|
Василь Мелюс
З КНИГИ
«ПОЛЕ НЕВТОЛИМОЇ ПЕЧАЛІ»:
МИТТЄВОСТІ
«У кожної миттєвості - свій сенс
І дзвони є свої, й свої відмітини...»
РІДНІЙ ШКОЛІ
Ти стоїш на семи вітрах,
На роздоріжжі трьох доріг.
Я, тобою окрúлений птах,
З многолíття вертаю на твій поріг.
Тут вчуваються голоси
Наймудріших з-поміж мудрих людей.
Скільки вивели в світ вони, гей єсú,
Моїх земляків дітей !..
Тут і досі друзів лýниться сміх.
З ними й я ходив під твій дах.
Хоч немає вже серед нас одних,
Інші – десь по світáх...
Даленíють, летять літа...
Колись відлечу і я.
Та й тоді над тобою кружлятиме птах –
То невúгасна вдячність моя.
* * *
МОВБИ ВЧОРА УСЕ ЦЕ БУЛО
... Клямка зóйкнула –
двері рипнули, і прочинилися.
В клас дівчатко ввійшло –
в очі глянуло, зашарíлося.
Мовби вчора усе це було,
хоч вже літ за півсотні спливло,
А скресло сьогодні –
щойно наші очі зустрілися...
* * *
СПОГАДИ ПЕРЕД КАМІНОМ
Г а л і
І
... Плéскались зблиски
по стінах і стелі
Від вогню
в бабці Дáрчиній пічці.
А ми трунком кохання впивáлись
до глýпої нічки.
- – - – - – - –
Нам здавалось –
життя буде мало,
Аби одне одного
до дна допили-докохали...
ІІ
... Я згадав твої очі.
Не грайливо-дівочі.
Ба – осмýтно-жіночі.
І заплакані так,
мов судилися нам
з того ранньóго-рáння,
Не два роки,
а цілих дві вічності
випрóби-розстáння...
... Авто рушило.
Між нами лягали
все довші та довші
розлýчниці-гóни.
Нас розділяли
аж чотири кордони.
Та пóщо вони..,
Коли гріють жаринки-листú
і єднає надія-чекання;
Коли ходить Землею,
удень і вночі,
його Величність Кохання?!
ІІІ
... Коли обіймає над ранок
туман на посту,
А «ніжить» – приклад автомата,
Я не варту
банальну солдатську несу,
Я – чатую твій сон
і батьківську хату.
Коли ж, за опíвніч,
на тім же посту,
Обціловує хýга колюча, січнева,
Я пещу в уяві, твою милу косу,
Як бувало в садочку,
квітучім, вишневім...
* * *
ТРИВОГИ Й СУМНІВИ
РОЗВІЙ
(тріолет)
Тривоги й сумніви розвій,
Вгамуй свою зболілу душу.
І в днину літню, й о порі завíй.
Тривоги й сумніви розвій,
Бо ж, бачить Бог, я тільки твій.
Й без тебе день – не день,
зізнатись мушу.
Тривоги й сумніви розвій.
Вгамуй свою зболілу душу.
* * *
ВЕЛИКОДНІЙ РУШНИЧОК
«І на тім рушничкові
Оживе все знайоме до болю...»
(Андрій Малишко)
... Рушничок веселкóво ряхтíв, усміхався,
Аж дзвін великóдній у серці вчувався,
Аж бані золочені очі сльозили –
І світ наш затьмарений
видававсь білим-білим.
Вона ж все стібóк до стібóчка клала,
Немов не рушник,
а долю свою на нім вишивала.
* * *
ПОДОРОЖНИЦІ
(експромт)
Ми дорогу неблизьку
в купе коротáли.
Гомоніли про те і про се...
Ви річчю своєю
мене дивували,
Мов Кассáндра*,
котра ясновúділа все.
Чарівна подорожнице
з пшеничною косою,
Хлопцем босоногим
марив я такою...
* Кассáндра – у давньогрецькій міфології –
найвродливіша донька останнього царя Трої
Пріама. Вона мала дар ясновидіння.
* * *
ВИПАДКОВЕ
ОДКРОВЕННЯ
«Мовчу, бо хочеться кричать...»
(випадково почуте)
Мовчу. Бо хочеться кричать,
Що Світ злаштовано несправедливо,
Що виразки душі вночі і вдень трутять...
А ті, хто мав би біль той гамувать,
А чи глухі, а чи черстві,
І душу тим ще більш ятрять...
... А може їм також болить,
І їхня теж душа квилúть,
Що я глуха або черства,
Що час бо Світ переробить?..
Мовчу. Бо хочеться кричать!
Душа – не чайка: їй безголосно
ячáть...
* * *
ТОПОЛЯ
«... Таку пісню чорнобрива
В степу заспівала.
Зілля дива наробило –
Тополею стала».
(Тарас Шевченко)
Аж світ білий в душі стрепенеться,
Як забачу раїну-тополю,
Що навшпúньки пнеться, –
При битій дорозі виглядає долю...
Долю-козачéнька, що покинув
І її, і неньку –
Десь борóнить Україну.
А в тополі у чеканні
стужúлось серденько.
* * *
НІМИЙ ДОКІР
... Каштан обезкóрений,
До кості оголений,
Приречений долею –
Квітує, мов докір,
Небуттю чинить опір!
Він зачахне невдовзі, засохне.
Та не всохне лиходія правиця.
«Люди! Що коїте?! Схаменіться!
Ви ж не варвари! Зупиніться!!!» –
Чую, як древо безголосо волає.
І наостаннє диво-свічками палає...
* * *
МАР’ЇНСЬКА ОКОЛИЦЯ
В.А. Марсюкові
Старі терикони сплоскнíли,
Наче груди у древніх шахтарок.
Дідів-вуглерубів кутки* спорожніли,
І втомлена «Щурівка»** вгамувала
шарвáрок.
* Кутки – від «куток» (місцеве визначення кварталу).
** «Щурівка» – відпрацьована шахта у м. Мар’їнці
на Донеччині.
* * *
ШКІЛЬНИМ ДРУЗЯМ
Прудкоплинна Ріка Життя
Вже винесла нас на Плесо Втрат.
І ми – лиш за крок чи два:
Хто – до пекла, хто – до райських врат.
Догоряє наш вік у напрузі.
Гаснуть наші і слух, і зір...
Та найбільше печалять нас друзі,
Що відходять у Вічність з Житейських Гір.
І тільки один в нас на всіх набýток –
Нарешті ми знаємо справжню ціну життя.
Огортає від цього серця наші смуток,
Та такий невблаганний закон буття.
* * *
ЧОРНОБИЛЬСЬКА СВІЧА
(балада)
Моїм землякам – приборкувачам
чорнобильського Молоха*.
Горить чорнобильська свіча.
Бринить непрохана сльоза в очах.
Чорнобильці вмирають тихо, тихо ...
А порятована вселюдність
не голосить чомусь:
«Ой, лихо!.. Яке ж то лихо!!!»
Тіла їм спопелила й душі
Зоря-полин, що чорнотінню вкрила
Треть океанів, рік, морів
і половину твéрді-суші;
Що соловейкам нашим опалила
Їх голосочки й крила!
Мужі-чорнобильці здолали
морок-тінь,
Яка на нашу грішну землю впала,
І з-від того
своє не дожили,
не докохали...
Не нараділись діткам,
внукам...
Така судилась їм сумлінь принýка!
* * *
... Горить чорнобильська свіча –
Й бринить непрохана сльоза в очах...
Я голову схиляю тут,
навпроти обеліска,
Бо сум-печаль
(немов громаддя мегатонн)
Мені на серце
і на плечі тяжко тисне...
* Молох – божество у семітських племен,
у жертву якому приносили людей, спалюючи
їх живцем; переносно – страшна,
ненажерлива сила, що безнастанно
вимагає людських жертв.
* * *
ПО КОМУ ПОДЗВІН?..
"... Зі смертю будь-якої людини відмирає
якась часточка і в кожному з нас, бо ми
– єдині з усім людством; тому ніколи не
питай по кому подзвін – він і по тобі."
(Джон Донн)
... Ми думаєм, що живемо,
Що навіть кулі на нас ще не відлиті.
А ми – давно вже вбиті
У кожному безвинно вбитім !
Убитих лиш за те, що не прогнулись
І не впали на коліна нúці
Перед самозакоханим царем,
Який засів на троні в білокам’яній столиці,
Де у челядників такі ж пихаті лиця.
Вони і він для себе, бачте, в мíзки вбили,
Що час настав вселюдність проучить
І в ріг баранячий скрутить,
Аби Московії поклони била
І «всевельможного» царька хвалила
Та вірила байкам
Про те, що слід його і їх – не там,
Де кров і сльози вже роками ллються,
А що не день – грудки землі
об домовúни б’ються;
І то не їх і не його, мовляв, провина,
Що із пробірки випущено вбивцю-джина,
Котрий накоїв у заморськім краї
Жахіть, які серця і скам’янілі крають,
І нас, не раз вже вбитих,
Знов і знову убивають.
А що ж на це цивілізований люд?.. –
Поки що у блаженності своїй куняє
І мислями по манíвцях блукає
Та гадає, що живе,
Що з білокам’яної лихо
Його обійде якось стороною тихо.
* * *
Невже лишéнь тоді
вселенський люд вжахнеться,
Як десь у Бухенвальді
набат недрéмний* стрепенеться,
І пóдзвін вдарить не по комусь,
а по всьому Світу враз –
Іще до того,
як гряне з неба
судний час?!.
* Набат недремний – мається на увазі
дзвін на вежі меморіального музею,
створеного на місці колишнього нацистського
концтабору Бухенвальд поблизу німецького
міста Веймар. Він звучить цілодобово через
кожні 15 хвилин.
* * *
ЧОМУ ВЖЕ Й САД МЕНІ НЕ МИЛИЙ?
«Втікай, Васильку, у свій сад...»
(Із телефонної розмови з В. Марсюком)
І
Спасибі, друже, за пораду.
В саду (хоч і не райськім)
насправді мав я для душі розраду.
Й для рук зманіжених, міських,
роботу завжди там знайду.
Нехай плекають скарб,
хоч невеличкий, у саду.
Відтак – черешні, яблучка чи сливи
У мене вдома на столі,
на втіху внукам, не покупні – свої.
Малинка є також. Є й полуниці –
не згірш заморських,
що по ринках у столиці...
Спасибі за пораду, старший друже.
Подамсь на вихідні до саду,
бо заїдають сірі будні дуже...
ІІ
...Та як, скажи, втекти від себе,
від дум своїх тяжких, гнітючих,
що обсідають день і ніч, неначе тучі?!..
...Чом ми, вже й незалежні українці,
у розбрáті і в розбрóді,
немов без чабана отара вівців?..
...Чому в сільського дядька бідна одіж драна?..
...Чом мúлостині ждем від Сема-пана,
а не премо, сукупно, свого плуга?..
...Куди забгáлась Богом нам дарована потýга,
що вберегла нас, як нарід,
хоча віками був довкруж ворожий світ?..
...Чом нами обрані поводирі-вожді
не можуть вивести вкраїнство із нуждú?..
Чи не тому, що сліплять очі їм злоті червінці
й офшорні «скрині», повні ними аж по вінця?..
А мо’ тому, що править нами кличуть іноземців,
для котрих ми – лишень невíгласи-туземці?..
...Ось так, пораднику мій, друже.
Вже й у саду мені немило,
бо від докýки серце нині тужить.
Либóнь, тоді лише настане час розрад,
як заквітує Україна наша,
мов едемський* сад.
* Едемський – тобто райський сад, благодатний край.
* * *
ІНВЕКТИВА *
...Щось незбагненне сталося зі Світом.
У березні ще абрикоси зарясніли цвітом.
І вірус-вбивця косить нас безжально,
мовби й не людність ми, а бур’яни,
що всю Планету засмітили.
Відтак полоти їх – то річ буденна
і нагальна.
Мабуть, покара це з Небес,
як гнів давнішній на Содом й Гоморру, **
за те, що нам навіки дане,
губимо геть без розбору;
що ближнього свого, не возлюбили, як себе;
і Світу нашого Творця
не вберегли у душах і своїх серцях.
А натомíсть – диявола туди впустили,
котрий коїть день і ніч
свою із найчорніших чорну справу.
І не знайшлось на нього досі жодної управи.
Зненáвисть сіє він.
І заздрість плодить та розпусту.
Злотúм тельцéм нам розум тьмарить так,
немов не мíзки в наших черепах,
а втричі переквашена капуста!
О, зоглядúсь довкола, тяжко хворий люде!
І скинь з очей своїх диявольську полуду!!!
Тоді і Світ, дарований Творцем Небесним,
До всіх нас знову милостúвим буде...
* Інвектива – від латинського invectiva oratio –
гнівна промова.
** Содом і Гоморра – давньопалестинські міста,
знищені землетрусом. За Біблією, такою була
кара мешканцям цих міст за їхню розбещеність.
* * *
МИТТЄВОСТІ
(диптих тріолетів)
І
О мить життя!
Від миті Світу * – ти
лиш мізерна пилинка.
І все відходить в небуття,
О мить життя...
А час не знає впúну, вороття –
Й тебе поглине, мов огонь билинку...
О мить життя,
Від миті Світу – ти
лиш мізерна пилинка...
ІІ
О Світу мить!
Від миті Всесвіту ** –
осколочок-піщинка.
Тебе так легко обірвать і зупинить,
О Світу мить...
І вже Галактиці болить,
Як мамі знедужíлої дитинки...
О Світу мить,
Від миті Всесвіту –
осколочок-піщинка.
* Світ – у значенні планета Земля.
** Всесвіт – у значенні Космос.
* * *
ЗИМОВА КАЗКА
На місто сіре,
Де люди живуть
З душами,
Од війни посірілими,
Випав сніг цнотлúво білий.
І все сіре –
Враз стало непорóчно білим,
Мов душа немовляти
У день причастя.
(Боже, яке ж то щастя –
Світ, війною незайманий,
Споглядати!)
...А місто біле,
За дивами спрагле,
Дивом-казкою мáрило,
В сподіванні більшого дива мліло.
І сподіване сталося диво:
Зимової днини
На видному місці
Кущ розквітнув у тому місті
Квітами кольору неба блакиті
На білих стеблах
З білим листом.
І чутка про це покотилася містом...
* * *
Чи й справді було так?
Не можу сказати.
Наче всі диво бачили,
Та не можуть із певністю
Де те місце вказати...
* * *
БЕРЕЗНЕВІСТЬ
Щойно
натомлену трійку
зима розпряже
Й повернеться
з вирію сонце,
Проснувшись,
весна запитає:
«Уже?..»
Й поспішить
до люстерка віконця.
Побіжать,
задзвенять
гомінкі ручаї –
Гінці
юнака Березóля.
Скрипки своєї
синичка торкнеться:
«Ви чиї?.. Ви чиї?..»
«Ми свої,
ми свої...» –
їй у такт ручаї,
Що до скреслої річки
спішать
Із ще сонного поля.
* * *
ЛІТНІЙ ЕТЮД
А. С. Бардадимові
Уже пшениця в полі половíє...
Над нею легіт-вітерець
грайливо віє...
А ген, на обрії,
Макарова отара мрíється...
І щось щемкé,
від цього вúдива,
на серці діється...
* * *
ЩО У СПАДОК ЗАЛИШИМО ЇМ?..
(тріолет-монорим)
Моїм чотирьом онукам.
Посміхається внук уві сні –
Й відступають думки зловіснí
Про безглуздя й безладдя земні.
Посміхається внук уві сні...
А по той бік Планети –
всміхається?
Ні?
Що у спáдок залишимо їм –
не руїни ж земні?..
Посміхається внук уві сні –
Й відступають думки зловіснí.
* * *
НІЧНА СПОВІДЬ
«Я той, що греблі рвав*, –
Я не сидів у скелі...»
(Платон Воронько)
Ні, гребель я не рвав.
Але і в скелі не сидів.
І голову в пісок я не ховав,
неначе страус,
Коли біду, одну на всіх,
диявол нам наслав.
Їв те, що Бог давав.
Й окраєць хліба пополам ділив
з тими, хто і його не мав.
І свого слова в пíхви не вганяв
на забагáнку тих,
хто булаву тримав,
чи був при зброї.
Бо слово правди – крицею вважав.
І свíточем – посеред ночі.
На цім завжди стояв!
Мене дзвін срібла не зурочив.
Тож маю те,
що від батьків успадкував, –
святеє право
кожному відкрито подивитись в очі.
* Той, що греблі рве, і Той, що в скелі
сидить, – дійові особи драми-феєрії
Лесі Українки «Лісова пісня».
|
"Я слово правди – крицею вважав.