"Якось над золотистим полем нависла хмара. Чорна, грозова, ось-ось з неї вдарить блискавка. І дійсно, невдовзі загуркотів грім, і хмарюка почала закидати поле градом та кресати страшні блискавиці. Довго це відбувалося..." (Юлія Забіяка)
"Bleeding. Freeing.
Willing. Mariupol.
Homeland.
Port town.
Remain.
The only one for me.
Bleeding. Freeing.
Shielding. Mariupol..."(Kurama)
"Що з нами збудеться, мила,
що з нами стане?
Вітер сліпий жебракує поміж містами.
Мох проростає дахами,
тоншають стіни.
Те, що здавалось непевним,
стало постійним.
Те, що здавалось далеким —
стало свідомим.
Хочу додому, чуєш!!!!
Я хочу додому..."
(Марко Терен)
"Води криничноï вiдерце,
Через уста у саме серце.
Це почуття запам'ятай –
Це Украïна, рiдний край.
Домашнi звичнi нам турботи,
Приємна втома вiд роботи.
Це почуття запам'ятай –
Це Украïна, рiдний край..."(Юлiя Дмитренко-Деспоташвiлi)
Юлія Хандожинська, Микола Ведмедеря. Пісенник «Сонячні промінчики» (стор. 3–24) — слова, ноти, відео
"Aware of a poet?
Aware of a poet?
A poet of Cossack broods over the land.
Not noting a bullet.
Not noting a bullet.
You see a poet of Cossack in Borodyanka."(Kurama)
"Теплий вітрику, вітеречку,
Обігрій і найменше сердЕчко
М'яко помахом,
Ніжним порухом,
Би'м піднялось до неба повагом
Понад болем, понад руїнами,
Над сльозами і над могилами,
Би'м росло тільки ввись у блакиті
Попід вишитим сонцем, між квітів,
Між любові, що в'яже долі
У надії з власної волі."(Галина Мирослава)
"Дякую Вам за спілкування і за інтерес до живої української традиції писанкарства. У блозі є окремий розділ “Про натуральні барвники в усі пори року”, де написано чим та в якому місяці можна добре зафарбувати писанку. Квітень містить не так багато заголовків. І от розділ доповнюється новим рецептом. Фарбувати вміє будь-яка рослина. Особливо гарно фарбують весняні рослини, бо вони найсильніші. О цій порі, в перших числах квітня, вже є сережки на березах. Вони зроблять писанку сонячно жовтою. У жовтий колір пофарбує і листя бузини чорної, що саме зараз зеленіє густими чубчиками. Але бузину чорну ще треба знайти десь у парку чи при дорозі. А от верба плакуча зростає повсюдно. Принаймні так є у нас на Кропивниччині. Це дерево часто можна побачити поміж житловими будинками, біля кафе, вздовж вулиць, побіля річки. Молоді гілочки верби плакучої зафарбують писанку у світло-бурий відтінок. Це так дивовижно: салатові вербові галузки дарують світло-коричневий відтінок, одразу на біле яйце. Отож, у моєму списку рецептів цьогоріч на один рецепт стало більше..." (Ірина Михалевич)
"У країні небесній, далекій
Де, на жаль, не літають лелеки,
Де немає ні сліз, ані болю,
Дивний сад розцвітає весною...
На деревах, між тих білих квітів,
Черевички новенькі для діток,
Різнобарвні, яскраві, красиві,
Та не взули їх і не носили..."(слова Тетяни Строкач,
музика Ольги Тимошенко)
"Якби ви знали, москалі,
Що засідали у кремлі.
Як вас Бандерівці чекали
І що для вас приготували.
Ви не напали б уночі.
Якби хоч трохи мізки мали.
І добре все прорахували.
Ви не пішли б нас «захищати»,
Себе вам треба рятувати.
Спецоперація у вас?
Покажемо вам майстер-клас!.."(Людмила Федорова)
"Сонечко–жучок сів на вухо Вогника, легенько залоскотав ніжками. Стріпнувши його, коник весело хвицнув копитцями і помчав полем, потім лугом, перестрибуючи рівчаки та копички землі, які нещодавно нарили кроти–копачі. Вони із жучком були давні друзі і часто так гралися. Вогником його назвали через те, що умів викрешувати копитцями зорі. Щойно народився, відразу так стукнув ними одне об одне, що навколо полетіли маленькі зірочки. Сонце лагідно світило з неба раз у раз ховаючись за хмаринку, огортало, обіймало його теплом і ніжним маминим дотиком. Сама ж матуся паслася неподалік і тільки зрідка підіймала голову, щоб побачити свого хвацького козачка, глянути чи все з ним добре і знову опускала її до соковитої травички..." (Ірина Мацко)
"бомба не розрізняє кольори шкірибомба не відрізняє тебе від твого ворогане бачить націй і народностейрелігій і безбожництваїй байдуже скільки тобі роківхто твої предкиде ти народивсячого досягнув..."(Галина Мирослава)
"Та замовкніть, нелюди земні.
Ваші звірства видимі, їх бачать
Очі, скам’янілі від жахні,
Душі з неба, зорі, вічність.
Плачем
Ріки розбивають береги
І крізь камені проходять,
І над ними,
І змивають бруд..."(Галина Мирослава)
Читаймо патріотичні вірші та коротку прозу української письменниці Юлiї Дмитренко-Деспоташвiлi, яка народилася в Полтаві, а наразі мешкає та працює у Тбілісі (Грузія).
"Тепер зрозумiла, чому та бабуся, що стiльки пережила, хлiб не викидала, й навiть крихти бережно збирала. Не тому, що хотiла зберегти, накопичити його для себе, а тому, що бачила очi тих, кого цi крихти могли врятувати, коли ïх, цих крихт, не було... Вiдправити до смiтника той шматочок, мовби зрадити тi очi, знецiнити ïх страждання. Страждання, якi могли бути ïï, та не стали, або торкнулися в меньшiй мiрi. Немовби вони не мали того хлiба, аби вона його мала. Й це почуття провини, свiдоме чи пiдсвiдоме. Цi збереженi крихти в долонi, як символ збереженого життя. Ним можно лише подiлитися: з пташкою, безхатнiм песиком... А викидати? Нi." (Юлiя Дмитренко-Деспоташвiлi)
"Священна вiйна в Украïнi!
Не стих вiд гармат соловей!
Iз нелюдом в битвi єдинiй
Вiн спiвом єднає людей!
За те, щоб дитина спокiйно
У власному домi знов гралась,
Щоб поряд батьки з нею були,
Родина щоб знову смiялась."(Юлiя Дмитренко-Деспоташвiлi)
"замовкає сигнал тривоги
на екрані читаєш
відбій
тільки серце не чує того
всіх питає а ти живий
дай-но вістку
на милість Бога
аж благаєш
мовчати не смій
зараз вискочить серце з нього
на всі боки частинки як рій мить..."
(Галина Мирослава)
"І буде мир...
І вишні зацвітуть
У рідному моєму краї.
Лелеки добру звістку принесуть:
"Кінець війні, ми ворога здолали!"
І на світанку вмиється Земля
Ранковою холодною росою.
І буде чути пісню солов'я,
А не ревіння літаків над головою..."(Олена Горголь-Ігнатьєва)