Наталена Королева
ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ
НА ЯРОСЛАВОВОМУ ДВОРІ
Завантажити повний текст твору (doc.zip)
Красою-видиною, немов утвореною з весняних хмар, стали на Київських горах княжі палати. Приглядаються уроді своїй, відбитій у синяві Дніпра-Славути. Нинішній князь, Ярослав, перетворив давній Володимирів «терем на горі» на «великий двір Ярославів». Коло Десятинної - «у Дивів» — церкви розбудував його. Звикли уже кияни до мармурових «дивів»; «дівами» також зве люд посполитий марморяних богинь, старогрецьких, що привіз з Херсонеса Володимир-князь та постановив на широкому майдані «Бабиному торжку». Від тих же таки «кам’яних бабів» — богинь старогрецьких — має назву свою торговиця.
Не викликають уже зачудовання киян і мідяні квадриги, що прикрашають київський форум — площу «народної ради». Однаково звикає людське серце й до пишноти-багатства, й до біди нужденної. І однаково — до обох байдужіє.
Але нові, різьблені прикраси палат Ярославових, та мозаїка — «мусія» з марморів, фіалового, рідкого порфіру, слоновини й кольорового скла — майже як самоцвіти дорогоцінного, вбирають очі не тільки київських «невігласів», що з шинку до шинку ходять, тямлячи одно лише з Володимирових навчань, що «Русі веселіє єсть пити». Інші-бо слова князя мудрого, як крізь сито дірчасте, з пам’яті й розуму на вітер пустили.
Київському люду здається: райською радістю є жити в Ярославових палатах. Вовіки у цих розкошах не знудився б, жури-туги не зазнав би. А отже — як вечір імлистий задумана, як підзимок, що скарб золотого листя по вітру розвіяв, сумна сидить під віконцем донька Ярославова, молода Настя-князівна.
Немов не до шлюбу з угорським князем Андрієм стати готується, а у черниці ніби має йти — до Свято-Ірининського, нового монастиря, що Інгігерда-Ірина, мати-княгиня, щойно поставила.
Лине журливий погляд дівочих очей, шукаючи і не знаходячи собі розради. Лине ген, аж за «Перунів пагорок», що давно уже на ньому требище «капів» — богів поганських звалено.
Даремно тішить молоденьку князівну колишня хова її, Боричева*1) боярина, Орина. Про турнір —«збройну кольбу» — Ярославні нагадує. По-перше*2), бо на Ярославовому дворі ця лицарська забава відбулася. Схотіли лицарі-чуженини бойовою своєю зручністю майбутню володарку свою потішити.
Не слухає Настя-князівна хови Орисі. Зажурилося дівоче серденько. Майже дитина ще Настя. І лячно дівчаткові. Чуж-чоловік їй наречений Андрій-короленко. Вродливий — то правда. Але ж такий смуглявий з лиця, мов з мосянжу відлитий. Очі ж, як у циганина, вогнями-іскрами грають. Чорними зірницями-сполохами виблискують. Як з таким сам на сам залишитись? Ціле життя невідлучно одним путем іти? — І пурпуром пашить личко дівоче.
А серце журиться-плаче: «Покину татка і неню, сестер-подруг... Може, навіть і хову Орисю?»
А Київ рідний... Київ, де люд у багрянці та паволоці ходить, коней-мимоходів*3) золоченою збруєю кульбачить, на сріблі-злоті під голос гуслів-свірелей їсть...
Чи ж бо є в світі місто, щоб стольному Києву дорівнялось? В ньому і раби у намистах та золотих гривнах-нашийниках ходять*4).
І пече Настине серце туга-журба по родині. Чи ж зійдеться знову з сестрами?
Одна-бо — до Франції далекої віддалася, там на королівському престолі сіла.
Друга — на півночі володарить.
Третя — за вікінгом-героєм бозна-куди подалася. Так зникла, немов підводною царицею стала.
Настя ж до Угорського краю, за Карпатські гори — далеко! — помандрує.
— Життя — не танок-хоровід...— зітхає хова-бояриня.— Не розсиплються лукою зеленою квіти-подружки, щоб знов вінком заплестись. А в ньому — рука руку тримає, голос голоса наганяє. І то вкупі струмочком біжать, то одинокою хвилькою котрийсь вирветься, вгору виплигне дзвінко, щоб розплинутися легкою хмаркою.
Журливий погляд Ярославни спочив на діброві, що постелилась далеко за замкову гору, ген, поза «двір доместиків», грецьких церковних співаків, вивезених з Візантії.
В тому гаю князь Ярослав звелів збудувати майстерні чужоземних мистців. Понад усе полюбилась йому східна «перегородчаста емаль», оздобні «полив’яні плити» та «мусійне діло», що «по камінню склом вишиває», візерунки предивної краси викладає.
Зацікавлений тими дивами, князь звелів недалеко від власних палат поставити майстерні. І не минало дня, щоб мистців мусійного діла не відвідав, не приглядався, як ллють струмочками, немов мед барвистий, скло текуче до золотих щільників-рамок, або як стужавіле скло на дрібні кісточки-мусію крають.
Настя-князівна з дитячих літ до тих майстерень ходить з татком охоче. Тішилось дівчатко: гадало, все те лише їй на забаву ладять.
Особливо ж любила Настя майстра Ільмара*5) — того, що на зріст і невеличкий, але таку велику, кучеряву голову над «блискучими забавками» схиляє.
Настя певна була:
— Ільмар — не звичайна людина! Може, він з кроснят-дрібнолюдків? Тих, що то під землею живуть, там злото-срібло кують, самоцвіти з земних глибин добувають?
Ільмар, правда, сміявся з цього. І кроснят тролями звав. Але ж так докладно все про них знав, що сумніву бути не могло: певно, серед них він виріс і з дитинства жив.
— Тому й нехрещений Ільмар, — гадала дівчинка.— До церкви Божої не ходить, а до Торового капища, що над Дніпром стоїть, недалеко від Хрещеного потока. В тій поганській святині з давен-давна варяги-чужинці присягали, коли укладали умови з киянами. Але поганин чи троль Ільмар не боявся приходити майже щовечора під «грушку благодатну»*6), що з могили мучеників-християн Теодора з Іваном виросла.
Настя добре знала цю давню подію. Стільки-бо разів про неї від хови Орисі чула. І, заплющивши очі, викликає в уяві Настя-князівна свої дитячі згадки. Ось маленька Настя збирає червоні всередині, як вино запашні, солодкі грушки. А хова Орися піддеревом сидить. На стовбур Ільмар сперся. Не говорить. Лише на молоденьку — тоді! — бояриню красуню дивиться. Потім спустить очі і немов про ввесь світ забув.
— Чому «благодатні» ці грушки, Орисю? — Не тому питається Настя, що не знає, а лише щоб почути знов знайому, давню, правдиву «страшну казку».
Тим-бо й цікава вона, що все Настя наперед уже знає. Ну, і лячно. Але те страхіття дуже, дуже давнє...
Слухає мала Настя про Теодора з Іваном, що були тато і син, і християни обидва. А у них грушка росла коло хати — от така самісінька, солодка і червона.
Коли вечоріло, старий тато, Теодор, сідав у холодку під грушкою та й молився. Тільки ж знав він всього одну молитву: «Радуйся, благодатна, Господь з тобою!»
— До Святої Софії, Премудрості Божої, молився! — каже Орися.
А люди те чули. І прозвали грушку «благодатною», бо все те слово під нею лунало.
Бачить Настя-князівна, як сидить вона, дитина, на траві.
У подолку грушки тримає. А коло стовбура Ільмар стоїть, слів Орисиних слухає, очей від боярині не відриває.
— Одного ж разу — на Спаса,— підказує Настя,— принесли Теодор з Іваном грушок на Бабин торжок.
— Саме на Спаса, ластівочко,— притакує бояриня.
— А на торзі Перунові жерці своєю наговореною водою нові овочі кроплять. Дійшли й до Теодора з Іваном. А ті не дають.
— «Отруйним овочем народ морять!» — гукають жерці.— Кров’ю вудвудовою*7) грушки напоєні.
— Присягніть на Перуна, що то — неправда!
Але ж Теодор з Іваном поганської присяги не приймають. Люд кинувся на «християн-травичів» і до смерті забили обох. Коли ж забили — заспокоїлись. Навіть згадали: «Добрі то люди були! І нікому не шкодили». Зібрали пошматовані тіла й на місці, де вбили, могилу викопали. Та й поховали обох. А хлопійко один знайшов цілу грушку з тих «благодатних», що люд їх розкидав і потоптав. Хотів було з’їсти її хлопійко. Таж люд не дозволив. У могилу її до скривавлених тіл поклали.
— І з неї це дерево виросло,— закидає бояриня голову, на грушку високу дивлячись. А між вітами — зорі золотими овочами райськими сяють, райську росу — зоряні сльози — з вій промінних на землю стріпують.
— Святі були...— На крилах легкого зітхання вилітають тихі слова з боярининих уст. — Тому й стерпіли люту смерть...
І несподівано Ільмарів голос від стовбура луною відгукнувся:
— У великому натхнення мали... тому і у малому вірними лишились,— по-свойому віддає хвалу богові поганин.
Ті слова запали Насті удушу, мов закляття. Здавались таємні — як наговір, а гарні — як пісня.
І раптом імлою згорнулась і хмарою розтанула жура.
— Ільмар щось знайде, що з Києвом і родом мене зв’язало б!
Встала Настя. На душі проясніло. А дзвони Десятинної церкви всі враз хором-радою озвалися.
«Зроби дзвін! Зроби дзвін!»— вибивають поважно великі.
А малі часто, дрібно починають: «Дзвін срібний! Дзвін срібний! Срібний дзвін!»
Князівну мов промінним натхненням залило.
— Дзвін слави невмирущої! Хай же лунає його голос аж до найдальших країн, де володарять Настині сестри...
Про мудрість Ярославову співатиме він, про ласкавість та добрість Інгігерди-княгині, про красу стольного Києва прекрасного...
Майстер Ільмар на слова князівни Насті всміхнувся.
Великою головою своєю у гриві буйного волосся притакнув, коли Настя згадала про давній вечір той,— під грушкою благодатною! — коли слово Ільмарове в душу Ярославнину запало.
На торбинку, що коло пояса на золотих ретязьках причеплена, сягає Настина рука. Але Ільмар поглядом стримав цей рух.
— Не турбуйся цим, ясна князівно! Я і за володарів багатший. Більше-бо дає моя рука людям радості і потіхи, як прийняти може від них дарів. Думку творчу я маю. Можу втіляти мрію, коли її мені хтось звірить. Моїх же мрій чи згадок відняти у мене ніхто не може.
І глянув з-під сивих, нині навислих брів на бояриню Орину. Глянув як тоді, коли вона про грушку «благодатну» ввечері розповідала.
Не день і не два тавить Ільмар на вогні срібло і крицю. Плавить мідь-руду, то золото ясне. Мішає, додає, плавить, варить і знову мішає.
Глибоко у землю вкопану форму ладить. До неї розпечену до білого гарту мішанину свою ллє. А на дзвоні готовому, твердому виводить хитрими знаками таємні руни. З ними ж напис «руським письмом» переплітає.
І майстрові думки творчі навколо Ільмара легким роєм працьовитих тролів в’ються. Срібними іскрами мрії його кують. Що йому біжне життя? Що самітність? Чужина чи здеформоване тіло, в якому живе крилатий, вільний дух!..
І не в’януть його давні мрії колишні про красу чуженинки-боярині, що перецвіла обіч нього — не для нього. Вправна рука вирізьблює на дзвоні гасло далекого вечора, що вилетіло з серця, переповненого солодкістю нездійснимих снів:
— Шукай натхнення у великому, будь вірний і в малому!
Щирим золотом — як натхнення — сяйливим напис кладе. А слова «будь вірний» з криці, досиня загартованої, виводить.
І як скарб дорогоцінний везе з собою Настя-княгиня до Карпатської землі Ільмарів «срібний дзвін», сяйливий та ясний. Везе і грушку «благодатну», що власною рукою з крислатого «дерева дитячих згадок» зірвала.
Як дитячі роки, солодка вона... І, як дитячі роки, не дасться її зберегти...
— Засаджу ж зеренце у далекій, незнаній країні... В землю нерідну сни дитячі свої засаджу, щоб рідним той край мені став...
І довго княжила Настя-княгиня у землі, що стала їй «своя». Як мрія, ніжна була Ярославна, як осінь, щедра та добра, лагідна, як вечір серпневий, що про нього напередодні весілля свойого згадувала. Коли ж вдарила для Насті година земна остання, не вмерла смертю Ярославна, як не вмирає ніхто, хто мрію понад життя кохає. Спить Настя-княгиня в Карпатах. Бурі зірвали з високої дзвіниці важкий срібний дзвін, завішений на згадках минулої слави. Впав і у землю ввійшов старий дзвін. Все-бо земне до землі повертає.
Але ж тролі — думки творчі митця Ільмара — й там, в глибинах земних, кують іскрами-молоточками по серцю дзвона, щоб не заснуло навіки старе гасло: «У великому натхнення шукай, будь вірний і в малому!»
І вітер вільний, гірський далеко-широко кидає відгук давнього гасла.
Де спить Ярославна — того не знає ніхто. Годі-бо знайти стежку до чужих мрій! Лише раз на рік, на Великдень,— кажуть люди, що вміють розуміти голосам лісу,— будить Настю зо сну спрага по славі земній, по життю. Тоді «попахає» Настя грушку, що з могили «до кінця вірних у малому» принесла. Не засадила-бо княгиня Андрієва своєї «благодатної». Бо не зів’яла і не всохла та грушка. Так і лишилась живою та свіжою. Як згадка про дитячу радість. І поклали Насті на груди, до труни предивний той овоч, що пахнув кадилом, медом і розораною весняною ріллею. Аромат життєвої сили землі не дає Насті смертю померти, лише вколисує солодким сном.
А вітер карпатський кидає луну-відгомін давнього гасла:
— У великому натхнення шукай, вірний будь і в малому...
Брате, чи чув ти той відгомін у серці свойому?..
*1) Б о р и ч і — славний київський боярський рід. Р. 954 це наймення згадується між послами князя Ігоря до Царгорода. По найменню цього роду звалося й урочище «Боричів тік» або «Боричів взвіз».
*2) Року 1150 відбувся в Києві на «Ярославовому дворі» перший на Русі-Україні турнір «з уграми».
*3) Мимохід — кінь, вивчений виступати завжди враз обома правими та обома лівими ногами. На такому коні дуже зручно і спокійно їхати (що знаю з досвіду).
*4) Так запевняє автор з XII століття.
*5) Ільмар — ім’я майстра, якого підпис було можна прочитати на деяких полив’яних плитах при розкопинах у Десятинній церкві.
*6) Грушки «благодатні» дуже розповсюджені були в Україні, особливо на Полтавщині. Всередині були цілком темно-червоні, ніжні, солодко-кваскуваті і пахли вином.
*7) Вуд вуд — стара назва птаха удода, що в Україні вважали його за зловісного, лихого. У мусульман же він є «вісником архангела Джебраїла» (Гавриїла) й приносить щастя тому, хто його побачить.
За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 198 - 205.