До цієї збірки оповідань та казок Василя Сухомлинського увійшли такі:
Шукайте твори Василя Сухомлинського за абеткою.
"Одного разу до нас прилетіли голуб і голубка. Сіли на ґанку та й воркочуть. Ніби дивляться на мене й щось просять. Я поліз на дах, відчинив маленьке віконце. Голуби заховалися в нього. Я виніс їм зерна, вони поклювали й знову сховались у віконці. Наступного ранку я знову погодував їх і поставив коритце з водою. А потім було так — коли погодую, а коли й забуду. Більше було таких днів, що я забував погодувати голубів. Вони сидять на ґанку, дивляться на мене, а я все кудись поспішаю. Коли це йду, а голуб летить наді мною, немов збирається на плече мені сісти. Я думав, що голуб грається. І не догадався, що йому їсти хочеться..." (Василь Сухомлинський)
"Відомий німецький математик Ф. Клейн порівнював гімназиста з гарматою, яку десять років начиняють знаннями, а потім вистрілюють, після чого в ній нічого не залишається. Я пригадував цей сумний жарт, спостерігаючи за розумовою працею дитини, яка змушена заучувати те, що вона не осмислила, що не викликає в її свідомості яскравих уявлень, образів та асоціацій. Підміна думки пам’яттю, яскравого сприймання, спостереження за сутністю явищ заучуванням — велика вада, що отупляє дитину, відбиває врешті охоту до навчання..." (Василь Сухомлинський)
"Природа — благодатне джерело виховання людини. Але з пізнання природи лише починається становлення розуму, почуттів, поглядів, переконань Людина живе в суспільстві, і, по суті, все її життя — це ті стосунки, в які вона входить з іншими людьми. Я прагнув, щоб протягом усіх 4 років навчання у початковій школі діти поступово осмислювали важливу істину: людина живе завдяки тому, що її матеріальні та духовні потреби задовольняють сотні й тисячі інших людей; у суспільстві неможливо жиги, не створюючи матеріальних і духовних цінностей для сотень і тисяч людей. У праці, в процесі взаємовідносин у суспільстві формується моральне обличчя людини, її духовна культура, погляди на життя, світогляд. Одне з важливих виховних завдань учителя полягає в тому, щоб діти зрозуміли й відчули серцем: через творення матеріальних і духовних благ виявляється в нашому суспільстві ставлення людини до людини, суспільне обличчя громадянина..."(Василь Сухомлинський)
"Важливе завдання школи — виховати людину допитливою, творчою, такою, що думає. Я уявляю собі дитячі роки як школу мислення, а вчителя — як людину, що дбайливо формує організм і духовний світ своїх вихованців. Турбота про розвиток і зміцнення мозку дитини, про те, щоб це дзеркало, яке відбиває світ, завжди було чутливим і сприйнятливим, — один з головних обов’язків педагога. Як м’язи розвиваються і зміцнюються від фізичних вправ в процесі подолання труднощів, так і для формування та розвитку мозку необхідні праця й напруження. Мозок дитини розвивається і зміцнюється в процесі встановлення багатогранних зв’язків з предметами і явищами навколишнього світу — причинно-наслідкових, часових, функціональних. Я вбачав своє завдання в тому, щоб допомагати дітям зрозуміти ці зв’язки в явищах навколишнього світу, щоб формувати, зміцнювати й розвивати у них допитливий, гострий, спостережливий розум. Вправами, що пробуджують внутрішню енергію мозку, стимулюють гру розумових сил, є розв’язання задач на кмітливість. Ці задачі породжуються самими речами, предметами, явищами навколишнього світу..." (Василь Сухомлинський)
"Уздовж алеї парку біг хлопчик. Був ясний весняний день, на деревах співали пташки, серед квітів літали барвисті метелики. Хлопчикові було весело. Він біг, розмахуючи руками. Уздовж алеї росли маленькі липки, їх недавно посадили. На гілочках зеленіли ніжні пахучі листочки. Хлопчик зривав їх і кидав собі під ноги. Потішався. От зупинився біля однієї липи. Та не листочок відірвав, а цілу гілочку відчахнув. Гілочка впала додолу. Хлопчик на хвильку зупинився, глянув на тремтячі листочки. Глянув і на липку. З північного боку зяяла ранка... Хлопчикові стало жалко липки, та жалість у його серці жила недовго. Бо надворі був такий радісний сонячний день... Хлопчик переступив гілочку й побіг далі. Минуло багато-багато літ. Хлопчик виріс, став дорослий. І діти його повиростали..." (Василь Сухомлинський)
"У старого селянина тяжко захворів єдиний син Михайлик. Батько й мати дуже любили малого, їхні серця стискалися від болю при гадці, що той може померти. Що ж тоді робитимуть? Другий син у них не народиться, бо вони вже старі. Два старші сини загинули на фронті. Михайлик же — їхня єдина втіха. Хлопчик лежав біля вікна й важко дихав. Лікар тихо сказав: - У нього хворе серце. Ліки безсилі..." (Василь Сухомлинський)
"Уночі була хурделиця. Намело кучугури снігу. Рано-вранці у школу йшло троє дітей — Юрко, Михайлик і Ніна. Всюди коло хат з'явилися люди. Відкидали лопатами сніг, прокладали доріжки. Ось хатина бабусі Марії. Вона живе одна-однісінька. Зупинились діти біля бабусиного двору. Нікого не видно..." (Василь Сухомлинський)
"Був травневий сонячний ранок. На зелених луках, що починалися зараз же за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок. Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками. Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку. Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи. Коли це дівчинка побачила діда..." (Василь Сухомлинський)
"Миколка прийшов сьогодні до школи дуже рано. На лавці під високою тополею сиділо двоє дівчаток. Вони дивилися на дерево. Щось зацікавило їх там. В очах дівчаток хлопчик помітив тривогу. Коли це знялася пташка, забилася, запищала тривожно. І тої ж миті перед лавкою щось упало. Миколка зрозумів: пташеня випало з гнізда, а мати його тепер у розпачі...." (Василь Сухомлинський)
"У бібліотеці на полиці стояли поруч дві книги. Одна — в шкіряній оправі, назву тиснено золотими літерами. Це книга про Великого Завойовника. Друга — в тонкій сіренькій обкладинці. Це книга про Плугатаря й Сіяча..." (Василь Сухомлинський)
"Є на світі дивовижний птах — Стрепет. Він співає… чим, як ви думаєте, діти? Він співає крилом. Має він у своєму крилі особливу співучу пір’їнку. Летить Стрепет, і коли захочеться йому співати, то розправляє крила так, що співуча пір’їнка висувається і настроюється на спів. Лунає тонкий свист. Схожий він і на звучання найтоншої струни, коли по ній водити смичком, і на пісню вітру в тонкій стеблині очерету. Та ось трапилось лихо. Загубив Стрепет співучу пір’їнку. Випала вона й упала на землю. Захотілось Стрепетові поспівати, а співучої пір’їнки немає..." (Василь Сухомлинський)
"Учитель початкових класів повинен домагатися, щоб кругозір дитини поступово розширювався від рідних полів і лісів до картин природи та життя нашої Вітчизни й усієї Землі. Уже у першому класі мої діти добре знали, що Земля — це величезна куля, яка повертається до Сонця то одним, то другим боком, що в один і той самий час на Землі в різних кутках буває і жарке літо, і сувора зима, і день, і ніч. З другого класу ми почали здійснювати «подорожі» по земній кулі. Діти сидять у «зеленому класі», перед ними великий глобус, освітлений штучним «Сонцем»; «Земля» обертається навколо «Сонця», «Місяць» — навколо «Землі». «Ось, діти, — звертаюсь я до малюків, — простори нашої Батьківщини. Ми живемо недалеко від її західного кордону, рушаймо ж у далеку подорож на схід, побуваємо в містах і селах, подивимось, як живуть люди». Потім розповідаю про поля, річки, населені пункти, які трапляються на нашому шляху. Слово супроводжується показом картинок і діафільмів..." (Василь Сухомлинський)
"Розумова праця учня, успіхи та невдачі в навчанні — це його духовне життя, його внутрішній світ, нехтування яким може призвести до сумних наслідків. Дитина не тільки взнає щось, засвоює матеріал, а й переживає свою працю, висловлює глибоко особисте ставлення до того, що їй вдається і не вдається. Учитель для маленької дитини — живе втілення справедливості. Подивіться в очі учневі першого класу, що дістав незадовільну оцінку... Дитина не тільки почуває себе нещасною, а й проймається почуттям неприязні, а нерідко — й ворожості до вчителя. Учитель, який ставить двійку, по суті, за те, що дитина чогось не зрозуміла, здається дітям несправедливою людиною..." (Василь Сухомлинський)
"Казка, гра, фантазія — животворне джерело дитячого мислення, благородних почуттів і прагнень. Багаторічний досвід переконує, що естетичні, моральні та інтелектуальні почуття, які народжуються в душі дитини під враженням казкових образів, стимулюють потік думки, який пробуджує до активної діяльності мозок, зв’язує повнокровними нитками живі острівці мислення. Через казкові образи у свідомість дітей входить слово з його найтоншими відтінками, воно стає сферою духовного життя дитини, засобом висловлення думок і почуттів — живою реальністю мислення. Під впливом почуттів, що пробуджуються казковими образами, дитина вчиться мислити словами. Без казки — живої, яскравої, що заволоділа свідомістю і почуттями дитини, — неможливо уявити дитячого мислення і дитячої мови як певного ступеня людського мислення і мови..." (Василь Сухомлинський)
Василь Сухомлинський. "Продовження казки — наш «острів чудес»" (з книги "Серце віддаю дітям")
"Дітей приваблює незвичайне — романтика подорожей і пригод, боротьба зі стихійними силами природи. Коли я вперше розповів малюкам про пригоди Робінзона Крузо, їм захотілося погратися в мандрівників, почути шум морських хвиль і гуркіт водоспаду. Діти вирішили зробити свій «Острів чудес» — таємничий куточок, в якому можна було б жити у світі гри. Цей «острів» ми створили у заростях терену та акації: побудували житло Робінзона з частоколом, що захищав від диких звірів, з таким самим вогнищем, як у нашого героя; зробили маленьке віконце, через яке дивились у неозору далечінь «моря», скопали маленьку грядку, посіяли на ній кілька десятків зерен пшениці та ячменю. Коля приводив сюди з дому навіть козеня — адже в господарстві Робінзона були кози. Принесли стару діжку, мотузки, цеглу. З обручів зробили ножі, змайстрували сіті для ловіння риби. Як первісні мисливці, добували вогонь тертям двох шматочків сухого дерева — адже могло трапитися, що у Робінзона не було ніяких інших засобів для добування вогню..." (Василь Сухомлинський)
Василь Сухомлинський. "Пісня відкриває перед дитиною красу світу" (з книги "Серце віддаю дітям")
"У початкових класах, як і в «Школі радості», ми слухали музику природи, яка є найважливішим джерелом емоційного забарвлення слова, ключем до розуміння і переживання краси мелодії. Слухаючи музику природи, діти емоційно готувалися до хорового співу. Я домагався того, щоб вони розпізнавали в природі музику, співзвучну пісні, яку ми будемо співати. Недалеко від школи — прекрасний куточок. Вечірнє небо тут відбивається в дзеркальній поверхні ставу, з лугу долинає спів пташок; дзвінкою піснею коники зустрічають вечірню прохолоду. Тут ми кілька разів слухали музику природи перед тим, як розучити пісню українського композитора Якова Степового «Зоре моя вечірняя». У цій пісні прекрасно передано сприймання краси вечірньої зорі. В її мелодії діти вловлювали музику, яка зачаровувала їх тихими літніми вечорами. Тут же, в цьому куточку, ми вивчили пісню. Дітям хотілося співати. А потім, через кілька тижнів, діти виконували її у кімнаті для слухання музики, співів, гри на народних інструментах. Пісня пробудила у дітей спогади про красу вечірньої зорі, їхні обличчя світилися радістю..." (Василь Сухомлинський)
"Книжка відіграє велику роль у духовному житті дітей, але лише тоді, коли дитина вміє добре читати. Що означає «добре читати»? Це насамперед володіти елементарним умінням — технікою читання. Я прагнув до того, щоб індивідуальне читання було духовною потребою дитини. У перших — других класах на кожні 1 — 2 тижні учень брав у бібліотеці книжку, читав її вголос. Без цього не можна виробити твердого, стійкого вміння вільно читати й розуміти прочитане. У кожного учня вже у другому класі з’явилася записна книжка — «Словесна скринька». В неї записувалися слова, які здалися дитині цікавими чи незрозумілими (потім я пояснюю дітям значення або емоційне забарвлення слова). У третіх – четвертих класах, за винятком окремих слів, у «словесну скриньку» записувалися звороти, фрази, речення, які сподобалися учневі. Читання як джерело духовного збагачення не зводиться до вміння читати; з цього вміння воно тільки починається. Дитина може читати вільно, безпомилково, та книжка — це часто буває — не стала для неї тією стежиною, що веде до вершини розумового, морального та естетичного розвитку. Вміти читати — означає бути чутливим до змісту й краси слова, до його найтонших відтінків. Тільки той учень «читає», у свідомості якого слово виграє, тріпоче, переливається барвами й мелодіями навколишнього світу. Читання — це віконце, через яке діти бачать і пізнають світ і самих себе..." (Василь Сухомлинський)
"Мова — духовне багатство народу. «Скільки я знаю мов, стільки разів я людина», — говорить народна мудрість. Та багатство, втілене у скарбниці мов інших народів, лишається для людини неприступним, якщо вона не опанувала рідну мову, не відчула її краси. Чим глибше людина пізнає тонкощі рідної мови, тим тонша її сприйнятливість до гри відтінків рідного слова, тим більше підготовлений її розум до опановування мовами інших народів, тим активніше сприймає серце красу слова. Я прагнув до того, щоб це життєдайне джерело — багатство рідної мови — було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя. «Подорожуючи» до живого джерела думки та слова, мої вихованці пізнавали одночасно емоційні, естетичні, смислові відтінки українського слова. Я домагався, щоб вони відчували красу мови, дбайливо ставились до слова, дбали про її чистоту..." (Василь Сухомлинський)
