Публікації за тегом: Повісті

Довгий і складний шлях пройшла Ольга Юліанівна Кобилянська. Протягом півстоліття виступала вона в літературі, відображаючи життя народу в його різноманітних виявах, духовні прагнення інтелігенції, малюючи природу рідного краю. Письменниця утверджувалася в українській літературі поступово, в процесі переходу з німецької на українську мову, опанування культурних надбань рідного народу, реалістичного методу! Художньо осмислюючи той життєвий матеріал, що був їй найбільше відомий, Ольга Кобилянська створила цілу галерею образів із середовища демократичної інтелігенції, втіливши в них свої погляди на соціальні й морально-етичні проблеми часу. Художня проза Ольги Кобилянської сприяла розширенню світового резонансу українського художнього слова. Її новели, повісті неодноразово перекладалися російською, польською, чеською, словацькою, болгарською, словінською, французькою, румунською та іншими мовами. Ім’я видатної української письменниці-демократки, яка пройшла благородний шлях самовідданого служіння народові, віддала йому всі думки і помисли у тяжкий час соціального і національного поневолення, і в світлий час його возз’єднання, духовного відродження, оповите в нашій країні глибокою шаною і любов’ю, відоме у широкому світі.

 

"Суперагент Гриць Мамай сидів у своєму кабінеті у позі лотоса. На його вольовому обличчі була написана впевненість. То була впевненість у самому собі. Гриць щойно скінчив робити ранковий комплекс йогівських вправ. Кожен його м’яз сповнився життєвої снаги. Мозок працював чітко й блискавично. Зненацька Суперагент 000 почув у голові приємний баритон. То був його внутрішній голос..." (Леся Воронина)

 

 

 

Суперагент 000 Гриць Мамай сидів на снігу в позі лотоса. Лапаті сніжинки падали на його мужній оголений торс і з шипінням випаровувалися. Незважаючи на мороз мінус ЗО градусів за Цельсієм, тіло Суперагента пашіло, немов розжарена праска. Гриць Мамай перебував у нірвані — стані цілковитого спокою. Його свідомість і підсвідомість розчинилися в часі й просторі, а могутній інтелект злився з космічною безмежністю. Кохана дружина і бойова подруга Зореслава поралася біля лозової колиски, де спав Яромир, тримісячний синок агента й золотокосої красуні. Немовля солодко плямкало уві сні губами. З невимовною ніжністю юна матір глянула на випрані в гірському потоці пелюшки й почала розвішувати їх на розпашілому торсі Суперагента. Бойова подруга розуміла, що Гриць не може її почути, та все ж промовила з глибоким почуттям..." (Леся Воронина)

 

"Суперагент 000 Гриць Мамай сидів у позі лотоса на палубі сліпучо-білого вітрильника. Його могутній організм всотував ніжні сонячні промені, а свідомість та підсвідомість зливалися з морським та небесним безмежжям. Гриць ледь розплющив очі і з-під примружених повік глянув на свого сина-вундеркінда Яромира. Малюк захоплено навчав таргана Едіка роботи на комп’ютері. Розумна комаха залюбки бігала по клавішах, опановуючи секрети програмістської майстерності. Власне, Едіка тепер важко було назвати тарганом. Мужньо перенісши кілька пластичних операцій, зараз він скоріше скидався на метелика. На його спині виблискували ніжно-блакитні крильця, а голову прикрашали спеціальні окуляри, розроблені професором Байдою. За допомогою цих окулярів Едік міг бачити у темряві, вловлювати ультрафіолетове та інфрачервоне випромінювання, а також спостерігати за приватним життям мікроорганізмів..." (Леся Воронина)

 

"Суперагент Гриць Мамай сидів у позі лотоса на дніпровій кручі. Ліворуч від нього височіла Лаврська дзвіниця, праворуч — велетенська металева жінка зі щитом і мечем, під ногами якої притулилися танки, гармати та інші зразки військової техніки. Там розташувався музей Другої світової війни. Та Суперагент не зважав на це похмуре сусідство. Золоте осіннє листя, кружляючи у прозорому повітрі, опускалося на могутні плечі, груди та спину Гриця Мамая. Але він, занурений у власну підсвідомість, не реагував на ці зовнішні подразники. Його потужний інтелект намагався розв’язати страшну таємницю, над якою билися спецслужби усього світу..." (Леся Воронина)

 

"Суперагент 000 Гриць Мамай сидів у позі лотоса на розлогій гілці крислатого евкаліпта. Його плечі та могутній торс були вкриті десятками різнобарвних папужок. У такий спосіб славетний герой, рятівник світу, переможець підступної міжнародної злочинниці бабусі-ніндзя гартував свою й без того крицеву волю. Спосіб гартування волі був простий, але дійовий. Гриць рясно обсипав себе стиглим насінням українського соняшника. Тож, ясна річ, жодна пташка не могла не сісти на його засмагле тіло й не здзьобати рідкісні для австралійського лісу ласощі. Будь-яка інша людина на місці Суперагента, звичайно ж, захихотіла б і почала нервово струшувати ненажерливих пернатих. Адже їхні пазурясті лапки та дзьобики несамовито лоскотали чутливу шкіру героя. Та Гриць Мамай був незворушний, немов індійський Будда. Зусиллям волі він стримував непереборне бажання почухатися чи бодай поворушити накачаними м’язами..." (Леся Воронина)

 

Українська історична повість з XII століття в двох частинах "Осмомисл" написана Осипом Назаруком у 1918 році. Ярослав I Володимиркович Осмомисл (1130(1)  — 1187) — князь галицький у1153 — 1187 роках, син галицького князя Володимирка Володаревича. Літопис вперше згадує його 1150 роком у зв'язку з одруженням з Ольгою, дочкою князя Юрія I Долгорукого. Він був названий в «Слові о полку Ігоревім»  Осмомислом (що має вісім смислів, тобто розумний, мудрий).

Дружина халіфа й падишаха Сулеймана Великого, завойовника і законодавця, — Настя Лісовська, відома в історії під величним іменем Роксоляни, полонила уяву не одного покоління українців. Український письменник Осип Назарук захопився яскравою постаттю Роксоляни і 1930-го року надрукував цікаву історичну повість, яка, на жаль, була заборонена на багато десятиліть і тільки за часів незалежності повернулася до читача.

"Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка. Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня...." (Михайло Коцюбинський)

 

"Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги…" (Михайло Коцюбинський)

 

Повість Володимира Дрозда «Вовкулака», про всяк випадок переназвана у видавництві на «Самотнього вовка», йшла до читача дванадцять років. У повісті йдеться по те, як внаслідок вселення «я» Петра Харлана в Андрія Шишигу відбувається перевтілення пасивного, нерішучого сільського хлопця в енергійного, агресивного, соціального хижака, готового перегризти горло будь-кому на шляху до влади і багатства. Душа Андрія була вже підготовлена для переселення в нього «чорної Харланової сили», бо він рано замірився жити «затишно, тепло і сито», навчився блискавично пристосовуватися, вичікуючи свого «зоряного часу». І він настав. Несподівано помирає його старший товариш Харлак, і Шишига раптом успадковує його посаду, миттєво вхопивши символ влади — портфель, перебирає на себе його квартиру і вигідні зв’язки, навіть коханку, його спосіб думання і поведінки. Герої Дрозда постійно грають як актори, світ для них — сцена в театрі — чи  приміщення установи із сходами нагору — низ і верх, і життя їхнє — спектакль,  де і смерть — лише перевдягання за кулісами життєвого театру...

"Я вчув його, щойно ступив із сінешних сутінків на залитий окропом ранкового сонця рундук: тонкий, протяглий, наче далекий згук сурми, посвист рака в зарослім осокою Жерелі, зеленкуватого, з темними пупирцями на спині та клешнях, старого бувальця, який видряпувався навіть з відра, що в нім безнадійно копошилися його нещасливі побратими, шкеребчучи об цинк панцирами, перевалювався в траву, хапко повз до води та плюхався під карячкуватий вільховий пень..." (Володимир Дрозд)

 Перу відомого українського письменника Володимира Дрозда належить багато творів, які різняться за тематикою, настроєм та звучанням. Багатоликий Дрозд не вписується ні в які схеми, для нього не існує ніяких стереотипів. Автор вражає поєднанням фольклору з фантастикою, реальності з химерою, будь то лірична повість «Ирій», яка нагадує, що ми всі родом з дитинства, або гротескний, повний сарказму твір «Самотній вовк». Оповідання Володимира Дрозда викликають у читача сплеск емоцій, оскільки письменник вміє розмальовувати світ і, як писав його великий земляк Олександр Довженко, «бачити зорі навіть у буденних калюжах».

До другої частини книги Еріха Распе "Пригоди барона Мюнхаузена" увійшли такі оповідання: "Буря", "Між крокодилом і левом", "Зустріч з китом", "У риб'ячому череві", "Мої чудові слуги", "Китайське вино", "Гонитва", "Влучний постріл", "Один супроти тисячі", "Людина-ядро", "Серед білих ведмедів", "Друга подорож на Місяць", "Сирний острів", "Кораблі, поглинуті рибиною", "Сутичка з ведмедем".

 

Осип Назарук – публіцист, письменник, громадський діяч. Чимало з того, що він написав, залишилося в рукописах… Але й твори, що побачили світ, чекала сумна доля. Після так званого “визволення” у 1939 році Львова, де він жив і творив на той час, книги письменника були вилучені з бібліотек і зараховані до категорії націоналістичних. Ім’я Осипа Назарука тоді зникло з літератури. Та нині письменник і його твори повертаються до читача.

 

Народні легенди розповідають, що на дні Мессінської затоки в кришталевім палаці живе чарівниця — фея Моргана, яка любить дратувати людей. Коли сонце починає хилитися на захід, вона піднімається в повітря і перетворюється в різноманітні привиди. То появляється перед стомленими мандрівниками у вигляді повноводного озера, то манить до себе квітучим оазисом, що безслідно зникає, як тільки люди наближаються до нього. Від цієї легенди і походить назва мінливих міражів, які часто можна спостерігати в пустелях. В широкому ж значенні «фата моргана» означає всяку нездійсненну мрію і сподівання. Саме такий широкий зміст вклав Михайло Коцюбинський у назву своєї повісті. Першу її назву — «Мужики» в процесі роботи він замінив символічною — «Фата моргана», підкресливши, що для селянства мрія про землю залишилася тільки міражем... (В. Проценко)

 

Повісті «Три грані часу» могло б не бути ніколи або вона була б трохи іншою за сюжетом, якби не одне велике життєве захоплення Анатолія Дімарова - це колекціонування каміння. Поміж геологів та колекціонерів Анатолія Дімарова знають не тільки як письменника, а як натхненного мандрівника та шукача цього прекрасного дивотвору природи під час подорожей в Сибір, Казахстан, на Урал,  Памір і в Крим. Саме ті походи подарували йому враження, що, звичайно ж, благотворно вплинули на письменника, подарувавши йому ідеї, сюжети, людські типажи, які й ожили на сторінках його книг. ... Юний герой «Трьох граней часу» Юрко, якого батько взяв із собою «полювати» в горах на каміння, фантастичним чином зустрічається з плем’ям розумних істот. І починаються його дивні, захоплюючі пригоди. Одне слово, починається те, без чого просто не буває фантастичного твору...

 

У фантастичній повісті Анатолія Дімарова «Друга планета» органічно поєднуються так звана жуль-вернівська традиція і гострий пригодницький сюжет. До того ж, вся оповідь ненав’язливо забарвлена неповторним дімаровським гумором. Драматичні перипетії в «Другій планеті» часто мають комічні подробиці. Страшне, сумне й смішне, як це часто бачимо в Анатолія Дімарова, органічно сусідують і в цьому творі. ... Так ідилічно починалася родинна мандрівка на Венеру. І такі несподіванки підстерігали їх усіх тут. Вони не знали, що на планеті запанував профашистський режим орангів. Потім з’ясується: штучний ген інтелекту, який одержали оранги, виявився нетривким, і оранги здеградували. Їхній біснуватий фюрер мріяв про всесвітнє панування. Вітя з батьками та тіткою Павлиною вступають у нерівну боротьбу з озброєними до зубів орангами. Здавалося б, земляни приречені, бо співвідношення сил для них безнадійне. Але мужність, інтелект і солідарність творять диво перемоги. Полонені орангами земляни не тільки вириваються на волю, а й наводять лад на планеті. З фашизмом тут покінчено. У цієї доброї книги - винятково щаслива доля. Її читають від покоління до покоління, вона немов несе світло далекої зірки через простір у час.

 

Знаний український письменник, лауреат Шевченківської премії, мандрівник і природолюб Анатолій Дімаров написав багато серйозних і проникливих оповідань, повістей та романів з глибин життя українського народу. Та є в нього ще низка цікавих і своєрідних творів для дітей та юнацтва  - казки, пригодницькі, фантастичні повісті. Через неймовірні, часом екстремально небезпечні, а часом веселі пригоди й випробування герої науково-фантастичних повістей проникають у безмір минулого і майбуття людства, Космосу і, певна ж річ, - людської душі...  І саме це робить ці повісті цікавими та привабливими ось уже для кількох поколінь юних читачів.

 

Видатний український письменник кінця XIX — початку XX століття Михайло Михайлович Коцюбинський уже першими своїми творами визначився як митець демократичного напряму. У світі ідей краси і добра він був «своєю» людиною, любив добро любов’ю художника, вірив у його переможну силу. Твори письменника приваблювали читачів світлим, життєствердним гуманізмом, оспівуванням боротьби за кращу долю трудового народу та правдивим, всебічним і глибоким відображенням у них життя українського народу.