В історії української культури Іван Карпенко-Карий займає одне з найпочесніших місць. Активний діяч аматорського театру в 60 - 70-х роках ХІХ століття, театральний рецензент, прозаїк, драматург, актор і організатор театральної справи - ось ті означення, які складають узагальнену формулу історичної особистості Івана Карпенка-Карого.
Але найбільше відомий був Іван Карпович за життя (і таким лишається досі в народній свідомості) як драматург. Історики української драматургії і театру дійшли висновку, що у другій половині XIX сторіччя найбільшим українським, глибоко національним драматургом-новатором був саме Іван Карпенко-Карий. Він прагнув вивести український театр на нові рубежі.
Коли Іван Карпенко-Карий помер, один з найвидатніших його сучасників, великий український письменник і вчений Іван Франко написав такі проникливі слова: «І знов наше письменство понесло велику страту... Чим він був для України, для розвою її громадського та духового життя, се відчуває кождий, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кождий, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини та багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів ... »
(Іван Франко. Збірка творів: У 50 томах. Том 37. Київ, 1982 рік, стор. 374.)
Іван Карпенко-Карий не раз кардинально переробляв п’єсу, яка й не раз підлягала забороні, але все ж таки була дозволена під випадковою цензорською назвою «Безталанна» (замість більш узагальненого - «Безталання»). «Ця драма, - слушно зауважив І. Франко у рецензії на виставу Львівського українського театру 1889 року, - показує з якоюсь майже відчутною пластичністю душну й темну атмосферу сучасного українського села, де є тисячі причин для того, щоб підірвати у людях все чисте й здорове, але ніщо тут не збуджує, не підтримує в них почуття обов’язку і громадської свідомості. Можливо, що саме в цій моральній атмосфері автор хотів дошукатись головного джерела вини і трагічного конфлікту осіб, що діють у його драмі».
П’єса «Наймичка» є однією із перших зразків соціально-психологічної драми в українській драматургії другої половини XIX століття і вражає глядачів силою життєвої правди. «Наймичку» відносять до жанру мелодрами і до романтичної системи українського театру. Ніхто із сучасників, які витирали сльози від неперевершеної, геніальної гри Марії Заньковецької в головній ролі нещасної, знедоленої «рідним» українським глитаєм простої української дівчини - сироти Харитини, не був байдужим до твору, не сумнівався у правдивості зображеного там життя. На виставах цієї «мелодрами» плакав не тільки простий, демократичний глядач, якому була близькою понівечена доля безталанної наймички, а й сановний. Цьому не завадили тут формальні особливості п’єси, які лежали ще в площині етнографічно-побутового театру.
