14 січня - день народження Євгена Гуцала


Автори статті: Леся Воронина, Наталка Поклад, Оксана Думанська, Лідія Ходанич-Повх


 «…ЗДАЄТЬСЯ, Я ПИСАВ ЗАВЖДИ»

 

Євген Гуцало, український письменник, журналіст, поет і кіносценарист«Сьогодні важко сказати, коли я почав писати: здається, я писав завжди. Згадується таке. У початковій школі, в селі, українську мову та літературу нам, дітям, після війни викладав мій батько. Якось ми написали твори на вільну тему. Батько прочитав мою вільну тему — й на весь клас запитав:

— Ти оце звідки списав?

Я став запевняти, що ні в кого не списував, що написав сам, — і він слухав недовірливо... Але цей спогад — не на якусь похвальбу собі, так запам’яталося. Зрештою, він завжди ставився дуже критично до того, що я писав...

За нашою хатою, в кущах бузку, я сам збив неоковирного стола з грабових жердин — і спекотного подільського літа, сховавшись у затінку, писав тут оповідання, вірші. Свої писання заклеював у конверти — й посилав у Київ, який тоді був для мене значно більше Києвом, ніж нині, хоч і нині залишається Києвом, але — вже не тим. І чекав тоді, в своєму дитинстві, відповідей з редакцій. Усі відповіді — без винятку — були негативні, й ні дитячі тодішні журнали, ні дитячі газети не вмістили жодного мого рядка, а я писав — і слав, писав — і слав.

Мав мрію вступити на факультет журналістики Київського університету імені Шевченка. Було п’ятнадцять вступників на одне місце. На останньому екзамені з географії, яку я знав чудово, мені поставили четвірку, і, маючи з інших екзаменів п’ятірки, я десь через місяць одержав у селі відповідь з університету: «Вас не зараховано з причин конкурсу».

Вперто бажаючи стати журналістом і письменником, через рік я вступаю в Ніжині до педагогічного інституту імені Гоголя, де на останньому вступному екзамені — знову з географії, мені ставлять «відмінно», таким чином я стаю «ліцеїстом». Тут я також пишу й пишу, мої віршовані імпровізації на тему «Слова о полку Ігоревім» вміщує стінгазета філологічного факультету, і, мабуть, тут я зазнаю чи не найнещаднішої критики від студента фізмату Кучми (тоді ми з ним жили в одному гуртожитку на вулиці Богуна). Прочитавши ці мої вірші в стінгазеті, студент Кучма (до речі, теж із Чернігівщини) був доведений до дикого сміху та весело кричав мені під гуртожитком:

— Ума нема — так шапку на!

Я писав на лекціях, писав у кімнаті гуртожитку, писав у старовинному, Графському — ще Безбородька — саду, писав у міській бібліотеці, посилав написане в Київ, але звідти — себто звідси — одержував одні й ті самі відповіді, негативні, стандартні. Пам’ятаю своє студентське:

Неомріяний, нерозгаданий,

вийшов, став на площинах днів.

Мої очі плодами падали —

і зростали у тишині.

Як бачите, майже авангардист зразка будапештських подій 1956 року.

Тоді у нашому інституті викладачем зарубіжної літератури появився молодий ленінградський аспірант Дмитро Наливайко, тепер уже київський академік, і я вдячний йому за той вплив, який він справив на мене своєю ерудицією, своїми смаками.

Мені чомусь вкрай була потрібна підтримка тодішніх класиків, визнаних кумирів. Послав я свої вірші Володимиру Сосюрі — й таки одержав відповідь, написану від руки. Він порадив звернутися до Тичини, бо, мовляв, ми з Сосюрою пишемо в несхожих ключах, що мені має бути близький Тичина.

Я послав вірші й Тичині, й Рильському, але корифеї не відповіли. Можливо, тому, що, крім віршів, я в коротких листах до них просив надіслати гроші, аби за їхні гроші купити велосипед — і на велосипеді об’їхати всю Україну. Можливо, їм обом не сподобалися мої вірші. Можливо, не сподобалося прохання дати гроші на велосипед. Можливо, не сподобалося те й те, цілком зрозуміло.

Пам’ятаю, за порадою Дмитра Наливайка я звернувся й до Леоніда Первомайського. На диво, від нього одержав — досить швидко! — приязного й прихильного листа, де він, зокрема, писав, що мені буде нелегко в літературі. Закінчивши навчання в інституті, я наніс йому візит до Києва, в квартиру на вулицю Леніна. Стояла страшна спека літа 1959 року. Леонід Первомайський був лише в чорних трусах, худорлявий, довгообразий, понурий. Кілька разів перепитавши, хто я такий («Ви Гусєв? Ви не Гусєв?»), він прямо заявив, що нічим не допоможе моєму входженню в літературу, що його рекомендації тільки зашкодять. Я спершу не міг зрозуміти, чому це рекомендації Первомайського мені зашкодять, але пізніше таки збагнув, що казав він правду, бо входження в тодішню літературу було важке, й можна не вдаватися в деталі, вони відомі. І тут хочу добрим словом згадати двох письменників — Миколу Руденка та Павла Загребельного.

Микола Руденко прочитав мої перші оповідання — і допоміг опублікувати в журналі «Дніпро», це був дебют з чотирьох оповідань. Та ще й рекомендував мою першу книжку видавництву «Молодь», де в 1962 р. побачили світ мої «Люди серед людей».

А імпульсивний Павло Загребельний повівся й зовсім не так, як будь-які інші київські письменники. Він десь в обласній газеті прочитав моє оповідання, й коли я прийшов до нього, головного редактора «Літературної газети», проситися на журналістську роботу, несподівано сказав:

— Виходь післязавтра.

І вийшов я на роботу в нашу теперішню «Літературну Україну» 10 травня 1961 року. Було мені тоді двадцять чотири роки.

Мені не було тридцяти, коли написав повість «Мертва зона». Микола Бажан прочитав у «Вітчизні» — подзвонив по телефону, говорив захоплено. Спілка письменників висунула на Шевченківську премію. Й тут передрукувала «Сучасність», мовляв, оце є справжня проза. Господи, що тут почалося в Києві! Які гнівні статті появилися, з якою тільки ідеологічно-лікувальною гряззю не змішували!

Уже було тридцять, коли я написав повісті «Сільські вчителі» та «Шкільний хліб» — про своє село, про своїх батьків-учителів, про післявоєнну убогість їхнього буття. «Сільські вчителі» вийшли російською в Москві у «Дружбе народов», у видавництві «Молодая гвардія», переклали в Білорусії — в журналі та у видавництві, надрукували німецькою в Берліні, румунською в Бухаресті, чеською в Празі. Й лише на Україні мені цю книжку випустили через п’ятнадцять літ, бо ж стала дибки ідеологічна рать. Григорій Штонь — улюблений аспірант академіка Шамоти, спущений академіком з його академічного ланцюга, побачив у повісті схиляння перед абстрактним гуманізмом, а не перед класовим.

У тридцять п’ять років я написав повість «Двоє на святі кохання» — сам академік Шамота сичав, що я стою не на тих платформах, тобто не на «наших», а його улюблений аспірант Григорій Штонь — уже кандидат — так і бризкав слиною з його ж таки академічного ланцюга.

Маючи за сорок, написав я «Позиченого чоловіка», сприйнятого по-різному, і я вдячний, що знайшлися й достойні поціновувачі — Микола Бажан, Ліна Костенко, Микола Вінграновський. А той самий улюблений шамотинський аспірант — здається, доктор, — знову захлинався від люті на своєму улюбленому шамотинському ланцюгу. (До речі, тепер він один із найпалкіших борців за національну справу й незаангажованість літератури). І все ж таки я писав — і пишу. Написав «Блуд», «Імпровізації плоті». І знаєте, цей шамотинець із шамотинського ланцюга знову вп’явся. Дістав! А може, його ікла защемило на моїх сідницях? Співчуваю... У жалобі і скорботі.

Чому я все це розповідаю? Ви знаєте, що коїться нині. Деякі вчорашні літературні ідоли самі падають, але чи варто в цій драматичній ситуації вести аж таку хворобливу боротьбу з тими, хто був не так фальшивим ідолом, як жертвою системи? Хто все-таки своїм словом, яке хочеться порівняти з «досвітніми вогнями» Лесі Українки, світив у темряві нашого комуністично-соціалістичного буття, освічував людську свідомість, допомагаючи, може, не так жити, як вижити? Здається, ніхто не осмілюється кидати камінням у в’язнів Освєнціму чи в’язнів Заксенгаузена, то чи треба аж стільки кидати каміння у письменників, які порятувалися з газових печей соціалістичного реалізму, з крематоріїв мистецько-філософських догм, з цього страхітливого комплексу смертельної чорнобильської естетики? А чи не краще помовчати в жалобі та скорботі? Зрештою, весь наш народ пройшов усі ці, як співалося, «этапы большого пути», — і не йшов він весь таки з гордо піднесеною головою, зрештою, весь народ нині не існує у своєму ідеальному вигляді після, скажімо, чотирьохсотлітніх обіймів, то що — не той народ? Ні, той — і не інший, і ми всі в літературі — ті, а не інші, то, мабуть, і про самих себе годиться помовчати в жалобі й скорботі.

Мабуть, я сам — такий, як є,— не зміг би раніше написати «Ментальність орди», яка статтями друкувалася в «Літературній Україні»", яка ще не закінчена, яку обіцяє опублікувати книжкою наша «Просвіта». Але ж гріх було не задуматися над співжиттям, з дозволу сказати, російського та українського народів на українській-таки землі, гріх було не задуматися над російською ментальністю, яка не є такою сама в собі чи сама по собі, а яка силоміць заклала в свою дуже специфічну структуру нашу українську ментальність, нашу по-своєму дуже специфічну структуру української вдачі. Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності і патологічного розбою нам постійно нав’язувався культ російського народу, нам постійно нав’язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав’язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізація мародерства.

Зрештою, ота війна в Чечні, яку бачимо сьогодні. Така сама чеченська війна велася на Україні завжди. Тут завжди вистачало отих контрактників, які прибували на заробітки, як нині приїжджають контрактники з усієї Росії на заробітки — вбивати! — в Чечню. І хіба Україну не закладено в цю страхітливу цивілізацію постійного пограбування і мародерства, геноциду, хіба сьогодні, як і завжди, Україна не є отією шевченківською покриткою? Україна була і є «рабою рабів», бо такою «рабою рабів» є Росія, іншою вона бути нездатна, але чи можемо ми змиритися й сьогодні з роллю «раби рабів» — України? І чи може тут наша література грати пасивну роль?

А щодо «Позиченого чоловіка»... Мені завжди хотілося написати українську душу, український характер — та ще ж і українською мовою, яка відповідала б і цій душі, і цьому характеру, і, звичайно, душа й характер мають відповідати українській мові.

Коли я писав «Позиченого чоловіка», то відчував щастя — щастя писати такого героя з української Яблунівки. Хоч би й які часи нині пливли й спливали, але український характер має перебути вічно.

Євген ГУЦАЛО,

Київ, 26 травня 1995 р.

(Виступ Євгена Гуцала при одержанні премії Фундації Тетяни та Омеляна Антоновичів, присудженої за роман-трилогію «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет»).

 

 

 

* * *

 

Мій письменник

 

Наталка Поклад, українська поетеса, публіцист, педагог, громадська діячкаЄ люди, яких приймаєш одразу, з якоюсь легкою радістю та довірливим розумінням. І те перше враження залишається вже назавжди... Є письменники в тих чи тих параметрах часу – успішні. А є письменники – чесні. Євген Гуцало був і успішним, і чесним.

Одразу після Чорнобиля нас із ним звів Коктебель: я, вже маючи копичку публікацій у пресі та очікуючи на першу книжку, що ось-ось мала вийти, приїхала туди зі своїми дітьми, а він – із дружиною. Було повно гонорової московської автури, в їдальні й на променадах ішли гострі дебати не так на літературні, як на політичні теми. Всі збуджені, в очікуванні чогось епохального…

Стелимо з дітьми на березі свої килимки, радіємо морю. Неподалік – родина Кагарлицьких, із якими ми «водимо компанію». Незабаром поруч влаштовуються Гуцали. Письменник вітається до всіх вдавано весело, але щось там у них, здається, «не клеїться»: дружина сумна, а Євген Пилипович одразу стає насуплено-іронічним і весь час дивиться кудись у морську далечінь. Жвавий Микола Кагарлицький пробує завести з ним розмову, я у воді стережу своїх малих дітей, а коли виходжу на берег, Гуцалів уже нема: пішли. Невдовзі після тієї зустрічі вони, як з‘ясувалось, уже й від‘їхали до Києва…

Згодом по Києву ширилася чутка про загибель дружини Євгена Гуцала, люди співчутливо казали, що в нього на руках залишилося двоє малих дітей, і жаліли його.

На ту пору Євген Пилипович був уже живим класиком із солідним доробком і я, звісно, мала до його творчості та до нього самого як свого талановитого земляка великий пієтет. Між молодшими авторами ходили перекази про його творчу невичерпність і невтомну працьовитість як письменника. І то була правда: починаючи з 1962-го – часу з‘яви його першого видання «Люди серед людей», книжки виходили через 2–3 роки одна за одною, причому різножанрові: повісті, оповідання, новели, поезія – і набували значного розголосу в суспільстві, сколихували його. Ми шукали в творах Гуцала того, про що нам не хотіли казати влада й партія чи й забороняли те знати. А письменник багато писав про життя села, яке знав напрочуд глибоко й ґрунтовно, про народні характери та малих українців, писав правду історії – часом гірку й болючу, і за це критика його таки не милувала (яку лише «каменедробилку» влаштували йому хоча б за «Мертву зону», а потім заборонили її на 15 років). Головне ж – у творах, зокрема оповіданнях, Гуцала висвітлювалося все те, в чому проглядали народна традиція, національна своєрідність нашого життя, і це було «недозволенно» з погляду теорії «єдиного народу» і «злиття націй», яку проголосили радянські «верхи». Період хрущовської «відлиги» минув, прийшло жорстке «закручування гайок», особливо в ідеологічній сфері. Тож Гуцало був для нас майже дисидентом, і ми за це його дуже поважали, як і Григора Тютюнника.

А ще імпонувало мені, що й сам Євген Пилипович був людяний, простий, без напускної помпезності та фальшивої величавості – і цим вирізнявся серед письменницького загалу, особливо серед його «вищих ешелонів». Невисокий, у своїх «серйозних» окулярах, він дуже гарно сміявся – якось м‘яко, лагідно, щиро – і цим підкупляв співрозмовника. Хоч загалом характер мав досить крутий.

Мені здається, він поважав мене, і то саме за максималізм і непоступливість принципами, хоч це так допікало багатьом і злило їх. Коли на початку 90-х у Спілці було зорганізовано фонд «Письменницька скарбниця» (так, здається, він тоді називався), то, затиснутого з усіх боків матеріальною скрутою Гуцала Володимир Дрозд таки загітував працювати в ньому і збирати «з миру по нитці». Й ось якогось дня Євген Пилипович зателефонував мені додому і якимсь провинним, не своїм голосом, запропонував прилучитись до тої роботи. Я тоді дуже здивувалась і мимохіть невтримно розсміялась у телефонну трубку – не так глузливо, як розгублено, чим, здається, ще більше ошелешила й засмутила Гуцала…

А що робили з нами публікації в «Літературній Україні» гострих полемічних статей письменника, присвячених україно-російським стосункам! Усі ті газети передавались із рук у руки, копіювались і зберігалися. Згодом, улітку 1995-го, видавництво «Просвіта» запропонувало Євгенові Пилиповичу видати їх у книжці під загальною назвою «Ментальність орди». Як зазначила в одному з коментарів Леся Воронина, остання стаття з цього циклу так і залишилася незавершеною. Про свою роботу над цією книгою Євген Гуцало на врученні премії Антоновичів весною 1995-го сказав: «Мабуть, я сам — такий, як є, не міг би раніше написати «Ментальність орди». Але ж гріх було не задуматися над співжиттям, з дозволу сказати, російського та українського народів на українській-таки землі, гріх було не задуматися над росiйською ментальністю, яка не є такою сама в собі чи сама по собі, а яка силоміць заклала в свою дуже специфічну структуру нашу українську ментальність, нашу по-своєму дуже специфічну структуру української вдачі. Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності і патологічного розбою нам постійно нав'язувався культ російського народу, нам постійно нав'язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав'язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізація мародерства. Зрештою, ота війна в Чечні, яку бачимо сьогодні. Така сама Чеченська війна велася в Україні завжди». Боже, як, на жаль, актуально звучить це і нині!..

На початку 80-х з'явилися один за одним три «химерні» романи Гуцала — «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет», які читачі сприйняли неоднозначно. «Позичений чоловік» одразу ж став бестселером, адже, крім пересипаної українськими прислів'ями й приказками, сповненої народного гумору прози, книга приваблювала ще й чудовим оформленням — малюнками Рафаеля Багаутдінова. Саме за цю трилогію Євгенові Гуцалу було присуджено 1995 року премію фундації Антоновичів.

Мені дуже подобається Гуцалова лірико-психологічна проза, яка не просто зосереджується на внутрішньому світі людини, а подає той світ у всіх відтінках та нюансах, та ще й у сув‘язі з рідною подільською природою. Мені подобається його добірне слово та красиві образи, його ощадлива манера письма, і багато його книжок маю в своїй домашній бібліотеці. Був неперевершеним стилістом, тонким ліриком, поетом у прозі. Маю й збірки поезій, але, якщо чесно, прозу люблю більше, особливо коротку.

Прожив письменник лише 58 років (прийшов у світ 14 січня 1937 року в с. Старому Животові на Вінниччині). У селі Червона Гребля Калинівського району на Вінниччині є шкільний музей Євгена Пилиповича. Завідує ним і опікує його письменниця Наталя Ткаченко. Саме в цьому селі Гуцало жив малим хлопчаком, бо в місцевій школі вчителювали його батьки. Саме тут він опісля хотів купити хату і працювати в ній, рятуючись від міської суєти, тож їхав сюди на початку липня 1995 року... Не судилося. Серце сказало: «Все».

Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. А ще Євген Гуцало — лауреат літературної премії імені Юрія Яновського, його книги перекладені багатьма мовами світу. Тож його можна вважати одним із найуспішніших і найбільш реалізованих письменників-шістдесятників.

Наталка Поклад,

Київ, 13 січня 2017 р.

 

* * *

 

«Мені завжди хотілося написати українську душу,

український характер — та ще ж і українською мовою…»

 

Леся Воронина, українська письменницяУ нас давно вже виробився певний трафарет, за яким відзначають письменницькі ювілеї. І часом мені починає здаватися, що у безкінечних ювілейних промовах, статтях, передачах діє один і той самий ідеальний герой. Відрізняється лише ім’я, прізвище й кількість премій і нагород. Коли зараз пишу про Євгена Гуцала, то згадую, як неймовірно його дратувало оте бажання перетворити живу людину з її помилками, творчими невдачами та слабкостями, на бронзовий пам’ятник. І, звичайно, найменше він хотів, аби на той бронзовий пам’ятник перетворювали його.

Народився Євген Пилипович Гуцало 14 січня 1937 року на Вінничині у селі Старий Животів.

Зі старої пожовклої фотографії на мене дивиться хлопчик років чотирьох. Він стрижений «під нуль», худенький, в нього великі перелякані очі. Іде війна, в їхньому селі Нова Гребля, що на Вінниччині, — німці, а баба Ликора тягає його за руку в гості до родичів і сусідів на різні кутки села. І хлопчик вбирає у себе цей страшний і прекрасний світ. В його пам’ять назавжди входять великі, зарослі вербами стави, луки, стара церква на горбочку мати, яка затуляє, їх, трьох маленьких дітей — Люду, Женю і Вітю від німця, що зайшов до хати з автоматом і щось кричить незрозумілою мовою.

Згодом із його дитячих спогадів прийдуть герої повісті «Мертва зона» і це буде така страшна й неприкрита правда про війну й окупацію України, що книжку заборонять на довгі 15 років. Саме звідти, з дитинства з’являться прості й щирі історії про малих українців, які гралися нерозірваними патронами й гранатами, виглядали на околиці села своїх батьків, котрі так ніколи не повернулися з війни, і були щасливі, коли мама привозила з базару нового кашкета чи яскраву стрічку.

Але хлопчик зі старої фотографії ще не знає, що відпущено йому п’ятдесят вісім років життя, що ледве навчившись читати й писати, він почне складати слова в речення і відтоді писатиме й писатиме, ніби поспішаючи розповісти людям про те, що відкрилося тільки йому.

Його батьки були вчителями, тож у домашній бібліотеці родини Гуцалів було чимало української й зарубіжної класики. Серед страшної післявоєнної сільської бідності книги стають для хлопця дивовижним містком, що переносить його в зовсім інший світ. Першою книгою, по якій він вчився читати, була бабина обтріпана Біблія без палітурки. А потім він вже не міг жити без книжок. Прочитав усе, що було в домашній бібліотеці, тоді «проковтнув» все, що було у сільській, потім їздив з Корделівки, де толі вчителювали його батьки, до райцентру Калинівка. Там продавали найсмачніший у світі журавлиний морс і цукерки-подушечки, що танули на сонці й злипалися у суцільні липкі грудки. Але найголовніше — в Калинівці була районна бібліотека. А коли все прочитано й там Женя замовляє книги з обласної Вінницької бібліотеки. Була колись у далекі й похмурі радянські часи така дивовижна послуга — тобі цілком безкоштовно висилали замовлені книжки, а прочитавши, ти ту книжку повертав назад. І вибір був фантастичний.

Уже підлітком Женя призвичаївся читати вночі при світлі гасової лампи, стоячи навколішки на ослоні біля столу. Світ у книжках був яскравий і екзотичний. Там сміялися смагляві красуні і бездоганні герої рятували їх, визволяючи з піратських галер. Там жили горді й прекрасні люди, готові віддати життя за свої переконання. Він прочитав усю українську, російську, світову класику — все, що можна було замовити в обласній бібліотеці.

А поруч була щоденна тяжка праця. Мама шила на замовленням сільським модницям сукні, жакетки й спідниці. Все за одним фасоном. І це був приробіток до мізерної вчительської зарплатні. Треба було тримати птицю й корову і день у день працювати, щоб вижити. Працювати, місячи непролазну подільську грязюку кирзовими чобітьми.

Але час від часу на світі з’являються люди, які бачать в калюжі не каламутне багно, а небо.

«Повесіннє небо поближчало й пом’якшало. Його синява наче аж просіювалася донизу, запорошуючи повітря ріденьким пилком із отих пухнастих квіток, що зацвіли в височині… Не хмарини, а білі подихи отих озерець, що видніють посеред чорних полів, легко пропливають угорі, на мить якусь затуляючи собою далекий синьоквіт, й від того безбережне пелюсткове море пригасає, в’яне, никне — і вже знову оновилося, заяскріло.

З усіх садків пахло нагрітою на сонці корою дерев, набубнявілими бруньками — гіркуватий, гострий запах, що збуджував; і вже при самому спомині про те, як гірчить у роті розкушена брунька, як після того в’язкий язик липне до піднебіння, ставало по-весняному добре, ясно все розумілося…»

Як потім згадував письменник, ще десь у класі четвертому від власноруч збив неоковирного дерев’яного стола, поставив його у кущах бузку перед хатою і почав писати. Писав самовіддано й натхненно, висилав рукописи в усі дитячі газети й журнали. Але звідусіль приходила однакова трафаретна відповідь: «працюй над словом!» Треба було писати про збір металобрухту й макулатури, про те, як ти мрієш поїхати працювати на шахту, чи піднімати цілину. А оті імпресіоністичні замальовки, без жодних ідеологічно виважених акцентів були абсолютно неприйнятні для тодішніх дитячих видань.

До речі, оте його невміння співати хором згодом, уже у дорослому житті, не раз викликало звинувачення з боку офіційної критики в «абстрактному гуманізмі», Григорій Штонь — нині шанований літературознавець, обурений Гуцаловими творами, що не вкладалися в тісні рамки соцреалізму, з більшовицькою прямотою закликав: «треба відтинати набиту на подібній мазні руку!»

Щоправда, руку Євгенові Гуцалу не відтяли, проте, впродовж усього життя боляче били по тих руках. Особливо пильно стежив за «відхиленнями» у творчості Гуцала критик Лазар Санов, який розпочав свою кар’єру ще в 30-ті роки з доносів, за якими письменників заарештовували й розстрілювали.

Та це буде потім — і перші книжки, і любов мільйонів читачів, і визнання літературних критиків, і престижні літературні премії, і невпинне цькування... А на початку п’ятдесятих років минулого століття сільському хлопцеві, котрий блискуче закінчив середню школу, найбільше у світі хотілося вступити до столичного університету. Тож Євген вирушає до Києва, маючи намір стати студентом Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. Тоді, у 1954 році, конкурс до цього найпрестижнішого в Україні навчального закладу був величезний — 15 осіб на місце! Окрім того, за тодішніми правилами, іспити треба було складати практично з усіх основних дисциплін, що вивчалися у школі. З усіх предметів Женя отримав п’ятірки, а на останньому іспиті з географії його просто «завалили», поставили четвірку, що означало, що він не набрав потрібної кількості балів. Для вразливого хлопця це було страшним ударом і навіть не через те, що він не став київським студентом, і що мрії про навчання в університеті не здійснилися — найбільше його образила несправедливість, адже географію він знав чудово.

Уже через багато років стало відомо, що за таємним розпорядженням тодішньої комуністичної влади, було заборонено приймати до столичних вузів тих молодих людей, які під час війни залишалися на окупованій німцями території, і батьки яких не евакуювалися. Звичайно, це розпорядження було абсурдним, адже ці «діти війни» зазнали страшних випробувань і пройшли крізь пекло окупаційного фашистського режиму. Та тодішня тоталітарна система діяла за своїми жорстокими законами, які мало чим відрізнялися від законів, за якими діяли фашисти. Повернувшись до села Євген якийсь час навіть не виходив на вулицю — не хотів відповідати на здивовані запитання друзів і знайомих, чому він, найкращий учень їхньої школи, зазнав невдачі.

Але майбутній письменник понад усе хотів здобути освіту, тож 1955 року він вступає на філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту імені М. В. Гоголя, який успішно закінчує 1959 року. Напевно особлива атмосфера, яка панувала у цьому навчальному закладі, що колись називався колегією Павла Галагана, і в якій навчався геніальний письменник Микола Гоголь, впливала на молодого студента. Він починає відвідувати літературну студію, пише може ще недосконалі, але самобутні та щирі поезії, пробує сили у малій прозі.

Після багатьох невдалих спроб опублікувати твори в українських часописах, наприкінці 50-х — на початку 60-х років минулого століття в українських газетах і журналах починають з’являтися його перші оповідання та новели, одразу помічені видатними українськими письменниками Миколою Бажаном, Максимом Рильським, Михайлом Стельмахом, Павлом Загребельним.

Початок літературної кар’єри Євгена Гуцала, що припав на роки «відлиги», був надзвичайно успішний. Перша книжка «Люди серед людей» вийшла в світ, коли йому було лише 25 років. Павло Загребельний, тодішній головний редактор «Літературної газети» (так тоді звалася «Літературна Україна»), прочитавши кілька оповідань молодого письменника, одразу ж запросив його працювати в «Літературці» редактором. Тоді ж відбулася неймовірна поїздка до Франції у складі делегації молодих письменників з різних союзних республік. Та, головне було відчуття неймовірної свободи — нарешті можна було дихати на повні груди й не озиратися на літературних держиморд з їхніми приписами й заборонами.

Одна за одною виходять книжки новел і повістей, самі назви яких звучать, як виклик «виробничій» соцреалістичній прозі: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Олень Август» (1966), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969), «У лелечому селі» (1969)…

Насправді, Євгена Гуцала можна було б вважати одним з найуспішніших і найбільш реалізованих письменників-шістдесятників. Щороку в Україні виходили його книжки, переклади з’являлися не лише в Росії , а й у Болгарії, Німеччині, Польщі.

Але настають брежнєвські часи і починається полювання на відьом — на довгі роки замовкає Ліна Костенко, не здатна йти на жодні компроміси з владою. Закінчує життя самогубством Григір Тютюнник, якого намагалися приборкати, нагородивши премією імені Лесі Українки. Валерій Шевчук пише «в шухляду». І кожен із шістдесятників мав вирішувати для себе найболючішу проблему — не йти на угоду з владою та перестати друкуватися, чи «перелицюватися», зрадити себе, писати під замовлення. Багато хто так і зробив, вірячи, що перебуде лихі часи, надягнувши на себе машкару. А ось потім, потім, коли зміняться обставини, коли його захищатимуть титули й нагороди, він напише свою «головну книгу». Але машкара намертво прилипає до обличчя й поступово деформує й нівечить його. Скільки таких обдарованих письменників, художників, музикантів так ніколи й не відмилися від отого власноруч накладеного на себе гриму! І, напевно, то були справжні трагедії — коли людина сама вбивала власну душу.

Був ще й третій шлях, і Гуцало вибирає його. Він не йде на барикади, не стає дисидентом, як Василь Стус, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл чи Іван Світличний, свідомо прирікаючи себе на арешти та табори. Він продовжує писати. Але тепер реалістичну прозу —повісті «Передчуття радості» (1971), «Весна високосного року» (1973), «Бережанські портрети» (1975), «За обручем» (1976), «Зелене листячко з вирію» (1977), «З вогню воскресли» (1978), «Що ми знаємо про любов» (1979), «Полювання з гончим псом» (1980), «Шкільний хліб» (1981), «Сільські вчителі» (1981).

 І в цих повістях — правда про людей, котрі оточували його в дитинстві, залишаючись людьми в найтяжчих життєвих обставинах. Він шукав і знаходив спосіб, як розповісти правду про те, як ми навчилися жити й виживати в умовах брехні, як деформувалася наша свідомість. І, можливо, тому в його оповіданнях з’являються герої, котрих важко назвати ідеальними, гумор стає все дошкульнішим і гіркішим. І навіть любов, яка має нести очищення й просвітлення, часто обертається трагедією, а то й фарсом.

Водночас Євген Гуцало стає «своїм серед чужих і чужим серед своїх». Його не сприймають дисиденти і він чужий серед письменницьких генералів, які оспівують щасливе життя українського народу в дружній сім’ї республік-сестер.

Був один епізод в його житті, про який я знаю від двох людей. Свого часу мені про цей випадок розповів сам Євген Пилипович, а потім, уже після його смерті говорила про це з другим учасником тих подій — Євгеном Сверстюком. На початку 70-х по Києву прокотилася хвиля арештів. КДБ намагалося організувати показові процеси на кшталт «процесу СВУ», людей часом заарештовували лише за зберігання самвидавівської літератури. До Євгена Гуцала в його помешкання на вулиці Суворова, 3 у Києві прийшов Євген Сверстюк з колективним листом-протестом проти арештів українських інакодумців. Він запропонував Євгенові Гуцалу поставити свій підпис під тим листом, на що той відповів Сверстюку: «Євгене, ти збираєш списки для КДБ». Бо було зрозуміло, що кожен, хто підпишеться, одразу ж стане наступною жертвою кадебістів. Євген Сверстюк сприйняв це, як слабкодухість, а то й зраду національних і демократичних ідеалів. Через рік його заарештували і він довгі роки провів у таборах і на засланні. І для мене Сверстюк — взірець чесності, шляхетності й мужності. Гуцало ж, у якого в той момент на руках було двоє маленьких дітей — незадовго до цього трагічно загинула його дружина Людмила, вважав, що він не має права жертвувати своїми дітьми заради ідеї. Хто з них був правий?

Мені б не хотілося, щоб у читачів склалося враження, що Євген Гуцало був жертвою системи, чи мучеником. Мабуть, головною його рисою була абсолютна природність, невміння удавати чи грати якусь непритаманну йому роль. І це навіть не його заслуга — просто він таким народився. І коли на початку 80-х з’явилися один за одним три «химерні» романи: «Позичений чоловік» (1981), «Приватне життя феномена» та «Парад планет» (1982), багато хто і з читачів, і з критиків був вражений. Адже досі Євген Гуцало був для всіх неперевершеним стилістом, тонким ліриком, поетом у прозі. А тут у романі-трилогії життя простого селянина Хоми Прищепи постає у неймовірному, фантастичному, а то й гротескному світлі. Власне, це роман абсурду, де колгоспне життя з його «героїчними буднями» — боротьбою за надої та зібраний урожай — переплітається з містичними прозріннями головного героя, спілкуванням з позаземними цивілізаціями, провіщенням майбутнього. Аж врешті простий радянський колгоспник Хома Прищепа приходить до осягнення усіх таємниць Всесвіту!

«Позичений чоловік» одразу ж став бестселером — цей роман був однією з найпомітніших подій літературного життя середини 80-х років минулого століття.

Тоді ж, на початку 80-х, одна за одною виходять поетичні збірки Євгена Гуцала: «Письмо землі» (1981), «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984). Остання книжка поезій — «Напередодні нинішнього дня» з’явилася 89-го.

Але поезію він продовжував писати до останніх днів.

Маленького дитячого віршика Євген Гуцало написав на клаптику паперу, коли ми їхали в забитій електричці в село Нова Гребля — село його дитинства, купувати хату. Ні він, ні я тоді не знали, що нам не доведеться жодного дня пожити у тій хаті, бо через дев’ять днів Євгена Пилиповича не стане. Вже потім виявилося, що він на ногах переходжував інфаркт, і вже з інфарктом поїхав у село. Але це була його мрія — мати хату, садок, приїжджати сюди працювати, тікаючи від міських клопотів і шуму. Тож він, зціпивши зуби, терпів біль і будь-що хотів доїхати до Нової Греблі.

І до останніх днів він продовжував писати цикл гострих полемічних статей, присвячених українсько-російським стосункам. Спершу ці статті друкувалися в газеті «Літературна Україна», а влітку 95-го видавництво «Просвіта» запропонувало Євгенові Пилиповичу видати їх у книжці під загальною назвою «Ментальність орди». Остання стаття з цього циклу так і залишилася незавершенною — письменник раптово помер 5 липня 1995 року.

Історія з книжкою «Ментальність орди» мала драматичне продовження. Після її виходу у світ, продаж її у книгарнях і на розкладках намагалися заблокувати, слідом за газетою українських комуністів «Товарищ» історик Олексій Толочко (родич славетного академіка Пертра Толочка — нині члена Партії Путіна в Україні) у статті «Ментальність ясиру» звинуватив Євгена Гуцала у спробі проектування власних, українських гріхів на сусідній братній народ…

На жаль, за ці десятиліття книжка стала лише актуальнішою.

Особливе місце у творчості Євгена Гуцала займають твори для дітей.

Герої цих творів не лише хлопчики і дівчатка, а й лелеки та жайворонки, зайці й білченята, золотоголові соняшники і блакитні дзвіночки. Бо найбільшим учителем Євгена Гуцала було навколишнє життя і чудова подільська природа, котрі обдарували його особливо загостреною увагою до всього, що відбувається навкруги, здатністю бачити у звичайних речах красу та розповідати про неї іншим. Із його дитячих спогадів прийшли на сторінки книжок його маленькі герої, разом із якими ми переживаємо їхні радощі й печалі, мандруємо лісовими стежками й занурюємося у світ, де кожна пташка має свій власний неповторний голос, і в кожній краплині роси відбивається барвиста веселка.

І мова творів письменника звучить як музика, передає пахощі квітів і щебетання пташок.

«Звідки й коли приходить ця любов до рідної чорної землі? Соняшники — мов кулі жовтого вогню, той вогонь із пелюстками, він висить на стеблах над городиною, їхнім полум’ям просякнуто зараз повітря, настрій серпневого дня, вони повертають людські голови до себе й примушують думати про них. Соняшники горять на подвір’ях за огорожами, вони повиходили до самої дороги, тут ростуть на вільному місці, й, дивлячись на них, хочеш усміхнутись, ловиш себе на тому, що зласкавів і здобрів безпричинно. Соняшники піднялися над землею і своїм легким полум’ям наче тебе окрилюють, підносять. Ти любиш тут кожен соняшник, кожну їхню усмішку, тобі воно дороге, рідне, тобі воно наймиліше, - звідки й коли прийшла до тебе ця любов і залишилася у тобі великим вогнеликим соняшником?»

Це уривок з однієї з невеличких настроєвих замальовок Євгена Гуцала, і ми відчуваємо, що такою любов’ю до рідної землі пронизаний кожен його твір. Адже для нього весь навколишній світ — загадка, яку він не втомлювався розгадувати все життя.

В оповіданнях, що увійшли до книжки «Сім'я дикої качки», є веселі й сумні пригоди. Ось головний герой оповідання «Єгипетський гусак» хлопчик Сяник вирішив покепкувати з молоденької вчительки, яка нещодавно приїхала до їхнього села, і продав їй під виглядом рідкісного «єгипетського гусака» звичайного… журавля. Здавалося б, учителька мала покарати брехуна, зганьбити його перед усім класом, та Ніна Семенівна розуміє, що Сяник не звичайний шахрай, котрий хотів видурити у неї кілька карбованців. Вона відчуває, що хлопець — фантазер, він хоче прикрасити, розфарбувати буденне навколишнє життя яскравими барвами. І врешті хлопцеві самому стає соромно і за те, що підманув молоду вчительку, і за те, що упіймав безборонного птаха. І коли вони разом пізно ввечері відпускають на волю журавля і переконуються, що птах полетів до свого гнізда, і Сяник, і Ніна Семенівна почуваються щасливими. Тепер їх об’єднує спільна таємниця: і ці вологі сутінки на болоті, і птах, що спершу не хотів злітати, і співчуття до змученого журавля. І, мабуть, на все життя запам’ятає непосидющий хлопчик, як чужа у їхньому селі міська дівчина навчила його співчувати слабшому — тому, хто від тебе залежить.

Зовсім інші почуття хвилюють дівчинку Галю з оповідання «Інопланетянин». Адже їй раз у раз трапляються на очі якісь дивовижні предмети, та й взагалі навколо неї весь час відбувається щось загадкове й незрозуміле. Дивакуватий хлопчик Кучмій запевняє Галю, що то, без сумніву, ознаки позаземного розуму, і що Галею зацікавився не хто інший, як прибулець з космосу… І хоча ми здогадуємося, хто криється за усіма тими дивами, та нам, як і Галі, все ж хочеться вірити, що спілкування з інопланетянами цілком можливе. А чому б їм і справді не приземлитися на літаючій тарілці десь посеред широкого українського поля?

Кажуть, що світ без мрійників став би безбарвним і нецікавим. Саме мрійники роблять найбільші наукові відкриття, вирушають у навколосвітні мандрівки, складають вірші, малюють картини, пишуть музику та знімають захоплюючі фільми. Уміти мріяти й фантазувати — це талант. Про це йдеться в оповіданні «Олень Август». Повертаючись зі школи, хлопчик Женя випадково бачить, як знімають сцену з майбутнього фільму і знайомиться з режисером Альтовим. Він вірить кожному слову дорослого й впевненого в собі чоловіка. Та виявляється, що режисер просто хоче похизуватися перед незнайомим хлопчиком, і задля цього обманює його. Вигадує історію про майбутній фільм, де Женя зіграє головну роль, вигадує ім’я майбутнього героя фільму — Олень Август. І найприкріше, що коли хлопчик вже створює в своїй уяві чудовий світ, де живуть дикі олені, а мужні люди йдуть в експедицію крізь непролазну тайгу, Альтов просто проганяє Женю, викидає його, як набридлу іграшку.

Можливо хлопчик вперше в житті стикається зі зрадою дорослої людини, та ще й людини, яка ще хвилину тому здавалася справжнім чарівником. Та все ж малий мрійник виявляється сильнішим за нездару-режисера. Адже у Жені є те, чого ніколи не здобуде Альтов — це його світлі мрії: «Вже зовсім сутеніло, коли Женя йшов через парк. Тут пахло мохом, бруньками, сирим камінням. Він потрапив у найглухіше місце — і зупинився. Серце неначе опустилося глибоко-глибоко, стало бентежно у грудях… Серед тихих кущів, між якими біліли клаптики снігу, ворушилися гіллясті роги. Ні-ні, не тіні від віття стелилися внизу, бігли по стовбурах, то рухалися роги, то йшло назустріч багато мовчазних, весняних оленів…»

Так само драматичний і прекрасний світ постає в книжці «Пролетіли коні» (2008). Скажімо, мрійник Михалко з оповідання «До Танаськи по молоко» перетворює цілком буденну подію (мати послала хлопця по молоко на інший куток села до баби Танаськи) у захопливу пригоду, сповнену несподіванок, таємниць та зустрічей. Дорогою до баби Танаськи Михайлик помічає цибатого лелеку, що стоїть у гнізді. «Гей ти, бузько, про що думаєш?» — запитує хлопчик у птаха. «Про жаб і про жабунів» — відказує лелека і тут таки нагадує малому, що слід поспішати, бо мати гніватиметься, що син так довго не вертається додому. Читач чудово розуміє, що ця розмова з птахом існує лише в Михайликовій уяві, і що хлопчик створює навколо себе свій власний фантастичний світ.

Одне з найтрагічніших оповідань — «Лось» — змушує юних читачів замислитися над жорстокістю й несправедливістю, з якою вони можуть зустрітися у житті. Письменник свідомо говорить з дітьми на такі непрості й «недитячі» теми, бо вважає, що слід навчитися боротися зі злом і підлістю, захищаючи тих, хто не може захистити себе сам.

«Коли пролунав постріл, то лось ще деякий час біг уперед, а потім спіткнувся, ніби натрапив на корч. Діти спочатку й уваги не звернули на постріл, але коли лось упав на сніг, вони зрозуміли, по кому то стріляли. Озиралися, намагаючись побачити мисливця, проте не запримітили і, набравши в груди гіркого повітря, чим духу погнали туди, де лежав лось. Обидва думали, що не встигнуть вони добігти, як лось підведеться, знову неспішно почвалає до лісу, що не було ніякого пострілу, — проте лось не вставав… Вони й не помітили, як підійшов до них рідний дядько Шпичак… Радість на його обличчі змагалася з настороженістю, і воно бралося то темними, то світлими спалахами.»

Зрозумівши, що їхній рідний дядько щойно вбив безборонну тварину, яку вони врятували, витягнувши з крижаної річкової води, хлопці роблять свій перший дорослий вибір — вони не піддаються на вмовляння браконьєра і не прощають йому цього брутального злочину.

Та все ж дитинство — найщасливіша пора в житті людини. В цьому переконаний автор цієї книжки, в цьому він переконує й своїх читачів. Скільки дивовижних відкриттів чекає на героїв повісті «Саййора»! Це прониклива й щира розповідь про першу хлоп’ячу закоханість, про бажання поділитися з незнайомою дівчинкою з дивовижним ім’ям Саййора найбільшим секретом — познайомити її з кумедним лисенятком, яке крадькома приходить до річки й краде, зловлену хлопчиком рибу. Звичайно, діти не говорять про свої почуття, та й навряд чи здогадуються про те, що з ними відбувається. Але раптом світ для цих двох наївних і добрих дітей сповнюється нових барв і звуків, їхні душі відкриваються до краси й радості.

Євгена Гуцала називають одним із найбільших ліриків в українській літературі другої половини ХХ століття. Він автор дивовижно проникливих і щирих оповідань, новел та повістей. І хоча з-під його пера вийшло кілька десятків талановитих книжок — це й реалістичні повісті, і химерні романи, і поетичні збірки, і блискуча публіцистика, та все ж більшість літературознавців називають вершиною його творчості саме його ліричну прозу.

Головний герой цієї прози — природа, її найтонші прояви, її краса й таємничість, велич і беззахисність. І, звичайно, відкрити для нас ці дива може лише людина, яка має чисту й ніжну душу. Тому так часто в оповіданнях та повістях письменника ми дивимося на світ очима дітей — сільських хлопчиків і дівчаток, і разом із ними вчимося любити й берегти все живе: кожне дерево й квітку, кожну тварину й пташку.

«У гаї сонце зацвіло» — так зветься повість, що дала назву цій книжці. Автор переносить нас у далекі повоєнні часи, коли в Україні люди повільно й болісно поверталися до мирного життя, коли ще живі були спогади про страшні роки німецької окупації, і діти щодня вибігали на околицю села, бо вірили, що от-от на дорозі з’явиться втомлений солдат у вицвілій гімнастерці і скаже: «я твій батько». А самотні матері день у день тяжко працювали, щоб поставити на ноги дітей.

Та попри усі негаразди юні герої повісті вміють співчувати й допомагати одне одному, радіти весняному небу й птахам, що повертаються з вирію. А ще вони кожного дня відкривають для себе щось нове й цікаве, бо світ навколо них сповнений дивовижних загадок. Наприклад, звідки береться вогонь? Яка криниця найглибша й у якій найсмачніша вода? А ще — чи можна зупинити час, або повернути його назад, в ту мить, коли мати була молода, щаслива й безтурботна і коли тато був живий. І врешті з усіх отих окремих відкриттів і розгаданих загадок виникає цілісна картина життя і розуміння своєї приналежності до землі, на якій народився.

«Восени, коли похолодає, птахи відлітають до вирію, а навесні повертаються назад, у рідні краї… Що примушує їх завжди повертатися додому? Може, на чужині не така вода, як у вас, і птахи не годні без неї жити? А може, там не так сонце світить, не так вітер віє, не такі дощі перепадають? А чи земля там не така, як у вас, бо у вас вона — у розквітлих соняхах, у густих коноплях, у житах-пшеницях, у м’яті, канупері, татарському зіллі, бо світанки у вас молоді й щасливі, бо вечори замислені й печальні. Мабуть, не годні лелеки прожити без такої землі, а тому завжди повертаються до неї» І не випадково повість починається з вигуку маленької дівчинки Лесі, яка радісно повідомляє батькам про те, що «у гаї сонце зацвіло!». Власне, це й стало своєрідним містком між дитинством шестирічної дочки Лесі та дитинством дорослого чоловіка, її батька, від імені якого й ведеться оповідь.

І ми віримо, що не зважаючи на безліч змін, що сталися впродовж останніх десятиліть у нашому житті, не зважаючи на неймовірні досягнення науки й фантастичні здобутки техніки — комп’ютери, мобільні телефони, надсучасні літаки й автомобілі — головним дивом у світі залишається людина і її прагнення осягнути вічну загадку буття.

Сподіваймося, що чудова проза Євгена Гуцала не залишить байдужими сучасних українських хлопчиків і дівчаток, для яких життя та побут повоєнного села є чимось екзотичним і неймовірно далеким. Адже людські почуття не мають віку, а мова, якою написані твори одного з найталановитіших українських письменників другої половини ХХ століття Євгена Гуцала буде зрозумілою доти, доки житимуть у цьому світі українці, які люблять і шанують рідну землю, рідне слово й рідний народ.

Леся Воронина,

м. Київ.

 

* * *

 

 

Віктор Близнець, український письменник«…Думаю, не багато в українській дитячій прозі можна назвати повістей чи романів, де гуманізм нашого суспільства був би втілений в таких живих, по-людському зворушливих образах. Поруч (ідеться про дилогію Григора Тютюннка «Климко» та «Вогник далеко в степу») я можу назвати маленьку, талановито написану повість Миколи Вінграновського «Первінка», де відчувається та ж сувора атмосфера війни і де герой-малоліток діє з тією ж селянською винахідливістю і життєстійкістю.

Треба згадати і кілька повістей про воєнне дитинство Євгена Гуцала, для котрого війна була грізним потрясінням раннього дитинства; вона ввійшла в його свідомість скоріше за все бідою і розрухою перших післявоєнних літ. Але в ті перші мирні весни, коли земля й люди відпочивали після пожарищ і гулу боїв, коли птиці повертались до наших вікон і раптом «сонце в гаю зацвіло» (так називається одна з повістей Євгена Гуцала), майбутній письменник, пильно вдивляючись в наше життя, підмітив ще одну рису в характері свого ровесника — любов до земної краси, любов до неба, до сонця, до птахів, до всього живого, що співало й торжествувало разом з людьми, немовби радіючи великій перемозі (якраз у змалюванні тонких деталей природи, мікросвіту, поезії дитячого сприймання — саме цим сильна повість Євгена Гуцала).

Пронеслась чорна буря, криваві сліди залишила вона на землі, але перемагає світ дитинства, світ поезії і краси. Це непохитний закон життя: із попелищ життя відроджується знов молодим і красивим. Бо краса зберігається в дітях, в їх чистому, ясному погляді на світ, в їхньому доброму безгрішному серці. «Цвіте сонце! — пише Євген Гуцало. — Цвіте в гаю людського життя, ніколи не переставало і не перестане цвісти!»

...Мине ще двадцять, тридцять років, а ми так і залишимося — і в своїй, і в чиїйсь людській пам'яті — поколінням воєнного часу. І якщо будуть суворо питати з нас, то питати по головному: яку правду ми сказали про ту тяжку годину, про своїх ровесників…».

 Віктор Близнець,

1980, Київ.

(Віктор Близнець. Діти війни і книги про них / Близнець Віктор // Література. Діти. Час. – 1980. – Київ, 1980, стор. 28 – 35).

 

* * *

 

З минулих літ: як ми «напали» на Гуцала…

 

Оксана Думанська — українська письменниця, перекладачЦе було, по-моєму, 31 грудня 1971 року. Уже вдруге наш гурт студентів-філологів збирався защедрувати під Новий рік письменникам і викладачам. Можете зауважити, що то не за традицією, а цілком аматорськи, та зверніть увагу на час, коли то відбувалося. Де й хто діставав нам костюми, вже не згадаю, але безсумнівно певна, що в Петра Дмитровича Тимошенка я танцювала в ролі Кози. І витанцювала 25 карбованців, бо ПеДе був до нас щедрим (не на оцінки із історичної граматики).

Ми волочилися Києвом за визначеними адресами і десь годині о десятій задзвонили в двері до Євгена Гуцала. Нам відчинила дуже симпатична чорнява молодичка, не старша за нас, і запросила заходити. Вона не приховувала здивування, коли осіб п’ятнадцять ввалилося у вітальню і загорлало: «Добрий вечір тобі, пане-господарю…»

З кімнати вийшов і прихилився навскіс до рами дверей чорночубий чоловік і дещо скептично оглянув наш гурт. Він був одягнутий не по-домашньому; певно, подружжя збиралося до когось у гості, а тут якісь «бурсаки»… Та нам треба було виспівати весь репертуар: і «Сивую зозуленьку», і «Ой учора із вечора…», і «Ой там за горою та за кам’яною” — суміш колядок із щедрівками, але хіба ми тоді на тому розумілися?!

Господар, здавалося, ніскільки не зворушився нашими співами, хоча його очі за скельцями окулярів дивилися приязно.

Нарешті вперед вийшов наш міхоноша… Гуцалова дружина метнулася до столу і просто в мішок поставила великий таріль із фруктами й цукерками, господар додав грошима.

Того вечора у гуртожитку на Ломоносова таріль стояла посеред помірно святкового столу навіть тоді, коли спорожніла. Вона була його окрасою. «Це від Гуцала!» — радісно казали ми всім, хто заходив до нас із вітаннями…

Минули роки. Я інколи згадувала про цей випадок мимоволі. Були на те причини: уривки з Гуцалової прози ми диктували абітурієнтам, і важко було не перейнятися епізодами, у яких він згадував свою матір… А цьогоріч на Запорізькій Книжковій Толоці придбала «усього» Гуцала — том його художній та публіцистичних творів від видавництва «Темпора».

Якби мені тоді сказали, що доведеться оприлюднювати сей незначний факт, не повірила б. Але тепер, із проминанням життя, розумієш: немає нічого незначного в усьому, що відбувається з людиною.

Оксана Думанська,

(м. Львів, 6 січня 2017 р.)

 

* * *

 

Світло доброти Євгена Гуцала

 

Лідія Ходанич-Повх, кандидат педагогічних наук, доцентПро нього не хочеться писати високим науковим стилем, про нього годиться — так само просто, як просто звучать його твори. Тільки за тією простотою та щирістю ховається дар високого, Богом даного, бачення.

Кожен до чогось здатний. Хоч Євген Гуцало починався й розкрилювався в літературі як поет високого ряду, однак у прозі, в її малих жанрах, він, безперечно, неперевершений.

Письменник, що обирає сучасність. Як у оповіданні «Зозуля» розчерком-доторком пір’їнки — життя чорнобильських переселенців, біль вирваних із звичного світу сімей. Чи багато ще такого рівня оповідань про наш реальний проблемний час?

Письменник тонкого малюнка, що народжується у процесі довгих спостережень і спроб. Його художня правда вибудована з точних деталей. Ці, на перший погляд, дрібнички й становлять життєвість слова. Мабуть, сьогодні вже так не пишуть. Бо кому цікаво, за висловом однієї української письменниці з Америки, як тече Гудзон? Однак іще й як цікаво, коли Гудзон — людська душа! Художні деталі, як і почуття, не старіють із часом, вони вбудовуються у нашу свідомість, стають інструментарієм дослідження світу, «розвивають мову людства зі світом», за Томасом Еліотом. Бо письменник їх виводив серцем. І мабуть, тому, що виводив серцем, не належить до довгожителів.

Як в оповіданні «Перебите крило» — дослідження зла від витоків. Виявляється, на самому початку зло зовсім і не зло, а так собі, дитяча допитливість, забавка… Як добро — теж не добро, воно не усвідомлене, це тільки бажання щось зігрівати, примножити, про щось турбуватись... І перша неясна заздрість як стежка зла. І бездумність учинку, яка веде до несподіваних наслідків.

Проблеми моралі — стрижневі в оповіданнях Євгена Гуцала. Його герой постійно діє у двополюсному вимірі добра та зла. Ось твір «Лось». Діти, ризикуючи життям, рятують від загибелі великого лося, що провалився під лід ранньою весною. Вони пережили таке потрясіння! Потрясіння від доброго вчинку, від удачі, від перемоги над смертю. Потрясіння добром. Однак, як виявилось, не надовго — за кілька хвилин лося вбиває рідний дядько хлопчиків, убиває бездумно, спочатку наче з корисливості, а згодом стає зрозуміло — більше з мисливського азарту. Зло взяло гору, і діти переживають ще одне потрясіння — потрясіння злом, що теж від вчинку людини. Це переломна мить для формування характеру: ось воно, «бути чи не бути» по-нашому, по-українськи, в умовах життя сільської дитини. Діти перед вибором — стати на бік зла і вік йому служити, покорятись сваволі, чи залишатись — хай і на тимчасово переможеному — боці добра? А ще це постійне нагадування — село далеко, по той бік річки, воно мовчить, ніяк не допоможе, однак мовчки чекає на результат вибору як ініціації, адже від вибору дітей залежатиме в майбутньому доля громади й суспільства, куди вони повернуться і згодом стануть народом — людьми добра чи зла. Особистість сам на сам із природою та своїм головним вибором… Хіба не в ролі двох безіменних братиків-боровичків перебуває кожен із нас у переломний вік суспільства, обираючи для себе місце між добром і злом?

Письменник не приховує від дитини темного боку життя. Смерть присутня, смерть всюдисуща, це тінь усього живого, світлого, рідного. Життя як червоне та чорне в узорах сорочки чи рушника. Так, в оповіданні «Зозуля» вся колізія вибудувана на повір’ї про те, що зозулі відмірюють людям життя. І добра бабуся, вимушена переселенка з

Чорнобиля, почула від зозулі тільки одне «ку-ку», а її внук дуже хоче, аби бабуся жила довго — у нього з бабунею духовний зв'язок роду — і йде заганяти їй у садок ту зозулю, виправляти ситуацію. В оповіданні «Лось» діти впритул зустрічаються зі смертю тварини, яку щойно врятували, вони якийсь час ніяк не вірять в цю смерть, сприймають її як непорозуміння. В оповіданні «Хто ти?» безпутна мати трьох дітей помирає в лікарні від невиліковної хвороби, і все, що стається з її сім’єю, відбувається у затінку страшної для дитячого світу події…

В оповіданнях Євгена Гуцала життя не легкий політ метелика, це вічна драма життя і смерті, крижаний вітер і вітер теплий, які дмуть поперемінно, це втручання людини у механізм природного відбору з її благородним наміром змінити на добре цей світ.

Пригадую, як, працюючи в школі, спостерігала за впливом Гуцалового слова на підлітків. Тоді за програмою викладався його твір «Хто ти?» Якими серйозними були обличчя на уроці, коли звучав текст і ми обговорювали зміст, досліджували характер та вчинки героїв, проектували їхні дії на майбутнє!.. Учнів не потрібно було змушувати читати, кудись зникла властива підлітковому віку відчуженість, діти легко включалися в розмову, не соромлячись, аналізували дорослі проблеми. Вони повірили, до дна повірили Гуцаловому слову! Захоплення твором просвічувало зі слів, з очей, а думки ставали не по-дитячи серйозні. Текст змушував вийти за рамки свого змісту, і рамки уроку були для нього замалі.

Шкода, що мало в сучасній школі місця для Гуцалових оповідань! Як, до речі, шкода, що учні не читають за програмою оповідання Івана Чендея «Березневий сніг». Такі твори здатні формувати відповідальність за сім’ю, за приведених на світ дітей, за їхнє майбутнє, виявляють місце благородства і милосердя в міжособистісних стосунках та зв’язках між людиною і природою. Вони, нарешті, здатні формувати серйозне ставлення до дійсності, відкривати дитині, що входить у світ дорослих, важкі наслідки людської легковажності, складні взаємов’язки. Невже у часи, коли сім’я у світі переживає кризу, коли неповних родин і покинутих батьками дітей усе більшає, нам у школах потрібен — першочергово! — курс на веселі розважальні, чи то — фантастично-пригодницькі, ігрові жвачки? Доки зневажатимемо себе у собі, не чутимемо ментальних глибин і глибин людяності?..

Євген Гуцало в обороні сім’ї, в обороні дитинства. Він весь зі своїм сприйняттям світу дитини у своїх чотирьох рядках:

Сьогодні зозуля у лузі широкім

Мені накувала аж тисячу років.

Я хочу зозулю оту попрохати,

Нехай накує іще мамі і тату.

Як у «Був собі журавель та журавочка»: світ — це просторий «луг широкий», де багато світла та зелені — Україна. Сімейна пара — народ, що тримає цей світ широкий своєю працею і добром. І життя безконечне, життя піднесено-величне. Ментальний український письменник! Він не тікав від життя, він любив його в різних виявах, тому навчає цьому кожного.

І завжди в обороні правди та доброти. Його слово людяне, щире, просте, як хліб. Воно легко лягає на події минулого і сучасного на нашій землі. Бо нашептане рідним лугом, освітлене рідним небом. Відомо, що перші літературні спроби Євген Гуцало здійснив ще дитиною, за столом, змайстрованим своїми руками у садку біля рідної хати. І запахи, світло й тіні батьківського саду, як голос рідної землі, вчувається в кожному його правдивому слові.

Хоч Євген Гуцало молодший від мого батька, я його особисто не знала —одна-єдина наша зустріч у Спілці залишила по собі спогад про мовчазного, не дуже яскравого чоловіка. Про це казав і Анатолій Дімаров: «Євген Гуцало був людиною в собі…» Однак для погляду з позиції часу важливо не те, як його сприймали сучасники – важливий його портрет у його ж слові, важливий відображений ним світ. А його слово — слово щирості, його світ запрошує тебе до духовного розкрилля.

Оповідання «Хто ти?» закінчується словами: «…і в цю мить начебто десь далеко відступали всі кривди й образи, натомість душа сповнювалась світлом доброти». Людина після власного вияву милосердя чи завдяки співпереживанню героям, після вибору служити добру наповнюється світлом. Тому й твори Євгена Гуцала наче відмивають душі від зла, висвітлюють шлях угору. Здається, це й є ключ до розуміння його творчості.

Лідія Ходанич-Повх, кандидат педагогічних наук, доцент, завідувач кафедри педагогіки та психології Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти

(Ужгород, 11 січня 2017 р.).

 

За матеріалами: http://www.chl.kiev.ua/

 

 

Читайте на нашому сайті твори Євгена Гуцала:

Українська література, Євген Гуцало, оповідання для дітей
Оповідання Євгена Гуцала: "Олень Август", "Лось", "Запах кропу", "Сім'я дикої качки", "Дениско і відьма", "Пригоди літнього дня", "Пригоди осіннього дня", "Пригоди зимового дня", "Ласун", "Камінчик, знайдений в садку", "Зелений папуга".
Євген Гуцало. У гаї сонце зацвіло. Повість. Художник О. І. Мікловда
"Шестирічна Леся, коли недавно в сім’ї заговорили про весну (березневі дні настали погідні, сніг заблищав-заіскрився, заспівали щиглики та синички, повітря запрозорилось, полегшало), сказала: "А в гаї сонце зацвіло!" "Сонце зацвіло? — здивувались ви. — Як же воно зацвіло?" Леся, граючи очима чорними, як ніч, усміхалась хитро: "Й сама не знаю… Зацвіло — і все… У гаї сонце зацвіло!" Бо, звичайно, коли навесні йде в ріст молода трава, розвиваються дерева, барвами веселки спалахують по безмежній землі озера — моря — океани квітів, то сонце, таке похмуре восени і таке зажурене взимку, теж зацвітає. Стає веселе, приязне, усміхається, і його тепле проміння схоже на ніжні пелюстки, в яких воно запишалось, бо де ж іще знайдеш кращі. "У гаї сонце зацвіло!" — повторила шестирічна Леся, і сама до пуття не відаючи, як то воно й справді зацвіло поміж дерев, проте впевнена, що так воно й сталось. Бо чого ж тоді ви мовчите і, щоб довести її до розуму, не переконуєте, що так не буває, що це вигадка — така сама, як і всі інші її вигадки, котрі цікаво слухати, та й тільки. У гаї сонце зацвіло!" (Євген Гуцало)

Останні коментарі до сторінки
«14 січня - день народження Євгена Гуцала »:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми