Публікації за тегом: Казки

Журналіст, письменниця, поетеса, перекладач, редактор дитячого часопису «Крилаті», волонтер і громадський діяч із Ніжина Тетяна Винник є лауреатом багатьох премій та переможцем числених конкурсів. Її слово - чи то вірші, чи то казочки - гріє своїм неймовірним душевним теплом, вчить маленьких читачів добру, дарує їм радість і жагу до нових знань та відкриттів...  Її слово -  чи то вірші, чи то казочки - гріє своїм неймовірним душевним теплом, вчить маленьких читачів добру, дарує їм радість і жагу до нових знань та відкриттів...

"Про казку, як і саму казку, писати легко і по тій же самій причині – важко. Постійно ловиш себе на думці, що ніби використовуєш вже кимось написане. Казка відкриває найкоротший шлях до дитячих сердець. Саме казка пробуджує в дітях хороші душевні переживання. Дитинство без казки пусте, як озеро без води. Дорослий не може полюбити романи, повісті, лірику, якщо в дитинстві не отримував насолоду від читання казок. В казках подана філософія життя, його мудрість. «Книга як одяг: має бути по зросту». Казка – це «повзунки», якщо їх не «носити», то і з більш вишуканим «одягом» будуть проблеми. Більш зрілі книги, як писав Франко, - «морська глибина», яка викликає страх «безодні» у того, хто не навчився «плавати» в дитинстві – читати казки..." (Людмила Федорова)

 

«Ти повинна бути божевільна… інакше ти просто не прийшла б сюди» (Чеширський Кіт – Алісі)...

Дивіться схему інтерактивного конспекту  та сторінки зошита до уроку, де розглядатиметься образ Аліси з пригодницького романа-казки Льюїса Керролла "Аліса в Країні Див".

Юлія Забіяка (псевдонім – Юлія Еней) народилася 27 липня 1993 року в місті Конотоп Сумської області.  Має бібліотечну освіту (закінчила СФКМіК ім. Д. Бортнянського).  Є учасницею літературної студії «Зажинок».  Пише віршики і прозу переважно для дітей.  Має публікації в газетах: «Абетка казок», «Сумщина», «Студія Тодося Осьмачки», «Дебют», «Журавлик»; журналах: «Пізнайко від 2 до 6», «На крильцях Ангела»; у літератуому альманасі «Viv Art» та книгах: «Слобожанщина», «Заспів», «Натхнення», «Дитяча мрія», «Мама, матінка, матуся».

 

"Казка, гра, фантазія — животворне джерело дитячого мислення, благородних почуттів і прагнень. Багаторічний досвід переконує, що естетичні, моральні та інтелектуальні почуття, які народжуються в душі дитини під враженням казкових образів, стимулюють потік думки, який пробуджує до активної діяльності мозок, зв’язує повнокровними нитками живі острівці мислення. Через казкові образи у свідомість дітей входить слово з його найтоншими відтінками, воно стає сферою духовного життя дитини, засобом висловлення думок і почуттів — живою реальністю мислення. Під впливом почуттів, що пробуджуються казковими образами, дитина вчиться мислити словами. Без казки — живої, яскравої, що заволоділа свідомістю і почуттями дитини, — неможливо уявити дитячого мислення і дитячої мови як певного ступеня людського мислення і мови..." (Василь Сухомлинський)

 

"Писати я почала дуже рано, як тільки вивчилася читати, а читала я з чотирьох років... Псувала на своє безліч паперу... і в шість років вирішила видавати свій журнал. Він називався "Гриб". Мій журнал, правда, після кількох номерів "прогорів"... Але я продовжувала писати нескінченні повісті." (Оксана Іваненко) 

Читаймо на "Малій Сторінці" повісті, оповідання та казки Оксани Іваненко.

 

 

 

Творчість талановитої української письменниці, поетеси і перекладачки Марії Пригари користується широкою популярністю серед дітей. Кращі її твори по праву посідають чільне місце в українській дитячій літературі, входять до активного фонду улюблених книжок, на яких виховувалося не одне покоління українців.

"Фантазувати й розповідати вголос різні історії я почала ще в дитячому садку, коли не вміла писати. А записувати — у шість років. Коли вперше в цьому ж віці випадково потрапила до бібліотеки, була вражена полицями з книжками, здивована тим, що ці книжки написали люди, і вирішила, що моя книжка теж колись стоятиме на такій полиці. Але про те, що книги пишуть «письменники», я тоді ще не знала". (Ірен Роздобудько)

"Навчилась я читати у п’ять років. І читала скрізь. Навіть у найменш підходящих для читання місцях… У першому класі — під партою, поклавши книжку на коліна. Моя перша вчителька Раїса Іванівна жалілася мамі: «Читають діти буквар, а Галя читає під партою книжку. Я ж це чудово бачу. Зненацька кажу їй: — Малик, продовжуй! І вона в ту ж мить продовжує!» Ще б пак! Я той буквар до семи років уже знала напам’ять." (Галина Малик)

Багатомільйонний український читач з глибокою любов’ю і повагою згадує ім’я Леоніда Івановича Глібова, талановитого байкаря, видатного майстра художнього слова, твори якого зайняли почесне місце в українській класичній літературі. Життя поета було сповнене напруженої творчої праці, щирого прагнення допомогти рідному народові «живим словом правди і просвіти».

Наталя Забіла - улюблена українська письмениця усіх малюків України. Її цікаві вірши, казки, оповідання знають всі діти. Народилася Наталя Львівна 5 березня 1903 року у Петербурзі. У ії родині любили мистецтво – живопис, музику, літературу. Мати часто читала дітям вірші, які знала напам'ять. Тому Наталя змалку цікавилася літературою. У 1917 році майбутня письменниця разом із сім'єю переїхала в Україну, до селища Люботина, що на Харківщині. Тут пані Наталя працювала вчителькою. У 1924 році, коли Наталя Забіла ще  вчилася в Харківському інституті народної освіти, вона надрукувала свої перші вірші. Потім все частіше її вірші стали з'являтися на сторінках багатьох українських газет та журналів. А згодом вийшли друком і перші її книжки.  Майже всі книги Наталі Забіли написані для юних читачів, але і старше покоління із задоволенням читає-перечитує її чудові твори.

"Книжки повинні «працювати», а не стояти на полиці. Повинні вражати й давати «друге дихання». У доборі власної домашньої бібліотеки керуюся мудрою заувагою письменниці Люсі-Мод Монтгомері: як у своє життя ти маєш впускати тільки «споріднені душі», так і у свою хату треба «впускати» лише «споріднені книжки»…  Ті, які будеш перечитувати, вкотре насолоджуючись і надихаючись." (Марина Павленко) 

 

Великодні казочки для дітей, що увійшли до цієї добірочки, написали Леся Храплива-Щур, Зірка Мензатюк, Ірина Мацко, Петро Волиняк, Оляна Рута, Леонід Полтава, Марія Солтис-Смирнова, Андрій М’ястківський, Людмила Дорош, Юлія Хандожинська, Євген Дмитренко​.

"Отсі байки, що зібрані в тій книжечці, то старе народне добро. Багато такого ви почуєте в устах наших бабусь та дідів, а мало хто й подумає про те, що, оповідаючи ті байки, ми повторяємо тільки те, що перед тисячами літ повидумували мудрі люди в Вавілоні, в Єгипті, в Індії та в Греції. Тільки недавно вчені мужі, повіднаходивши стародавні книжки тих народів та порівнявши їх із нашими народними байками та казками, дійшли до погляду, що те, чим нині так любуються наші діти, було колись випливом мудрості царів, звіздарів та патріархів. Наша нинішня байка і казка, се та сама Попелюшка, що заклята живе в брудній одежі, в душній кухні, але направду вона царівна родом із високого, блискучого замку. Бажаючи вибрати для наших дітей книжечку щонайкращих казок різних часів і народів, я зупинився поперед усього на тих, де оповідається про самих звірів..." (Іван Франко)

 

"Але ж се все байки! — в один голос закричали Діти, коли я скінчив оповідати їм оте все, що написано в тій книжці.
— Так, дітоньки, байки. А знаєте ви, що то байка?
— Знаємо, знаємо! То щось таке, що не є правда.
— Овва! А хто ж то сказав вам се?
— Ми самі так думаємо.
— Ну, то подумайте ліпше. Хіба ж се не правда, що вовк їсть барана, лис курей, сови пташок?
— Та се правда. Але ж ти оповідав нам, що лисичка копала поле і їла паляниці з медом, що вовк їхав на ослі в село, бажаючи бути війтом, що крук ніс у дзюбі головню і розложив огонь, і всякі такі несенітниці. Се вже не може бути..." (Іван Франко)

 

"Старі перекази й книги оповідають нам, що в давню давнину люди були дикі, жили по лісах та вертепах, ховалися в печерах та яскинях. їх було мало, розум їх був нерозвинений, вони не знали ні вогню, ні заліза, ні жодного металу, жили плодами диких дерев, ягодами та корінцями ростин, одягалися в листя та кору дерев і мусили ховатися перед звірами, що були далеко сильніші, ліпше узброєні і численніші, ніж люди. Се тривало дуже довгі віки. Аж з часом люди набралися більше розуму, опанували вогонь, навчилися з кременя робити оружжя, викрісувати стріли, сокири та списи, далі пізнали різні метали, бронзу, мідь, залізо, присвоїли деяких звірів і при їх помочі запанували над землею..." (Іван Франко)

 

"В однім великім лісі гніздилося багато ворон. Вони жили тут такою збитою купою, що в цілім лісі не було іншого птаха ані звіра: весь ліс був одно вороняче царство. Тільки насеред лісу стояли великі голі скали, в них була велика, простора, темна печера, а в тій печері жили сови, так само великою купою, як ворони в лісі. Вдень ворони були повними панами, кракали, сиділи по деревах і скалах, чули себе вповні свобідними. Але коли прийшла ніч і ворони позасипляли в своїх гніздах, тоді вилітали сови зі своєї печери, летіли просто до Воронячих гнізд, забивали кожна по одній вороні і їли їх. Довгий час терпіли ворони се лихо, але далі не стало їм терпцю. Воронячий цар скликав одного дня весь свій народ на велику нараду і промовив до них..." (Іван Франко)

 

"Важко було Лисичці хліба добувати. Постарілася вже, послабла, а їсти хочеться. От вона вдалася на хитрощі. Забігла десь у комин, обмазалася сажею та й ходить по лісі, голову звісивши, важко зітхаючи, чотки перебираючи. Звірі зразу боялися; почали тікати від неї, та вона масненько вговорювала їх: "Бог з вами, дітоньки! Куди се ви? Мене боїтеся? Ні, не бійтеся, мої голуб’ята. Бачите, я черничкою зробилася, богу служу, постом тіло морю, поклони б’ю, на прощу до святого місця збираюся." Почув се Півень. Дуже його зворушила Лисиччина побожність, та й каже до неї: "Лисичко, божа черничко, возьми мене з собою на прощу."..." (Іван Франко)

 

"Вовчик-братик і Лисичка-сестричка хитрили, поки хитрили, грішили, поки грішили, а далі стали та й кажуть: "Годі нам грішити! Треба покаятися. Ходімо на прощу аж за море, аби відмолити свої гріхи." Ходімо, то й ходімо. Зібралися, йдуть. Ішли, йшли, аж надибали Осла, що пасся на пасовиську. "Здоров був, Ослику-братику! "— промовили до нього. "Здорові були, люди божі!" — відповідає Осел. Стали вони, ласо позирають на Осла, а далі Лисичка й мовить: "А може би, ти, Ослику-братику, пішов з нами в дорогу?"..." (Іван Франко)

 

"Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й надибала його тяжкая пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в тій хвилі йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього: "Дядечку, голубчику! Змилуйся надо мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гонять, хотять мене віку збавити." Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, завдав собі на плечі на й несе. Надбігають ловці-молодці..." (Іван Франко)