Розповідаємо про навчання онлайн завдяки новітнім технологіям у світі, разом вчимо мови, розповідаємо про досягнення та перемоги українських школярів на світових змаганнях та олімпіадах.
У червні 2019 року в Анталії (Туреччина) відбулася Всесвітня олімпіада WAMAS з ментальної арифметики (японська методика усної лічби). У ній взяли участь 570 учнів, які представляють 34 школи з 16 країн світу. Двоє українських школярів отримали абсолютну перемогу та звання «чемпіон чемпіонів», троє учнів здобули звання «чемпіон», ще 9 дітей посіли перше місце в своїх категоріях. В загальному заліку Україна посіла перше місце, на декілька очок обійшовши національну команду Лівана. Абсолютну перемогу і звання «чемпіон чемпіонів» здобули Микита Лубенець та Владислав Безгінов з Кривого Рогу.
"Щоб кіт мишки не впіймав" - зі збірки "Казки школи під голубим небом"
"Щоб кіт мишку не впіймав" - зі збірки "Щоб кіт мишку не впіймав"
"Щоб метелик не наколовся" - зі збірки "Казки школи під голубим небом"
"Щоб метелик не поколовся" - зі збірки "Пшеничний колосок"
"Щоб не наколовся" - зі збірки "Щоб кіт мишку не впіймав"
"Щоб ти став крашим" - зі збірки "Бути людиною"
"Щоб ти став кращий..." - зі збірки "Казки школи під голубим небом"
"Учитель фізики будить учня, що заснув:
— І кого ти бачив уві сні?
— Ломоносова. Він вам, Петре Івановичу, вітання передавав!".. ;)
У цьому розділі дивіться добірку чудових народних українських щедрівок для дітей та авторські щедрівкм: "Ой сивая та і зозуленька", "Щедрівка" Катерини Перелісної. Також Ви знайдете найбільш відомі та легкі для вивчення щедрівки для дітей молодшого шкільного віку: "Щедрик-ведрик", "А в цім домку, як у вінку", "Ластівочка прилетіла", "Ой вийди, дядьку, щось тобі Бог дав", "Пане, пане господарю!".
Віктор Качула, журналіст, поет-пісняр, створив пісню, що, справді, не може не хвилювати кожного... Юлія Качула чудово виконує пісню батька. Розкішний голос, щирість виконання роблять цю пісню неперевершеною...
"На дворі вже майже ніч. Швидко темніє передріздвяною порою. Маленький Ангелик дуже втомився – цілісінькій день натирав найм’якшою ганчірочкою Першу Зірку. Вона має бути така чиста і блискуча, щоб кожна дитина на землі змогла її побачити, щоб промінь від неї був такий яскравий, як в ту ніч, коли народився Ісус. Тоді, більше двох тисяч років тому, Зірка сяяла так, що три східних мудреці змогли дійти до маленької кошари з Божим Дитям.
– Ну, що там, Маленький Ангелику, ти встиг, бо пора вже. Чуєш? – Підійшов до Ангелика дорослий Ангел. – Вже і Ангели, і люди почали співати коляди, скоро закінчиться служба і треба сідати до святої вечері.
– Так, так. Я дуже старався!
– Ти молодець. А тепер, нумо, доєднаймося до Ангельського хору, будемо колядкою та молитвою славити народження маленького Ісуса..." (Юля Смаль)
"Живуть в океані величезні хижаки – акули. Їдять різних тварин – риб, морських котиків, тюленів, навіть необережних крокодилів. Можуть відкусити шматок човна або з’їсти цілу консервну банку. Акули дуже небезпечні і немає в воді істоти, яка б їх не боялась... Крім маленького смугастого лосося – смачної невеликої рибки. Чому ж акули її не їдять? Все почалося дуже-дуже давно. Земля ще була молода, сонце світило яскравіше, і панували в світі величезні рептилії – динозаври. Панували майже скрізь – на суші, в повітрі, та не в воді. Володарем вод була акула – мастодонт. У небі ширяли птеродактилі – гігантські літаючі ящери, по суші ходили велетенські диплодоки та тиранозаври. Вони не дожили до наших днів, а акули й досі є... Одного разу, саме в ті далекі часи, велика біла акула вийшла на полювання..." (Юлія Смаль)
"... В Україну приїхала разом з батьками уже вміючи говорити, тому багато зусиль було прикладено для вивчення української мови. В 1986 пішла до школи, відзвонила усі перші і останні дзвоники, була жовтенятком, піонеркою, зрештою вступила до лав Національної скаутської організації України — Пласт, в якої багато чому навчилась, з якою багато подорожувала. Закінчувала волинський ліцей, хіміко-біологічний профіль, потім волинський державний університет, освіта — магістр хімії. Понад усе на світі люблю подорожувати і читати, дізнаватися щось нове будь-якими шляхами. Маю трьох діток — Марка і Оленку, дев'ятирічних близнюків, і Леся — дворічного бублика, для них пишу дитячі віршики і казочки, саме з них почалося моє бажання щось описувати, змальовувати, складати в рядочки..." (Юля Смаль)
"Вечоріло, сутінки згустками сідали на плечі. Небо затягло сірими хмарами. Ті хмари, такі важкі і кудлаті, то присідали, то підіймалися, то, як ведмеді, то, як поважні слони, а то, наче сніжні зайці, бігли, не спиняючись. Пролітав тихий дрібненький сніжок, його так було багато у повітрі, ніби хтось мілко посік ялинки і струшував хвойні гілочки на землю. Все якось було ніби в тумані, в густому коконі, вечір замішав сніг і сутінки, можна було заблукати серед цієї манни з неба. А сніжинки падали, сідали на все, що їм подобалося. Така тиша не сподобалася вітрові, він, дужий та щокатий, прилетів з довгими холодними кісми і почав дихати на повні груди. Сніжинки вихилялися в різні боки, летіли за вітром, куди він дмухав, збігалися до купки, штовхались, падали донизу. Прокрутивши сніжинки, вітер сердито залетів в гості до хмари..." (Юлія Хандожинська)
"Я приходжу лише взимку,
Розмальовую картинку,
Припадаю на вікно
І малюю чисте скло.
Я боюся промінців,
Сонця теплих олівців,
Бо вони мене щипають
А малюночки зникають. "(Юлія Хандожинська)
"Одного разу з кошика викотилося яйце. Та не просте, а великодня крашанка. Червоне та яскраве, воно котилося по лісу і застрягло серед кущів шипшини..." (Юлія Хандожинська)
"Там, де високі гори сплелися у довжелезний потяг, заховався і тихо спить вітер-вій. Гори одягнуті в пишні зелені дерева: ялиці, сосни, кедри, бамбуки. Під спів вітру дерева слухняно виконують різні вправи, ніби встають на ранкову зарядку. Потім п'ють холодну гірську воду, щоб зміцнити своє коріння. Листочки дерев полюбляють між собою шепотіти, розмовляти, приховувати якісь таємниці. Дерева такі високі, що на своїх плечах тримають небо. В таких лісах водиться багато звірів і повзунів..." (Юлія Хандожинська)
"А хурделиця не спить
Білим снігом тупотить
Знають всі це, знає учень
Другий місяць зими - січень.(Юлія Хандожинська)
"Вечір тихесенько закрадався на землю, коли матуся підбивала білі подушки на ліжечку Максимки. "Ось так, щоб попухнастіше, потепліле було тобі, синочку!" Поклавши в ліжечко свого семирічного хлопчика - малесенького, худорлявого з чорним волосячком і великими карими очима, - поцілувала його ніжно у чоло і побажала найкращих снів. Щойно мама закрила двері, Максимко заворушився у ліжечку. Він оглянув примруженим оком свою кімнатку, у якій, здавалося, у темряві усе оживає. Он десь стоїть червоний потяг, а поруч - цілісінька армія тільки сьогодні куплених солдатиків. А он там, подалі, за шафою, - великий синій м'яч. Усе було так спокійно, і лише пузатий місяць скупо кидав своє проміння через вікна... Просто тиша..." (Юлія Хандожинська)
"Одного разу простий Олівець, який стояв у коробці для ручок і фломастерів почув, як хтось плаче у протилежному куточку стола.
- А хто це плаче? - запитав олівець у своєї старої подруги Гумки, яка гріла свій бочок на великому столі.
- Де? Я нічого не чую, - відповіла Гумка.
- Та як же? Он там, справа! Прислухайся! - сказав Олівець.
- Дійсно, хтось плаче! Давай, перевіримо!
Друзі спустилися трішки нижче, відкрили тумбочку стола... І раптом вони побачили у куточку маленьку книжечку.
- Чому це ти плачеш? - запитала її Гумка. - Що сталося? Хтось тебе образив?
- Хто ти? - промовив Олівець.
- Я - Казка! - відповіла маленька Книжечка. - А плачу я тому, що я тепер нікому не потрібна..." (Юлія Хандожинська)
"Осіннє сонце зупинилося в лісі на високій яворині. Заклопотані звірята цього не помічали і займалися кожен своїми справами. Адже зовсім скоро наступить зима і потрібно до неї як слід підготуватися. Білка з білчатами старанно носили горішки, ховали в дупло, ведмідь лаштував свій берліг сухими гілочками з листям, лисиці міцними лапами виривали глибші нори, щоб не завіяв їх сніжок. От тільки зайчик довговухий бігав від одного куща до іншого і всього боявся. Впаде гілочка з дерева, вже боїться, затріщить сорока-білобока на дереві, зайчик вже весь тремтить..." (Юлія Хандожинська)
"Ярик - невеличкий на зріст хлопчик з карими випуклими оченятами, як каштани, і чорними, як два шнурочки, бровами - був дуже непосидющим і влізливим. Його мама Ольга завжди за нього хвилювалася. Бувало, залишить Ярика в хаті на декілька хвилин, а сама піде чи дров внести, чи до криниці по воду, то він такі вже переверти робить - все кругом встигав: і кота за хвоста потягнути, і до плити полізти попіл понабирати в чашки і в каструлі понасипати; а як знайде ручку в буфеті, то всі фіранки помалює. Ользі було спокійно лише тоді, коли він ішов гратися до сусідської дівчинки Наталочки. Дівчинка була трохи старша за Ярика. Вона навчалася у четвертому класі, любила розповідати хлопчикові казки або якісь цікаві історії. Це дуже подобалося малому, і він з цікавістю їх слухав. Якось одного дня, коли в школі були канікули, Ярик ще зранку навідався до Наталочки. Тільки-но ступив на їхнє пордвір’я, як одразу ж відчув смачний запах, який ще швидше погнав хлопця в хату..." (Юлія Хандожинська)
"Велике жовте сонце повільно котилося по безкрайому небу. З самого ранку воно відкривало свої долоні і випускало світло на землю. Всі раділи і посміхалися золотобокому сонцю. Його тепла і щедрості вистачало на всіх. Але траплялося, що припливали величезні гривасті хмари–леви. Не звичайні, білі, а сірі і похмурі, кудлаті і грізні. Вони були такі великі, що затуляли собою ціле синє безкрає небо. Від їх гуркоту здавалося, що десь ламалась земля..." (Юлія Хандожинська)
"Тільки після того ми все розумієм,
Коли подолати труднощі зумієм,
І ніхто на світі нам не перешкодить,
Коли дружба міцно за руку нас водить."(Юлія Хандожинська)
