"У синьому небі вставало вранішнє Сонце. Його радісно вітав соняшник, який ріс на городі. Над ним весело гули бджілки. Одна з бджілок запитала в соняшника: — Кажуть люди, що ти — дитя Сонця, тому постійно прямуєш за ним. А чи так воно? — Так, колись чорні хмари нависли над землею і надовго закрили злотозоре Сонце. Люди звернулися до Бога: вдень і вночі молилися. Сонечко знову засяяло на блакитному небі. Умить його тепле проміння зігріло все навкруги. Крім того, Бог подарував людям насіння, з якого виріс я для того, щоб Сонечко було не тільки на небі, а й на землі. Щодня мандрую я за світилом, адже ми дуже схожі, — відповів соняшник." (Людмила Кибалка)
«Вже вересневість повиса в повітрі.
І серце полонить тривожний щем.
Та павутиння ледь бринить на вітрі
Про те, що все це змиється дощем».(Василь Мелюс)
«У кожної миттєвості - свій сенс
І дзвони є свої, й свої відмітини...»(Василь Мелюс)
"У цьому блозі є допис про фарбування писанок плодами вишні-антипки. Цей текст присвячено самій антипці. Щоб назбирати плодів, треба знати, де їх шукати. Отож, поговоримо більш детально про це чудове дерево — вишню-антипку. Маю щастя запропонувати Вам цікаві свідчення про антипку.Отже, дика вишня (Prunus Mahaleb) — це вид дикорослої вишні з дрібними чорними, терпкими на смак плодами, непридатними для споживання; кучина . Листя в неї як у груші, вона має крихітні серцеподібні плоди, чорні при дозріванні і гіркі на смак. Є сорти з солодко-терпким смаком. Плоди спінуть з середини липня, по серпень. Де ж можна побачити вишню-антипку? Часто зустріти це дерево можна на Одещині, Полтавщині, Київщині, Хмельниччині, на Херсонщині..." (Ірина Михалевич)
"Рада вітати Вас, дорогі друзі! Сподіваюся, що Ви в доброму настрої і почуваєтеся незле. Щиро Вам того бажаю. Триматися. Думалося мені нині, як розвивати просторову уяву. Є різні рецепти. Писанка, виявляється, покращує не тільки естетичний смак, додає знань про символіку і наші традиції, допомагає привести в рівновагу внутрішній світ. Писанка вміє багато. Вона вміє навіть давати відповіді на запитання. А ще писанка знайомить із всесвітом рослин. У дитинстві ми куди тісніше спілкуємося з рослинами ніж у дорослому житті. Дорослі придумали, що є корисні рослини, а є бур'яни. Дорослі цінують знання про консервацію овочів, приготування повидла, лікувальних сиропів з рослин. Дорослі добре вивчили, якими зелами приправляти сири. З допомогою дикорослих трав дорослі поправляють здоров'я. Чого ж бракує у стосунках дорослих із рослинами? Напевно, саме стосунків і бракує, бо ж із рослинами люди поводяться часто як користувачі..." (Ірина Михалевич)
"Як же він любив гори, цей карпатський кінничий на ймення Степан! Подобалося йому споглядати, як сонячне проміння цілує бескиди, а хмари горнуться до них, як місяць моститься на самісінькій вершині гори та задумливо дивиться вниз на долину, як зорі спілкуються поміж собою і розповідають одна одній карпатські легенди. З тією ж ніжністю любив він і своїх двох коней : одного – рисака, швидкого, але слухняного з дуже добрими очима, які випромінювали тепло, і маленького поні з білою гривою і білим хвостом. Ті відчували, що серце Степана належить горам і їм й обдаровували кінничого світлом своїх дюжих сердець. До Степана люди йшли звідусіль. Несли свою біль, незгоди, немічі, а натомість отримували омріяне зцілення й дивовижний спокій у душі. І хоча складно було іноді кінничому, проте він був переконаний, що допомагати людям — його призначення від Бога. Отож має слідувати йому…" (Марія Дем'янюк)
"Осінь прийшла, не питаючись. Без запрошення, мов незвана гостя. Лісова миша Люська сиділа на купі хмизу й спостерігала за жовтавим листям, що кружляло в неї над головою, вкриваючи лісову стежку. — Ех! — сумно зітхнула вона, дивлячись довкола. — Оце ще мені ця осінь! Як гарно було влітку: сонечко, зелена травичка. Гуляй, не хочу. А тепер і податися нікуди. Одні калюжі та сухе листя. Та це ще що! Скоро й зима прийде. А Борсук-віщун, лісовий синоптик, передбачив, що зима буде дуже й дуже холодною… Хоча… Якщо згадати, то минулого року він казав те ж саме, а особливого холоду й не було. Тож, може й цього разу минеться… Та все одно, падаюче листя псувало Люсьці настрій, і в неї починалася, як ото кажуть люди, депресія. Про це вона читала в газеті, яку їй приніс дятел Дмитро із села, що поруч з лісом. Люська знала, що люди вміють виготовляти такі газети. Тільки от як вони це робили, вона не могла зрозуміти. У цей час єдине, що її тішило — це ліс..." (Ольга Зубер)
"...Ми всі знаємо як виглядає горобина звичайна (Sorbus aucuparia) з непарноперистими листками. Тендітне струнке дерево. А чи доводилося Вам бачити інакшу горобину, з високим могутнім стовбуром і листям, схожим на дубове? На фото — горобина проміжна (Sorbus intermedia). Її ще називають горобиною скандинавською чи шведською. У природі це дерево поширене в Швеції, Норвегії, Данії, південних районах Фінляндії, Прибалтиці, майже на всій території Польщі та Німеччини. Поширюється горобина проміжна за допомогою птахів, які поїдають її плоди та насіння. Це дерево може вирости до 20 м у висоту. Стовбур дерева товстий, кора сіра, крона куполоподібна. Влітку листя на горобині проміжній зелене і блідо-сіре знизу. Восени воно набуває жовтуватого, сіро-коричневого забарвлення. Плоди — оранжево-червоні..." (Ірина Михалевич)
"Вітаю Вас, дорогі і близькі моєму серцю друзі! Обіймаю Вас і дякую за тепле та цікаве спілкування. Вітаю з днем пам'яті святого Юрія Побідоносця. Молімося за перемогу. Оце вже й травень. А у травні так багато зела, хочеться спробувати в дії побільше рослин. Можливо, Ви вже пробували фарбувати квітами з клумби і отримали чудові весняні кольори від культурних сортів червоних тюльпанів чи суцвіть бузку. І те, і те фарбує в зелений колір (бузок дає теплий, а тюльпани — холодний відтінок). Я ж зараз випробовую дикі рослини. Цього року, слава Богу, я вже встигла випробувати три види глухокропивових — усі вони фарбують в зелену барву різних відтінків. Найгустіший та найприємніший колір подарував розхідник..." (Ірина Михалевич)
"Якось над золотистим полем нависла хмара. Чорна, грозова, ось-ось з неї вдарить блискавка. І дійсно, невдовзі загуркотів грім, і хмарюка почала закидати поле градом та кресати страшні блискавиці. Довго це відбувалося..." (Юлія Забіяка)
"Це був Тюльпановий ельф. І мешкав він у білому тюльпані. Прокидався раненько, вилітав із квітки й дбайливо оглядав усі тюльпани, що квітнули довкола: білі, жовті, червоні та навіть сині. У полудень, зазвичай, Тюльпановий ельф зустрічався зі своїм найкращим другом – Ельфом нарцисів. Вони радо віталися, ділилися новинами, а далі летіли до свого спільного друга – Бузкового мага. Той був дуже гостинний і завжди чекав їх на смачне чаювання. Бузковий маг мав неабиякий авторитет у Королівстві весняних квітів, бо легко міг причарувати будь-кого ароматним запахом бузку. А ще, він теж як і ельфи був справжнім ласуном, любив у товаристві гарних друзів посмакувати запашним квітковим чаєм з медовим пилком. Отож з нетерпінням чекав на приятелів. Та цього дня Бузковий маг вже добре зачекався на ельфів. Чай вже вихолов, хоча медовий пилок усе ще золотів на блюдечку в надії, що невдовзі ельфи таки завітають і проявлять до нього інтерес. Зрештою терпець у мага увірвався і він вирішив розвідати, що скоїлося у його друзів. Швидкоруч зодягнув бузкову накидку й полетів..." (Марія Дем'янюк)
Наталя Карпенко. «Поборемо! Усі ми як один!» — вірші про російське вторгнення в Україну 2022 року
««А ми же братья» суне на гостину,
Куди ти без запрошення поліз!
Сто копанок тобі, а не Вкраїну,
Не вибачимо ворогові сліз!
Відстоїмо! Нам є за що стояти!
Поборемо! Усі ми як один!
За нами правда! З нами Божа Мати!
В однім строю і дід, і батько, й син!»(Наталя Карпенко)
Тетяна Строкач. Заклички
"Закликаю сонечко — посвіти!
А весняну квіточку — розцвіти!
Закликаю дощик я — поливай!
До життя охоти всім додавай!
Закликаю пташечку — прилети!
Молоду травиченьку — прорости!
Закликаю весноньку в рідний край!
Пісенько-весняночко! Ввись злітай!"(Тетяна Строкач)
"Вірш Тараса вчу раненько,
Бо для мене він рідненький.
І казав сьогодні тато
День Шевченка — наше свято,
Бо любив він Україну
Так, як мама любить сина.
Мріяв щиро і безмежно
Про Вкраїну незалежну.
Його думка, слово, діло
Шлях в майбутнє освітили:
Уперед на новий крок
Надихає нас Пророк..." (Марія Дем'янюк)
"— Цього року, напевно, буде багато снігу, — бурмотіла мала Софійка, дивлячись через вікно. Рудоволоса дівчинка з веснянками на носику, які прикрашали її, довго не могла заспокоїтися, вона вже так близько притулилася до вікна, що могла видавити скло. Все роздивлялася на сніг, який летів, як ніби хтось сипав його з відра, зачепившись то за дерево, то за паркан. — І ще летить, і ще летить! — раз по раз повторяла дівчинка. — Ти що, сніг рахуєш? – посміхаючись, запитала онуку бабуся. — Ні, я з ним розмовляю! У нас є свій секрет. Бабусю, ти тільки подивися, як гарно. Він своїми маленькими лапками до всього чіпляється, він якийсь казковий, а можливо чарівник? — Можливо, — погодилася бабуся. — Ура! Придумала! Я хочу з ним зустрітися! Він мені теж подарує білу шубку — таку м’якеньку-м’якеньку, пухнасту, як он на тій гілочці, що нахилилася до горбочка! А, можливо, і ще кращу! Бабусю, я вже одягаюся, сніг мене чекає, я з ним домовилася!.." (Юлія Хандожинська)
"Максимко їхав у потязі до Києва й усміхався сам до себе — у спогадах він ще продовжував жити в Карпатах. Правда, тепер дивився на себе ніби зі сторони. Якби цього літа він не поїхав до Рахова, у його житті не сталося б так багато змін. Хлопчик уже не раз з батьками підіймався в гори, навіть коли ще ходити як слід не вмів, та цей раз був особливий. Усе почалось з пригоди в селі, куди вони дістались з Рахова на автобусі. На зупинці тато роззирнувся довкола, аби зорієнтуватися, а тоді повів за собою маму й Максима в гори. Невдовзі вони зупинились. За брамою перед великою і гарною гуцульською садибою, такі садиби, до речі, гуцули називають ґраждами, любо загавкав собака. Макс захоплено вслуховувався у приємну для його вуха мелодію. Він любив собак, але тоді вперше у нього пробудилось бажання дізнатись щось більше про цих тварин, яких називають друзями людини, довідатись, чим вони відрізняються одні від одних, навчитись впізнавати серед собак мирних і знати як треба поводитись зі злими..." (Галина Мирослава)
"Як самe він з’явився на світ – не знав. Прокинувся, ніби зі сну, і йому здалося, що існував, відколи й земля. Він не відчував ні болю, ні радості. Багато міркував: як з’явився і чий він? Малесенький, як насінинка сочевиці, він ворушив тендітними ніжками і обходив краєм листочок, який був йому притулком. Одного дня, відчувши внутрішній порив, виліз із прохолодної тіні й вибіг надвір, під промені сонця. Він остовпів, осліплений тим сильним блиском. Потроху його серце заспокоїлось, і він наважився розплющити очі сильніше, все більше й більше, і нарешті відкрив їх широко й подивився вгору. Він став ніби меншим, ніж був..." (Еміль Ґирляну)
"З неба зіроньки летять. Стоять дерева срібні. Катруся задивилася на сніжини чарівні, які лягали ніжно на долоні. "Матусю, сніжини-красуні мерехтять і тішать око. Хто ж так вирізьблює їх майстерно?" — Катруся запитала. "Доню, Бог створив світ мудро, тому все навколо сповнене Любові та Добра. Радість буття — це фарби різнобарвні," — матуся їй відповіла." (Людмила Кибалка)
"У цьому дописі поговоримо про вибір орнаменту. До списку моїх найулюбленіших орнаментів не можуть не входити гуцульські писанки. Мотиви різні є. Окремо слід говорити про жовтогарячі космАцькі писанки, але зосередимося на інших орнаментах, поданих у книзі відомої писанкарки-дослідниці зі Львова пані Віри Манько “Українська народна писанка". У таблиці, де подано традиційні писанки Івано-Франківської області, мою увагу привернув один гуцульський орнамент. Він є на трьох різних писанках. Пані Віра зазначає, що походить орнамент з Гуцульщини. Одну з писанок ідентифіковано як таку, що взята з села Криворівня..." (Ірина Михалевич)
Сергій Губерначук. Оповідання «Сопілка»
"Десь за майже розталою, прозоро світанковою межею сивих лісів народжувався новий день. Із-за ледь-ледь рожевого стомленого сутінками обрію, мов би ненароком, поволі виринали перші вранішні промені, поповнюючи світ дивовижними звуками природи. Здавалося, спить вона, знесилена вчорашньою грою, відспівала уже всі пісні; та ні – знову пташиний щебет розірвав тенета темряви, знову розворушив життєдайні джерела, заново зродивши людське натхнення до праці. Справжнє диво, яке ще не раз змусить поета взятися за перо! Одна за одною в небі танули зірки, ховаючи свої мініатюрні промінці серед несміливої блакиті. І, роздратований веселковими кольорами марева обрій, нарешті відчинив свій одвічний скарб: з-під побореної світлом темної громади землі з’явився багряний окраєць ранкового сонця. Він усе більшав і більшав, немов би своїм ростом навмисне прирікав низький світ до загибелі…"
