Євгеній Юхниця — український поет. Народився 14 квітня 1965 року. Закінчив економічний університет у 1989 році. З 1999року по сьогодні закінчив десятки літературних, сценарних і режисерських курсів. Працює у різних жанрах поетики. Виділяється короткими яскравими полотнами взаємовідносин, зрізів характерів і поведінки суспільної та особистої. Словом реально передає смаки, кольори, відчуття. Вимогливий до себе. Перфекціоніст, постійно вдосконалює твори. Має тисячі публікацій поезій. Працює емоційними хвилями. Надихається від натовпу людей, інших живих істот. Відрізняється тим, що краще пише, коли його просять про щось написати. Каже, що тоді відчуває потік хвильовий, інформаційний, чуттєвий, який його виносить на потрібні полонини, верхівки, у заглибини. Завжди цікавий і неповторний у інтерв’ю.
Євген Дмитренко. Казка «Мишеня Хрусь»
"Десь там, в країні хижих звірів та неприступних лісів, чи то в Африці, чи то в джунглях Амазонки, жило собі маленьке мишеня на ім’я Хрусь. Хоробрим було мишеня. Нічого не боялося. Принаймні, воно саме так вважало. А чи так це було, чи ні, ми дізнаємося, прочитавши про його пригоду, після якої, на щастя, усі лишилися живі та неушкоджені. Ну, майже всі! Одного сонячного дня мишеня Хрусь вирішив перевірити свою хоробрість. Тож, зібрався він з думками та й пішов світ за очі пригод шукати. Ходить Хрусь полями та лугами, коли дивиться, а під деревом ведмідь спочиває. Та такий здоровий, немов та гора. Та такий чорний, немов та смола. А зуби у нього — гострющі-гострющі! Тож, залізло мишеня до ведмежої пащі, та й розглядає ті зуби, перестрибуючи з одного на інший. Відчув ведмідь, що поки він спить, хтось в зубах його колупається. Прокинувся та й питає.." (Євген Дмитренко)
"Зоряними очима дивилося Небо на Землю. Великими, розумними очима дивилася Ясочка на зоряний небосхил. − Зорі! Які ж ви красиві! Мабуть, немає в світі нічого красивішого, ніж вишите зірковим візерунком небо! – захоплено шепотіла вона. У верхівках дерев сонний вітер наспівував колискову. Неподалік спала річка, перекочуючи своїм диханням ледь помітні хвильки. Насолоджуючись покровом ночі, носились веселі кажани. Ясочка не спала. Навіть і не думала спати. Не зводячи очей, вона дивилась на яскраву блимаючи зірку, що виглядала з-за густого листя старого дуба. І в її очах була радість і захоплення, біль і смуток. Радість – від зіркового неба. Смуток – від залізної огорожі, яка відділяла її від зоряного обрію. Ясочці тут було тісно і незручно. Вона вже виросла і хотіла на волю. Часто вона закривала очі і уявляла собі, що мчить по безмежному полю, відчуваючи запах свіжого вітру, а згори її шлях освітлює всіяний зорями велетенський, безмежний небосхил..." (Ольга Зубер)
"У родині бурих ведмедів народився синочок. Тієї миті тато-ведмідь став, мабуть, найщасливішим ведмедем у всьому світі! Він поглядає на свого малюка й дивується. Йому лише декілька годин, а він вже так голосно вередує. — Татко поряд, синку! — промовляє ведмідь. Він бере малюка на руки й ніжно притискає до себе. Той заспокоюється й засинає. Йому один день. Він грається сосновою шишкою й необачно впускає її. Його очі наповнилися слізьми, щоки надулися, а носик засопів. — Татко поряд, синку! — промовляє ведмідь, віддаючи йому іграшку..."
(Євген Дмитренко)
Євген Дмитренко. «Дід Андрій та баба Параска. Зимові легенди» (за мотивами народних казок)
"Жив собі дід Андрій, який дуже любив смачно попоїсти. Жив один, без дружини та дітей. Все життя його минуло, ніби одним подихом. Ніякої планети не відкрив, ніяким досягненням не гордився. Та що там досягнення, навіть дерев не саджав й хатини не будував. Нікому не допомагав, та й взагалі, ледачим був. А без тяжкої праці, розуму та наполегливості, їжі з неба не дістанеш. Тож, дід дуже сильно бідував, голодував та й, взагалі, збирався на почин. Та все ніяк не приходила смерть до нього. Набридло йому чекати невідомого, от і вирішив він щось змінити у своєму житті, а саме — одружитися..." (Євген Дмитренко)
"Ти поспішаєш до найближчої крамниці. У тебе нема часу. У думках проскакує, що ця мандрівка надто довга, тож раз за разом прискорюєш ходу. Залишається кілька кроків, кожний на вагу золота. Чуєш дзвінок. Мить — і хапаєшся за трубку: “Так, серденько. Зараз. Лише придбаю ґудзики, тканину на обрус і мереживо, плетене човником, тиждень поспіль не вдається заскочити, хоча й поруч, а товаришка казала, що майже не залишилось. Може яку прикрасу до хати пошукаю. Чогось мені бракує, але досі не визначилась”..." (Галина Мирослава)
"— Цього року, напевно, буде багато снігу, — бурмотіла мала Софійка, дивлячись через вікно. Рудоволоса дівчинка з веснянками на носику, які прикрашали її, довго не могла заспокоїтися, вона вже так близько притулилася до вікна, що могла видавити скло. Все роздивлялася на сніг, який летів, як ніби хтось сипав його з відра, зачепившись то за дерево, то за паркан. — І ще летить, і ще летить! — раз по раз повторяла дівчинка. — Ти що, сніг рахуєш? – посміхаючись, запитала онуку бабуся. — Ні, я з ним розмовляю! У нас є свій секрет. Бабусю, ти тільки подивися, як гарно. Він своїми маленькими лапками до всього чіпляється, він якийсь казковий, а можливо чарівник? — Можливо, — погодилася бабуся. — Ура! Придумала! Я хочу з ним зустрітися! Він мені теж подарує білу шубку — таку м’якеньку-м’якеньку, пухнасту, як он на тій гілочці, що нахилилася до горбочка! А, можливо, і ще кращу! Бабусю, я вже одягаюся, сніг мене чекає, я з ним домовилася!.." (Юлія Хандожинська)
"Горить, палає і снується чорний дим
Грибом отруйним аж під хмарами злітає,
І вже нікого, і нічого не спинить,
Схід України кулями вкриває.
Ми до кінця йдемо, до перемоги,
Покладено життя тут батька й сина,
Ми – українці, і немає перешкоди,
Бо Україна в нас одна – єдина!"(Юлія Хандожинська)
"Заблукав ранок у тумані,
Зоряниця мріє уві сні.
Серпанком оповиті герані,
Росою напоєні трави,
Розчесані верби вітрами...
Зігріває сонце променями
Неземної Любові ночі і дні."(Людмила Кибалка)
"А у натхнення – все ж! – немає меж.
Воно – само! – долає всі кордони.
А у житті – що втратиш, що знайдеш... –
На рушнику і чорним, і червоним!
Співає серце – і коли мовчиш!
Навкруг трамваї – мов крилаті гори...
Травневий Львів і весняний Париж –
Це недалеко, це вже зовсім поруч!"(Володимир Даник)
Євген Юхниця. «Лютневі вірші»
"… Кажуть: те́пло на сьоме – у квітні намерзнемось.
Але котик невтомний –
Над батареєю, допоки сте́мне,
А потім, до когось – під ковдру:
…й не вірить народним некітським прикметам..."(Євген Юхниця)
"Учителька:
– Петрику, яка довжина річки Амазонки?
– Три сантиметри.
– Як? Не може такого бути?
– Ще як може! Я сам лінійкою на карті міряв."(шкільний гумор)
"Ікс-цукерку,
Ігрек-печиво
Та солодкого ще дечого
Інна в «школі» додавала…
Ігор – з’їв!..
Усе. Пропало.
– І навіщо ти? Один?!
– Оголошуй карантин…"(Володимир Нагорняк)
"Вчителька вже не могла собі дати ради з другокласником Іванком, якого всі звали Незнайком. Правда, якось навчився він читати й писати, хоча й плутав часто українські літери з румунськими, знав дещо з природознавства, малював і співав на десять, на уроці фізкультури був найліпшим учнем, але на уроці математики завжди відповідав: «Не знаю!»..." (Степан К. Д. Трайста)
Румунські класики – дітям: казка Йона Крянґе «П’ять хлібин» (переклад українською Івана Кушнірика)
"Якось улітку мандрували собі двоє знайомих. В одного з них у торбі було три хлібини, у другого дві. Через якийсь час вони зголодніли й присіли у затінку плакучої верби, коло криниці з журавлем, вийняли кожен свій буханець і почали разом обідати, щоб було охочіше й смачніше. Аж тут підходить ще один мандрівник. Зупинився коло них, привітався і просить, щоб його почастували, бо він дуже зголоднів, а з собою нічого не має, та й купити ніде. — Сідайте, добродію, пообідаємо разом, — кажуть йому подорожні, — бо, слава богу, де обідає двоє, там вистачить і для третього. Третій мандрівник був такий голодний, що не став чекати, щоб його довго припрошували, а сів коло них і почав разом з ними наминати сухий хліб та холодною криничною водою запивати, бо ніякого іншого питва у них не було. І їли вони доти, доки з'їли всі п’ять хлібин, як за себе кинули..." (Йон Крянґе)
"Горобчик Ців-ців жив з мамою і татком у гніздечку під стріхою старої повітки. Коли він трохи підріс, йому дозволили виглядати з теплої хатки і дивитися, що робиться на подвір'ї. А там було дуже цікаво. Повагом, перевалюючись з ноги на ногу, ходили качки. Ґелґав сірий гусак. Великий сірий індик часто сердився на всіх, надимався, розпускав крила і непривітно булькотів. Тоді все птаство намагалося триматися від нього якнайдалі. Навіть песик Шарко залазив у свою будку і звідти поглядав крадькома: подався індик на другий край двору чи ще ходить поблизу? Ців-ців також боявся грізного птаха..." (Аделя Григорук)
"Одного разу влітку, незадовго до Зелених свят, я прокрадаюся з хати і йду серед білого дня до вуйка Васіле, старшого брата мого батька, красти черешні; бо тільки в нього та ще десь у кількох місцях у селі була рання черешня, яка дозрівала близько Зеленої неділі. І я роздумую, як то зробити, щоб мене не впіймали. Спочатку я заходжу до нього в хату i вдаю, що кличу Йона скупатися в річці. – Йона немає вдома, – сказала тітка Маріоара, – поїхав привезти сукманів із твоїм вуйком Васіле до чесалки в Кодрень, що біля фортеці. Хочу вам сказати, що в Хумулештях прядуть і дівчата й хлопці, і жінки й чоловіки; і робиться там багато сувоїв: i чорного, і чорного з білим, різноякісного сукна, яке продають і шматками, і вже шитими. І продають все там же, на місці, вірменським купцям, що приїжджають навмисне з інших міст: з Фокшаню, Бакеу, Романа, Тиргу-Фрумос та звідусіль, а також спродують на ярмарках повсюди..." (Йон Крянґе)
"Жив-був собі цар, а в дворі цього царя росло дерево настільки високе, що його верхівки ніхто й не бачив. Це дерево цвіло і плодоносило щороку, але ні цар, ні його придворні, ні будь-який інший землянин не бачили ніколи його плоду. Отже там, у висоті, куди не сягає людське око, хтось не лишав їх опадати на землю, а вчасно збирав. Цар же лише хотів дізнатися, що за плоди родить те дерево, тож оголосив по всьому своєму царстві, що той, хто вилізе на нього і зможе розказати, які той має плоди, одружиться на одній із його доньок, яку сам собі вибере. З’їхалися всілякі бояри, королевичі, навіть хлопці-молодці, але жоден із них не зміг вилізти на дерево. А при царському дворі жив зарозумілий хлопець, який похвалився своїй матері, що він зможе вилізти. От він і попросив її піти до царя й передати тому, що він це зробить. Цар не повірив цьому та й покликав Данчу до себе..." (Йоан Славіч)
"Були колись два брати, які жили у свого батька у мирі й злагоді. Старший орав землю,а менший – вівчарив. Коли батько помер, господарем у хаті залишився старший, а молодший працював уполях та лугах, у всьому слухаючись свогобрата, і навідувався додому дуже рідко. Старший не працював, а проводив час, бенкетуючи з друзями та утримуючи гарних коней,а ще мисливських собак та соколів, як пан.Незважаючи на це, вони все більше багатіли. Старший брат одружився, тоді як молодший брат і далі залишивсяпарубком і лише на великі свята приходив додому.Одного разу, приїхавши на свято в село, його перестріли кілька заздрісних селян, які хотіли посіяти між братами розбрат..." (Йоан Славіч)
«‒ Цвінь-цвірінь! Цвінь-цвірінь! Подивіться, падає сніг! Настала зима! Два горобці весело стрибають по гілці ялинки. Під ялинкою ‒ хатинка зайчика Біле Хутро. ‒ Настала зима?! – тріпоче зайчик у віконце вухами. – Яке диво! Незабаром наш ліс одягнеться у мантію кольору мого хутра. Я знаю, чому зима вибирає саме цей колір. ‒ Чому? ‒ запитують горобці. ‒ Бо зима мене дуже любить. Більше за інших тварин. ‒ У тебе немає й крихти скромності! ‒ розсердилися горобці. – Ти хвалько. Між іншим, бабуся Зима носила білий кожух задовго до того, як ви, зайчики, з’явилися на світі! І якщо хочеш знати ‒ Зима любить усіх нас! Усіх!..» (Емілія Плуґару)
