Публікації за тегом: Відео українською онлайн

"Які тварини живуть в Африці?" — розвиваюче відео для найменших допоможе діткам познайомитися з новими тваринами, які живуть на найжаркішому континенті у світі, — у Африці. Слова носоріг, жирафа, зебра, верблюд, бегемот, папуга, веселі мавпочки — усі вони стануть добрими друзями для Вашої дитини.

 

"Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись..."

(Ліна Костенко)

 

Вірші про українську вишиванку та вишиті рушники для Вас написали: Вадим Крищенко, Г. Мовчан, Василь Симоненко, Яна Яковенко, Леся Храплива-Щур, Валентина Ткаченко, Наталя Карпенко, Наталя Любиченко, Варвара Гринько, Ганна Черінь, Дмитро Чередниченко, Дмитро Мегелик, Марія Хоросницька, Наталка Поклад, Володимир Лучук, Тамара Коломієць, Галина Кирпа, Андрій Малишко, Тетяна Винник, Микола Шерник, Оксана Вишневська, Борис Остапенко, Надія Кір'ян, Тетяна Строкач, Юлія Хандожинська, Любов Сердунич, Лана Виноградова, Надія Козак, Марія Чайківчанка, Марія Деленко, Галина Онацька, Леся Гук, Володимир Даник, Петро Сингаївський, Наталя Карпенко, Юлія Забіяка, Сергій Мостюк, Ганна Максимович, Тетяна Комлік та багато інших сучасних українських авторів. Читаймо! 

 

У повісті «Облога» Григір Тютюнник правдиво розповідає про тяжке життя підлітків під час другої світової війни.

 

 

 

 

 

 

 

У тяжку годину війни, коли донецький край окупували німецькі та італійські фашисти, дванадцятирічний хлопчик Климко зостався безпритульним, без шматка хліба й даху над головою. Голод, затоплені, онімілі шахти, погромлена школа... Але у Климка є товариші, є щирий друг, є улюблена вчителька. Вони теж у біді, і щоб урятувати їх у ці чорні дні, Климко вирушає в далеку й небезпечну подорож. Про його мужність, про чесність і лагідність його вдачі розповідається в  повісті.

 

 

 

"Нас прийняли до училища разом: трьох Василів - Василя Силку, Василя Обору, Василя Кібкала - і мене. Мене-то звати Павлом, а прозивають Павлентієм. Ну, та я, правда, сам і винен. Василів узяли першого ж дня, а мене забракували: сказали, що малий. Хлопців одразу й перевдягли. Видали їм новенькі хакові пілотки, новенькі, теж хакові, гімнастерки з натороченими товстою білою ниткою кишенями на грудях (не по дві, як у військових, а по одній), штани, черевики, широкі брезентові паски підперізуватися, навіть шкарпеток, про які ми тільки чули, по дві пари. До того всього, сказали, видадуть перегодом ще сірі шинелі з солдатського сукна і шапки..." (Григір Тютюнник)

 

"Довгі та моторошні Кузьці перші лісові ночі. Доки шарудить сіном, ладнаючи постіль у своїй маленькій хатинці під поріжком, нічого йому, крім того шарудіння не чути: у лісі здається тихо, мирно, притуляйся біч-ком до Однокрила, заплющуй очі й спи. А як тільки вляжеться й сіно знишкне, приходять до нього всякі страхи — великі, малі й ще менші. Ліс видається тоді величезним чорним чудовиськом, що підкрадається до сторожки, зазирає у вікно, нишпорить попід стріхою, обнюхує поріжок і мацає своєю волохатою лапою, хто там є..." (Григір Тютюнник)

 

 

"Днів зо три Кузьці роботи на розсаднику немає, тому що гайворони спершу бояться опудал. Налетять із лісу великою крикливою зграєю, тільки замахнуться сісти на лан, аж гульк — «Данило» порожніми рукавами на них махає, «дід Миколайчик» ляскає полами піджака, а «баба Оксьонша» так лопотить фартушиною, що годі підступитися... То чорнокрилі розбишаки відлітають геть і сердито та хрипко перемовляються між собою..." (Григір Тютюнник)

 

 

"Як одспіває хурделицями зима, як віддзвонить вона ожеледцем - тоненькою і блискучою, мов кришталь, кригою на кущах та деревах, і сонечко вгріє землю та води, збирається Данило Коряк до лісу, до своєї сторожки. Там він має оберігати од усякої напасті цілий лан лісової розсади: дрібненьких дубків, що недавно ще спали у жолудях, а весною проклюнулися із землі двома-трьома листочками та й пішли в ріст, берізок, в'язків, кленочків, осичок і приземкуватих пухнастих сосонок, схожих на їжаків...." (Григір Тютюнник)

 

 

"Степова казка" — книга україського прозаїка Григора Тютюнника про дружбу степових мешканців та чуйних людей. В його повіданнях та казках люди, тварини, звірята, птахи й комахи, рослинний світ сприймаються в єдності, у взаємодії. Вони спілкуються, розмовляють, дружать, допомагають один одному.

 

 

 

 

"Як сонце тільки-но червонило небо на сході, Арсен уже сидів у човні біля своєї верби і пильнував за вудками. В лісі бродив туман, підзолочений сонячним  промінням,  туркотіли лрипутні, вистукували дзьобами дятли, а іноді лунко тріщало галуззя і було чути: хро-хро... хря-хря..." (Григір Тютюнник)

 

 

 

"Одного разу, коли Арсен, як завжди, рибалив біля своєї верби, припустив дощ. Вода в річці зробилася сірою та непривітною. Перестало виспівувати й витьохкувати птаство всяк на свій лад, лише дятел стукотів десь недалечко по корі всохлого дерева...." (Григір Тютюнник)

 

 

 

"Не було ще такого літнього ранку, — хіба вже каміння з неба, — щоб дід Арсен, прозваний Бушлею, всидів дома. Де там! Як тільки над обрієм зажевріє велика досвітня зоря, вже Арсен на ногах. Почепить через плече стару шкіряну торбу з вареним зерном, що пахне кутею (рибі на принаду), убгає в кишеню круглу бляшану баночку з великими й малими рибальськими гачками, вудки в руки і — гайда до річки..." (Григір Тютюнник)

 

 

"Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу - хату Карпа Яркового. А перед нею - молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса - колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина…" (Григір Тютюнник)

 

 

 

 

"На початку зими ходити Олесеві до школи можна двома стежками: одна бором, друга — річкою. Сюди зручніше, та в зазимки лід на річці тоненький, так і зяє чорною прірвою. Тому кожного разу, коли Олесь виходить з дому, мати наказує йому: "Гляди ж, сину, річкою не йди. Там ще лід молодий. Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ..." (Григір Тютюнник)

 

 

 

Українську художню прозу неможливо уявити без вагомої літературної спадщини Григора Тютюнника. Письменник у своїй творчості обрав жанр традиційний для нашої літератури - оповідання, повість. Правдивість зображуваних людських характерів, художня майстерність у відтворенні їхніх вчинків, емоцій - це те, чим найбільше приваблює він читача. Живописець правди - так можна б визначити і творчі принципи, і весь лад душі, а відтак і стиль, позначений яскравою індивідуальністю митця.

 

 

 

Блискучим новелістом і повістярем увійшов у свідомість сучасного читача Григір Тютюнник. Сьогодні  українську  художню  прозу  не  уявити  без  його  хай кількісно й не великої, але справді вагомої літературної спадщини.

 

 

 

 

 

"Це був чистий розбишака-халамидник. Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька: там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму «закадишному» другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом. Наче біс який сидів у хлопцевії Усі діти як діти — граються, бавляться, тихо, лагідно. Федькові ж неодмінно, щоб битися, щоб що-небудь перевернути догори ногами. Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці..." (Володимир Винниченко)

"Сумний наш Князь, сумний наш Князь,
Лягли йому на чоло хмари,
Неначе ждуть нас знов удари,
Неначе знов орда знялась..."

(Олександр Олесь)

 

"Ліс густий, дрімучий, темний,
Споконвічний ліс росте,
Не проб'ється навіть сонце
Крізь гілля його густе..."

(Олександр Олесь)