На сайті
Дошка оголошень Додати оголошення

Євген Гуцало. "Чорнобильська дівчина Калина" (оповідання зі збірки "Діти Чорнобиля")


Євген Гуцало

ДІТИ ЧОРНОБИЛЯ

(збірка оповідань)

 

Євген Гуцало. Чорнобильська дівчина Калина. Оповідання зі збірки Діти Чорнобиля. Малюнки Тетяни Семенової.

 

Завантажити текст оповідання Євгена Гуцала "Чорнобильська дівчина Калина" (txt.zip)

 

 

ЧОРНОБИЛЬСЬКА ДІВЧИНА КАЛИНА


— Як тебе звати?
— Калина.
Любомир здивовано зводить брови й перепитує:
— Може, Килина?
Усміх сонячним зайчиком спалахує на губах у дівчини:
— Ні, Калина... Хіба не чув такого імені?
— Хто тебе так назвав?
— А батько з матір'ю. — Та й, поспішаючи вибалакатися, так і сипле лункими словами-дзвониками. — Я була маленька, то не пам'ятаю, як вони мене називали. Ми сюди приїхали з Чорнобиля, я тепер живу у баби Явдохи, а батьки десь поїхали на заробітки, бо в цьому селі для них немає роботи. А ти Любомир, правда? Мені баба Явдоха казала, що ти Любомир, я й не чула такого імені.
— А ти Калина, о!
— Ти Любомир, о!
Й вони радісно регочуть: дівчина регоче з того, що хлопець — Любомир, а хлопець регоче з того, що дівчина — Калина. Обом цієї миті здається, що це справді смішно, а тому й сміються, не ображаючись одне на одного...
Того пам'ятного дня їхнього знайомства Любомир через луги біжить до своєї хати — й несподівано зупиняється перед кущем калини у кетягах зелених ягід. З якимось оторопінням дивиться, наче вперше бачить, навіть обачно торкає пальцями різьблені листки, й кетяг ягід торкає.
— Гм, Калина...
Після розмови з чорнобильською дівчиною Калиною йому чогось так чудно, що цей кущ — також калина.
Мовби цей кущ — також дівчина.
Але яка це дівчина? Кущ — і годі... От якби цей кущ одягнути так, немов дівчину, — і в спідницю, і в кофтину, і хусткою запнути... Й Любомир сам сміється зі своєї вигадки...
Відтепер йому варто побачити десь у селі калину, як у нього мимоволі злітає з язика:
— О, калина!
Бо весь час чомусь думається про чорнобильську переселенку Калину. Або злітає з уст:
— О, зозуля сіла на калину.
Або:
— О, як вітрисько гне калину.
Або:
— О, ще зелені ягоди на калині, й коли доспіють?..
І на їхньому обійсті росте калина, біля воріт. Прокинеться вранці Любомир — у вікно видно калину. Квапиться куди з подвір'я, то калина проводжає, повертається додому, то калина зустрічає. І до чого додумався Любомир? Знайшов у скрині, в прискринку, материну червону бинду (колись у дівоцтві чорне волосся собі перев'язувала, тепер не перев'язує) — й пов'язав угорі на калиновому стовбурі! Якось мати питає в нього:
— Ти моєю биндою перев'язав калину? Мовчить Любомир.
— А нащо ти материну бинду — і на калину?
— Стара бинда... Хіба негарно? — зрештою озивається.
— Та гарно, — задумавшись, каже мати. — Наче молода дівчина стоїть надворі.
— Еге! — регоче Любомир.
— Стоїть і стоїть... Жде когось... Хай стоїть у бинді, може, когось і дочекається... А ти, синку, з отією переселенською товаришуєш? То занеси їй оцю голубу косинку, я в райцентрі купила для неї. Може, невісточка для мене виросте.
— Що? — аж пашать щоки в сина.
— Тільки не додумайся запнути нашу калину біля воріт, а їй таки занеси.
— Що?! Й набалакаєте ото... Косинка... І як я понесу?
— Ногами, ногами...
Любомир бере косинку, вже б і біг віднести, а ноги чомусь не несуть. Бо як віддасть, бо що скаже? Зрештою, зважується, прибігає до Калини, що під хатою поміж мальв годує курчат.
— Ось, візьми!
— Що це таке?
— Хіба я знаю? Мати моя дала тобі.
— Ой, косинка голуба! Славна яка...
— Вам усе славне, аби тільки обновка, — бурчить Любомир так, як іноді бурчить батько на матір... — Ану запнися.
Здається, ще не встиг сказати, а вже косинка в неї на голові, а вже вона в голубій косинці — як волошка польова.
— Гарно? — питає, пританцьовуючи.
— Вам в усьому гарно, — бурчить.
А вже через кілька днів мати посилає Любомира до Калини — віднеси та віднеси їй слоїчок меду. Хлопець спершу й слухати не хоче — то занеси їй голубу косинку, а це вже мед? Хай росте невісточка, еге? Не хоче він мед нести, й не хоче невісточки, от!
— Ти не бачиш, як вона змарніла? — мати йому. — їй треба мед їсти, бо вона чорнобильська. Хай щодня закроплюється.
Любомир жартує:
— Ви що за косинку говорили? Аби я на нашу калину під ворітьми не запнув? То я нашій калині оцей мед згодую!
Але бере слоїчок меду — і повз їхню калину йде в хату під кручею, де в рідної баби Яв дохи живе чорнобильська дівчина Калина.
— Ти вишиваєш? — питає, побачивши її поміж мальв за вишиванням. — Тобі мати передала меду, щоб закропилася.
А Калина, взявши мед та поставивши під мальвою, і так головою крутне, й так крутне, аби Любомир побачив, що вона — в голубій косинці. Він вдає, що не розуміє, чого вона головою крутить.
— Чого ти весь час сидиш у квітнику? — питає Любомир. — Давай побігаємо по нашому селу, я тобі покажу щось.
— Хіба у вашому селі є щось цікаве?
— О! Ходімо на річку, я тобі покажу качині гнізда в очеретах.
— А що в тих качиних гніздах?
— Ну... Качки там сиділи, каченят висиджували!
Калина водить голкою з ниткою, вишиває на шматині білого полотна, туди-сюди крутить головою в голубій косинці.
— Сам піди подивися, а мені розкажеш.
— Як я тобі розкажу? Це треба самій дивитися... Я тебе посаджу на човен, попливемо на човні!
— А ти не вмієш розказувати? Подивишся — й розкажеш. Бо мені чомусь не хочеться. І нецікаво дивитися на качині гнізда. Отак би сиділа й сиділа під бабиною хатою й нікуди не йшла.
— Ти що, стара баба, щоб сидіти сиднем під хатою?..
Євген Гуцало. Чорнобильська дівчина Калина. Оповідання зі збірки Діти Чорнобиля. Малюнки Тетяни Семенової.І, розгнівавшись, тікає від неї. Бо ж так хотілося піти з Калиною до річки, сісти в човен, пошукати в очеретах качині гнізда. Бо як можна розповісти про них? Качині гнізда треба самому дивитися своїми очима.
Гм, а що б таке нагледіти, щоб потім їй розказати? Бо Калині чомусь не ходиться, а лиш сидиться під хатою, й справді змарніла з лиця, і в очах її прозорий сум. Ото й бачить стільки літа, скільки літа в баби Яв дохи під хатою...
Либонь, не так давно подався Любомир гасати по селу, не так багато минуло часу, як дивиться Калина — він уже вихором летить назад:
— Гайда, побігли!
— Куди?
— Кидай своє вишивання, ще вишиєш. Бо полетять!
— Хто полетить? Куди полетить?
— Та хутчій, хутчій! — нетерпеливиться йому. — Я прибіг до річки, а там гуси й качки, а отако віддалік, на плесі, двоє лебедів! То побігли дивитися лебедів, ти ж іще ніколи не бачила!
Калина поволі зводиться з ослінчика, нарешті ладна бігти з Любомиром до річки, бо ж кому не закортить подивитись на лебедів. Але скоро в'яне з лиця — і вже їй нікуди не хочеться.
— То й що з того, що лебеді? — каясе.
— Подивишся, дуже славні, я сам ще не бачив.
— Може, вони вже полетіли, я тільки марно подамся до річки.
— Але ж це лебеді! — аж витріщається Любомир. — Чогось вони залетіли до нас, ходімо.
— Вони вже полетіли.
— Ех, ти! — Ніяк не годен второпати, чому їй не хочеться до річки, щоб поглянути на білосніжних лебедів. — Більше до нас не прилетять, а ти...

Євген Гуцало. Чорнобильська дівчина Калина. Оповідання зі збірки Діти Чорнобиля. Малюнки Тетяни Семенової.Усмішка на її тихому лиці тане так, наче торішній сніг...
А то якось улітку збирається на грозу, хмари клубочаться в небі, за селом потемніли поля, птиці над землею не летять — пружкий вітер несе їх, як листя, і грім у грозових високос-тях прокочується. Задиханий, із мокрим чубом, убігає Любомир у хату до баби Явдохи — так і є, сидить Калина в голубій косинці за столом, щось малює в зошиті.
— Гроза!
А вона, малюючи, мовби не чує.
— Гроза! Послухай-но, як гримить грім! Калина зводить очі над зошитом, спокійно
дивиться у вікно. І, стенувши плечем, знову малює. Удари грому розлягаються над хатою, аж тонко деренчить склянка на підвіконні. Обличчя в Любомира спалахує рум'янцями — цвітом дикої ружі.
— Чуєш грім? То колісниця гуркоче в небі!
— Яка колісниця?..
— Пророк Ілля їде на колісниці, чуєш? І так гримить, бо сердиться.
— На кого сердиться? За віщо? Ти звідки знаєш?
— Мені розказувала моя баба Фросина... Пророк Ілля сердиться на всіх людей, що вони отакі от...
— Які?
— Ну, погані... Злі, брешуть одне одному, обманюють... І на землі так роблять, що земля не родить... Я вчора бачив, як дядько Задоя бив пужалном колгоспного коня. А тітці Степа-ниді хтось кинув у криницю дохлого кота — вона тепер по воду ходить до сусідів... Пророк Ілля сердиться на всіх, бо всі завинили.
— І на мене сердиться? — раптом питає Калина.
Від несподіваного запитання хлопець торопіє.
— Не знаю.
— А що я таке зробила, що пророк Ілля сердиться й на мене?
— Я не знаю, — нітиться Любомир. — Мабуть, ти не винувата ні в чому.
— Не винувата? — з надією питає Калина.
— Ага, не винувата! — каже він, бо справді, хіба вона могла в чомусь завинити? Знову розлягається грім надворі, блискає — і Любомир жвавішає, радий, що можна говорити про інше. — Побігли! То пророк Ілля їде на колісниці. Моя баба Фросина каже, що до нього можна підсісти в колісницю.
— Як? Де?
— Там, де небо сходиться з землею. Там колісниця торкається землі, треба тільки хутко вскочити в колісницю. І потім проїхати разом з ним у небі там, де грім та блискавки.
— Пророк Ілля може всіх узяти?
— Ні, не всіх. Баба Фросина каже — тільки дітей, тільки невинуватих. Щоб вони в небі про-їхалися на колісниці. Ти ж невинувата, побігли!
— Аж у поле? Де небо сходиться з землею?
— На обрії, на пружку.
— І ти побіжиш доганяти колісницю?
— Побіжу! З тобою.
— То біжи... — Калина схиляється над малюванням — і через якусь мить зводить на нього сумні очі. — То чого ж ти не біжиш?
— А ти? Не хочеш?
Вона заперечливо хитає головою в голубій косинці.
— Не хочу. Не можу...
Коли, досадливо кусаючи губи, Любомир виходить надвір, то в небі розлягається протяжний грім. Вуркітливий, грім котиться над селом, котиться над полем, котиться над обрієм, — здається, не квапиться зумисне, щоб устигнути добігти до обрію, щоб ускочити до колісниці, яка там землю черкає, — й полинути в небесах разом із пророком Іллею.
Хлопець оглядається на сіни: може, одумається Калина, зараз вискочить, аби ще вспіти добігти до обрію, сісти в колісницю. От би проїхати в небесах у грозу!
Але Калини в голубій косинці немає й немає.
І він, мов у воду опущений, іде з чужого подвір'я, не помічаючи дощу. Ех, Калино, й чому ти така чудна? Й що з тобою коїться? І що б таке придумати, аби ти захотіла, аби не відмовилась?
Й так йому шкода, що скоро літо мине, вже минає, а вона так нічого й не побачить, бо її годі витягнути з хати.
— Ще занеси горнятко меду своїй чорнобильській невісточці, — якось каже мати, — бо марніє й марніє. Треба їй лікуватись, батьки її десь подалися на заробітки, досі нема додому, а баба Явдоха нездужає сама завезти онуку в лікарню. Скоро дозріє наша калина, то наламаємо, занесеш їй спілих ягід.
Принісши горнятко меду, Любомир каже дівчині:
— А над яром каштан зацвів!
— Бреши! — спокійно заперечує. — Каштани цвітуть весною, а скоро осінь.
— Весною цвів, а це вдруге. Не віриш — ходімо подивишся.
— Так я тобі й повірила — це ти мене хочеш виманити.
— Ось зараз візьму на руки — й понесу.
— Куди?
— А до каштана. Щоб ти подивилася — цвіте. Й несподівано Калина починає плакати.
— Чого ти плачеш? — сторопівши, питає Любомир.
— Не знаю. Сльози: самі течуть...
Чому ж вона йти не хоче й не може? Він би справді взяв її на руки — й поніс. До отого каштана, що вдруге цього року зацвів над яром.
— А в нас під хатою дозріває калина, — каже він. — Поможеш ламати кетяги?
— Поможу...
Чудне коїться з Любомиром: увесь час думає чомусь про неї, стоїть перед його очима — як жива, в голубій косинці. І хоч би де був, а по думки розмовляє з нею. Вже багато наслухався балачок і про Чорнобиль, і про чорнобильських людей, то знає про це велике горе. І Калина така хоровита — з тієї самої причини. Кажуть мати з бабою, що то в неї кров порчена стала, а коли порчена кров, то й світ білий не милий, то й жити не хочеться. Кажуть мати з бабою, що якби їй усю кров поміняти — полегшало б, як удруге б на світ народилася. Ото їй харчі всякі здорові треба — і мед, і молоко, і ягоди. А хіба у них молоко здорове чи ягоди здорові? Все тепер перевелося, боїшся їсти з городу картоплю чи буряк, боїшся пити воду з криниці, бо й з дужої людини станеш недужою, а хворій мало чим пособиш.
— А ягоди нашої калини поможуть їй? — питає Любомир. — 3 неї здорові ягоди?
— Мають помогти, калина завжди помічна...
Думається й думається про неї, і хоч би куди пішов чи щось побачив — розмовляє з нею, розказує їй.
У старому, забур'яненому колгоспному садку бачить лисицю, виходить лисиця з-за горіха, принюхується, а як угледіла Любомира, що надумав зірвати яблуко-циганку, то завмирає. Потім неквапливо обертається — і біжить за горіх кудись у бур'яни. Спершу його морозцем ошпарює страх, а далі стає такий сміливий, що біг би слідом за лисицею.
І шкодує, що поряд немає Калини.
Вони удвох не побоялися б побігти за лисицею.
— Правда, Калино? — озивається вголос так, наче вона має чути його.
Дихає осінню, то й весілля грають у селі, й сурми горять у руках музик такі сліпучі, наче виплавлені з сонця. Любомир як почує весілля — вже він там, ніяк не годен наслухатися музики й ніяк не годен втямити, звідки береться музика — чи з блискучих інструментів, чи з грудей музик, і чому вона ллється й ллється, ллється й ллється така, що, здається, ти вже танцюєш у буйному гурті з танцюристами, танцюєш не сам, а з Калиною в голубій косинці. Й коли музика втихне в дворі під хатою, то йому так — наче натанцювався, ось тільки десь немає Калини...
— Де ти? — мовчки питає.
І так жаль, що її немає на весіллі.
Через село їдуть коні весільні, заквітчані квітами, сиплють люди під ноги молодій та молодому всяку пашницю, мідні гроші, цукерки. Пишний коровай прикрашено рушниками й калиною. Півні горлають у срібні голосисті сурми. Поворозками бабиного літа пливуть пісні.
І Любомир біжить до Калини, бо де вона, де? Замкнено замшілі двері — ні баби Явдохи, ні Калини. Стукає в сіни, заглядає у вікна, в городі нишпорить, раз у раз поглядає на дорогу попід вишнями — нема.
Де ж вона?
Сідає на ослінчику поміж мальв, сидить і сидить. Усе здається, що вони ось-ось стануть перед ворітьми з дороги.
І весь час мимоволі перебирає в руках намисто. Цей червоний разок знайшов на узбіччі дороги, хотів віддати Калині, як же тепер?..
І чіпляє намисто на деревцяті біля воріт, на своєму обійсті.
І висить разок на деревцяті так, як висів би на шиї в дівчини.
Йде Любомир мимо деревцяти — мовби Калина проводжає його чи зустрічає.
Тільки де ж вона справді вже котрий день бариться, що не видно додому?
А мати якось туманного ранку, по-осінньому студеного:
— Любомире, сьогодні обламуватимемо нашу калину, чуєш? Немає моєї чорнобильської невісточки, а то вона помогла б нам.
— А де вона?
— Хіба не знаєш? Занедужала, кров у неї хвора, то баба Явдоха повезла онуку в лікарню до Києва. Вже з тиждень, як повезла. Ой, горе наше велике...
В Любомира терпне душа: от чому хата в баби Явдохи на замку, от чому нікого не видно там!
Ховаючи від матері зажурені очі, біжить надвір, ховається в малиннику. Заплющується, затуляє долонею очі, а коли розплющується — бачить матір, що з великим лозовим кошем іде до калини обламувати червоні кетяги. Не тя-млячись, вискакує з малинника, стає з розчепіреними руками перед кущем, узореним червоними ягодами.
— Не ламайте!
Мати здивовано дивиться на розпашілого сина, що не підпускає її до калинового куща.
— А що це з тобою, дитино?
— Мамо, не ламайте, не треба!
— Та що з тобою? Дозріли ягоди, пора обламувати... Це ти намисто почепив на дерево? — приглядається до разка на стовбурі.
— Я почепив! Я почепив...
— Як дівчині?
— Як дівчині! Як дівчині, — аж захлинається Любомир.
— Як невісточці?
— Як невісточці! Як невісточці...
— А я й не бачила досі.
— Почекаймо Калину з лікарні, тоді обламаємо. Хай видужує, авжеж, тоді обламаємо.
— Це така в тебе калина? Дорога така?
— Дорога така...
Журно зітхнувши, мати йде собі, а Любомир, схлипуючи, сідає під калиною, що сяє червоними ягодами та разком червоного намиста.
Наче дівчина.
Чорнобильська дівчина Калина.
Мати ставить лозового коша в сінях, дивиться в хатнє вікно. Й зітхає ще журливіше.
Бо, похнюпивши голову, сидить її Любомир на землі, під деревом, а те дерево в ягодах та в намисті — як дівчина.
Як чорнобильська дівчина Калина.
 
Євген Гуцало. Чорнобильська дівчина Калина. Оповідання зі збірки Діти Чорнобиля. Малюнки Тетяни Семенової.

За матеріалами: Євген Гуцало. "Діти Чорнобиля". Художнє оформлення Тетяни Семенової. Київ. Український міжнародний журнал для дітей "Соняшник", 1995 рік, стор. 23 - 36.

 

Читайте також на нашому сайті:

Вірші про Чорнобиль від українських авторів
Ліна Костенко, Володимир Шовкошитний, Дмитро Павличко, Іван Драч, Леонід Талалай, Валентина Козак, Валентина Харченко, Борис Олійник, Віктор Баранов - українські автори, що створили поезії про Чорнобильську катастрофу. Читаймо... Пам'ятаймо...
Саша Кочубей. Володарка лісу. Дитяче оповідання. Ілюстрація Андрія і Діни Нечаєвських
"Моя прабабуня — самосе́лка. Вона живе сама в селі Залісся. Колись там мешкало багато людей. Але потім вибухнув Чорно́биль *1 і всіх вивезли. Якийсь час прабабуня жила з нами в місті. А потім зібрала речі й повернулася назад. «У Заліссі народилася, в Заліс сі  й помру», — сказала мамі. Мама дуже гнівалась, але нічого не могла вдіяти. Прабабуня — міцний горішок. Якщо вже вирішила щось, її ніхто не спинить. Прабабуня каже, що приросла до Залісся. Там її дім, її коріння..." (Саша Кочубей)
26 квітня - Міжнародний день пам'яті Чорнобиля
Вибух на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС 26 квітня 1986 року став причиною наймасштабнішої техногенної катастрофи у світовій історі. Аварія розцінюється як найбільша за всю історію ядерної енергетики як за кількістю постраждалих від її наслідків, так і за економічною шкодою. Вона сталася на території СРСР, але з розпадом Союзу це стало проблемою України.
Українська література, Євген Гуцало, оповідання для дітей
Оповідання Євгена Гуцала: "Олень Август", "Лось", "Запах кропу", "Сім'я дикої качки", "Дениско і відьма", "Пригоди літнього дня", "Пригоди осіннього дня", "Пригоди зимового дня", "Ласун", "Камінчик, знайдений в садку", "Зелений папуга".
Євген Гуцало. У гаї сонце зацвіло. Повість. Художник О. І. Мікловда
"Шестирічна Леся, коли недавно в сім’ї заговорили про весну (березневі дні настали погідні, сніг заблищав-заіскрився, заспівали щиглики та синички, повітря запрозорилось, полегшало), сказала: "А в гаї сонце зацвіло!" "Сонце зацвіло? — здивувались ви. — Як же воно зацвіло?" Леся, граючи очима чорними, як ніч, усміхалась хитро: "Й сама не знаю… Зацвіло — і все… У гаї сонце зацвіло!" Бо, звичайно, коли навесні йде в ріст молода трава, розвиваються дерева, барвами веселки спалахують по безмежній землі озера — моря — океани квітів, то сонце, таке похмуре восени і таке зажурене взимку, теж зацвітає. Стає веселе, приязне, усміхається, і його тепле проміння схоже на ніжні пелюстки, в яких воно запишалось, бо де ж іще знайдеш кращі. "У гаї сонце зацвіло!" — повторила шестирічна Леся, і сама до пуття не відаючи, як то воно й справді зацвіло поміж дерев, проте впевнена, що так воно й сталось. Бо чого ж тоді ви мовчите і, щоб довести її до розуму, не переконуєте, що так не буває, що це вигадка — така сама, як і всі інші її вигадки, котрі цікаво слухати, та й тільки. У гаї сонце зацвіло!" (Євген Гуцало)
 
Євген Гуцало. Без дороги ходить дощ. Вірші для дітей. Малюнки Оксани Ігнащенко. Великий трудівник. Ворона з Лісабона і Крук із Прилук. Говорило мило з шилом. Дві лисички — дві сестрички. Знов прийшла на землю. Їжачиха і їжак. Качка. Лис зустрів у лісі лиса. Мамо, стало холодно. Осінь. Павучиха з павуком. Синя скриня. Фонтан. Цар Горох і хлопчик Ох.
До збірки Євгена Гуцала увійшли такі вірші: "Без дороги ходить дощ", "Великий трудівник", "Ворона з Лісабона і Крук із Прилук", "Говорило мило з шилом", "Дві лисички — дві сестрички", "Знов прийшла на землю", "Їжачиха і їжак", "Качка", "Лис зустрів у лісі лиса", "Мамо, стало холодно", "Осінь", "Павучиха з павуком", "Синя скриня", "Фонтан", "Цар Горох і хлопчик Ох".

Останні коментарі до сторінки
«Євген Гуцало. "Чорнобильська дівчина Калина" (оповідання зі збірки "Діти Чорнобиля")»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар