"Фіалочки на підвіконні
Милують очі сонні.
Послав красу Господь Всевишній
Із пелюстків віночок пишний.
Та різні кольори бувають
На них увагу всі звертають.
Ці квіти гарні, шовковисті,
Чудові, милі і барвісті."(Вікторія Стасів)
"Барвно травень одягає
Сади, парки, ліси;
Ніжно розчісує
Вербам довгі коси;
Яблуням дарує
Білі хустки;
Щоранку розсипає
Блискітки роси."(Людмила Кибалка)
"Я бачила сьогодні
У небі чудеса!
Пливла від сонцесходу
Хмаринкова краса.
Літали бегемоти,
Великі та малі,
Поважні, безтурботні,
Торкалися землі..."(Ксенія Бондаренко)
"Хмарки — гойдалки для мрій,
Ти поглянь на них мерщій:
Там блакитне сяйво ллється,
Небо золотом сміється,
Сонце в центрі каруселі
Вертить промені веселі."(Марія Дем'янюк)
"В українських піснях та казках траву неодмінно називають шовковою: "Жала Марійка шовкову траву, ой рано!" І таку ж народну назву має найгарніша трава українського степу — ковила. То незрівнянна картина, коли проти сонця хвилюються її довгі пухнасті остюки — ніжні, тонкі, переливчасті, наче зблискують срібні шати, наче струменіють коштовні шовки! Багато мандрівників залишили захоплені описи ковилового степу. Але в наші дні побачити таку красу можна лише в заповіднику. Степи давно розорані, і ковила росте хіба що на непридатних для хліборобства землях. Але й там їй загрожує небезпека: молоді стебла залюбки випасає худоба. Це вже потім, коли ковила викине насіння, пастухи обминають її..." (Зірка Мензатюк)
Зміст другої частини "Казок на щодень" від Галини Римар:
"Скоро в лісах та підлісках проростуть тендітні первістки оновленої землі – первоцвіти. Це перший дарунок весни, її найчарівніша прикраса. Звичайно, коли бачиш такі гарні квіти, хочеться їх зірвати. Ранньовесняні квіти біологи об'єднують однією назвою — первоцвіти. Ця екологічна група, що нараховує приблизно 500 видів, характерна тим, що розпускання квітів у рослин відбувається ще до появи листя на деревах та кущах. Пропоную з'ясувати, які квіти називають первоцвітами та як вберегти ці ніжні створіння від винищення. Білосніжні підсніжники, голубі, як лютневе небо, проліски, ряст, золотий первоцвіт, ведмежа цибуля, шафран, пшінка, медунка і це ще неповний список. Первоцвіти бачать весняний світ одними з перших і годують голодних комах, які тільки прокинулися..." (Ірина Михалевич)
"Поїзд віз до Рахова на Закарпатті повні вагони школярів, що зачудовано видивлялися на позолочені осінню гори. "Гляньте, крокуси цвітуть!" - почувся здивований вигук, і діти вкотре поприлипали до вікон. Справді, неподалік від колії, на темно-зеленій, посрібленій інеєм траві, серед мідяного опалого листя ясніли рожевувато-лілові квіти. Вони аж світилися посеред хрусткої паморозі - ніжні, беззахисно тендітні! "Яке диво..." - зворушено шепотіли дівчатка. Якби ось тут, серед листопаду, враз розквітнув яблуневий сад, то й він не вразив би дітей дужче. А дива, власне, й не було. То квітував пізньоцвіт, і квітував саме тоді, коли йому належить. За пізнє цвітіння він називається осінником, зимовником, морозовиком. Це дуже своєрідна рослина, такий собі упертюх, що все робить інакше, ніж інші. У пізньоцвіту свій календар, за яким весна для нього наступає восени. І припізніла бджілка в цю пору прилітає-таки до нього, бо інших квітів уже нема..." (Зірка Мензатюк)
"...І все-таки: що воно за чарівне тройзілля, про яке в Україні співали майже п’ять століть? Давні знахарі також казали, що хворим найкраще помагає трійне зілля, або ж троян, тобто суміш трьох. Часом брали аж дев’ять — тричі по три. Але знахарі використовували звичайні лікарські рослини. А в народі жили перекази про неймовірне, чарівне зілля, здатне творити дива. Чарівним вважали цвіт папороті, який відкриває скарби, дає знання про найпотаємніше. А ще є, казали, чудодійна розрив-трава. Її сила величезна — від дотику відмикаються замки (тому й називали її ключ-травою), розчиняються брами, розпадаються кайдани, а хижі леви чи злющі пси-ярчуки стають смирними, як ягнята. З нею можна добутися до скарбів за які завгодно мури! Ото б її бодай листочок — тим бранцям, що сиділи в турецькій неволі! Опали б з них кайдани, відчинилися темниці — і полинули б вони, вільні, як вітер, додому в Україну!.." (Зірка Мензатюк)
"Липневого вечора ми верталися з полонини. Сутінки швидко густішали, як буває в горах, тому ми поспішали. Раптом стежка вивела на галявину, яка мов світилася в оточенні темних, аж чорних смерек. То ясніли великі сонячні квіти. Вони мали шорстке довгасте листя, такі ж шорсткі стебла і цвіт, схожий на ромашку з жовтими, жовтогарячими пелюстками. "Що це за зілля?" — спитала я в жінки, котра також вийшла з лісу. "Арніка, — сказала вона й додала: — Не рвіть її." Мені досі перед очима та мандрівка, та галявина, вологі пахощі вечора, таємниче мовчання смерек, легкий туман, що стелився низом, і сяйво арніки над туманом. Відтоді я закохалася в цю квітку..." (Зірка Мензатюк)
"У кінці літа на карпатських узліссях, на світлих у/галявинах, а то й де-небудь край дороги розцвітають чудові сині квіти, трохи схожі на дзвоники. Вони сидять попарно на рівних гнучких стеблах, і важко повірити, що ця досконала краса — дикоростучі кущі. Таж вони оздобили б і найвишуканіший квітник! Ліс у Карпатах вони теж прикрашають. Дивишся на них і дивуєшся: звідки знав Бог, творячи світ, що цей синьоокий тирлич так личитиме ранній гірській осені? Бо навряд чи можна додати щось краще до смарагдової отави, темно-зелених смерек і першого жовтого листя. А ще ним лікувалися, бо допомагав здолати не одну недугу. Щоправда, ліки з нього виходили гіркі, як сама гіркота..." (Зірка Мензатюк)
"За що її так прозвали? Ніби ж нічого дивного в ній 'нема. Висока - так мальва вища; довго й рясно цвіте, але серед рослин це теж не рідкість. І росте по всій Україні, кожен бачив її та знає. На лузі чи в степу над різнотрав’ям, над різнобарв’ям вона стоїть і сяє жовтим цвітом, немов струнка свіча. „Царська свічка”, - кажуть на неї. Один із видів (а їх майже 20) має назву вечерниця - так і повіває від неї вечоровою сутінню. У цього виду, на відміну від інших, квіти жовто-фіолетові, що своєю барвою нагадують теплий літній вечір. Дивину називають коров’яком, ведмежим вухом, адже листя в неї м’яке, повстисте, аж сиве від густого опушення, справді, наче вухо звіра. У дотепній назві „ведмеже вухо” незрівнянна поетеса Ліна Костенко побачила образ радянської імперії, незграбної, справді ведмежої поліційної держави, наскрізь просякнутої підслуховуваннями й доносами..." (Зірка Мензатюк)
"Ліс без папороті - не ліс. Внизу, де простелилося мереживо густої тіні й сліпучих сонячних плям, там, дивись, неодмінно й вона: мов панночка на балу, похитує віялом тонко різьбленого листя. І хоч би які нам були милі пахощі суничних місцинок, медовоцвітих галяв, проте запах лісу - це, безперечно, прохолодний вільглий дух прілого листя, грибів і - папороті. Здебільшого чарівними народ вважає рідкісні або й небувалі, вигадані рослини, як едельвейс, аконіт чи казкова розрив-трава. Папороть до рідкісних не належить. А проте саме вона - найвідоміше, найчарівніше зілля нашої землі. Вірніше, її таємничий цвіт, що нібито з’являється в ніч на Івана Купала..." (Зірка Мензатюк)
Усі казки відомої української письменниці Марії Дем’янюк утверджують ідеали добра, справедливості, краси, дружби, взаємодопомоги у світі, дотичному до нашого. Закладені змалку, вони обов’язково зійдуть щедрим і добірним врожаєм у дитячих душах, які вірять у чудасію. Тим паче, коли вона ще й небесна. Казки для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку видано відповідно до Програми підтримки книговидання місцевих авторів та популяризації української книги у місті Хмельницький на 2018-2020 роки «Читай українською».
"В одному лісочку жили-були світлячки. Та не прості, а трьох видів - зелені, сині і червоні. Усі вони були наділені чарами. Зелені - дуже щирі й добрі, тому володіли доброю магією, яка може вилікувати всі хвороби! Сині ж - до всього байдужі, і жили вони лише сьогоднішнім днем. А червоні - то біда, бо чинили скрізь хаос, але зелені та сині цьому заважали. Хоч сині були до всього байдужими, але це, врешті, був їхній обов'язок. Одного дня дівчинка Ліза шукала в лісі чарівні трави для мами, щоб її вилікувати, та проходила цілісінький день - і марно. Та ще й, на горенько, заблукала! І тут побачила синіх і червоних світлячків..." (Поліна Придибайло)
"Місячної ночі з води виходять русалки. Вони гойдаються на гіллі або танцюють на ясних галявах — бліді, тонкорукі, у білих напівпрозорих сорочках, з довгим розпущеним волоссям, у зелених вінках з осоки. Тільки в найстаршої русалки вінок з чудових водяних лілей. Біле латаття, або водяна лілея — то найпринадніша квітка наших озер і тихих заплав. Велика, сліпучо-біла, з золотою, мов сонце, серцевиною, вона далеко видніється серед води, мов царівна на зеленому троні. У різних народах склали чудові легенди про латаття, шанували його і навіть обожнювали. Давні греки вважали, що водяною лілеєю стала прекрасна німфа, і що ця квітка чарівна може наділяти людину красномовством. Німці різьбили її на лицарських гербах. Індіанці вірили, що біле латаття виникло з іскор зірки, яку збив стрілою молодий вождь. А в Україні розповідають печальну легенду, що водяними лілеями стали дівчата, яких гнали в неволю татари. Рятуючись від наруги, полонянки втопилися в глибокому озері, а на ранок виринули над плесом непорочним білим цвітом..." (Зірка Мензатюк)
"Кажуть, що його принесено в Україну на копитах татарських коней. Під час своїх набігів татари, перш ніж брати воду й напувати коней, кидали в озера й річки коріння аїру — для дезінфекції. І вода ставала придатною для пиття. "Літа Божого 1224 зі сходу сонця бігло за татарським копитом зілля татарське аїр", — пише Ігор Калинець, котрий склав багато віршів і казок про квіти. В Україні аїр не родить плодів — шкірястих червоних ягідок, як у себе вдома в Азії. У нас немає комах, що його запилюють. А проте він прижився, розрісся, облямувавши береги тихих озерець довгим і вузьким, мов шаблюки, листям. Його називають татарка, аїр, лепеха, шувар, а то навіть і цар-зілля (таке воно цінне). На Зелену неділю його запашними стеблами й листям застеляють долівку в хаті. Можливо, спочатку таким чином вдавалися до чарів: топтали ординське зілля, жадаючи потоптати й саму лиховісну орду..." (Зірка Мензатюк)
"На річку! На річку! Там тепла, прогріта зеленаста вода, там гарячий пісок, сонячні зблиски, веселі бризки, там сміх і гамір! А попід берег, по коліна в воді стоїть зеленою стіною... Що ж там стоїть? Що ти за зілля, як тебе звуть? Шумлива, різуча — авжеж осока! Де вода чи болітце, там і вона. Усі її знають, тільки остерігаються чіпати, бо недовго й порізатися. Тому й осока, що січе своїм гострим листям. Високі стебла, темні качалочки — то рогіз. Хто не ліз у воду, щоб дістати його тугі коричневі суцвіття? Вони гарні у вазі. Але як висохнуть та пустять пух, буде в ньому вся хата. Бо хіба жарт: в одній качалочці 150 тисяч насінин! З рогозу плетуть килимочки, сумки, навіть домашні капці, які іноземці купляють як сувеніри..." (Зірка Мензатюк)
"Гарна річка Дністер!.. Над безкінечними поворотами й закрутами здіймаються високі стрімкі береги. Тут простір і широчінь, тут сиве каміння в рудих плямах моху, рідкісні трави й квіти, невимовно мальовничі на цих важкодоступних скелях. Від гирла Золотої Липи до гирла Збруча над Дністром трапляється дивовижна рослина, яку вчені називають ясенець білий. В народі вона відома як неопалима купина, а названа так через свою незвичайну властивість. Коли до розквітлого куща піднести запалений сірник, рослина спалахне й погасне, лишившись неушкодженою. Тичинки, пелюстки, квітконіжки, навіть верхівки стебел містять безліч залозок, що виділяють ефірну олію зі своєрідним запахом, який трохи нагадує аромат лимона. Густі випари скупчуються навколо куща — саме вони й спалахують. Щоправда, для полум’я має стояти зовсім безвітряна й спекотна, до 35 градусів, погода..." (Зірка Мензатюк)
"Щороку, коли з календаря відривали останній лютневий листок, у мене починалися тривалі суперечки з мамою: "Таж мамо! Таж уже весна!" — наполягала я. "Почекай до 21 березня. Весна почнеться з рівнодення," — заперечувала мама. А раз не весна, то не дозволяли перевзуватися в легенькі черевички, не пускали бігати в луг коло Прута. Тому я йшла шукати аргументи, які б переконали маму. І якщо в саду була хоч латка вільної від снігу землі, то таки знаходила їх у вигляді мацюпусіньких біленьких квіточок. "Весна, весна! — мчала я до хати. — Уже цвітуть ці маленькі ромашечки!" То були не ромашки, а стокротки, або ж маргаритки. У них теж білі пелюстки й жовта серединка — достоту філігранна мініатюрна копія ромашки. Щовесни вони біліють у траві, немовби дрібні перли. Від грецького слова „перлина” — „margarites” — і походить їхня назва — маргаритки. А латинню їх називали Beilis perennis — „вічна красуня” за те, що вони цвітуть довго, упродовж кількох місяців..." (Зірка Мензатюк)
