|
Марія Яновська
Співоча пташка
Ой, не горличка я, а пташина співоча,
Та, що піснею серденько зранку живила,
Зачарована, хтось мене мовби зурочив,
Геть мій голос притих, і охлянула сила.
У промінні заграв легко пісня дзвеніла,
Пив наснагу, як добре настояні вина.
Осипали сади пелюстки сніжно-білі,
І мережилась росами трав скатертина.
Мій озон — синє небо. У вільнім польоті
Не вдалося впіймати, закрити у клітку.
Я летіла крізь бурю і вітер навпроти,
У надрання несла тобі радісну звістку.
Я — співоча, та ніжності й ласки шукала,
За добро, що несла, не просила відплати.
То чому ж не цінив, а всміхався зухвало?
Я від болю пісні перестала співати.
* * *
Подаруй мені щастя
Подаруй мені щастя в галузці бузку!
Ніжним поглядом, словом привітним.
Пригорни, мов берізку біленьку, тонку,
Щоб злетіла крилато над світом.
Це весняне цвітіння таке нетривке...
Ген обсипалось пишне пелюстя.
Поведи мене в літо гаряче, п’янке!
Я джерельцем гірським розіллюся.
Ти нап’єшся у спеку живої води...
Тільки серце заб’ється тривожно.
Заспівають пташки на веселі лади.
У тобі буду, в кліточці кожній.
* * *
Межа
Ліси в зимовій тиші і поля
Смиренно вкрились білою габою.
Ген паморозь усілась на гілля,
Воно додолу гнеться під вагою.
Чомусь мені минулого не жаль.
Я зерна перевію від полови.
У всьому є і міра, і межа.
Весна розтопить весь покров зимовий.
Весела, жартівлива… Знав таку…
Моє привітне щастя заховалось,
Заснуло у зеленім сповитку,
А так його у днях не вистачало.
Табу на вислів: «То такий талан!»
Візьму на поміч витримку і досвід.
Носити буду в серці талісман.
Усі сльозини виплакала. Досить!
* * *
Не хвалися...
Не хвалися, прошу, що тебе я любила,
Що приносив мені оберемки троянд.
Сяйним світлом душі я збудила Ярила,
А тебе називала: «О, мій діамант!»
Розійшлися шляхи на крутім перехресті,
Я оговтатись швидко не вмію чогось...
Не розказуй про все недоладній, без честі,
І на осуд людський смуток мій не винось!
Геть висмажує сонце дерев позолоту,
В небесах дикі гуси, лелечі ключі.
Все ж зумію забути про тебе достоту,
Не хизуйся, до іншої крадьки йдучи.
* * *
Чому?
Чому, любове, ти прийшла так пізно,
Коли у мальвах літо відцвіло.
Тендітне щастя обізвалось прісно,
Журавлики курличуть над селом.
Ця пізня зустріч звеселила серце,
Яскрава казка, мов солодкий сон,
Нас понесла у світ високих терцій,
Зірвавши всі кордони заборон.
Чому, трояндо ніжна, не розквітла,
Коли у сонці потопали дні,
Лились на землю міріади світла,
Сріблились в росах ранки осяйні?
Розкрила б пелюстки всі кришталеві,
Не шкодували дощики води.
Трояндо-квітко! Ти ж бо — королева!
Не ждала ти зимової ходи?
Тендітні ружі від снігів зів’яли,
Коли зима заглянула у сад,
Накрила погляд мій вуаль печалі.
Усе пройшло. Не вернеться назад.
* * *
Навіки...
Мені наснились молоді сніги,
А я бреду до тебе... Ні стежини,
Ані людей не видно навкруги,
З очей гарячі котяться сльозини...
Мороз пекучий, а в руках букет:
Троянди, мов перлини білі-білі...
Ішла, спіткнулась, впала у замет
І зупинилась у німім безсиллі.
Біль незгасимий серце розривав...
Проснулася. Розплющила повіки.
Чому мені раніше не сказав,
Що нині попрощаємось навіки?
* * *
Княжна
Ти — княжна, дуже мила, така романтична.
Він — художник, поет, має славу гучну.
Де ж поділася гордість доволі привична,
Зчарував чим і душу твою сколихнув?
У мистецтві дійшов до самої вершини.
Ти помітила вірно: Шевченко — пророк.
Щиро вразила мудрість і щирість дитини.
Тільки серцю назустріч не зробить він крок.
«Добрим ангелом» стане тебе називати,
Ще не віриш: сумна ним призначена роль.
То княжні Тарасова поема-присвята.
Прочитати цю сповідь поету дозволь.
Врятуватись від болю перо допоможе.
Повість «Дівчинка» — крики твоєї душі,
Та сестрою назве щиросердний художник,
Не тобі подарує від серця ключі.
Полетять, як пташата, листи на заслання,
Перетнувши границі усіх заборон.
На папері молитва і щире кохання.
Він — бунтар. Ти порушила, панно, закон.
Що судилось — не зміниш, назад не повернеш.
Проминули літа — невпізнанна, сумна...
До любові шляхи пролягли поміж терни.
«Добрий ангел» і муза поета — княжна.
* * *
Незабудка
Вповиті наші дні туманом смутку,
Від нездійснимого, розпуки і чекань.
Промов у сні: «Моя ти Незабудко!»,
Погасне в серці біль гірких страждань.
Поклич в надрання, може, й серед ночі.
Лебідкою злечу в небесну вись.
Зови єдиною, щоб хвилі ті урочі
Сил додали ... Хоч словом озовись!
Лише палку надію не сполохай,
Скинь з голови гірких думок вінок.
Я вирву із життя чортополохи,
Насію щедро радості квіток.
Під переспіви цвіркунів, цикади
Розкриє нічка міріади зір...
Прилину променем до тебе на розраду,
Тривогам злим, усім наперекір.
|
.jpg "вірші про кохання")