Олена Більчук
Я не буду тобі заважати
(казка)
Коли це сталося – невідомо. Люди тоді розуміли мову птахів, дерев, квітів, каміння – усього, що відчували живим.
* * *
– Комета, там комета! Біжімо! – гукнула Горицвітка. Й чимдуж помчала на невеликий пагорб. За нею тріпотіла довга синя стрічка, а далі галаслива й щаслива ватага дітей різного віку.
Так, це була вона – осінь.
Зар ще деякий час спостерігав рожево-палеву хмаринку, того відтінку, що буває саме наприкінці осені. Й почувався трохи ніяково – ну як він міг повестися на слова фантазерки Горицвітки?
Він струсив із плеча жовто-бурий листочок – з тих, що у перші морози тримаються на гіллі до останнього, – й поспішив у Відкриту Майстерню.
Вона знаходилась майже біля Зелен Лісу.
І була відкритою й тепер – у пору великої Навчальної перерви. Тут вивчали різні ремесла, проводили дослідження і спостереження. І неабиякі, а наприклад, як у Зара – за далекими зірками й планетами.
Зар мріяв відкрити невідому зірку.
Смуги хмарин розсіялись – і вечір приніс яскраву картинку зоряного неба.
Ось і Майстерня.
Хлопець радісно зайшов у будівлю. Нарешті у нього буде достатньо вільного часу!
У прихідку зняв шапку, швидко розстебнув куртку, мимохідь поглянув у дзеркало – і побачив, що на плечі у нього примостилась – маленька помаранчева хмаринка? Та це ж якесь пташа!
– Вітаю тебе! Я – птах із літаючого острову Итерія, – дзвінко озвалося пташа.
Птах із літаючого острову Итерія! Колись дідусь Северин розповідав Зарові про цей таємничий невидимий острів та його жовтогарячих птахів – итерів.
Раніше вони мешкали тут. І щось сталося – итери змушені були відлетіти. Більше ніхто їх не бачив. Та одного разу ці птахи з’явилися. І повідомили, що наближається велика стихія, здатна зруйнувати не одне поселення. Люди встигли підготуватися й потім, як небезпека минула, захотіли віддячити жовтогарячим провісникам. Та птахи попросили лише про невелику послугу: час від часу їхні пташенята, як підростатимуть, прилітатимуть до людей й обиратимуть тих, хто навчатиме їх наукам про Землю. Итери не хотіли втрачати ці знання, адже мріяли повернутись на батьківщину.
– Мене звати Ирт. Я побуду з тобою тиждень, якщо ти не проти.
– Ирт?
– Звук, схожий на голосну «и», у нас дуже поширений, – ніби виправдовуючись, відповів Ирт.
– Добре, Ирте, – сказав Зар. – Я зніму куртку?
– Не хвилюйся, не впаду, – пташа одразу ж злетіло, щоб за мить знову примоститися у хлопця на плечі. – Я навчатимусь, в основному, спостерігаючи і майже не буду задавати запитань.
* * *
– Заре, а чи росте тут лишайник…
– Все, Ирте, досить! – гримнув Зар, відриваючись від небозора. – Та скільки ж можна про ці лишайники, про ці мохи та всіляку іншу дрібноту! Мені так важливо встигнути дещо зробити.
– Не кричи, будь ласка. Будь ласка. Вибач, я розумію, я просто…
– Ти не розумієш, Ирте, інакше б не набридав мені увесь цей час. І я теж не розумію тебе, для чого ти обрав саме мене? Он моя подруга Горицвітка дуже любить возитися з усілякими там рослинками, то чому я? Обрав би її, й усе було б добре!
– Розумієш, я те.. як це. Не обирав. Ми, итери, любимо з висоти спостерігати за деревами, як вони змінюються, уявляти їх листочки. І коли я побачив листочок зблизька, як він летить, то захотів спробувати повторити його рухи, він так чудернацько маневрував, і…
– То я не обраний? – Зак вражено дивився на Ирта. – Я не знайду свою зірку, бо тобі сподобався якийсь там листочок?
– Так, листочок. Уяви, він провисів на дереві усеньке літо й осінь, а потім привітався з тобою, перш ніж упасти на землю.
– Він торкнувся до мене випадково. Як і ти. То я повинен був йому вклонитися?
– Та ні. Досить було б усміхнутися. Хоча й це не обов’язково. Листочки, дерева дарують нам кисень просто так. Я розумію тебе, я полечу, погуляю. Сам. Десь.
Ирт вилетів у відчинену кватирку.
* * *
Зар кинувся до вікна, потім, як був, побіг на вулицю.
Сутеніло. Того дня випав перший сніг, і якби Ирт був десь поблизу, то помаранчеву плямку було б не важко розгледіти.
– И-ирте-е-е! – полетіло далеко поселенням.
Зар підняв голову й розгублено вдивлявся у крислате гілля високого осокора. Потім у нерівну лісову смугу.
– Що, полетіло твоє пташа? Не переймайся сильно, хлопче, – до Зара підійшов дядько Дар. – Я чував, що ці пташата частенько відлітають, не прощаючись.
– Доброго вечора, дядьку Даре.
– Отож-бо, доброго.
Зар повернувся у Майстерню. Він не міг зосередитись. Все летіло шкереберть! Ще й день видався сніжним. І перевірити свої здогади він не встигає, схоже, таки не встигає – із цим невгамовним розумакою-пташеням. Яке врешті решт полетіло. Саме, кудись.
Зар вирішив звернутися за допомогою до Горицвітки.
Він вдягнувся й вийшов на вулицю. Попрямував до неї додому.
На початку зими темніє рано, і її будиночок освітлювали рясні зграйки зимових світлячків.
Тільки-но наблизився до хвіртки – як двері хатинки відчинилися, і вибігла Горицвітка.
– О, компанія з’явилася! – радісно вигукнула вона. – Як тобі ідея зліпити величезного сніговика – Вартового Зими – разом? Стільки снігу!
– Давай.
Морозне повітря приємно торкалося обличчя, і настрій у Зара значно покращився.
І Зар із Горицвіткою почали ліпити снігові шари.
– Слухай, Горицвітко, ти чула коли-небудь про Итерію, итерів?
– Так, не тільки чула, а й зустрічала їх пташат-підлітків не раз, коли мешкала в Заріччі. А звідки ти знаєш? Невже тобі пощастило їх побачити? Бо вже рік, як переїхала, – і поки й однісінького не бачила.
– Я раніше знав лише від дідуся. А нещодавно, десь три дні тому, у мене з’явився Ирт.
– Отакої! Та це ж дуже здорово! Познайомиш нас, будь ласка. Вони такі кумедні й розумні пташки.
– Отож, розумні. Ти не хотіла б взяти його під своє крило, вірніше, на своє плече? Цей Ирт цікавиться в основному усілякими мохами, а я, сама розумієш…
– Та я б з радістю, Заре. Тільки вони не міняють наставників.
Розчервоніла від морозу Горицвітка зняла рукавички й обтрусила від снігу.
– А чому Ирт не з тобою зараз?
– Я накричав на нього, не витримав його запитань. І він, напевно, образився. Я так чекав Навчальної перерви, а тепер не встигаю зробити те, що хотів.
– Може, причина не тільки в Ирті? Згадай, ти ж частенько спізнюєшся чи не встигаєш. А коли у щось занурюєшся, то забуваєш про все інше. Про мене теж ось зовсім був забув, – усміхнулась Горицвітка.
– Та є таке, – збентежився Зар. – Добре, Горицвітко, я піду: раптом Ирт повернеться, а мене не буде.
– Слухай, мало сама не забула: у мене є цікава підбірка – усілякі таблички з малюнками, назвами рослин – може, «підгодуєш» своє пташа, як прилетить, щоб ти мав більше часу на свої дослідження?
– Дякую, Горицвітко!
Горицвітка мешкала по сусідству, й Зар забіг до своєї домівки.
– Мамо, Ирт не прилітав часом додому?
– Ні, Зарику. А що сталося?
– Та полетів погуляти десь. Я зараз швиденько ще раз зазирну в Майстерню: раптом він там чекає.
Але в Майстерні Ирта не було… Й поблизу теж. Зар вирішив залишити вісточку й зробив табличку із записом. Йому здавалось, що пташа вміє читати – хто їх знає, цих итерів. Зар майже не запитував Ирта про нього, літаючий острів Итерію. А тепер ще й нагоди може більше не бути.
Зар для певності намалював свою хатинку й прикріпив табличку на шибці.
* * *
Ирта не було й наступного дня, й опісля.
Зар спершу дуже тривожився. Та навідалась Горицвітка і заспокоїла, що пташата итерів метикуваті, що так буває, що вони літають самі по собі, що з ним має бути все гаразд. Може, й справді так краще для пташати.
Робота у Зара почала просуватися набагато швидше. Трохи не вистачало характерного икання та цокання, та врешті Зар так занурився у вивчення рисунків та креслень, що не помітив, як пройманув післяобідній час. Ось-ось він мав знайти підтвердження своїм здогадам.
Він навіть не почув, а відчув якийсь шелест. Тихенькі кроки позаду себе.
– Можна? Можна я краплю побуду з тобою? Я не буду тобі заважати.
Зар усміхнувся й повернувся:
– Ти знаєш, коли саме той момент, щоб не турбувати.
Ирт радісно злетів:
– То ти поговориш зі мною трішки?
– Звичайно, ми можемо поговорити. І до речі, я маю до тебе теж багато запитань.
– Я відповім!
Ирт примостився навпроти Зара, на небозорі.
Зар розгубився: він настільки мало знав про Ирта, що не знав, з чого почати.
– От чому мохи тебе так цікавлять?
– Я їх раніше ніколи не бачив ось так. Вони нагадують мені ліси, які ми спостерігаємо з нашого острова. З висоти дерева здаються крихітними. І коли я пролітав над мохами, у мене було відчуття, що ніби я і тут, і на Итерії. А якщо підлетіти ближче… Всі ці маленькі рослинки – це ж цікаво! Кажуть, влітку їх набагато більше.
– Шкода, що тебе не цікавлять зірки, Ирте. Я хотів би з тобою поговорити про них.
– Чому ж не цікавлять. Навіть дуже цікавлять. І я, чесно кажучи, бачив помилку у твоїх розрахунках.
– Помилку? Чого ж ти мовчав?
– Ти ж не питав! У нас це називається «відкрити крило самому». Тобто, це коли щось відоме іншим, хтось пробує перевідкрити.
– А де помилка, скажи, будь ласка.
Ирт підлетів до Зарових рисунків.
– Ось, тут.
– То виходить, що зірки там, де я думав, може не бути? – Зар збентежено продовжив: – Бачиш таблички на столі? Подивись їх поки. А я все-таки ще раз спробую…
– Ого… Роздивлятись і роздивлятись. Можна я заночую тут, щоб не гаяти часу зранку, бо завтра мені вже відлітати?
– Та ночуй. В Майстерні тебе вже всі знають. До речі, не зголоднієш?
– Ні, ні: є спеціальний мішечок, мама подарувала, як збирався сюди. Там є запас смачненького.
* * *
Настав новий день. Зар із Горицвіткою поспішали до Майстерні. У Зара був чудовий настрій. Ще увечері він відчував розчарування, та вранці ясно-синє небо ніби наповнило його своєю силою.
Друзі зайшли у Майстерню.
– Доброго ранку, досліднику таємничих малих світів! Як ти тут? – весело привітався Зар. – Познайомся із Горицвіткою. Це вона тобі передала усі ці таблички.
– Привіт. Дуже приємно познайомитися.
– І мені, Сонячний Ирте, – усміхнулася дівчинка.
– Ти наче сумний, – зауважив Зар. – Не хочеш відлітати?
– Хочу, дуже скучив за мамою, татом, братом, сестрами. Не сумний, задумався трішки.
Ирт підлетів до табличок.
– Дивіться, ось тут намальована квітка, і підписано – Фіолетка.
– Так, вона належить до зниклих. На жаль, – сказала Горицвітка.
– Колись бабуся Ивира, – продовжило пташа, – розповідала мені легенду, що насіння цих квітів знаходиться у горнятку, що заховане в печері, у сосновому лісі.
– У сосновому лісі? У наших лісах не буває печер. Подумай сам, – скептично зауважив Зар.
– У сосновому лісі на великій галявині у невеликій печері. І вхід до цієї печери прикриває камінь, на якому росте лишайник Шикирайлик. Ми його теж вважали зниклим. Я всього лиш переказую легенду. Та сьогодні, коли я роздивлявся малюнки, подумав – а якщо це правда?
– Цікаво. Я не чула ніколи. Будь ласка, розповідай далі.
– У тому підземеллі не можна світити, бо світло може згубним для мешканців. Тому знайти горнятко можна лише на звук. За тихим звучанням Співучого Каміння, яким прокладена доріжка до нього.
– А чому стільки уваги цим квітам, Ирте, що вони стали легендою? Адже не один вид зник.
– Тому що за переказами ці квіти – єдині, що зможуть рости й на нашому літаючому острові. І якщо посадити насінинки, доглянути – колись, на світанку, коли Фіолетки розкриватимуться, коли будуть ще видимими зірки, – ці квіти можуть почути й передати відповідь, як повернутися итерам на батьківщину.
– Слухай, ми ж можемо спробувати знайти це горнятко! Якщо це десь неподалік, то встигнемо до твого повернення на Итерію! – вигукнув Зак.
– Я маю встигнути ще до заходу Сонця. На кольорову хмарину – вона обов’язково буде цього дня. На ній я зможу повернутися на свій острів.
Горицвітка взяла табличку з видами лишайників.
– У мене мешкають у саду лишайники: ми перенесли сюди деякі саджанці й камінці. І, так, серед них є Шикирайлик. Він не такий поширений, але буває і в цих краях. Я можу принести камінчик із ним.
– Поки ти за Шикирайликом, Горицвітко, я збігаю до дядька Веслава: його собака Рудань хоч і старий, та ще має надзвичайний нюх. Думаю, можна спробувати знайти лишайник по запаху.
– А я тут поки злегка подрімаю, – стомлений від безсонної ночі Ирт одразу ж заховав свою голову під жовтогаряче крило.
* * *
Від сонячного світла сніг сяяв, а сині тіні від дерев створювали красиві візерунки на дорозі. Хатина дядька Веслава була майже на краю поселення. Тільки-но вона завидніла, як до Зара підбіг Рудань. Він трохи тремтів від холоду, та від радості то підскакував, то присідав. А хвостом виляв так, що здавалось, що той хвіст ось-ось відвалиться. Наче відчував, що на нього чекає якесь особливе завдання.
Поодаль Левко – дещо молодший за Зара хлопець – по лініям тіней витоптував доріжки. Він наче не помічав Зара. Вже десь із місяць сторонився.
– Привіт. Ти часом не знаєш: дядько Веслав вдома?
– Вдома.
Деякий час Зар мовчав. А потім додав:
– Вибач, що я назвав тебе боягузом на Святі Осені. Знаєш, я теж іноді висоти боюсь.
– Я не злякався тоді. Я не висоти злякався: гамірно стало, дуже. Надто. Тому закричав.
– Гамірно? Як для змагань, то наче нормально було. Та й ти ж не з тихих.
– Буває, що я чую щось голоснішим.
Зар уважно подивися на Левка.
– Левку, є одна велика справа, і якщо ти й Рудань приєднаєтесь, то це може врятувати всіх итерів, – врочисто промовив Зар.
А потім усміхнувся: – Правда, вони бувають іноді гамірними, але, надіюсь, що не надто.
І Зар розповів Левкові й Руданю про Ирта і легенду итерів.
* * *
– Ти, я бачу, вже прокинувся? – запитав Зар у Ирта: той вже чекав на вулиці, біля Майстерні.
– У мене теж непоганий нюх, – віджартувався Ирт. – Чую скорий прихід Горицвітки із Шикирайликом.
– А чи чуєш, що я принесла щось смачненьке перекусити? – підійшла Горицвітка. – Заре, я забігла до тебе додому, попередити, що нас не буде до вечора, то твоя мама передала нам усім пиріжків.
– Я не встигав попередити. Дякую, що зайшла!
– Привіт, Левку, – привіталася Горицвітка з Левком.
– Привіт.
Горицвітка присіла до Руданя й простягнула йому камінчик із жовтуватим візерунком:
– Привіт, Руданьку. То що скажеш?
Рудань ретельно понюхав камінчик.
– Найближчий такий лишайник росте зовсім недалеко, у нашому Зелен Лісі.
Шикирайлик змінився в кольорі.
– Ти ж не залишиш мене там, Горицвітко? Бо ці переїзди…
– О, ні, ти повернешся у свій садок. Справді повернешся, – запевнила Горицвітка.
* * *
Не гаючись, вони вирушили на пошуки горнятка: Рудань біг попереду, Ирт летів над Руданем, а діти поспішали за ними, як могли. Їм вкрай необхідно було встигнути до заходу Сонця.
Ніби й недалеко ліс, та швидко йти по снігу було непросто.
Нарешті прийшли.
– Здрастуй, Зелен Лісе!
Верхівки високих-високих сосен захиталися привітно.
– Погляньте, наче хтось стежину проклав.
Стежиною йшлося легше і швидше. Рудань час від часу забігав наперед чи вбік – давненько він не бував у лісі.
Вони вийшли на галявину, до переплетених кущів шипшини.
– Це тут, у чагарнику.
Чагарник був не те що густим – він був непрохідним. Горицвіка привіталася, та кущі у відповідь навіть не хитнулись.
– Доведеться покликати дядька Лісовика, – стурбовано сказала Горицвітка.
– Так, – сказав Зар й задумливо торкнувся до одного з листочків, ще зеленого, на найближчому кущику.
Й раптом похилені, переплетені віти розплелися, розступилися – й усі побачили, що стежина вела до каменю, на якому оранжевими плямками ріс братик Шикирайлика.
– Ого, великий камінь.
Та камінь напрочуд легко відсунувся вбік, відкриваючи прохід у печеру.
– Залітаймо швидше, тутешні мешканці не звикли до сильного світла, воно може їм нашкодити! – вигукнув Ирт.
– Руданю, ти залишишся при вході.
Уся ватага, крім Руданя, зайшла в печеру, і Зар знову посунув камінь.
Було темно. Дуже.
– Левку, твоя черга вести нас.
– Тихо, не сопи.
– То, може, й не дихати?
– Кажу ж, тихіше.
Стало дуже тихо. І трохи лячно.
– Ідіть за мною…
Вони обережно ступали рядочком, тримаючись за руки, а Ирт міцно вчепився у Зарове плече.
Врешті Левко торкнувся рукою до камінної стіни.
– Може, вже тут, – сказав він, присідаючи, – і доторкнувся до горнятка: – Є.
– Давай поміняємось місцями, йдемо на вихід.
Рудань радісно підскочив, коли побачив у руках Левка горнятко.
Та Сонце вже ховалося за обрій.
– Вже сідає Сонце, а на небі ні хмаринки! – скрикнула Горицвітка. – Необхідно вибігти з лісу, на пагорб Полеви! Там небо відкривається.
– Хмаринка є, – загули сосни. – У південно-західному напрямку.
– Послухай Ирте, ми не встигнемо добігти, забирай насіння й лети далі сам, – схвильовано сказав Зар.
– Мені досить лише однієї...
– Ирте, швидше! – Левко висипав на долоню темні насінинки Фіолетки.
Ирт взяв у дзьобик насінинку, поглянув на друзів й одразу ж здійнявся у небо.
Коли Горицвітка із Шикирайликом, Зар, Левко та Рудань піднялися на пагорб Полеви, то побачили, що на обрії, у золотисто-зеленавих смугах неба, летить крихітна хмаринка.
– Щасливих тобі доріг, Сонячний Ирте, – тихенько промовила Горицвітка.
* * *
Фіолетові, сині, рожеві, блакитні, сині, червоні… у наших садах можна часто зустріти квіти – такі ж, як Фіолетка. Тільки зараз називають їх інакше: Ранкове Сяйво або ж Кручені Паничі, чи Витень.
А у соснових лісах можна почути мелодійний гамір помаранчевих пташок – шишкарів. Дуже схожих на итерів. Тільки пташата у них тепер не помаранчеві, а сіро-блакитні, наче маленькі снігові хмаринки.
Казку і фото хмаринок люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Картину "Кручені паничі" створила Наталія Олійник.
Більше казок та оповідань від Олени Більчук на нашому сайті:
Читаймо цікаві та пізнавальні казки Олени Більчук: "Я не буду тобі заважати", "Коли навколо Землі — клубочок", "Кристалики", "Літерки Аоха і Веша". А також - оповідання "Розмова".