Василь Мелюс. Цикл поезій «Миттєвості» (з книги «Поле невтолимої печалі»)


 

Василь Мелюс. Поле невтолимої печалі. Збірка поезій. Видавництво «Щек», Київ, 2022 р. Mалюнки вихованців студії образотворчого мистецтва під керівництвом Анатолія Дзюбана: Альони Дятлової, Віри Кириленко, Меланії Клименко, Вікторії Козлової, Марії Кошелєвої, Вероніки Мотреску.

 

 

 

Василь Мелюс

З КНИГИ
«ПОЛЕ НЕВТОЛИМОЇ ПЕЧАЛІ»:

МИТТЄВОСТІ

«У кожної миттєвості - свій сенс
І дзвони є свої, й свої відмітини...»

 

РІДНІЙ ШКОЛІ

Ти стоїш на семи вітрах,
На роздоріжжі трьох доріг.
Я, тобою окрúлений птах,
З многолíття вертаю на твій поріг.

Тут вчуваються голоси
Наймудріших з-поміж мудрих людей.
Скільки вивели в світ вони, гей єсú,
Моїх земляків дітей !..

Тут і досі друзів лýниться сміх.
З ними й я ходив під твій дах.
Хоч немає вже серед нас одних,
Інші – десь по світáх...

Даленíють, летять літа...
Колись відлечу і я.
Та й тоді над тобою кружлятиме птах –
То невúгасна вдячність моя.

 

* * *

 

МОВБИ ВЧОРА УСЕ ЦЕ БУЛО

... Клямка зóйкнула –
    двері рипнули, і прочинилися.
В клас дівчатко ввійшло –
       в очі глянуло, зашарíлося.
Мовби вчора усе це було,
  хоч вже літ за півсотні спливло,
А скресло сьогодні –
       щойно наші очі зустрілися...

 

* * *

 

СПОГАДИ ПЕРЕД КАМІНОМ

                          Г а л і


І

... Плéскались зблиски
             по стінах і стелі
Від вогню
        в бабці Дáрчиній пічці.
А ми трунком кохання впивáлись
               до глýпої нічки.
               
- – - – - – - –

Нам здавалось –
         життя буде мало,
Аби одне одного
         до дна допили-докохали...


ІІ

... Я згадав твої очі.
          Не грайливо-дівочі.
Ба – осмýтно-жіночі.
І заплакані так,
     мов судилися нам
             з того ранньóго-рáння,
Не два роки,
     а цілих дві вічності
             випрóби-розстáння...

... Авто рушило.
Між нами лягали
     все довші та довші
              розлýчниці-гóни.
Нас розділяли
     аж чотири кордони.
Та пóщо вони..,
Коли гріють жаринки-листú
          і єднає надія-чекання;
Коли ходить Землею,
     удень і вночі,
           його Величність Кохання?!


ІІІ

... Коли обіймає над ранок
                 туман на посту,
А «ніжить» – приклад автомата,
Я не варту
       банальну солдатську несу,
Я – чатую твій сон
і батьківську хату.

Коли ж, за опíвніч,
          на тім же посту,
Обціловує хýга колюча, січнева,
Я пещу в уяві, твою милу косу,
Як бувало в садочку,
          квітучім, вишневім...

 

* * *

 

ТРИВОГИ Й СУМНІВИ
РОЗВІЙ

(тріолет)

Тривоги й сумніви розвій,
Вгамуй свою зболілу душу.
І в днину літню, й о порі завíй.
Тривоги й сумніви розвій,
Бо ж, бачить Бог, я тільки твій.
Й без тебе день – не день,
                 зізнатись мушу.
Тривоги й сумніви розвій.
Вгамуй свою зболілу душу.

 

* * *

 

ВЕЛИКОДНІЙ РУШНИЧОК

       «І на тім рушничкові
       Оживе все знайоме до болю...»
       (Андрій Малишко)


... Рушничок веселкóво ряхтíв, усміхався,
Аж дзвін великóдній у серці вчувався,
Аж бані золочені очі сльозили –
І світ наш затьмарений
                   видававсь білим-білим.
Вона ж все стібóк до стібóчка клала,
Немов не рушник,
             а долю свою на нім вишивала.

 

* * *

 

ПОДОРОЖНИЦІ

(експромт)

Ми дорогу неблизьку
          в купе коротáли.
Гомоніли про те і про се...
Ви річчю своєю
           мене дивували,
Мов Кассáндра*,
           котра ясновúділа все.
Чарівна подорожнице
            з пшеничною косою,
Хлопцем босоногим
            марив я такою...
            

* Кассáндра – у давньогрецькій міфології –
найвродливіша донька останнього царя Трої
Пріама. Вона мала дар ясновидіння.

 

* * *

 


ВИПАДКОВЕ
ОДКРОВЕННЯ

      «Мовчу, бо хочеться кричать...»
      (випадково почуте)


Мовчу. Бо хочеться кричать,
Що Світ злаштовано несправедливо,
Що виразки душі вночі і вдень трутять...
А ті, хто мав би біль той гамувать,
А чи глухі, а чи черстві,
І душу тим ще більш ятрять...

... А може їм також болить,
І їхня теж душа квилúть,
Що я глуха або черства,
Що час бо Світ переробить?..

Мовчу. Бо хочеться кричать!
Душа – не чайка: їй безголосно
                                  ячáть...

 

* * *

 

ТОПОЛЯ

        «... Таку пісню чорнобрива
        В степу заспівала.
        Зілля дива наробило –
        Тополею стала».
        (Тарас Шевченко)

        
        
Аж світ білий в душі стрепенеться,
Як забачу раїну-тополю,
Що навшпúньки пнеться, –
При битій дорозі виглядає долю...

Долю-козачéнька, що покинув
І її, і неньку –
Десь борóнить Україну.
А в тополі у чеканні
             стужúлось серденько.

 

* * *

 

НІМИЙ ДОКІР

... Каштан обезкóрений,
До кості оголений,
Приречений долею –
Квітує, мов докір,
Небуттю чинить опір!

Він зачахне невдовзі, засохне.
Та не всохне лиходія правиця.
«Люди! Що коїте?! Схаменіться!
Ви ж не варвари! Зупиніться!!!» –
Чую, як древо безголосо волає.
І наостаннє диво-свічками палає...

 

* * *

 

МАР’ЇНСЬКА ОКОЛИЦЯ

         В.А. Марсюкові


Старі терикони сплоскнíли,
Наче груди у древніх шахтарок.
Дідів-вуглерубів кутки* спорожніли,
І втомлена «Щурівка»** вгамувала
                                           шарвáрок.
                          

* Кутки – від «куток» (місцеве визначення кварталу).
** «Щурівка» – відпрацьована шахта у м. Мар’їнці
на Донеччині.

 

* * *

 

ШКІЛЬНИМ ДРУЗЯМ

Прудкоплинна Ріка Життя
Вже винесла нас на Плесо Втрат.
І ми – лиш за крок чи два:
Хто – до пекла, хто – до райських врат.

Догоряє наш вік у напрузі.
Гаснуть наші і слух, і зір...
Та найбільше печалять нас друзі,
Що відходять у Вічність з Житейських Гір.

І тільки один в нас на всіх набýток –
Нарешті ми знаємо справжню ціну життя.
Огортає від цього серця наші смуток,
Та такий невблаганний закон буття.

 

* * *

 

ЧОРНОБИЛЬСЬКА СВІЧА

(балада)

        Моїм землякам – приборкувачам
        чорнобильського Молоха*.


Горить чорнобильська свіча.
Бринить непрохана сльоза в очах.
Чорнобильці вмирають тихо, тихо ...
А порятована вселюдність
                 не голосить чомусь:
«Ой, лихо!.. Яке ж то лихо!!!»
Тіла їм спопелила й душі
Зоря-полин, що чорнотінню вкрила
Треть океанів, рік, морів
          і половину твéрді-суші;
Що соловейкам нашим опалила
Їх голосочки й крила!
Мужі-чорнобильці здолали
                 морок-тінь,
Яка на нашу грішну землю впала,
І з-від того
        своє не дожили,
                не докохали...

Не нараділись діткам,
                внукам...
Така судилась їм сумлінь принýка!

* * *
... Горить чорнобильська свіча –
Й бринить непрохана сльоза в очах...
Я голову схиляю тут,
                навпроти обеліска,
Бо сум-печаль
         (немов громаддя мегатонн)
Мені на серце
         і на плечі тяжко тисне...

* Молох – божество у семітських племен,
у жертву якому приносили людей, спалюючи
їх живцем; переносно – страшна,
ненажерлива сила, що безнастанно
вимагає людських жертв.

 

* * *

 

ПО КОМУ ПОДЗВІН?..

      "... Зі смертю будь-якої людини відмирає
      якась часточка і в кожному з нас, бо ми
      – єдині з усім людством; тому ніколи не
      питай по кому подзвін – він і по тобі."
      (Джон Донн)
     
      
... Ми думаєм, що живемо,
Що навіть кулі на нас ще не відлиті.
А ми – давно вже вбиті
У кожному безвинно вбитім !
Убитих лиш за те, що не прогнулись
І не впали на коліна нúці
Перед самозакоханим царем,
Який засів на троні в білокам’яній столиці,
Де у челядників такі ж пихаті лиця.
Вони і він для себе, бачте, в мíзки вбили,
Що час настав вселюдність проучить
І в ріг баранячий скрутить,
Аби Московії поклони била
І «всевельможного» царька хвалила
Та вірила байкам
Про те, що слід його і їх – не там,
Де кров і сльози вже роками ллються,
А що не день – грудки землі
               об домовúни б’ються;
І то не їх і не його, мовляв, провина,
Що із пробірки випущено вбивцю-джина,
Котрий накоїв у заморськім краї
Жахіть, які серця і скам’янілі крають,
І нас, не раз вже вбитих,
Знов і знову убивають.

А що ж на це цивілізований люд?.. –
Поки що у блаженності своїй куняє
І мислями по манíвцях блукає
Та гадає, що живе,
Що з білокам’яної лихо
Його обійде якось стороною тихо.

* * *
Невже лишéнь тоді
       вселенський люд вжахнеться,
Як десь у Бухенвальді
       набат недрéмний* стрепенеться,
І пóдзвін вдарить не по комусь,
       а по всьому Світу враз –
Іще до того,
       як гряне з неба
                судний час?!.

* Набат недремний – мається на увазі
дзвін на вежі меморіального музею,
створеного на місці колишнього нацистського
концтабору Бухенвальд поблизу німецького
міста Веймар. Він звучить цілодобово через
кожні 15 хвилин.

 

* * *

 

ЧОМУ ВЖЕ Й САД МЕНІ НЕ МИЛИЙ?

        «Втікай, Васильку, у свій сад...»
       (Із телефонної розмови з В. Марсюком)


І

Спасибі, друже, за пораду.
В саду (хоч і не райськім)
       насправді мав я для душі розраду.
Й для рук зманіжених, міських,
       роботу завжди там знайду.
Нехай плекають скарб,
       хоч невеличкий, у саду.
Відтак – черешні, яблучка чи сливи
У мене вдома на столі,
     на втіху внукам, не покупні – свої.
Малинка є також. Є й полуниці –
        не згірш заморських,
                 що по ринках у столиці...
Спасибі за пораду, старший друже.
Подамсь на вихідні до саду,
            бо заїдають сірі будні дуже...


ІІ

...Та як, скажи, втекти від себе,
       від дум своїх тяжких, гнітючих,
       що обсідають день і ніч, неначе тучі?!..
...Чом ми, вже й незалежні українці,
       у розбрáті і в розбрóді,
       немов без чабана отара вівців?..
...Чому в сільського дядька бідна одіж драна?..
...Чом мúлостині ждем від Сема-пана,
       а не премо, сукупно, свого плуга?..
...Куди забгáлась Богом нам дарована потýга,
       що вберегла нас, як нарід,
       хоча віками був довкруж ворожий світ?..
...Чом нами обрані поводирі-вожді
       не можуть вивести вкраїнство із нуждú?..
Чи не тому, що сліплять очі їм злоті червінці
       й офшорні «скрині», повні ними аж по вінця?..
А мо’ тому, що править нами кличуть іноземців,
       для котрих ми – лишень невíгласи-туземці?..

...Ось так, пораднику мій, друже.
Вже й у саду мені немило,
       бо від докýки серце нині тужить.
Либóнь, тоді лише настане час розрад,
       як заквітує Україна наша,
       мов едемський* сад.

* Едемський – тобто райський сад, благодатний край.

 

* * *

 

ІНВЕКТИВА *

...Щось незбагненне сталося зі Світом.
У березні ще абрикоси зарясніли цвітом.
І вірус-вбивця косить нас безжально,
мовби й не людність ми, а бур’яни,
           що всю Планету засмітили.
Відтак полоти їх – то річ буденна
           і нагальна.
           
Мабуть, покара це з Небес,
як гнів давнішній на Содом й Гоморру, **
за те, що нам навіки дане,
           губимо геть без розбору;
що ближнього свого, не возлюбили, як себе;
і Світу нашого Творця
           не вберегли у душах і своїх серцях.

А натомíсть – диявола туди впустили,
котрий коїть день і ніч
           свою із найчорніших чорну справу.
І не знайшлось на нього досі жодної управи.
           Зненáвисть сіє він.


І заздрість плодить та розпусту.
Злотúм тельцéм нам розум тьмарить так,
немов не мíзки в наших черепах,
а втричі переквашена капуста!

О, зоглядúсь довкола, тяжко хворий люде!
І скинь з очей своїх диявольську полуду!!!
Тоді і Світ, дарований Творцем Небесним,
До всіх нас знову милостúвим буде...

* Інвектива – від латинського invectiva oratio –
гнівна промова.

** Содом і Гоморра – давньопалестинські міста,
знищені землетрусом. За Біблією, такою була
кара мешканцям цих міст за їхню розбещеність.

 

* * *

 

МИТТЄВОСТІ

(диптих тріолетів)


І

О мить життя!
Від миті Світу * – ти
         лиш мізерна пилинка.
І все відходить в небуття,
О мить життя...
А час не знає впúну, вороття –
Й тебе поглине, мов огонь билинку...
О мить життя,
Від миті Світу – ти
          лиш мізерна пилинка...


ІІ

О Світу мить!
Від миті Всесвіту ** –
          осколочок-піщинка.
Тебе так легко обірвать і зупинить,
О Світу мить...
І вже Галактиці болить,
Як мамі знедужíлої дитинки...
О Світу мить,
Від миті Всесвіту –
          осколочок-піщинка.       
        

* Світ – у значенні планета Земля.
** Всесвіт – у значенні Космос.

 

* * *

 

ЗИМОВА КАЗКА

На місто сіре,
Де люди живуть
З душами,
Од війни посірілими,
Випав сніг цнотлúво білий.
І все сіре –
Враз стало непорóчно білим,
Мов душа немовляти
У день причастя.
(Боже, яке ж то щастя –
Світ, війною незайманий,
Споглядати!)

...А місто біле,
За дивами спрагле,
Дивом-казкою мáрило,
В сподіванні більшого дива мліло.
І сподіване сталося диво:
Зимової днини
На видному місці
Кущ розквітнув у тому місті
Квітами кольору неба блакиті
На білих стеблах
З білим листом.
І чутка про це покотилася містом...

* * *
Чи й справді було так?
Не можу сказати.
Наче всі диво бачили,
Та не можуть із певністю
Де те місце вказати...

 

* * *

 

БЕРЕЗНЕВІСТЬ

Щойно
    натомлену трійку
           зима розпряже
Й повернеться
    з вирію сонце,
Проснувшись,
    весна запитає:
           «Уже?..»
Й поспішить
    до люстерка віконця.
Побіжать,
    задзвенять
           гомінкі ручаї –
Гінці
     юнака Березóля.
Скрипки своєї
     синичка торкнеться:
«Ви чиї?.. Ви чиї?..»
    «Ми свої,
        ми свої...» –
           їй у такт ручаї,
Що до скреслої річки
           спішать
Із ще сонного поля.

 

* * *

 

ЛІТНІЙ ЕТЮД

       А. С. Бардадимові

Уже пшениця в полі половíє...
Над нею легіт-вітерець
              грайливо віє...
А ген, на обрії,
       Макарова отара мрíється...
І щось щемкé,
       від цього вúдива,
               на серці діється...

 

* * *

 

ЩО У СПАДОК ЗАЛИШИМО ЇМ?..

(тріолет-монорим)


Моїм чотирьом онукам.
Посміхається внук уві сні –
Й відступають думки зловіснí
Про безглуздя й безладдя земні.
Посміхається внук уві сні...
А по той бік Планети –
             всміхається?
                      Ні?
Що у спáдок залишимо їм –
              не руїни ж земні?..
Посміхається внук уві сні –
Й відступають думки зловіснí.

 

* * *

 

НІЧНА СПОВІДЬ

     «Я той, що греблі рвав*, –
     Я не сидів у скелі...»
     (Платон Воронько)
   
    
Ні, гребель я не рвав.
Але і в скелі не сидів.
І голову в пісок я не ховав,
           неначе страус,
Коли біду, одну на всіх,
           диявол нам наслав.
Їв те, що Бог давав.
Й окраєць хліба пополам ділив
      з тими, хто і його не мав.
І свого слова в пíхви не вганяв
      на забагáнку тих,
         хто булаву тримав,
             чи був при зброї.
Бо слово правди – крицею вважав.
І свíточем – посеред ночі.
На цім завжди стояв!
Мене дзвін срібла не зурочив.
Тож маю те,
        що від батьків успадкував, –
        святеє право
        кожному відкрито подивитись в очі.


* Той, що греблі рве, і Той, що в скелі
сидить, – дійові особи драми-феєрії
Лесі Українки «Лісова пісня».

 

 

Василь Мелюс. Поле невтолимої печалі. Збірка поезій. Видавництво «Щек», Київ, 2022 р. Mалюнки вихованців студії образотворчого мистецтва під керівництвом Анатолія Дзюбана: Альони Дятлової, Віри Кириленко, Меланії Клименко, Вікторії Козлової, Марії Кошелєвої, Вероніки Мотреску.

За матеріалами: Василь Мелюс. "Поле невтолимої печалі". Поезії. Видання друге, доповнене. Передмови Василя Марсюка та Павла Щегельського. Видавництво «Щек», Київ, 2022 р., стор. 67-96.
Mалюнки вихованців студії образотворчого мистецтва під керівництвом Анатолія Дзюбана: Альони Дятлової, Віри Кириленко, Меланії Клименко, Вікторії Козлової, Марії Кошелєвої, Вероніки Мотреску.

 

 

Більше поезій Василя Мелюса на нашому сайті:

Василь Мелюс – поет-патріот з Донбасу (життя та творчість)"Я слово правди – крицею вважав.
І світочем – посеред ночі.
На цім завжди стояв!
Мене дзвін срібла не зурочив."

(Василь Мелюс)

 

 

 

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

Вірші про Україну

УкраїнаДумки українських поетів про рідну країну, їхні відчуття до української землі і нашого народу — все це юні читачі зможуть знайти в представленій добірці віршів про Україну від Ганни Черінь, Юрка Шкрумеляка, Наталки Талиманчук, Іванни Савицької, Уляни Кравченко, Яни Яковенко, Василя Симоненка, Івана Франка, Володимира Сосюри, Катерини Перелісної, Богдана-Ігоря Антонича, Марійки Підгірянки, Миколи Чернявського, Володимира Сіренка, Іванни Блажкевич, Грицька Бойка,  Миколи Вінграновського, Платона Воронька, Наталі Забіли,  Анатолія Камінчука, Анатолія Качана,  Володимира Коломійця, Тамари Коломієць, Ліни Костенко, Андрія Малишка, Андрія М’ястківського, Івана Неходи, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, Максима Рильського, Вадима Скомаровського, Сосюра Володимир, Павла Тичини, Петра Осадчука, Варвари Гринько та інших відомих українських поетів.


Останні коментарі до сторінки
«Василь Мелюс. Цикл поезій «Миттєвості» (з книги «Поле невтолимої печалі»)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми