"Батьки нарекли її незвичним ім’ям — Сонцелика. Прочитавши це ім’я у списку жіночих імен у вікіпедії, вони вже не могли його забути, тому більше не розшукували про нього ніде й нічого, як ото кажуть, визначились остаточно. Ім’я їй личило, адже волосся виблискувало відтінками жовтого, жовтогарячого, навіть червонявого, у ньому змішувались блиски ранішнього сонця з відблисками, які залишають в очах традиційні церковні бані по селах. Родинне прізвище сонцеликої теж починалось з літери С, точно не пригадую його, однак у голові крутиться подібне слово — стетоскоп. Сонцелика з’явилась на світ 22 листопада. Позаяк літера С стоїть на 22 місці у нашій абетці, я здригнувся, почувши про неї вперше, адже лише два числа, а саме: 11 і 22, які не можна скорочувати в нумерології, тобто додавати одиничку до одинички, а двійку до двійки, вважаються найпотужнішими, саме вони дають найбільші можливості для успіхів у всьому, до чого б людина хотіла взятись..." (Галина Мирослава)
"Валера вважав себе „чуваком продвінутим“, для знайомих поза очі — „двінутий“. Був він людиною амбітною, якій глибоко десь, хто і як щось каже про нього, коротко кажучи, знав собі ціну. Якщо йому чужі вислови не подобались, він сміливо вибирав один-два гострих прикметники з традиційного набору означень іменників: заздрість, тупість, недалекість, шкідництво, помилка; міг додати ще щось. Валера готувався до зустрічі з чоловіком метр на метр, судячи зі світлини, усвідомлював, що від цієї розмови буде залежати довгоочікуваний результат. Він не мав права провалити справу. Нечітке фото — усе, на що Валера міг опертися у вибудовуванні стратегії. Він вирішив застосувати найостанніший писк моди в медицині — соматипологію. Спочатку, щоправда, хотів використати для свого дослідження теорію планетарних типів, однак зі знання, що люди поділяються за впливом Марса, Сатурна, Сонця, Місяця, Меркурія, Юпітера і Венери, ніяких ясних йому висновків зробити не міг..." (Галина Мирослава)
"Ой ті килими… Кому вони ниньки треба, а тоді я мусила їх щіточкою на колінцях навхильки чистити. Правильно чистити. Як лише найнялась до нього на роботу, думала, що нічого особливого у тому чищенні нема, а не встигла почати, він гарикнув: ,,Ти що? Хіба не знаєш, як треба чистити? Чи ти здуріла? Хочеш проти шерсті тягти, щоб навстовпужилось? Будеш мені нові килими купувати. Між ряди пісок позалізає, дурепо”. Назавжди запам’ятала. Законом життя стало не йти проти шерсті. А ви питаєте, чому у мене така чиста шкіра. Та саме тому — ніколи її туди-сюди не тягну, лише по масажних лініях, завжди у тому самому правильному напрямі. І в супереки ні з ким не вступаю, бо навіщо проти шерсті йти?! Добрий з нього навчитель був. Його науки не забуду, якби й хотіла. Сказав би лагідно, уваги б не звернула, далі по-своєму правила б. А говорив би спокійно, забула б. Дорослого годі швидко відзвичаїти. Армійської муштри треба!..." (Галина Мирослава)
"Так, цю книгу треба і читати, і дивитись. І навіть більше дивитись, аніж читати. Бо це книга карикатур відомого українського художника. Любимо карикатури?! Звичайно ж, любимо... Але, бува, поглянувши на карикатуру... усміхнувшись... засміявшись... можемо усе ж і не звернути увагу на те, хто ж... творець дотепного малюнка. А тут у книзі порівняно невеликого формату, книзі, де трохи більше, ніж шістдесят сторінок, карикатури одного художника. Отож і не помітити, а хто ж малював... ну, просто неможливо. Бо і загалом книги художників-карикатуристів зустрічалися мені не часто. [...] Отож, книга Анатолія Василенка “Дошкульним олівцем. Графічні нотатки про наші непорядки”..." (Володимир Даник)
"Крапля борщу упала на шкіру. Абищиця, а він здригнувся. У мозку щось знову рвонуло, мовби порох розсипався по тілу і якимось дивним чином вийшов через усі м’язи одночасно назовні укупі з потом. Вдихав повітря через рот, а видихнув через шкіру. Ще трохи — й усе спокійненько. Розшарувався, розсипався, а тоді знову докупи, як віяло — з’єднаними частинами у крило. А коли його триблисте тіло розслаблене, він відчуває себе маленьким хлопчиком, у якого, як при створенні світу, все — одне ціле, єдино правильне, таке, що не викликає жодних сумнівів. Тим біленьким синьооким хлопчиком, який ще не здогадується про двозначність світу, не те, що про багатовимірність, який щиро не підозрює про поділ на позитивне і негативне, не мастить собі голову думками про кордони між взаємно протилежним, йому анітрохи не важливо, величні вони чи не величні, адже попереду до сприйняття багатовекторності ще так далеко..." (Галина Мирослава)
Галина Мирослава. "Добраніченьки" – збірка віршів малятам до сну (читати та слухати, відео)
"Наступає ніч на п’яти,
Треба спатоньки лягати,
Десь завдальшки ходять сни.
Тихше, чують все вони.
А наш місяць вайлуватий
Зорі в ріжки йде збирати,
Хмари похапцем хапає,
Геть від себе відганяє..."(Галина Мирослава)
"Зозуля Горлиці жалілась,
Що доля їй недобрая судилась;
Мов сирота вона, тиняється сама,
Минає літечко, порадоньки нема.
— А діти? — Горлиця питає. —
Чи, може, хто гніздечко зруйнував?
Чого на світі не буває!
Хто, серце, горенька не знав?
— А цур їм, дітям тим! — Зозуля зак.увала. —
Нащо здалось гніздо мені?
Яєчка крадькома я другим підкладала,
Нехай висиджують дурні!.." (Леонід Глібов)
"Один купець хороший дворик мав.
Щоб де було свій крам складати
Та всякую бакалію ховати,
Він у дворі комору збудував.
Купує мій купець, купує та складає;
Всього багато накупив, —
Усяк хазяїн добре знає,
Що іноді мишва проклята виробляє;
Купець се знав та й напустив
Десятка півтора котів.
Коти засіли за мішками;
Мишва притихла; все як слід,
Бо де не виглянь, — всюди кіт..." (Леонід Глібов)
"Десь там, не в нашій стороні,
Під височенною горою,
Серед діброви в гущині
Вечірньою добою,
Поївши добре, Лев лежав
І гордовито поглядав.
Здоровий сам, кудлата грива,
На пиці широченний ніс, —
Не тільки миша полохлива,
Злякався б навіть і сам біс.
Близенько на вербі Комарики дрімали,
Тихенько нічки дожидали...." (Леонід Глібов)
Твори Аліси Коломієць
"Життя стає цікавішим,
Якщо додати до нього віршів,
Смішних історій, цікавих фактів,
Де трішки казки, а більше правди."(Аліса Коломієць)
"Лев-дідуган на світі довго жив;
Багато лиха наробив;
На старість підтоптавсь, нема вже тії сили,
Що при здоров’ї мав!
І ноги трусяться, і очі помутніли —
Зовсім нікчемний став;
Лежить, одкинув хвіст і смерті дожидає,
А ще ричить і зо зла позирає,
Неначе хоче настрашить.
Минулися вже тії роки.
Що розпирали боки, —
Тепер усяк йому віддячить норовить..." (Леонід Глібов)
"Оце подія сталася в лісі! У родині Зайців народилося Зайчатко! Всі звірі посходилися подивитися на нього. А воно ж гарне-гарнюсіньке! А крихітне, що в колисці шукати треба! Одне лишенько — аж надто вередливе вдалося. Не дає спокою нікому ні вдень, ні вночі. Аби лише розказували йому казок та співали пісень. А як ні, то й саме не спить і нікому в лісі не дає. Усі вже забули, що таке сон. Вдень сплять на ходу, а вночі біжать Зайчатка колихати, аби хоч якось мамі Зайчисі та тату Зайцю допомогти. А ті вже ледве на ногах тримаються. А старий Ведмідь аж із лісу втік, не витримавши отого крику. Та є від того вереску й чимала користь: відклало вуха старій Ведмедиці. І вона тепер чує, що в лісі робиться. І радіє, хоч і не спить. Невідомо скільки й тривала б ця історія, якби не старий Їжак. Якось зустрів він тата Зайця та й каже: "А збігав би ти до старої Сови. Може, чим халепі зарадить!" Послухав Заєць поради. Помчав аж ген на край лісу..." (Ольга Зубер)
"— Відкіль бредеш ти, голово лиха? —
Лисиця так мовля Ослові.
— Дивився, як там Лев здиха
Аж ген у тій діброві!
Піди, паньматко, подивись;
Ти ж зналася із ним колись…
І! Що тепер із ним зробилось!
Де в біса й сила тая ділась!
А то, було, як гуконе —
Не втямиш з ляку, де б сховався, —
Таке було те пугало страшне!
Мабуть, його весь світ боявся…" (Леонід Глібов)
"В гаю у пана був ставок;
Вода — як скло; на дні — пісок;
Кругом цвіли волошки та васильки;
Червоная калина там росла,
Під гаєм пасіка була, —
Ну рай, та й тільки!
В ставу було чималенько Лящів;
Ніхто їх не ловив —
Ні волоком, ні в’ятірями, —
Життя Лящам,
Мов тим панам:
Гуляють, ляпають хвостами…" (Леонід Глібов)
"У цій публікації я приведу кілька тих іронічних мініатюр, які я ще відносив до жанру — тема для карикатури. І у цьому теж є своя логіка. Яка саме?! Ну, про це потім. Отож перед вами... теми для карикатур з невеликими коментарями. Теми написані ще аж... у 2016 році, а короткі коментарі творилися нещодавно. Так, політика і політики — це рушійна сила! Але ж важливо — як і куди спрямовується рух. Тому і окремі політики, і в цілому політичні партії активно борються за увагу електорату. А ми, виборці, прийшовши у день голосування, кажемо своє "Так!" тій чи іншій політичній силі."
(Володимир Даник)
"Коли за обрій сховається Сонечко,
Землю осяє Зоря,
Сяду замріяно біля віконечка
Миленького дожидать...
Щоб не спіткнувся ж ти, серденько-легіню,
Я промету всі стежки!
Щоб не забув ти про мене, мій суджений,
Буду для тебе цвісти."(слова і музика Галини Римар)
"Мені Сонечко призналося:
– Я люблю цей світ!
Я ізранечку всміхаюся
до усіх-усіх!
Усміхайтеся й до мене ви,
дітки, пташечки!..
Щоб від радості у світі всім
стали добрі всі!"(слова і музика Галини Римар)
"Обридла дневі суєта людськая,
Спустився він спочити в темноті,
І нічка тихая, мов чарівниця тая,
Прибралася у зорі золоті.
Широкий шлях замовк; ні пішки,
ні на возі
Ніхто його не турбував;
Заснули верби на облозі,
І вітер задрімав.
Що ж то таке між вербами біліє?
То Стовп мальований стоїть,
Стоїть і журиться, і серце кам'яніє,
І сумно він у степ глядить...." (Леонід Глібов)
"Над річкою стояв великий гай,
Зимою — затишок, а літом — божий рай;
Усяка пташечка, радіючи, співала,
Весну і літо привітала.
В тому гаю два Голуби були
І, як брати, любесенько жили, —
Дай, боже, так і людям жити.
Чого б, здається, ще хотіти?
Кохати б доленьку свою
І воркувати мило, тихо, —
Так ніт же! І в гаю
Никає завидюще лихо..."(Леонід Глібов)
"Час. Скільки б людей хотіло мати владу над часом. Скільки б вчинків вони хотіли змінити в минулому... Побачити майбутнє. Хто б не хотів на хвилинку зазирнути у майбутнє? Цікаво ж, що там на нас чекає! Та він суровий й нікому не дозволяє собою керувати. Адже час, це зернятко, яке впало на землю й згодом пусте коріння й перетвориться на рослину, яка у свою чергу дасть врожай, з якого посиплеться безліч зерен, які також стануть рослинами. Час, це дід, батько, син, де згодом син стане батьком, а той стане дідом і так до безкінечності. І цей володар все бачить і всіх знає. Він лікує, і водночас знищує. І як би ми не хотіли йому підкоритися, він підкорює нас й не збирається змінювати свою думку. І нікому не вдавалося його порушити. Нікому, окрім... Наш герой не просто так порушив його кордони, адже, якщо б час цього не хотів, то цього б і не сталося. А так, як це сталося, значить так йому було потрібно. Отже, годинник, що це?..." (Євген Дмитренко)
