  клюватимуть  пшоно, а  й  пшоно  їх  не  привабило.  Поступово  ставали все  млявіші,  в’яли,  як  рослини  в  спеку.  Юрко  не сподівався,  що  так  зразу  вони  стануть  нецікаві. 
Ще  трохи  позазирав  у  ящик,  а  потім  вирішив:
—  Вони  бояться  нас.  Коли  ми  підемо,  то  й наїдяться,  й  нап’ються.
Тося  мусила  піти,  плекаючи  надію,  що,  може, й  справді  похоробрішають,  коли  залишаться  самі.  Вона  хотіла  податися  разом  із  Юрком,  щоб слухати  його  розповіді  про  місто,  про  те,  чого їй ніколи  не  випадало  бачити.  Коли  була  з  Юрком, то  здавалося,  що  на  неї  падає  чарівне  світло  його  знань,  що  вона  за  якийсь  час  переселяється у  той  світ,  який  постає  з  його  розповідей.  Проте  Юркові  набридло,  щоб  за  ним  цілісінький день  тінню  волочилось  оце  дівчисько,  —  і  він сів  на  велосипед  та  й  утік  до  хлопців.
Тося  залишилася  сама.  Спочатку  сиділа  під хатою  й  намагалась  помітити,  як  сонячне  проміння  падає  на  землю.  Але  так  нічого  й  не  помітила.  Потім  із  кленового  пагінця  вирізала свистки,  але  всі  вони  свистали  не  так,  як  той, учорашній,  який  грав  тоненьким,  наче  аж  зеленим  звуком.  Притулилася  до  берези,  що  росла  на  їхньому  обійсті,  хотіла  підслухати,  про що  шумить,  але  сьогодні  чомусь  береза  крилася від  неї,  не  бажала  повідати  своїх  думок.  Ну,  чого  ж  це  їй  ниньки  не  дається,  все  тікає  од  неї, наче  змовилося?
Стало  гірко  Тосі,  гірко.  І  тут  пригадала,  як вставала  раненько,  як  ішла  назирці  за  Юрком, і  в  недоброму  передчутті  стислося  її  серце.  Через  садок  майнула  на  сусідський  двір,  до  ящика,  а  каченята  вже  деякі  лежать  на  траві,  а деякі  ледве  голівки  тримають.  Вона  на  них  водою  прискати,  вона  їх  трусити,  але  хіба  це  поможе?  Не  тямлячись,  хапала  їх  і  ховала  за  пазуху.  Вони  діткнулися  зів’ялими  тільцями  її грудей,  але  не  ворушились.  Через  городи  —  в ліс.  А  потім  отією  стежкою,  по  якій  ішла  назирці,  —  до  берега.  Дуби  співчутливо  поглядали  на  неї,  ніби  хотіли  допомогти.  Тільки  кущі перепиняли  дорогу,  тільки  кущі  шмагали  по литках,  ніби  мстилися  невідомо  за  що.
Неслухняними  руками  витягувала  з-за  пазухи,  опускала  на  воду,  благала  душею  й  очима: попливіть!  попливіть!  попливіть!  Але  вони,  як квітки  кульбаби,  простилались  на.  воді,  яка  їх не  оживляла  й  не  оздоровляла.  Виглядала  з усіх  боків  дику  качку,  кликала  її  так,  як  свійську:  «Тась,  тась,  тась!»  —  але  й  качка  не  припливала,  мабуть,  із  горя  далеко  залетіла.  Сама ладна  була  стати  тією  качкою,  сама  ладна  попливти  разом  із  ними,  тільки  якби  пливли.  Таки  роздяглася,  долонями  підштовхувала  їх  на глибоке,  благала:
—  Пливіть,  рідні,  пливіть,  ненаглядні!..
Коли  Юрко  привів  із  собою  хлопців,  щоб  показати  їм  каченят,  то  зразу  ж  здогадався,  де вони  могли  подітись.  Навіть  не  задумуючись, усі  побігли  до  річки.  По  думки  Юрко  погрожував  Тосі  якнайстрашніше,  він  нарешті  пообіцяв  собі  розправитися  з  нею,  щоб  не  лазила  слідом  за  ним.  Коли  побачили  Тосю  в  воді,  то спершу  й  не  зрозуміли,  що  вона  робить.
—  Ану  йди  сюди!  —  закричав  Юрко.
Проте  вона  не  йшла.
—  Ти  де  каченята  поділа?
Хлопці,  з  якими  прибіг  до  річки,  вже  зрозуміли,  що  нікуди  не  поділа,  що  ото  вона  їх  посилає  на  воду,  а  вони  вже  не  пливуть.  І  собі  кинулися  в  річку,  й  собі  взялися  їх  підштовхувати,  підтримувати  знизу  долонями,  щоб  не  потонули.  Тося  всміхалася  хлопцям,  рада  допомозі, тепер  уже  не  сумнівалася,  що  пощастить  урятувати  їх,  ось  де  тільки  ота  сіра  качка,  їхня  мати,  чому  не  летить,  не  пливе?
—  Тась-тась-тась,  —  кликала,  з  надією  озираючи  зарості  лепехи  й  рогози.
Після  того  Юрко  вже  не  товаришував  із сільськими  хлопцями.  Чи  то  вони  не  приймали його  до  свого  гурту,  чи  то,  як  казав  сам  Юрко, він  не  захотів  більше  з  ними  знатися.  А  коли батьки  запитували,  чому  Тося  не  навідується, то  відповідав,  що  дуже  надокучила,  тому  й прогнав.  Що,  мовляв,  од  неї  й  слова  живого  не почуєш,  а  все  дивиться  й  дивиться  на  тебе,  роззявивши  рота.
Ще  задовго  до  від’їзду  й  перед  самим  від’їздом  бігав  до  річки,  хотів  побачити  сім’ю  дикої качки.  Але  так  і  не  побачив.
Переконував  себе,  що  каченята  вижили  й  подалися  в  інше  місце.  А  коли  зладнали  чемодани й  сідали  в  машину,  щоб  їхати  на  вокзал,  то  Юрко  все  не  хотів  сідати.  Казав,  що  ліхтарика  забув,  а  коли  ліхтарик  знайшовся  в  батьковій кишені,  то  казав,  що  ножик  десь  пропав.  Усе зволікав  із  від’їздом,  ждучи,  чи  появиться  Тося. 
Вона  й  справді  появилася.  Стала  біля  своєї  хати й  дивилась,  як  вони  сідають  у  машину.  їй  дуже кортіло  підійти,  але  не  наважувалась.
—  Поклич  її,—  сказала  мати  Юркові.
—  А-а,  —  махнув  той  рукою  й  одвернувся, скривившись.
—  Поклич,  попрощаєшся.
Але  він  уже  й  рукою  не  в  змозі  був  махнути.
І  поки  їхав  у  машині,  тільки  про  те  й  думав: він  би  покликав,  але  чи  підійшла  б  вона?  І,  переживаючи  болісний  сором,  був  певен,  що,  мабуть,  не  підійшла  б...
 
За матеріалами: Євген Гуцало. Сім'я дикої качки. Оповідання. Упорядкування Лесі Вороніної. Малюнки Наталії Алексенко та Вікторії Дунаєвої. Київ, видавництво "Школа", 2007, стор. 53 - 61.

 

На відео: аудіокнига - оповідання Євгена Гуцала "Сім'я дикої качки". Озвучила для проекту "Книги, що говорять" - Наталя Антоник. Обробка відео та звуку - Тетяна Горбань.

 

 

Читайте на нашому сайті твори Євгена Гуцала:

Українська література, Євген Гуцало, оповідання для дітей
Оповідання Євгена Гуцала: "Олень Август", "Лось", "Запах кропу", "Сім'я дикої качки", "Дениско і відьма", "Пригоди літнього дня", "Пригоди осіннього дня", "Пригоди зимового дня", "Ласун", "Камінчик, знайдений в садку", "Зелений папуга".
Євген Гуцало. У гаї сонце зацвіло. Повість. Художник О. І. Мікловда
"Шестирічна Леся, коли недавно в сім’ї заговорили про весну (березневі дні настали погідні, сніг заблищав-заіскрився, заспівали щиглики та синички, повітря запрозорилось, полегшало), сказала: "А в гаї сонце зацвіло!" "Сонце зацвіло? — здивувались ви. — Як же воно зацвіло?" Леся, граючи очима чорними, як ніч, усміхалась хитро: "Й сама не знаю… Зацвіло — і все… У гаї сонце зацвіло!" Бо, звичайно, коли навесні йде в ріст молода трава, розвиваються дерева, барвами веселки спалахують по безмежній землі озера — моря — океани квітів, то сонце, таке похмуре восени і таке зажурене взимку, теж зацвітає. Стає веселе, приязне, усміхається, і його тепле проміння схоже на ніжні пелюстки, в яких воно запишалось, бо де ж іще знайдеш кращі. "У гаї сонце зацвіло!" — повторила шестирічна Леся, і сама до пуття не відаючи, як то воно й справді зацвіло поміж дерев, проте впевнена, що так воно й сталось. Бо чого ж тоді ви мовчите і, щоб довести її до розуму, не переконуєте, що так не буває, що це вигадка — така сама, як і всі інші її вигадки, котрі цікаво слухати, та й тільки. У гаї сонце зацвіло!" (Євген Гуцало)
 
Євген Гуцало. Без дороги ходить дощ. Вірші для дітей. Малюнки Оксани Ігнащенко. Великий трудівник. Ворона з Лісабона і Крук із Прилук. Говорило мило з шилом. Дві лисички — дві сестрички. Знов прийшла на землю. Їжачиха і їжак. Качка. Лис зустрів у лісі лиса. Мамо, стало холодно. Осінь. Павучиха з павуком. Синя скриня. Фонтан. Цар Горох і хлопчик Ох.
До збірки Євгена Гуцала увійшли такі вірші: "Без дороги ходить дощ", "Великий трудівник", "Ворона з Лісабона і Крук із Прилук", "Говорило мило з шилом", "Дві лисички — дві сестрички", "Знов прийшла на землю", "Їжачиха і їжак", "Качка", "Лис зустрів у лісі лиса", "Мамо, стало холодно", "Осінь", "Павучиха з павуком", "Синя скриня", "Фонтан", "Цар Горох і хлопчик Ох".
Євген Гуцало, український письменник, журналіст, поет і кіносценарист"Сьогодні важко сказати, коли я почав писати: здається, я писав завжди." (Євген Гуцало)

Останні коментарі до сторінки
«"Сім’я дикої качки", оповідання (Євген Гуцало)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 оранжевый/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 22 синий/серый
Ціна: 976 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 чёрный
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 оранжевый/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 чёрный
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 22 синий/серый
Ціна: 976 грн
інтернет-магазин: rukzak