Публікації за тегом: Art, workmanship, creation (мистецтво, творчість)

Ще наші далекі предки віддавали належне цьому виду творчості, прикрашаючи мереживом квіткових витинанок нехитрий інтер'єр осель, розміщуючи їх на сволоках, вікнах, полицях, мисниках. У цьому розділі знайомимо читачів з технікою виконання витинанки і розповідаємо про майстрів цього чудового мистецтва. 

На малюнку - витинанка Ірини Кузьменко.

 

 В  історії  української  культури Іван Карпенко-Карий  займає  одне  з  найпочесніших  місць. Активний  діяч  аматорського  театру  в  60 - 70-х  роках ХІХ століття, театральний  рецензент,  прозаїк,  драматург,  актор  і  організатор  театральної  справи  -  ось  ті  означення,  які  складають  узагальнену  формулу історичної особистості  Івана Карпенка-Карого.

"Ледь-ледь дочекався ранку нетерпеливий пустун вітрець. Зірвався з сонної поверхні моря. Штовхнув під бік хвилі. І уже гнав їх отарами ген, аж попід стіни старого «палацо Лоредано», що пережив свій давній, шляхетський рід й нині був тимчасовим житлом хіба що якомусь багатому чужинцеві, який найме його на час - немов готель. Але суворі, темно-червоні в заглубинах, мури - ніби на них засохла ще перед віками пролита кров - похмурно приняли жартівливий легіт. І вітрець полинув геть від них - непривітних, - ледве торкаючись, мов струн, тьмяних вод Венеціанських каналів..." (Наталена Королева)

"Давно перехрестили кияне на Єроніма Лакерду пана Єроніма Лачерда - внука того Карлоса де Лачерда, що прийшой на Україну з турецької неволі разом із побратимом своїм Адамом Дунін-Борковським. Але Лачерда, чи Лакерда, - тяжко хворий молодий пан Єронім. Аж до розпуки доходить старий Семен, що ще маленького Єроніма на руках носив та доглядав. А лихо ніколи не ходить сам-одином: під час хвороби Єронімової вмерла його молоденька дружина, пані Магдалена. І горе-журба мало вкінець не зломили молодого Лачерду..." (Наталена Королева)

"— I знов на ігрища? — вдарила руками об поли вдова Янка.
Таж молодий Ізяслав, — її одинак і старечого віку потіха,— тільки шуснув взористою «в розметні трави» лудою. І зелені його сап’янці квапливо замиготіли вузькою стежкою, що до бору бігла.
— Тепер вже до ранку Божого його не побачиш! — хитнула головою старенька. — А прийде, хвалу Богові та сонцю виходящому не віддавши, спати завалиться. Як той кіт! - Тьху! — сплюнула спересердя. А серце стиснуло знайоме почуття: гіркість терпка, сум безпросвітний... Така туга-жура, що краще б і не жити!.." (Наталена Королева)

"Спустили голови бояре. Не сміють на князя Володимира очей піднести. Розумом-бо бажають, щоб розказ княжий біді-горю кінець поклав. Таж серце каже: "Як бажати, щоб батько власну доньку на смерть виправив?" А Володимир схилився чолом на руку. Вуса кусає. На скроні жила б’ється, кров’ю чорною наливається. Мовчання вагою невидимою навалилось на світлицю княжу. Тінню-сумом вщерть її наповнило. Тільки іскрами з півпітьми кидають алмази-діаманти, що ними Панагія на княжих бармах прикрашена. Немов на княжих шатах сльози горять, не очима виронені, а з серця самого ніби вони вирвались..." (Наталена Королева)

"Приморською мевою над суворим Балтом росла молоденькая Рогніда, донька Рогволодова. Як хвиля морська - вільна, як ранок весняний - приваблива. Як справжня норманка - не знаючи над собою жодного пана. Бо ж і сам батько, Рогволод, вікінг вільний, сміливий, пишався донькою-красунею. Радів, бачачи Рогніду свою нескротною - як море. "Варязька кров! - всміхався з-під сивого вуса. І сам доньку навчав оштепом володіти, мечем шермувати, у бурю-хуртовину на морі власноручно плахтою-парусом керувати, без страху, твердо і справно мореплавцям розкази давати..." (Наталена Королева)

"Красою-видиною, немов утвореною з весняних хмар, стали на Київських горах княжі палати. Приглядаються уроді своїй, відбитій у синяві Дніпра-Славути. Нинішній князь, Ярослав, перетворив давній Володимирів «терем на горі» на «великий двір Ярославів». Коло Десятинної - «у Дивів» - церкви розбудував його. Звикли уже кияни до мармурових «дивів»; «дівами» також зве люд посполитий марморяних богинь, старогрецьких, що привіз з Херсонеса Володимир-князь та постановив на широкому майдані «Бабиному торжку». Від тих же таки «кам’яних бабів» — богинь старогрецьких — має назву свою торговиця..." (Наталена Королева)

"— У воду наузника!
— Геть з чарівником!
— Най за богом своїм іде!
І тіло Перунового жерця стрімголів полетіло з кручі, широко розкидаючи руки, немов уостаннє власною кров'ю, не люстральною водою кроплячи своїх вірників. Рев ошалілого від насолоди знищення натовпу злився з тріскотінням вогню. Полум'я обхопило Перунів храм. Вогненний язик висунувся з-під стріхи. Лизнув різьблений, дубовий гзимз, немов пробуючи свою здобич. І уже нестримно, квапливо ковтав, швидко та часто облизуючись. Як голодний пес смачну поживу..." (Наталена Королева)

"Притомилась княгиня Ольга, пливучи до Царгорода на своїй оздобній триремі. Вітер недорічний зірвався. Та ще на бік перехилюючи могутнє тіло триреми. А щоб по-справжньому набрали його повними грудьми жовтогарячі, шовкові плахти - не дається. Млісно княгині. Дарма що й до озброєних походів за перші роки свого вдовства звикла. Гей! Чого не спробує на свойому сумному віку звичайна вдова! А що вже княгині-вдовиці — хоч шолом на вдовин завой клади та мечем-кінчаком оперізуйся!.. Цілу ніч «мертвим шерехом» гойдало море. Жіноцтво з княгининого почету ледь-ледь на ногах тримається. З обличчя - аж зелені. Немов не по хрест святий до Царгорода їдуть, а тризну справляти..." (Наталена Королівна)

"Нерухомо завмерла під стрункими тополями вузенька смужка диму вгасаючого багаття. Ані не похитнеться в тиші прозорої ночі, осяяної ніби не вищербленим місяцем, але зеленавим світлом, що б'є з глибин могутньої, величної ріки. Буйним руном обгорнули хащі підніжжя пагорка, що висунувся й повис над Бористеном. А далі - на низькому березі ріки - спить у світляній імлі місто під зеленими горбами. Дивиться на нього самітній мандрівник коло багаття - Андрій з Бетсаїди. Уявляє собі душу цього міста, щоб завтра, як промовить до люду, знайти слова, якими одягне ту науку - «Вість Благу», - що несе її далекому світові...." (Наталена Королева)

"Коли Всемогутній поділив створену їм землю на країни, населені окремими народами, кожна країна - і кожний народ - дістали свого Ангела Хранителя, як дістає його кожна людина при народженні свойому. Бо ж кожна країна - як і кожний народ - має власну несмертельну душу і вільну волю, що може вести до добра чи до згуби-зла. По вибору свобідної волі. Все-бо створене Відвічним — є одна родина, в якій всі братерством зв'язані. Схилившись над землею, ангели з дозволу Всемогутнього вибирали собі, яка кому сподобалась, країни..." (Наталена Королева)

"Пісня ладоржиць, жрекинь богині Лади, тане у притьмі лісової святині. Печера «Соняшного Народження» сховалась від світу у хащах посвятного бору. Причаїлась під корінням старезних дубів, що виросли з того самого зерна, з якого й Мати Земля повстала. Мерклий вогонь ватри таємно освітлює постаті молоденьких жрекинь: Лада - весняна богиня й приємна їй квітуча юність. Заквітчані вінками з омели та галузок зеленої ялини, ладоржиці схилились над висіченою з «дикого каменю» мискою: купають Сонце-немовлятко, що народилось саме у хвилину весняного рівноденства - найтаємничого зі всіх земських свят..." (Наталена Королева)

"Коли Геракл попрощався з королем бебриксів Амікусом й подався у дальшу путь, донька Амікусова, Пірена, закохана до героя, покинула дику оселю свого батька й ніким не помічена, схована серпанком дружньої ночі, подалась самітною мандрівницею за Гераклом. Щоб здалека бачити того, кого вибрало її юне серце. Щоб хоч від людей чути про відгуки слави героя. "Бути порошинкою на його путі", - тільки бажала. Порошинкою, якої, може, хоч колись тінь богатирська торкнеться... Таж як було Пірені догнати Геракла, коли Амікус обдарував свого гостя єдиними в світі кіньми?.. Не відали вони втоми, не потрібували відпочинку і в найстрімкіших гірських стежках, як сарни гірські, раду собі давали. Вже доходили сили Пірені, коли напали на неї в хащах дикі звірі..." (Наталена Королева)

"Одноманітно, розміряно падають краплини води в клепсидрі. Як сльози плачок, найнятих на багатий похорон. Так плаче й клепсидра: без жалю, з самого обов’язку. Іноді між двома стуками крапок вклиниться коротке шкварчання нагорілого гноту на зеленій восковиці: то спалився необачний метелик, принаджений світелком та китицею квітів у відчиненому віконці чернечої келії. І знову запанує непорушна тиша, яку міряє водяний годинник. Пензель отця Олімпія нечутно перелітає з веселково-барвистої палети на велике полотно в дебелих штелюгах. І тільки цей легкий рух стверджує, що білобородий, як віск блідий, монастирський маляр - живе. Живе повно, творчим життям, коли весь монастир спить..." (Наталена Королева)

"Ігумен Теодосій трохи відсунув напівзгорілу, товсту восковицю. І те світло було заяскраве для його келії, бо ж прикрив долонею-дашком очі: "А таки ж знайшов, брате, яка лічива сила вкрита в тому твоєму синенькому горошкові? — спинив свій лагідний погляд, немов огорнув ним дрібну сухорляву постать брата Григорія, що «сіяв зілля та дерева плодовиті плекав» в свойому огородці при Лаврі. Чернець-садівник простяг до ігумена запрацьовану, вузловату на суглобах руку, немов хотів спинити мову найдостойнішого: "Не «горошок», високопреподобний отче! Не горошок: орошок!..." (Наталена Королева)

"Печерський ігумен Антоній тихо стукнув пучками пальців по незастеленому убрусом, небарвленому столі: трапезу закінчено. Братія враз підвелась на рівні, беззвучно відсунула лави й обернулась обличчям до рельєфного образу Богоматері - точної копії тієї «Влахернської Оранти», що прикрашає царгородський фонтан. ..." (Наталена Королева)

"Лягли звалищами Симеонівська та Іванівська церкви, що на Княжій Горі, а сам Кудрявець, як удовиця у шатах, жалобою пошарпаних, журиться, припавши до землі. Нині не всміхнеться на ньому ані одна хатка білесенька. Диму мирного офірою до неба не пустить, дякуючи за хліб-поживу, що посилає їй творець кожного нового дня. Минулись для Києва дні радості. Насунули на нього - Золотоверхого Царгородового суперника - чорні хмари суму та журби.
Щоправда, не піднеслась рука Батиєва на місто Ярославове. Глянув на Київ хан грізний, глянув - і зачудувався красою золотою, що серед смарагдових садів пишалась. І пожалів суворий завойовник руйнувати красу, очам радісну. Дарма що вже орда аж по урвиська зі всіх боків місто облягла, а нові полчища все насували, як лави грізної сарани..." (Наталена Королева)

"Як хмара, що несе громовицю, тиха й біла сунула лава Святовидових жерців княжим дідинцем. Водслав, верховний жрець, взяв із собою численний супровід навмисне: "Най бачить князь Аскольд-Миколай, що нова віра грецька не зменшила давньоколишньої горливості. Ще стоять на висотах Київських і Перун Срібноголовий, і Святовидова святиня пишна під охороною трьох соток мужів певних, збройних, комонних. Вони і день-денно, і ніч-нічно почесну сторожу при храмі держать". Таж і дари Водславові, й прохання покірні, й умовляння, що таять в собі натяк-пересторогу. Могутніші Стрибожі внуки, як персть земна, людина ж - марна, хоча б і княжим вінцем увінчана..." (Наталена Королева)

"I посватав володар вічної Півночі, Фрости-богатир наймолодшу доньку снігового короля Сніа, чарівну  красуню Мьоль, що вся так і сяяла сніговими блискотками-діамантами»... Свангільд від дитячих літ пам’ятає цю казку, що нині розповідає своїм дітям її заміжня сестра Інгрід. Сидячи біля  вікна, дівчина схилилась своєю золотокосою голівкою над кроснами, але не вишивала: задивилась у білу імлу над сніговими просторами. І зненацька несподіваним сумом стиснулось її серце. Враз по-перше усвідомила: куди б не обертала своє прекрасне личко сестра вікінгів - Кніва, Щека й Хорива, - скрізь встануть перед нею все ті самі хороводи снігових фей з кришталево-блискучими студеними очима..." (Наталена Королева)