Публікації за тегом: Казки

Теплі, добрі, щирі, духовно багаті поезії Галини Римар – це вірші для дітей, авторські думи, віршовані казки та п'єси. Усі вони сповнені глибоким змістом, життєвою правдою, любов'ю до української природи, до рідної країни та нашого народу. ЇЇ думи – це сонячне правдиве Світло...  Читаймо...

 

 

 

 

"Жили собі космонавтики в країні Космонета. Вони дуже любили своє місто Косметарія, бо це їхня столиця. Будинки в них були сучасні і красиві. А на свята космонавтики прикрашали їх чудовими ліхтариками. Новий рік вони завжди зустрічали усією родиною вдома. А потім усі дружно виходили на площу до великої новорічної ялинки, прикрашеної фантастичними іграшками. Якось в цю країну, саме у це місто, потрапила дівчинка на ім'я Софія..." (Вікторія Лабунець)

"Цвіркун Кузьма жив у бабусиній хаті під піччю. Коли двері відчинялись, до хати вкочувала хвиля холодного повітря. «Бр-р-р! І чому б тим людям не сидіти під піччю, де так гарно — тепло і темно? Невже надворі краще?» — думав цвіркун. І захотілося йому надвір. Онучок Іванко якраз одягався, тож цвіркун хутенько стрибнув на комір теплого кожушка. "Я пішов, бабуню", — сказав хлопчик. "І я теж", — просюрчав Кузьма. За порогом Іванко впав і засміявся. «І що там такого смішного?» — подумав цвіркунець. Він виглянув із хутра й завмер: усе навколо сліпучо сяяло..." (Валентина Бондаренко)

 

Читаймо чудові, добрі, світлі віршовані казки-п'єси Галини Римар - авторки, сповненої любові до дітей, до ближніх, до всього навколишнього світу:

"Чарівна флейта" (казка-п'єса)

Казочка-п’єса про бджілку Таню та її друзів

Сценарій вистави за казкою про сивого бичка

"Узимку двоє зайчиків забрели на город. Снігу було небагато — вони потрудилися лапками і вигребли з-під землі декілька морквинок. "Як добре! Сьогодні ми наїмося досхочу!" — сказав перший зайчик. "Може, не варто з’їдати всю моркву одразу? Давай з’їмо стільки, щоб не бути голодними, а решту зекономимо — пізніше пригодиться!" — запропонував другий зайчик. "Не знаю я такого слова — економити! Є морква — їж, нема — шукай чогось іншого поїсти!" Другий зайчик не став сперечатися. Він міцно затис лапками дві морквинки, що залишились від обіду, і пострибав до своєї нірки. А перший усе їв та їв, аж нарешті відчув, що живіт у нього повнісінький..." (Марія Чумарна)

"Сьогодні в Арика Зубенка і його мами святковий день — тато був зранку вдома. Біля під’їзду стояла машина, але вони не поїхали як завжди до бабусі в село, а виїхали на трасу, потім повернули на міст через Дніпро, проїхали повз парк і за кілька хвилин зупинилися перед великим будинком на центральній вулиці міста. Їх впустив охоронець, який наче знав тата, але щось записав у книгу. Вони піднялися ліфтом на п’ятий поверх. Шкода, що довелося виходити з кабіни; можна було б ще покататись: натисни кнопку — їдеш угору-вниз... Їхня квартира була теж на п’ятому поверсі, але ліфта там не було... Коли тато впорався із замками і відчинив двері, вони зупинилися вражені. Це був наче справжній палац Снігової королеви. Білі стіни з іскорками, на вікнах — із стелі до підлоги — довгі сріблясті портьєри. Меблів не було. Мама, тримаючи хлопчика за руку, дивилася то на люстру, де в численних скляних пелюстках гралися сонячні зайчики, то на камін у кінці кімнати..." (Ніна Найдич)

 

"Стояв літній погожий день. Сонечко ласкаво виблискувало промінчиками, небом плавали кучеряві хмаринки, співали пташки. Неподалік від озера, по якому плавали білі лебеді, стояв великий красивий палац. У палаці жила маленька дівчинка. Вона була не звичайною дівчинкою, а Принцесою. Маленька Принцеса спала у своєму ліжечку, прикрашеному великою кількістю рожевого мережива. І щойно, перший промінчик сонечка залоскотав личко дівчинки, вона одразу прокинулась. Але прокинулась сердитою. Надувши щічки, Принцеса встала й попрямувала до вікна. "Знову цей ранок!" — буркнула Принцеса й одягла мережане платтячко..." (Ольга Зубер)

 

"Одного разу, на осяяну ранковим промінням Землю, спустився маленький Янгол. Він зістрибнув із золотавої хмаринки і потупцяв босими ніжками по росяній траві. Він роздивлявся все довкола: квіти, що прокидалися від сну, озера, гори, річки, заглядав у гнізда пташок, милувався метеликами, та маленькими крапельками роси, що перлинками переливалися на траві. Він ішов усе далі й далі. І вийшов до невеликого, але дуже красивого озера. Вода в озері була наче прозоре блакитне скло, і лиш тендітні хвильки дріботіли на поверхні. Янголятко нахилилося до води і посміхнулося до свого відображення, а потім, обережно, щоб не замочити крилець, помило у водичці свої крихітні ніжки..." (Ольга Зубер)

 

"Прокинулася вранці Лисичка. Виглянула у віконечко, а там – все біле-біле від снігу! Зраділа вона, одягла свою тепленьку шубку, шапочку, чобітки, рукавички на лапки. Вийшла надвір, стоїть, милується. Гарно в лісі! Зелені ялинки стали білосніжними, стежки-доріжки сніжком присипані, сніжинки блищать-переливаються. І вирішила Лисичка сплести собі зі сніжинок зимову прикрасу. Взяла вона ниточку, нанизала на неї сніжинки й одягла на себе. Ходить по всьому лісу, хвалиться..." (Ольга Зубер)

 

 

 

"—    Паничику чорнобривчику, чом не виростаєш?
—    Я росту, росту: листя — у висоту, корінь — углибину, у чорну землю, у холодну воду, що рідним голосом говорить.
—    Паничику чорнобривчику, а вже літо рум’яне!
—    Ще почекаю, не зацвітаю: ще тому літові немає краю!.."

(Зірка Мензатюк)

До дебютної збірки Ніни Найдич – відомої у мистецьких кругах музикантки та викладачки, входять три казки: «Казка про маленького страха», «Шварценеггер та «Осіння пісня», «Про кота Василя Тимофійовича та його друга Емілія». Історії про сучасних дітей у великому місті: безпосередніх і товариських, допитливих і вразливих. Що у міській товчії, серед галасливої всеядності та поверховості допоможе їм вирости гідними людьми, відкритими до чистої краси та добрих почуттів? Авторка дає на це відповідь. Це – МУЗИКА! Гармонійним доповненням до книжки є три компакт-диски з музикою до казок Ніни Найдич. Автор музичних творів, Юрій Шевченко, створив їх у знак подяки Ніні Найдич, яка свого часу була його музичною педагогинею.

 

"Сніжинки тихо падали з неба, вкриваючи білим полотном все довкола: дерева, доріжки,дахи будинків, підвіконня, гнізда пташок, притрушували чиїсь крихітні, ледве помітні сліди. Сніжинкам було весело: вони падали, кружляли, виблискуючи в холодному світлі зірок. Серед усього цього величезного снігопаду була одна дуже незвичайна Сніжинка. Падаючи з неба, вона не безтурботно сміялася, а уважно придивлялася, де б зручненько примоститися. Вона ретельно обдивилася все довкола і опустилася на вишневу гілочку, поближче до стовбура. Тут було дуже зручно і затишно: поруч світив великий ліхтар, а будинок захищав від вітру. Спочатку Сніжинка сиділа тихо – незвично їй було тут, на Землі. Та згодом, набравшись сміливості, підхопивши легкий подих вітру, перелетіла на підвіконня, й з цікавістю подивилася у вікно..." (Ольга Зубер)

 

"Зима в лісі була холодна та люта. Щедро сипала вона снігами й мела хуртовинами. Замела й мишачу нірку під сосною. Сидить Мишка, боїться й носа висунути. Ось, зголодніла вона, залізла в свою комірчину й знайшла там зернятко. Одне-однісіньке. Сидить Мишка й плаче. Тримає в лапках те зернятко й не знає, що з ним робити. Чи то з’їсти, чи то назад покласти. Думала вона, думала, а тоді й каже: "З’їм, а тоді піду до Ведмедя, попрошу в нього ще зерняток." Так вона й зробила. Підкріпилася перед дорогою, одягла теплу хустинку, чобітки, кожушок, взяла сани, та й подалася..." (Ольга Зубер)

 

Ольга Зубер — молода поетка та казкарка з міста Переяслав-Хмельницький, що на Київщині. Має педагогічну освіту. Писати вірші почала ще в дитинстві, а от казочки — коли стала підростати маленька донечка. Дівчинка у мами — дуже цікава, тому казок для неї було все замало. От і почала пані Ольга вигадувати свої чудові казкові історії, які з 2015 року почали друкувати дитячі періодичні видання: "Малятко", "Колобочок", "Мамине сонечко", "Котя", "Жирафа Рафа", "Ангелятко". Як і кожен автор, письменниця мріє про видання своєї книги...

 

 

"У великому лісі жила маленька Мишка. Одного сонячного ранку, вона висунула з нірки свого носика, і почала принюхуватися, чи немає, часом, десь поблизу Лисички, якої Мишка дуже боялася. Поблизу нікого не було, і Мишка, полегшено зітхнувши, вилізла з нірки. Вона потягнулася лапками до сонечка, роблячи зарядку. Потім п’ять разів присіла, десять підстрибнула, поплескала в долоньки і полоскотала себе хвостиком за вушка. Та тільки-но вона хотіла вмитися крапелькою роси, як позаду щось тріснуло: "Трісь!" "Ой! – підстрибнула Мишка, — Лисиця! Це вона чатує на мене!" – запищала вона і кинулась навтьоки..." (Ольга Зубер)

 

Людмила Кибалка – молода українська поетеса та письменниця. Її щирі та теплі, життєво правдиві, сповнені любов'ю та добротою казки та оповідання цікаві як дітям, так і дорослим... Читаймо!!!​

"Настала ніч, а Зайчикові не спиться. Сидить собі під ялинкою, оченятами кліпає.
Зашелестів у листячку Їжачок.
− Чого не спиш, Зайчику? – питає.
− Та, не спиться! Десь сон мій подівся, - відповідає Зайчик.
− Де ж це ти бував, що сон загубив? – посміхнувся Їжачок та й подріботів собі далі..."  (Ольга Зубер)

 

"Колись давно у гарненькій розмальованій хатинці жила старенька бабуся. Навколо хатинки був чудовий садочок. Там росло багато дерев: яблуньки, вишеньки, сливки, а також кущики смородинки та малинки. Але той садочок був не просто так, і не сам по собі – там жив маленький і дуже допитливий їжачок. Він був дуже хитрий і любив пустувати. Інколи робив бабусі шкоду: то яблучко поцупить, то корзинку з малинкою перекине, то у відро з водою накидає сміття. Нашкодить – і мерщій в кущі. Виглядає. Інколи лякає бабусю: постукає лапкою в двері й чкурне в кущі. А бабуся відчинить – нікого немає. А їжачку смішно! Регочеться, аж перекидається..." (Ольга Зубер)

 

"Настала ніч. Де-не-де поблискували зірочки, золотий місяць виблискував на синьому небі, то ховаючись, то виглядаючи із-за темних хмар. У своєму крихітному ліжечку крутилася й ніяк не могла заснути мишка Поля. Вона, взагалі, була дуже вертлява й невгамовна і мама Миша ніяк не могла загнати її в ліжко. Поля лежала з відкритими оченятами й мріяла. Вона дуже любила мріяти. Про що саме Поля мріяла – це був секрет. Звичайно, про щось дуже приємне. Бо вона лежала і посміхалася. Зненацька скрипнули двері і мама Миша заглянула в кімнату. Поля закрила очі і вдала, що спить. Вона лежала тихо і не ворушилася..." (Ольга Зубер)

 

"Серед зеленого поля майоріли кульбабки, ромашки, волошки… Над ними літали різнокольорові метелики. Кругом краса! Якось долинула до однієї жовтоголової  кульбабки розмова дідуся з онукою, яка збирала квіти для свого віночка. "Дідусю, ця квітка — одне велике сонце,  яке вранці будить мене", — промовила дівчинка і спрямувала свій погляд на кульбабку...." (Людмила Кибалка)