.jpg "Педагогіка. Василь Сухомлинський. Продовження казки — наш острів чудес. Стаття з книги Серце віддаю дітям. Розділ - Роки дитинства.")
Василь Сухомлинський
СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ
Розділ "РОКИ ДИТИНСТВА"
ПРОДОВЖЕННЯ КАЗКИ — НАШ «ОСТРІВ ЧУДЕС»
Дітей приваблює незвичайне — романтика подорожей і пригод, боротьба зі стихійними силами природи. Коли я вперше розповів малюкам про пригоди Робінзона Крузо, їм захотілося погратися в мандрівників, почути шум морських хвиль і гуркіт водоспаду. Діти вирішили зробити свій «Острів чудес» — таємничий куточок, в якому можна було б жити у світі гри. Цей «острів» ми створили у заростях терену та акації: побудували житло Робінзона з частоколом, що захищав від диких звірів, з таким самим вогнищем, як у нашого героя; зробили маленьке віконце, через яке дивились у неозору далечінь «моря», скопали маленьку грядку, посіяли на ній кілька десятків зерен пшениці та ячменю. Коля приводив сюди з дому навіть козеня — адже в господарстві Робінзона були кози. Принесли стару діжку, мотузки, цеглу. З обручів зробили ножі, змайстрували сіті для ловіння риби. Як первісні мисливці, добували вогонь тертям двох шматочків сухого дерева — адже могло трапитися, що у Робінзона не було ніяких інших засобів для добування вогню.
Під час дощу заглиблення, з якого ми брали землю для спорудження житла, заповнилося водою і утворився маленький ставок. Діти хлюпалися у воді, уява малювала їм безмежні простори океану. А якщо є океан, то мають бути і кораблі: діти знайшли кусок верби та почали робити з нього човна. Це була нелегка праця, та вона увінчалася перемогою; на човні поставили вітрила, і ось він уже вирушає в плавання.
За маленьким горбком — у дитячій уяві він став великою горою — ми створили країну Ліліпутію. З фанери та очерету побудували місто — столицю Ліліпутії, з глини виліпили фігурки коней, корів та овець, виліпили билинного героя Іллю Муромця та його супротивника Солов’я-Розбійника. Фігурки поставили в чагарнику. Це був дрімучий ліс стародавньої Русі. Сюди ми ходили тихими літніми вечорами, кожному хотілося розповісти тут казку про сміливого мужнього богатиря.
Заглибившись у непролазний чагарник, ми знайшли на схилі яру невеличку яму — це печера злого Кощія Безсмертного, там, у таємничій глибині, десь томиться прекрасна царівна.
На «Острові чудес» теплої погоди ми проводили вихідні дні, коли не вдавалося здійснити більш далеких подорожей. Біля житла Робінзона збудували курінь. Це було улюблене місце, звідки крила фантазії переносили нас у світ казок. Казкові герої були поруч; і коли на землю сходила ніч, нам здавалося, що ми чуємо посвист Солов’я-Розбійника, скрипуче кректання Кощія Безсмертного, обережні кроки Кота в чоботях. Тут особливо яскраво палав вогник дитячої фантазії. Юра, Галя, Тіна, Вітя створили в цьому куточку чудові казки. Сама обстановка пробуджувала гру уяви. Думка текла плавно і невпинно, діти знаходили для висловлення своїх почуттів яскраві слова. Ось казка про золоту веселку, складена Сергійком:
«Прийшли одного разу ввечері до Сонечка Ковалі-велетні і кажуть: «Сонечко, Сонечко, молоти залізні у нас зовсім розбилися, скоро нічим буде кувати срібні нитки. Ковадло теж старе. Відпусти нас на землю, ми візьмемо заліза». Відпустило Сонечко Ковалів. Вирушили Ковалі-велетні до людей, та шлях перегородили темні хмари. Подивилися Ковалі крізь хмари на землю — високо-високо, як же спуститися? Вернулися до Сонечка й кажуть: «Сонечко, Сонечко, як же нам спуститися на землю? Зроби який-небудь міст». Перекинуло Сонечко свої промені через темні хмари, заблищав у небі сонячний міст. А із землі люди побачили золоту веселку. Ковалі спустилися на землю, взяли в людей заліза і сонячним мостом знову повернулися до Сонечка. Як тільки побачило Сонечко їхні білі бороди, прибрало золоті промені, зникла веселка. Відтоді, як тільки появляються на небі темні хмари, посилає Сонечко на землю Ковалів-велетнів по залізо. А взимку немає золотої веселки, тому що день дуже маленький і Ковалі-велетні мало стукають молотами».
Мене дуже радувало, що кожна дитина склала тут свою казку. Назавжди запам’ятався тихий літній вечір; після заходу сонця небо набуло попелястого відтінку. Такі вечори бувають кілька днів на рік, коли літо в зеніті. Здається, що саме небо випромінює слабке сяяння, присмерки в ці вечори довші, ніж звичайно, на небі довго не загоряються зірки... Діти мовчали, зачаровані красою природи. У такі хвилини особливо яскраво горить вогник фантазії. І ось ми почули казку, яку придумала Ніна:
«Пішло Сонечко до свого чарівного саду на відпочинок. Лягло відпочити та забуло заплющити очі. А Ковалі-велетні думають, що це день. Кують та й кують срібні ниті. Розсипалися ниті, перетворилися на порох. Розвіявся срібний порох по небі, горить-сяє...»
Моє серце прискорено забилося, коли я слухав цю чудову казку. Як не радіти тому, що зачарування красою природи, фантастичні образи — все це відкриває в дитячій свідомості ключі думки. Не знаю, чому це так, та в найдовші червневі вечори, коли попелястий небосхил здається якимось таємничим покривалом, — у ці часи особливо бурхливо розпалювалася дитяча фантазія.
Після закінчення 3-го класу дітям захотілося створити на «Острові чудес» «штаб партизанського загону». Як і належить, «штаб» розмістили в землянці, яку допомогли нам викопати й обладнати старші школярі. Почалася захоплива гра, що тривала кілька місяців. Дітям хотілося грати вночі, і від цього їх було важко втримати. Вони ходили у розвідку, навчилися користуватися компасом. Зробили дерев’яні «автомати» та «кулемети», перед виступом на бойову операцію віддавали наказ.
В останній рік навчання учнів захопила книжка письменника-казкаря П. Бажова «Малахітова шкатулка». У дитячих очах загорілися вогники радості, коли я читав про чудові уральські самоцвіти, про дивовижну красу печер, де зберігаються незліченні багатства доброї Хазяйки мідної гори, про малахітові розсипи. Дітям захотілося в ті дні зробити щось красиве, таємниче, романтичне. У когось зародилася думка створити підземне смарагдове царство. Ми почали збирати зелені, сині, блакитні, помаранчеві, червоні, фіолетові скельця і виклали ними стіни нашої печери. Важко передати словами почуття захоплення красою, подиву, яке переживали діти. Коли в печері засвічувалася маленька електрична лампочка, на стінах спалахувала райдужна заграва. Тут народилися нові казки, тут я ще раз переконався, наскільки велика сила естетичних почуттів у вихованні, розвитку і зміцненні розумових сил. На моїх очах відбувся новий стрімкий злет думки Валі, Петрика, Ніни: діти склали свої казки, які вразили мене багатством уяви. Тут склала казку і Люда. Я переконався, що причина мовчазності дівчинки — не уповільнений розумовий розвиток, а мрійливість, задумливість.
* Відредаговано згідно із Законом про декомунізацію.
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 185 – 188.
