"Ішов Ведмідь з Вовком по лісі, аж ось зацвірінькала якась пташка у корчах. Підійшли ближче, а маленька пташка з задертим хвостиком скаче по гілках та цвірінькає. "Вовчику-братику, а що це за пташка так гарно співає?" — запитав Ведмідь. "Цить, Ведмедю, це Королик!" — шепнув Вовк. "Королик? — прошепотів і собі переляканий Ведмідь.— Ой, то в такім разі треба йому поклонитися?" "Авжеж,— каже Вовк, і обоє поклонилися Короликові аж до самої землі." А Королик навіть не дивиться на них, скаче собі з гілки на гілку, цвірінькає та все задертим хвостом махає..." (Іван Франко)
"На дупластій, головастій вербі над річкою звила собі Ворона гніздо. Не сподіваючись ніякого лиха, нанесла яєць, висиділа, а коли повикльовувалися з яєць Вороненята, стара Ворона полетіла шукати для них поживи. Та в дуплі тієї верби загніздилася чорна Гадюка. Вона тільки того й ждала, щоби Ворона вивела молодих, і як тільки стара вилетіла з гнізда, зараз Гадюка вилізла зі своєї нори, вповзла до гнізда, вхопила одно Вороненя і понесла собі на обід. Прилетіла Ворона, бачить, що однієї дитини нема, покракала, покракала та й перестала, бо що мала робити?..." (Іван Франко)
"Був собі в одному лісі дужий та лютий Ведмідь. Піде було по лісі й душить та роздирає все, що потрапить: одного з'їсть, а десятеро й так покине, тільки дарма життя збавить. Ліс був великий, і звірини в нім було багато, та проте страх напав на всіх. Адже ж так і року не мине, а в цілім лісі душі живої не лишиться, коли Бурмило так господарюватиме. Радили раду і присудили звірі так. Вислали до Ведмедя посланців і звеліли йому сказати: "Вельможний наш пане Ведмедю! Нащо ти з нас знущаєшся? Одного з'їси, а десятьох зі злості роздереш і покинеш? Адже так за рік то й душі живої в лісі не стане. Краще ти ось що зроби. Сиди собі спокійно в своєму барлозі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з нас, щоби ти його з'їв." Вислухав це Ведмідь та й каже..." (Іван Франко)
"Ішов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустріч йому Вовк.
— Кабане, Кабане, куди йдеш?
— У Київ на ярмарок.
— Візьми й мене з собою.
— Ходімо, куме.
Ішли, йшли, аж назустріч їм Лис..."
(Іван Франко)
"Пасся раз Осел на пасовиську та якось наблизився до лісу, а за пнем сидів Вовк, вискочив до Осла й хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня вважають, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього біжить, а він усміхається так радісно, кланяється йому низенько та й каже: "От добре, от добре, пане Вовче, що ви прийшли. Я вже тут вас шукаю-шукаю!" "А нащо я тобі здався? — питає Вовк..." (Іван Франко)
"Їжак стояв собі коло дверей своєї нори, заклав лапки за пояс, виставив ніс на теплий вітер та й мугикав собі стиха пісеньку — чи гарну, чи погану, кому яке до того діло? Як знає, так і співає. Мугикав собі тихенько, а далі подумав: «Поки там моя жінка миє дітей та дає їм свіжі сорочечки, дай лишень піду я трохи в поле, пройдуся та й на свої буряки подивлюся, чи добрі виросли». Буряки були недалеко від його хати. Їжак брав їх, скільки йому треба було на страву для своєї родини, а тому говорив завжди «мої буряки». Ну, добре. Обережно зачинив він за собою двері й поплентався стежкою в поле. Недалеко й пройшов, аж тут назустріч йому Заєць..." (Іван Франко)
"Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й спіткала його тяжка пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в ту хвилину йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього: "Дядечку, голубчику! Змилуйся на до мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гоняться, хочуть мені віку вкоротити." Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, кинув собі на плечі та й несе. Аж надбігають ловці-молодці..." (Іван Франко)
"Зустрілася Лисичка з Раком. Стала й дивиться, як він помаленьку лізе. А далі давай над ним насміхатися: "Ну, та й швидкий же ти, нема що й казати! Справжній неборак! А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз по дріжджі послали, а ти аж через рік з дріжджами прийшов та й ті посеред хати розілляв?"..." (Іван Франко)
"Був собі Осел. Багато було йому праці у господаря. «Давай,— думає,— втечу в ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися в лісі, і хто мені що зробить? » І, не довго думавши, втік від господаря у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, нічого не робить, ніхто його не б'є — відколи живе, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та просто на нього..." (Іван Франко)
Іван Франко написав в передмові до збірки казок "Коли ще звірі говорили": "Оці байки, що зібрані в тій книжечці, то старе народне добро... Вони найбільше відповідають смакові дітей від 6 до 12 років, заставляють їх сміятися і думати, розбуджують їх цікавість та увагу до явищ природи." Читайте казочки Івана Франка: "Лисичка-черничка", "Вовк, Лисиця і Осел", "Старе добро забувається", "Як звірі правувалися з людьми", "Байка про байку", "Як синиця хотіла море спалити", "Фарбований Лис", "Мурко і Бурко", "Три міхи хитрощів", "Війна між Псом і Вовком", "Лисичка-кума", Лисичка і Журавель", "Королик і Ведмідь", "Ворона і Гадюкаи", "Заєць та Ведмідь", "Лис і Дрозд", "Вовк - старшина", "Заєць та іжак", "Як лисиця сама себе перехитрила", "Лисичка і Рак", "Осел і Лев".
"Де шумить сосна лапата
Край дзвінкого джерела,
Там ведмедиця кудлата
Із малятами жила.Двоє менших ведмежаток
Ще й ведмедик — старший брат.
І любила дуже мати
Неслухняних ведмежат..." (Марія Пригара)
